Facebook InstagramPinterestTwitter
Іншою мовою: EN RU

Казка про рибалку та золоту рибку (Олександр Пушкін)


Казка про рибалку та золоту рибку (Олександр Пушкін)

Жив старий із своєю старою
Біля самого синього моря.

Жили вони в ветхій землянці
Рівно тридцять літ і три роки.

Дід ловив неводом рибу,
А баба куделила пряжу.

Якось в море закинув він невід, –
Прийшов невід з самим баговинням.

Він удруге закинув невід, –
Прийшов невід з травою морською.

Як утретє закинув він невід, –
Витяг невід однісіньку рибку,
Золотую рибку, не просту.

Почала тая рибка благати,
Людським голосом промовляти:

«Відпусти мене, діду, до моря,
Дорогий дам за себе я відкуп:

Відкуплюся чим тільки ти схочеш!»
Здивувався старий, налякався:

Він рибалив тридцять літ і три роки
Та не чув він, щоб риба говорила.

Відпустив він рибку золотую
Ще й сказав їй привітливе слово:

«Бог з тобою, рибко золотая!

Мені твого відкупу не треба,
Іди собі, рибко, в синє море,
Гуляй там собі на просторі!»
Повернувся дід до старої,
Розповів їй про диво велике:

«Я піймав був сьогодні рибинку,
Золоту рибинку, не просту,
По-нашому рибка говорила,
В синє море додому просилась.

Дорогою ціною відкуплялась,
Відкуплялась чим тільки я схочу.

Не посмів я взять відкуп з рибки,
Відпустив її так в синє море».

Почала баба лаяти діда:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Не зумів взяти відкупу з рибки!

Було взяти від неї хоч ночви,
Адже наші, бач, зовсім побиті!»
От пішов дід до синього моря,
Бачить: море злегенька заграло.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»
Тут старий уклонився та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя все докоряє,
Не дає мені, старому, спокою:

Їй потрібні новісінькі ночви,
Бо наші, бач, зовсім побиті!»
Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом,
Будуть вам новісінькі ночви».

Повернувся старий до старої, –
А у баби новісінькі ночви!

Та ще дужче стара докоряє:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, ночви!

А яка ж із ночов отих користь?!

Повертайся, дурню, до рибки,
Уклонися їй, випроси хату!»
От пішов дід до синього моря, –
Скаламутилось синє море.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла до нього рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»
Тут старий уклонився та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Іще дужче стара мене лає,
Не дає мені, старому, спокою,
Хату просить баба сварлива!»
Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом.

Нехай так уже: буде вам хата!»
Пішов дід до своєї землянки,
А землянки нема вже й сліду!

Перед ним стоїть хата з світлицею,
З димарем мурованим, білим,
Ще й дубові, тесові ворота.

А стара сидить під віконцем
Та чимдуж чоловіка картає:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, хату!

Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути селянкою,
Хочу буть стовбовою дворянкою!»
Знов пішов дід до синього моря, –
Неспокійне синєє море!

Золоту став він кликати рибку.

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»
Уклонився він рибці та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя зовсім здуріла,
Не дає мені, старому, спокою:

Вже не хоче буть вона селянкою,
Хоче буть стовбовою дворянкою».

Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом!»
Повернувся старий до старої,
Що ж він бачить? – Високі хороми,
А на ґанку стоїть його баба,
В соболевій вона тілогрійці,
Грезетова на маківці кічка,
Ще й перлове намисто на шиї,
На руках самоцвітні каблучки,
На ногах – чобітки червоні.

Перед нею дбайливі слуги,
Вона б'є їх, за чуба тягає...

Каже дід до своєї старої:

«Здрастуй, пані-добродійко дворянко!

Чи теперечки ти вдовольнилась?»
А стара на старого як гримне
Та на стайню до коней послала.

От і тиждень, і другий минає,
Іще дужче тут баба здуріла,
Знов до рибки старого посилає.

«Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути дворянкою,
Хочу вільною бути царицею!»
Дід злякався, почав благати:

«Що ти, бабо, чи ти сказилась?

Ні ступити, ні мовить не вмієш,
То й смішитимеш ціле царство!»
Розгнівалась баба ще дужче,
Як ударить діда в обличчя.

«Як ти смів сперечатись зі мною,
Зі мною, дворянкою стовбовою?!

Йди до моря, кажу тобі честю,
А не схочеш – неволею підеш!»
Почвалав старенький до моря, –
Почорніло синєє море.

Золоту став він кликати рибку.

Припливла до нього рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»
Уклонився старий та й каже:

«Змилуйся, матінко-рибко!

Знову моя баба вередує:

Вже не хоче бути дворянкою,
Хоче бути вільною царицею!»
Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом.

Добре, буде царицею баба!»
До старої дідусь повернувся,
Бачить: царський палац препишний,
У палаці стару свою бачить, –
За столом сидить вона – цариця,
Служать їй бояри та дворяни,
Наливають їй вина заморські,
А на закуску – медяники солодкі.

Навкруги стоїть грізна сторожа,
За плечима – списи та сокири.

Як побачив дідусь, налякався,
В ноги він старій уклонився,
Мовив: «Здрастуй, грізна царице!

Чи ж теперечки ти вдовольнилась?»
І не глянула баба на нього,
Тільки гнати з очей його звеліла.

Тут підбігли пани та бояри,
Старого у шию заштовхали.

А на дверях сторожа надбігла
Та сокирами ледь не зарубала.

Ще й народ глузував із нього:

«Так і треба тобі, старий нечемо!

Це тобі, нечемо, наука,
Щоб не ліз не в свої сани!»
Ось і тиждень, і другий минає, –
Іще дужче баба здуріла,
Царедворців по діда посилає.

Розшукали старого, приводять.

Чоловікові й каже баба:

«Повертайся, вклонися рибці, –
Вже не хочу я бути царицею,
Хочу бути морською володаркою,
Хочу жити в океані-морі,
Щоб служила мені рибка золотая
І в мене була на побігеньках».

Не насмілився дід сперечатись,
Не наважився всупереч казати.

От іде він до синього моря,
Бачить – море сердито бушує,
Надимає розгнівані хвилі,
Ходять хвилі, і стогнуть, і виють.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»
Уклонився старий та й каже:

«Змилуйся, матінко-рибко!

Що робити з клятою бабою?

Вже не хоче вона буть царицею,
Хоче буть володаркою морською,
Щоб їй жити в океані-морі,
І щоб ти сама їй служила
І в неї була на побігеньках!»
Не сказала нічого рибка,
Лиш хвостом по воді майнула
І сховалась в глибокому морі.

Довго ждав старий біля моря,
Не діждався, пішов він додому.

Глянув – аж перед ним землянка,
На порозі сидить його баба,
Перед нею – розколоті ночви.