Десь-не-десь (той час уже поріс мохом) жив та був собі Гринь.
Хто ще й не прокидається, а з багацького двору встає і курить пилюга: суне череда. Її веде круторогий баран, а Гринь з песиком Дзявком її підганяють.
Моргає білоголовий ранок – вони вже за селом.
Смугою темніє ліс. Так степ – і так степ, а посередині шлях. Край шляху горбочок і на ньому калина. Мачуха Маруня наказувала Гриневі: паси, де хочеш, але той горбочок обминай і не здумай сісти під калиною спочити – тобі ж ліпше буде?
Дуже це йому треба! Землі тут скільки хочеш: паси – не випасеш. А зморишся – лягай, впирайся ногами в ліс і вкривайся небом.
Вихопившись з куряви, чабанець і песик перебігають отару, завертаючи її на пашу. Чорний круторогий баран, зупинившись, дивиться на Гриня своїми червонястими очима, оглядається на череду, мовби роздумує: звертати чи ні?
– Гав-гав! – насідає на нього Дзявко.
А той стоїть, не ведучи вухом,– кудлатий і тлустий, непоступливий і кривоногий: знає, що його пестять, не зачеплять пальцем, що на нього і не крикнуть.
– Дзявко, перестань. Хіба ж так можна? – втихомирює чабанець песика і впрошує барана: – Бирцю, ну, бирцю, ми ж таки товариші…
Баранище ліньки, спроквола сходить зі шляху, а за ним і череда. Гринь і Дзявко стають перед нею і пропускають її попасом.
Песик, покрутившись, ліг і висолопив язика. Чабанець стоїть, обпершись на палицю. День у день він у степу, бачить: всі трави стеляться йому під ноги. Він чує: всі жайворонки йому співають.
Попас доходить до лісу, завертається, зайнявши нову площу. Тепер ліс перед Гриневими очима. Дерева, як велетенські свічі землі: дуби – рудаві, сосни – червоні, берези – біль– Буяє, палахкотить зелене полум’я. Все тут зрідні, і він рідня дереву, траві й небу. Що з того, що босий, що в латаному руб’ї й з торбинкою, в якій кавалок сушняку та цибулина,– він зрідні самому сонцю. Воно зійшло, спило росу з порепаних ніг, світить і гріє.
Та найрідніша йому череда, ті чорні, білі, сиві волохаті живі кожухи. Вони ворушаться, пасуться, рябіють в очах, а він радіє і тішиться. Жодна ярочка в нього не пропала. Він знає: ще одна вівця не окотилася – нині буде приплід, тому й пильнує за білою вівцею з пацьорками.
Поступаючись, ведучи череду, думає про одне й те ж, одним і тим же переймаючись, щоб вівці напаслися, щоб були, як гори. Інколи згадує: був зовсім малий, мав малу роботу – гонив хворостинкою гусей до води. Тепер у нього старша робота, і тому за кожного барана, за кожну вівцю, за кожне найменше дрібняточко він готовий на все.
Йому ніхто не страшний. Подейкують, вибрів було з лісу і підкрадався вовк. Дзявко гавкнув І принишк, а чабанець як ускочив, ухопив сіроманця за вуха, осідлав його і давай поганяти степом, аж той запросив миру. Поклявся, що й не поткнеться більше. І не потикається. Він переміг самого вовка.
Під обід, напившись з джерела, череда облягалася в тіні під лісом, а біла з пацьорками якраз і окотилася. Облизала своє маленьке. Воно полежало, сп’ялось і стояло, безпорадне, біле, як сніг, смішно опустивши вуха. Гринь підвів його до вівці, і воно почало її ссати, тузати, мелькаючи куценьким хвостиком.
Степ умлівав у срібній імлі. Чабанець дістав і розламав черствий хліб: половину Дзявкові, половину собі. На зубах затріщала цибуля. Але він не встиг пообідати. Шляхом гуркотів ридван – їде мачуха оглядати свої володіння.
Гринь покинув хліб і цибулю, взяв на руки новонароджене ягнятко, побіг їй назустріч. Біла з пацьорками – за ним. А Дзявко не такий: держав половину сушняку в лапах і поки не пообідав, не піднявся. Вхопив і лигнув Гриневу половину.
Мачуха сиділа на передку, обіруч правлячи віжками, втримуючи коней,– сильна, завзята і нахраписта.
– Як моя вовна і шкури, як моє м’ясо, лій і бринза?
