Казка про Білого Арапа (Йон Крянґе)


У тридев’ятому царстві, у тридесятому королівстві жив король із трьома синами, а на іншому краї землі – його брат Зелен-цар із трьома доньками. Брати-царі не бачилися вже дуже давно, а діти їхні взагалі не були знайомі.

І відчув Зелен-цар, що недовго йому на цьому світі жити лишилося, та й написав братові листа з проханням негайно прислати того з племінників, хто б гідний був його на троні змінити.

Покликав король до себе синів:

– Кому з вас до снаги правити королівством Зелен-царя?

Виступив наперед старший син:

– Мені, старшому.

– Гаразд, сину. Якщо готовий поручитися, що поїздка твоя завершиться щасливо, лаштуйся в дорогу – візьми з табуна будь-якого жеребця, з казни – скільки треба золота, озбройся, причепурись гаразд та й помагай-бі! – сказав король, а сам, вирядивши первістка, обгорнувся ведмедячою шкурою, схопився на коня, випередив сина коротшою дорогою та й зачаївся під мостом.

Ось мчить королевич на своєму баскому коні, а з-під мосту на нього ведмідь суне. Жеребець як хвицне, королевич заледве в сідлі утримався та собі на сором змушений був коня назад повернути. А король його вже вдома чекає, з ведмедячої шкури роздягнувшись:

– Забув щось удома, сину? Вертатися – поганий знак.

– Нічого я не забув, батьку, та біля мосту вискочив був мені назустріч страшний ведмідь, налякав мене мало не на смерть. Насилу вирвався я з його лапищ, хай тепер хтось інший попитає свого щастя-долі.

От зібрався тоді в дорогу середній син, але й той не дійшов до ладу з «ведмедем», видно, що й середущого кінь підвів. Узяв на кпини король старших синів.

А молодший королевич почервонів, побіг до саду, щоб там на самоті й про свою майбутню спробу подумати, та й зустрів у саду горбату стару бабу. Пожалів її королевич, подав старенькій милостиню.

– Нехай Бог дає тобі вік довгий! – роздякувалася перед ним баба. – Будеш ти царем таким же могутнім, яким був добрим до мене. Я навчу тебе, як цього досягти. Ходи лишень до батька свого і попроси у нього ту зброю і одежу, що він замолоду носив, а ще коня, на якому він їздив, коли парубком був. Одяг той, правду кажучи, – так, дрантя саме, та й зброя давно заіржавіла. А той кінь, якого я для тебе нагледіла, як поставиш ти посеред табуна тацю із жаринами, прийде ними похрумкати. Тож кінь той і порятує тебе завше, зарадить лихові, що сипатиметься на тебе, мов з мішка.

Як почав був молодший син у дорогу ладнатися, то й про коня старого королю заїкнувся. А той брови насупив:

– Коні так довго не живуть, – сказав невдоволено.

– Батьку, ти тільки пообіцяй мені того коня, а вже я сам його дістану хоч з-під землі.

От знайшов королевич на горищі припалі порохом вуздечку, сідло, обтрусив, повибивав міль з одежі, що аж зотліла, іржу з меча-булави зчистив. А далі насипав на тацю гарячого жару та й виставив перед батьківським табуном, який враз розступився, пропускаючи до жаровні ледь живу шкапину, таку худу, аж ребра в неї світяться.

Поки королевич розмірковував, чи варто йому ганьбитися, сідаючи верхи на цього охочого до жарин драбиняку, той сухоребрий ударив копитом і перекинувся на такого скакуна, що аж очі в себе вбирав, та й проказує людським голосом:

– Сідай на мене, пане, та міцніш тримайся!

Понад хмари мчали навзаводи з вітром королевич і його прудкий кінь, допоки той знову став сухим драбинякою: дарма, мовляв, що на масть непоказний, аби бігав швидко.

Тож приїхав королевич до батька на тій препоганій шкапині – знайшов, каже, батьку, твого старого коня. Запасся парубок водою, прийняв від короля царську грамоту та й поїхав тим самим шляхом, що й старші брати. їхав, їхав, поки стемніло, коли раптом з-під мосту на нього ведмідь так і накинувся. Кінь посунув на того ведмедя, а королевич підняв булаву, щоб уразити ворога, раптом чує – знайомий голос:

– Не бий, сину, це я!

