Його ми на канікули
Покликали в дохід,
Але сказав Якбикало:
– Якби-то вертоліт,
Якби-то у вагоні
Постеля під вікном,
Або в запрязі коні,
Чи ослик під сідлом,
Я їхав би, летів би,
На ослику дрімав,
І ніг не натрудив би,
І клопоту не знав,
Якбикала покликали
Полити в спеку сад,
Але сказав Якбикало:
– Якби-то водоспад,
Якби із озеречка
Струмок в садочок біг
Чи дощ як з відеречка
На землю впасти зміг.
Я воду не носив би,
Черешеньки зривав,
І рук не натрудив би,
І клопоту не знав,
Коли ж його покликали
На пасіку, де мед,
Прибіг і сів Якбикало
За столик наперед.
Знайшов найбільшу миску,
Найбільшу ложку взяв,
Та рій бджолиний близько
Тривожно проспівав:
– Ти квіти нам не сіяв,
Ти липку не садив,
Дерева в суховії
Ні разу не полив.
Ти ледар і базікало.
Від нас ти не втечеш.
І ось тобі, Якбикало,
Гостинець, що пече.
Дав дьору наш нероба,
Стежок не вибирав.
Трощив гілляччя лобом
І носом шлях орав,
Подер він, як спасався,
Сорочку і штани.
І ледь од бджіл сховався
В колючі бур'яни.
Довгенько там Якбикало
Обдумав все як слід
Й рішив:
– Куди б не кликали
Дорослі чи малі,
Я завше вирушатиму
В похід чи по гриби
Й ніколи не казатиму
У відповідь:
– Якби.