Чабанець показує їй ягнятко, тулячи його до грудей.
– Відпусти, віддай його матері,– каже вона.– А будеш гнати додому, візьми на руки, бо воно маленьке і пізнє.
Мачуха зіскочила з ридвана і гукає до череди:
– Чи ви наїджені? Чи ви напоєні?
Песик лащиться, скавулить, а вона його ногою:
– Не-до тебе здрастуй, я запитую свого баранчика,– і чухає його між рогами.
– Бе-ке-ке! – бекає круторогий.
– Може бути, кажеш? – перекривляв його і сміється, а тоді до Гриня: – Старайся! Сонце пасе землю, а ти – череду! – хитра, мети кована і клепана на язик.– Будеш шануватися, через рік, через два, а то й раніше, я поставлю тебе до старшої роботи – ходитимеш за плугом, поганятимеш волів.
Вона не частує його ні наїдками, ні напитками, не обділяє ні вдяганням, ні взуттям, обіцяє роботу, а він радий-радий: росте – бачить себе за плугом…
Всівшись на передку, рушивши, вона допоминається мовби ненароком, чи він не підходив до горбочка, до калини?
– Я туди не дивлюся, мамо! – гукає чабанець услід за гуркітливими колесами. Отакий! В селі недарма кажуть: вогонь, а не хлопець – осідлав вовка. Його батько, як віл, куди запряжуть, туди й поганяють, а він пережене й батька. Позаочі, бо Маруні на очі не попадайсь: багатирка. Люди все знають, але мовчать, а Гринь не з тих, щоб вивідувати.
Моргає чорнобривий вечір. Та коли аж посутеніє, череда, повільно ступаючи, пише своїми ратицями шлях додому. Гринь несе на руках ягнятко. Він і спить у кошарі, в яслах: досвітком знов гнати на росу.
Йому ніщо спека, дощ: дощ випере, сонце висушить. Та от настав один день без сонця. Вітряний. Холодний. Отара збилася юрмою. Вівці поховали голови й не пасуться. Песик згорнувся клубком і морду під хвіст. Морочно, сумно чабанцю. Ніде дітися. В таку негоду добрий господар і собаку не проганяє з двору. Мачуха ж наказала: жени і паси – вітер тебе не здує, а мжичка не розмочить. Хіба ти з глини? Рідний батько Герасим їй потакає: співає тієї самої. Йому теж не з медом: поїхав заготовляти ліс, бо ще дужче розбудовується.
Гриневі ні до чого прихилитися. Стоїть, як журавель на болоті. То підкулить одну ногу, то другу і так зогрівається. До лісу далеко. Череду не зрушиш з місця. Дзявкові хоч і трава не рости, а вітер свище, а мжичка січе.
Тут він і спам’ятався, що стовбичить перед горбочком, на якому росте калина. Відвернувся» щоб і не дивитися в той бік, думаючи: добре тим вівцям – вони в кожухах, Дзявкові добре – він теж у кожушку. Заздрив вівцям і песику.
Мжичка січе в лице. Ноги дубіють. Знов став очима до горбочка і до калини.
«Якби я сховався під той горбочок, може, хоч трішки врятувався б від вітру і від мряки,– подумав собі.– Чого мені боятися?»
Він хоч і подумав, але довго стояв, довго переминався з ноги на ногу. Покликав Дзявка, щоб ішов з ним, але песик і голови не підняв.
Він таки зважився. Боязко, сторожко підступив до горбочка. Присів і сховався від вітру. І мжичка тут не така жаска. Йому схотілося здрімнути, та раптом хтось начеб Застогнав – тяжко і жалісно.
Гринь зірвався. Череда стоїть. Песик лежить. Ніде нікого. «Чи то застогнала стуманена земля, чи захмарене небо,– заміркував.– Піду заберусь звідси!» А горбочок мовби не пускає його від себе. Кругом шмагає смалкий вітер, мрячить мжичка. Пригнувся, схилився – під горбочком ні вітру, ні сльоти. »Добре тут. Десь-то мені причувся той тяжкий і жалісний стогін. А може, з дрімання? – І він надумався: – Зріжу калину, зроблю сопілку – буду грати, зігріюся, і мені стане веселіше».
Збіг на горбочок. Калина схилилася йому до ніг. Він мовби і не робив сопілки: вона як вродилася йому в руках. І озвалася людським голосом:
– Будеш, мій сину, грати, будеш стояти за правду, аж поки цар тебе не поцілує. А коли поцілує, правда від тебе втече.