А тоді обіймає король молодшого сина та все приказує:

– Доброго товариша ти собі вибрав, з таким і царем стати саме в час. Але пораджу тобі таке: остерігайся рудого, а від безбородого та лисого втікай не оглядаючись. Слухай коня, тільки він мене замолоду й рятував. А від мене прийми цю ведмедячу шкуру – дивись, стане у пригоді.

Поїхав далі королевич своєю дорогою. Місяць та ще півмісяця вела їх та дорога до таємничого лісу, а далі бачить королевич – виходить з нього лисий і безбородий чоловік:

– Добридень, хлопче-молодче! Візьми мене до себе в службу – я тутешні місця як свої п’ять пальців знаю.

Хитає наш вершник заперечливо головою на ті його слова, та й їде собі. Та не дуже й далеко встиг королевич од’їхати, а той-таки лисий в іншу одежу перебраний, знов тут як уродився:

– Ну ж бо, відважний лицарю, не скупися, найми мене до послуги – на небезпечній дорозі всіляка поміч дорожча за багатство!

– Ет! Я й сам собі помічник непоганий, – сказав король, погладжуючи булаву.

І далі поскакав, змагаючися з вітром, та тільки скоро геть заблукав і вже, правду кажучи, радий був би хоча б і «третьому» лисому, а той, щоправда, цього разу багато вбраний і верхи на доброму коні, певна річ, не забарився:

– Ти, брате, мабуть, заїжджий, коли поїхав цією дорогою! Зразу видно, що ти чужоземець, звідки тобі відати тутешні місця? А там, знаєш, десь прірва глибока на шляху трапиться, а чи бугай лютий в ущелині причаївся, чатує… Щось таки погубить тебе неодмінно. Вертай назад або бери мене собі в поміч.

Побачивши, що на це немає ради, змушений був королевич їхати далі разом із тим стрічним. Довго вони скакали, доки знеможений спрагою лисий попутник попросив пити. Подав йому королевич свою баклагу з водою, а той повернувсь та й упустив її на землю. Розгнівався королевич:

– Ти що, дурню лисий, робиш? Де тут тепер води знайдемо?

– Вгамуй свій гнів, пане. Твоя вода несвіжа була, а ми вже скоро до криниці доїдемо, а в ній вода чистісінька, мов сльоза немовляти.

Так і сталося, як лисий сказав, та ще й порадив королевичу в тій криниці відсвіжитися. А криниця, певна річ, та й мала накривку. Отак і втрапив королевич у пастку. А лихий попутник його, сидячи верхи на закритій накривці, зловтішається з того:

– Ось я тебе й спіймав, не дарма ти мене стерігся! Ну ж бо, зізнавайся тепер, хто ти такий, куди їдеш, бо згною тебе тут.

Розповів йому все королевич щиросердно, а далі звелів той негідник парубкові з ним місцями помінятися та ще й заприсягтися у вірності й нікому про те не розповідати. Одібрав лисий королівську грамоту, зброю королевича собі привласнив, а далі каже йому:

– Відтепер ти Білий Арап, мій слуга!

Сіли вони на коней – кожен на свого – і разом до Зелен-царя поїхали: попереду лисий «пан», позаду його «слуга».

Як приїхали, лисий зараз же до палацу Зелен-царя прийшов, грамоту подав – за нею дядько визнав у ньому племінника, зустрів його, мов дорогого гостя. А Білого Арапа пан на стайню одіслав, стусанами підганяючи.

За обідньою трапезою Зелен-цар пригостив «племінника» дивним салатом, розповівши, що такий росте лише у ведмежому саду, з якого ніхто, крім його лісника, ще живим не повернувся.

Послухав лисий лиходій, а далі й зметикував, що добре було б Білого Арапа позбутися. Каже цареві:

– Не я буду, коли мій слуга не нарве цього салату!

А далі, не слухаючи заперечень, покликав до себе Білого Арапа і наказав:

– Ану ходи зараз же до ведмежого саду і без такого ось салату не повертайся.

Засмутився Білий Арап, почимчикував до стайні, обійняв свого вірного коня й усе йому розповів.

– Ет, пане, – каже кінь, – замість горювати, схоплюйся скоріше та звірся на мене – я сам виберу, куди їхати.

Сказав кінь і полетів вихором до казкового острова посеред моря, а там спинився біля одинокої хатини, порослої мохом.

На порозі хати вже чекала на Білого Арапа жінка, у якій він ураз упізнав ту бабу, що їй колись милостиню дав, а вона тоді допомогла йому вибрати коня. А була це сама свята Думініка. Вона вже знала, яке лихо привело до неї королевича.

Влила вона сонного зілля в колодязь, що у ведмежому саду стояв, і заснув страшний звір сном невинного ягняти, а свята Думініка покликала Білого Арапа і наказала йому:

– Ну ж бо, вдягни тепер ту ведмедячу шкуру, що її тобі батько дав, і йди по салат. Не бійся звіра, він спокійний, а коли нападатиме – кинь йому ведмедячу шкуру і чимдуж утікай сюди до мене.

Послухав її Білий Арап, зробив усе так, як стара казала: заліз у сад і стільки того салату нарвав, що заледве підняти міг, а тут, як на ту причину, прокинувся ведмідь та й двигнув за королевичем, на п’яти йому вже наступає. Скинув тоді Білий Арап із себе ведмедячу шкуру та тільки його й бачили.

Повернувся він до двору Зелен-царя, оддав лисому салат.

Цар із доньками тільки руками розвели, зчудовані, та в Зелен-царя було ще чимало дивинок різних, серед яких – самоцвіти казкові. А дістати їх можна було в оленячому лісі. Звір їх стеріг: сам весь камінням коштовним цяцькований, а в лобі самоцвіт такий, що мов зоря сяє. Не придумали ще зброї такої, щоб здолати його.

Зараз лисий покликав до себе Білого Арапа:

– Рушай-но тепер до оленячого лісу, та без оленячої шкури з головою і коштовностями, які звір на собі гордо носить, не повертайся!

І вдруге Білий Арап пішов зі своїм лихом до коня, а той його знову так само до святої Думініки повіз. А далі нічого й казати: так само допомогла вона добути Арапові і оленячу шкуру, і оленячі самоцвіти. Бодай не казати й того, що за цей подвиг пан свого вірного слугу нічим не вшанував. Тільки й милості виклопотали для Білого Арапа доньки Зелен-царя – на тому бенкеті прислужувати, що правитель влаштував на честь свого «племінника».

Саме у розпалі бенкету у вікно раптом забилася крильми чарівна птаха і жіночим голосом скричала:

– Їжте, гуляйте, а про доньку Рудого царя і гадки не майте!

І враз усі за столом почали перемовлятися. Хтось говорив, що донька Рудого царя – безжальна войовниця, хтось – що вона зла чаклунка. Лисий же вирішив дізнатися, яка вона насправді, і звелів Білому Арапові не кого-небудь, а саме цю дівчину йому здобути.

Сумно поплентався Білий Арап до свого вірного коника і говорить йому:

– Мало я від лисого натерпівся, а тепер мушу з рудим упоратися.

Добре, що кінь його вірний добре дорогу до Рудого царя знав, і шлях той неблизький був.

Доскакав Білий Арап до містка через річку, а назустріч йому – мурашине весілля. Пожалів королевич мурах, уплав річку переплив. А за доброту його дала Білому Арапові мурашина королева своє крильце.

– Як спалиш його, – сказала, – весь наш мурашиний народ на допомогу тобі прийде.

Їде далі королевич і бачить: дикий рій неприкаяний гуде, кидається на всі боки. Пожалів він бджіл, змайстрував їм вулик, а бджолина цариця теж віддячила королевичу, сказала йому:

– Білий Арапе, візьми це крило. Якщо я тобі знадоблюся, підпали його – я зараз же стану на допомогу.

А на узліссі побачив Білий Арап справжнє чудо-диво: сидить біля багаття здоровенний велетень, дві дюжини стосів дров горить, а він застудженим голосом хрипить, що мерзне, мовляв, а разом з ними сама матінка земля дрижить. Якби не затамовував той велет дух, так увесь ліс би наскрізь і промерз. Поміркував Білий Арап та й вирішив узяти того велета, що його Холодом звали, з собою.