Він ніби десь чув той голос, а де, ніяк згадати не може. Байдуже череда і що з нею: тільки б чути той рідний голос, що проникає в груди і вражав серце.
«Але де той цар, а де я,– подумав Гринь.– Хіба може таке бути? Рідний батько ніколи мене не цілував. Мачуха й поготів. А своєї матері я не пам’ятаю: оповідали, пішла по ягоди в ліс і загубилася а чи хижий звір її роздер».
Він приклав сопілку до уст. А вона грає, промовляючи:
– То не я граю, то грає моя прохромлена душа.
Став хлопець перебирати пальцями голосники» а сопілка промовляє:
– Були дід і баба. В діда дочка. І в баби дочка. Бони жили межа в межу. Дідові зле – удовець. Бабі недобре – удовиця. Вони й побралися. Та не злюбила баба дідову дочку. Думає й думає: якби зігнати її зі світу, а там і дід помре, і вони зі своєю дочкою заволодіють спадком. Дідова дочка» як на зло, і гарна, і роботяща. Її засватано. Дід наполіг, щоб прийняти приймака. А бабина дочка, хоч і гарна, та не береться й за холодну воду. А баба їй ще й потурає. Дід і не збирається помирати. Знайшовся внук. А бабина дочка сидить і старіє в дівках. Баба сердита, як ніж. От і намовляє вона послати зятя-приймака в чумаки. Він поїхав. Тоді вона намовляє дідову дочку, щоб ішли з її дочкою в ліс по ягоди, а внучка сама догляне. Дідова дочка послухала і пішла з бабиною. Одна збирає і збирає ягоди, радіє, що принесе малому синові, а друга нипає по лісу: зовсім інше їй у голові. Вертаються додому. Сіли при шляху спочити. Дідова дочка втомилася і заснула, а бабина встромила їй ніж у серце. Тут і загребла. Прийшла, поводить плечима й каже дідові та бабі: ми розійшлися в лісі й пішли різними дорогами, де та приблуда, я не знаю… Вернувся з Криму зять-приймак. А дідової дочки нема й нема. Тут баба і настоює: під мертвого рук не підкладеш – бери, зятю-приймаче, мою дочку. Вона давно цього хоче. Дід розсердився: яке весілля, тут, може, треба обід ставити. Подався шукати дочку і пропав. А зять, дарма що здоров чоловік, та м’який. Він піддався, і баба зі своєю дочкою обернули його в ніщо, гірше ніж у наймита, прибравши собі до рук і його сина. Чужим ще гроші плати, а свої дурію зі шкури лізтимуть…
Чабанець плакав, а сопілка не мовчала:
– Ой, помалу-малу грай, мій сину, не вражай украй моє серце: мене сестриця загубила – встромила мені ніж у груди.
Він ридав голосніше вітру. Сльози лились рясніші, ніж дощ. Чому правда під ногами, а кривда в руках? Хто скаже? Закляк під калиною на горбочку край шляху.
Смеркалося, пригнав череду. Вони завжди з батьком доїли овець. Так було й цього вечора. Батько хвалився, яких навибирав дубів на обори. Гринь теж хотів оповісти йому про свою пригоду, але його душило за горло. Висмикнув з-за пазухи сопілку і подав батькові.
– Що це? – запитав, крекнувши, батько.
Гринь німо, трепетливою рукою простяг йому сопілку. Вона заграла і заговорила:
– Ой, помалу-малу грай, мій коханий, не вражай украй мого серця: мене сестриця згубила – встромила мені ніж у груди.
– Синку, то ж голос нашої матері! – заволав батько.– Я з самісінького початку здогадувався, а мене задурили й обкрутили. І нащо я піддавсь? Пропав! Я пропав…– став сам не свій.
Він шалів, дер чуба і погнав у корчму. Що з ним діялося, Гринь того не бачив. Раніше в нього боліли руки або ноги, раніше нила спина, коли викидав гній, а тепер в нього боліло й нило серце. Хлопець відчув його в своїх грудях. Перекуняв у яслах, а досвітком погнав череду.
Переморгав білобровий ранок, настав день – Іде, гуркотить ридван. Коні здибились, мачуха Маруня зіскочила і до Гриня з батогом:
– Де та сопілка?
– Нате,– відповів чабанець.
Вона взяла, заграла, а сопілка й озвалася:
– Ой, помалу-малу, душогубко, грай, не вражай украй мого серця: ти ж мене згубила, ти ж встромила мені ніж у груди.