А далі чекала на Білого Арапа інша дивина: велетень, яких світ не бачив, жадібно пожирав борозни землі за двома дюжинами плугів та все просив їсти. Подумав Білий Арап та взяв і цього – Голода – з собою.

Уже майже дійшли були подорожні до своєї мети, аж раптом побачили великаницю, яка вже випила до дна дві дюжини озер та ще й річку на додачу, а все не могла напитися і далі просила води. Подумав Білий Арап та й узяв із собою й ту великаницю – Спрагу.

Ще не пройшли мандрівники й милі, а вже бачать – нова чудасія: не людина, а циклоп – око одне, та велике, завбільшки з решето. Розплющить його той дивак – геть сліпий стає, заплющить – удень і вночі, на землі і під землею нічого від нього не сховається. Подумав Білий Арап та й узяв Око (а того дивака Оком звали) з собою.

От ідуть вони далі, вже вп’ятьох, та, мабуть, судилося їм зустріти ще й шостого: бачать вони, йде дорогою чудисько, на птахів полює. Лук при собі має, а сам такий страшний та здоровенний, що коли б захотів, то розпластався так, що всю землю обхопив би своїми ручищами, а коли б їх угору простяг – до зірок дотягнувся б. А коли, бува, стрілою не поцілить у здобич свою, то на льоту птахів ковтає. Подумав Білий Арап та й узяв із собою й цього почвару, якого хтозна як і звати було.

От став Білий Арап з усією своєю дивним почтом перед Рудим царем і зразу ж до суті справи перейшов – доньки його зажадав. Рудий цар замість відповіді нічліг їм запропонував, мовляв, відпочиньте з дороги. Та не де-небудь, а в теремі. А терем той був із розпеченої міді. От тільки гості дорогі поріг терема не поспішали переступати, пустили туди першим Холода, який так дунув, що враз стало в світлиці прохолодно. Тож і переночували собі.

А на ранок Білий Арап пішов Рудому цареві кланятися:

– Ваша високосте! Його величність племінник могутнього Зелен-царя, вже, мабуть, чекає не дочекається мене з вашою донькою.

– Так має бути, лицарю, – ніби погодився цар. – Та для почину випийте і закусіть смачненько.

От попритягали їм дюжину возів із хлібом, дюжину відгодованих корів на рожнах та ще дюжину бочок горілочки лепської. Нема чого дивуватися, що Голоду того харчу стало на зубок, а Спразі питва – на один ковток.

І знову Білий Арап нагадав цареві, для чого приїхав до нього так здалека. І загадав йому Рудий цар до ранку перебрати мірку маку, змішаного з піском. Хтозна, чи скінчилися б щасливо пригоди Білого Арапа, якби він вчасно не згадав про мурашине крильце, яке зараз же й підпалив. А працьовиті мурашки і мак із піску вибрали, і Рудого царя, поки той спав, геть покусали.

Як дізнався цар, що завдання його виконане, тяжко замислився про те, як йому тепер непроханих гостей позбутися.

А Білий Арап уперто від свого не відступає: віддай, каже, доньку та й по всьому.

– Е, лицарю, – заскрипів зубами Рудий цар, – спершу ти мені прислужися. Тож як піде моя донька спати, охороняй її сон. І якщо вранці вона в своєму ліжку прокинеться, тоді, мабуть, і забирай її, а ні – заплатиш головою своєю.

От лягла царівна увечері спати, Білий Арап під її дверима вартує, а друзі його аж до воріт на чатах поставали, вишикувалися.

Як вибив годинник дванадцяту, враз перекинулася царівна пташкою та й пурх! – вилетіла зі спальні. І п’ять дозорців не помітили її, як вона птахою повз них пролітала, і тільки Око (аякже, він-бо і вночі бачить!) – розгледів і зараз покликав того, кого хтозна як і звати, та й мовить йому:

– А вже ж царська донька нас у дурні пошила. І тільки нам з тобою під силу її повернути. Ходімо зі мною, я покажу, де вона сховалася, а далі все від тебе залежатиме.

Годі й казати про те, що вони таки з царівною повернулися.

Знайшовши свою доньку другого ранку у спальні, цар неабияк розгнівився, а Білий Арап і далі долю вивіряє: без царівни, мовляв, не поїдемо звідси.

– Ось що, лицарю, – суворо сказав цар, – маю ще нерідну доньку, як дві краплі води схожі вони одна на одну. Як упізнаєш серед них рідну, її й віддам.

От пішли царівни вбиратися в однакові шати, а Білий Арап тим часом згадав про бджолине крильце, підпалив його та й покликав до себе бджолину царицю.

– Не клопочися цим, Білий Арапе, – заспокоїла його бджолина цариця, дізнавшись про його скруту. – Зі мною ти впізнаєш її серед тисячі: та красуня, що від мене хусточкою відмахнеться, і буде рідна донька Рудого царя.

Рушив Білий Арап із бджолою на плечі до світлиці, де його вже чекали цар із доньками, та й ну до красунь придивлятися. А бджолина цариця тільки те й знає, що кружляє біля лиця царівни – та й відмахнулася хусточкою. А Білий Арап і підвів її до царя:

– Ось цю дівчину я з собою забираю.

Нічого не вдіє далі Рудий цар, каже:

– Не вдалося їй тебе з товаришами погубити – тобі нею й володіти.

Поклонився Білий Арап цареві та й ну царівну квапити:

– Збирайся хутчіш, голубонько, бо племінник Зелен-царя, а мій пан почне дорікати мені, що мене тільки по смерть посилати можна.

– Скорий поспіх – людям посміх, – відказала йому царська донька. – Перш ніж я покину отчий дім, відрядімо твого коня і мою голубку на край світу за трьома гілками солодкої яблуні та живою і мертвою водою. І якщо моя голубка швидше повернеться, то ти і думати не смій, щоб я з тобою їхала. А якщо твій кінь – сама хоч на край світу за тобою піду.

Погналися кінь з голубкою наввипередки. Голубка першою досягла краю світу – на те вона й легша була, прудкіша. А як схопила три гілки солодкої яблуні, зачерпнула води живої й мертвої, заступив їй кінь дорогу. Та хоч як улещав, умовляв голубку, все марно. Голубка рішуче відмовилася віддати свої здобутки – мусив кінь їх силою відняти.

Отже привіз кінь першим три гілки солодкої яблуні та чарівної води. То царівна й скорилася покірливо своїй долі, схопилася на коня, так само чарівного, і приєдналася до Білого Арапа з його дивною свитою, яка, до речі мовити, скоро покинула їх удвох.

І так ті парубок з дівчиною за довгу дорогу одне до одного приросли, що передумав Білий Арап лисому лиходію таку красуню оддавати. Царівні Білий Арап теж припав до серця. Хай що буде, а вони їдуть далі своїм шляхом.

Зустрічати Білого Арапа з царівною вийшов Зелен-цар, а з ним і доньки його, «племінник», і царський дворовий люд. Як побачив лисий, яка в Рудого царя донька красуня, зараз кинувся допомагати їй коня розсідлувати. Та царівна відганяє того геть од себе:

– Не наближайся, – каже йому, – мерзотнику! Не для тебе я сюди приїхала, а для Білого Арапа, адже він і є справжній племінник Зелен-царя.

Усі, хто був поруч, присутні так і завмерли, а самозванець, з якого царівна машкару зірвала, кинувся на Білого Арапа й відрубав йому голову батьковим мечем, гукаючи:

– Ось маєш, кривоприсяжнику!

Заіржав тоді несамовито кінь Білого Арапа, накинувся на самозванця і аж тоді заспокоївся, як підняв його високо-високо та гепнув ним об землю з-понад хмар.

А доки всі метушилися, донька Рудого царя хутко приклала Білому Арапові голову до тіла, трьома гілками солодкої яблуні обплела, скропила спершу мертвою водою, потім живою, і ожив її королевич. Протер він очі й мовив до царівни:

– Як же міцно я спав!

– І не прокинувся б ти ніколи, Білий Арапе, якби не я, – сказала донька Рудого царя, цілуючи його і повертаючи королевичу старий батьківський меч.

А Зелен-цар зараз же закоханих благословив і своїм королівством правити призначив. На їхньому весіллі гуляли бідні й багаті, бджолина цариця і мурашиний народ – словом, усі. А може, і досі гуляють.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)