Мачуха посиніла, трясеться.
– Геть! – застукотіла зубами.– Щоб мої очі тебе не бачили… Я вже віддала твого батька в солдати: якраз йде рекрутський набір. Хай цар візьме його на війну, хай твій батько на війні загине! А я щоб духу твого не чула! Голодранці! Я не дозволю глумитися! Пріч! – Та й кинула сопілкою об землю.
Гринь підняв сопілку, рушив у світ за очі. Дзявко метнувся за ним, провів до лісу і вернувся.
Хлопець пішов у ліс, а вийшов до людей.
Він грав на сопілці, а вона промовляла словами, щоб жити правдою, а не кривдою, щоб брат на брата не точив ножа.
Люди його прийняли. Він ходив від солом’яної стріхи, бував на ярмарках, просто на майданах. Як тільки побачать свиту з відлогою, торбину за плечима, сопілку за поясом і ціпок у руці, так і переказують одне одному: іде сопілка. Збираються громадою і слухають.
Про нього ширилися поголоски і чутки. Подейкували: звалив, завдав собі на плечі людську недолю і двигає її по землі. В нього таке чоло, що на ньому записані-світові скарги. Його очі як глибокі безодні: чорне горе і люті болі топляться у них, а вони ясні, щирі, дитинні.
Дійшла пославка й до самого царя: так і так, з’явився якийсь швендя, бродить і баламутить простих людей, підбиває їх проти панства і влади. Проти нього нема ніякого впину!
– Привести! – наказав цар.
Його знайшли, взяли і вели – передавали з рук у руки жандармам. Ті з ним не панькалися: давали чосу, забиваючи памороки.
Прочумуючись у холодній хурдизі, він гірко подумував: на тілі нема жодного живого місця, а мені було казано боятися, щоб цар не звабив своїм поцілунком. Якщо його посіпаки гірше собак, то що зробить зі мною він? Він мене так поцілує, так клацне зубами і виплюне!
І на нього напав страх – руки трясуться, очі кліпають. Затремтів, як лист. Йому здалось: вже підходить з косою смерть. Невже ж він помре?
Жах і жаль розбурхували, розпалювали йому уяву. То згадувалися степ і ліс, то уявлявся цар.
Шелестить трава, співають жайворонки… Раптом усе принишкло: цар наставляє свій перст.
Гомонить, гойдається ліс. Повно сонця… Раптом усе померкло: цар киває перстом – іди, бестіє, сюди!
Нема ні степу, ні лісу: їх заступає велика пащека – одна губа на землі, друга під небом… Йому нічого не хочеться, якби вернутися назад, туди – в степ, до лісу. «Дзявко лише трішки мене провів і вернувся. Він провів і вернувся: песик, а розумніший, ніж я»,– вертиться в голові.
Вороття нема. Від того ще страшніше, ще жахливіше.
В буцигарню заходять жандарми, наказують, щоб споряджавсь. Свитка з відлогою, торбинка за плечима, сопілка за поясом і ціпок у руці – в чому ходив серед людей, у тому його повели у царський палац.
Блиск і розкіш осліпили Гриня. Цар же встав з трону й рушив йому назустріч. Підступив та й каже:
– Так ось ти який!
Гринь стоїть ні живий ні мертвий: прощайсь душа з тілом! А цар милостиво прихилив його до себе. Гринь і не стямився, як цар його поцілував, цмокнувши ніби знічев’я у щоку. Тоді висмикнув йому з-за пояса сопілку і призволяє:
– Ти усім грав, заграй і мені, хай я теж послухаю.
Гринь налаштував сопілку. Зашпори від переляку йому ніби відійшли. «Що буде, те й буде, а я заграю!..» Сопілка заграла, але не обізвалася жодним словом. Гринь спохопився: чому вона не обзивається жодним словом? Що з нею? Та пізно – вже було по всьому.
Сопілка грала весело, шпарко.
Цар заусміхався. Пританцьовуючи, задзвонив у дзвінок: скликав вельмож.
Прийшли, вступили вельможі. А сопілка витинає. Хто взявся у боки, хто давай вихиляса, а хто Й навприсядки.
– А ви боялися! – тільки й сказав цар і заплескав у долоні.
Гриня одягли в кармазини, в блаватаси, озули в сап’яни. Він став грати цареві, цариці й царенятам на балах. Під солом’яною стріхою, на ярмарку, просто на майдані його ніхто більше не бачив.