Гамбар (вірменська казка)

***

Гамбар (вірменська казка)Жила-була собі жінка. Мала вона єдиного сина, і звали його Гамбар. Жили вони у великій скруті. Щодня Гамбар брав мотузок, ішов у поле збирати пирій та колючки, ніс на базар і продавав їх за мідяки, а на виручені гроші купував хліба.

Якось поніс Гамбар продавати пирій на площі перед царським палацом. Дивиться царівна з вікна на Гамбарове лахміття і каже:

– Бідолашний хлопець! Коли б у нього була дружина, хіба він ходив би таким обідраним?

Розлютився цар, та слова не зронив, лиш покликав до себе назирів-візирів.

– Ідіть-но,– велить,– покличте продавця пирію до мене!

Назири-візири пішли до Гамбара. Перелякався він неабияк, усе не міг збагнути, чого цареві од нього треба. Увійшов у палати, вклонився цареві й став собі тихенько.

– Гей, хлопче, я покликав тебе, щоб із донькою своєю одружити! Одружишся?

Остовпів Гамбар... Чи це, бува, не почулось йому?!

Тут мовила царівна:

– Слухай-но, хлопче, що ж ти збентежився? Коли мої батьки віддають за тебе свою доньку, чого ж ти боїшся? Сватайся до мене!

Сім днів і ночей справляли весілля. Забрав Гамбар царівну й привів до себе додому.

Увійшли в хату, Гамбар і каже матері:

– Матусю, цар видав за мене свою доньку. Ось твоя невістка. Підстели їй що-небудь, нехай присяде.

У хаті зусібіч видно було велику скруту: стіни почорніли від кізякового диму, брудно, ніде не видно бодай клаптика килима. Лежать самі козячі шкури, але й ті – діряві: адже Гамбарова мати латала ними одежу. Одну з цих шкур вона й постелила царівні.

Сіла царівна, роздивилась довкола й подякувала богові.

Гамбар (вірменська казка)

– Знати,– каже,– така моя доля.

Відрізала вона від своєї сукні клапоть, полатала Гамбарів одяг, почистила його, дала лад. Наступного дня Гамбар знову пішов у поле збирати пирій та колючки й знову поніс продавати на площі перед царським палацом. Дивиться цар із вікна – справді, у Гамбара вже не такий подертий одяг.

Коли увечері Гамбар повернувся додому й дружина побачила його поколоті колючками руки – у неї від жалю аж серце зайшлося.

– Слухай-но,– каже вона чоловікові,– це не життя: щодня ти мучишся серед каміння гримучого та піску сипучого, повзаєш, мов змія, воду п’єш із болота з жабами, а все марно, увесь твій прибуток – мідяки. Чи не краще підшукати тобі яку-небудь іншу роботу? Іди на службу до людей, наймись поденно, може, й нам щось перепаде.

– Гаразд, жінко, як скажеш – так і зроблю!

Удосвіта Гамбар підвівся й пішов на базар. «Або наймусь поденно,– міркує,– або піду на місяць-два у найми».

Ходить, ходить він базаром, то в одного про своє поцікавився, то в іншого. Враз підходить якийсь купець до Гамбара й питає:

– Гей, хлопче, наймешся до мене?

– Чому ж ні,– відповідає Гамбар,– за цим я й прийшов сюди. А скільки ж ти платитимеш у рік?

– Із чесної виручки – мірку, з нечесної – дві, – купець на те.

– Гаразд, пораджуся з дружиною,– згоджується Гамбар.

Прийшов Гамбар додому та й розповідає дружині:

– Купець хоче найняти мене і обіцяє платити із чесної виручки мірку, з нечесної – дві. Що робити?

– На нечесну виручку не погоджуйся, якщо він і десять мірок пообіцяє, а з чесної виручки бери й одну мірку.

– Піду наймусь – купець збирається в далекі краї по товар.

Попрощавшись із дружиною, Гамбар подався до купця:

– Добридень, купче, платитимеш мені з чесної виручки – послужу тобі й за мірку.

От зібрався Гамбар у дорогу: перев’язав в’юки, навантажив мулів і разом з купцем вирушив у путь, їхали вони довго і врешті дісталися до пустелі.

Тут купець каже Гамбарові:

– Зупинимося біля цього колодязя – мулів нагодуємо-напоїмо, та й самі поїмо і відпочинемо.

Розвантажили вони мулів, узялися до їжі. Коли поїли, запитує купець Гамбара:

– Можеш спуститися в колодязь по воду, щоб мулів напоїти?

– Можу,– відповідає Гамбар.

Обв’язали його мотузкою і спустили в колодязь. Стоїть Гамбар у колодязі, черпає воду й подає нагору. І так доти, доки не напоїли всіх мулів.

Гукнув тоді Гамбар із колодязя:

– А тепер підійміть мене!

Спустили в колодязь мотузку. Щойно Гамбар хотів обв’язатися нею, як хтось ухопив його за полу чухи й не відпускає. Здивувався Гамбар. Оглянувся, бачить – на дні колодязя двоє відчинених дверей. Заглянув він у двері – злякався. Заглянув у другі – ще дужче злякався.

Сидять там три красуні небачені й вишивають. Біля них на срібній тарелі жаба, а поряд стоїть красень юнак і очей із неї не зводить.

– Чоловіче, скажи-но нам правду,– питають Гамбара красуні,– хто із нас красивіший: ми чи ота жаба? Чому ж хлопець ніяк не надивиться на неї?

– Що ж мені сказати? – Гамбар на те.– Кохана завжди видається найкрасивішою.

Тільки-но встиг він це сказати, як жаба скинула із себе шкуру й стала дівчиною такої краси, що затьмарила всіх трьох небачених красунь.

– Що це за дивина? Що це за тими дверима? – питає Гамбар юнака.

– Ох, братику,– мовив юнак,– уже сорок років сиджу я в цьому колодязі: скільки людей побувало тут, проте жоден не зумів відповісти, як ти: «Кохана завжди видається найкрасивішою». От ми й стинали людям голови з пліч. А тепер,– звернувся юнак до красунь,– несіть йому нагороду за мудру відповідь.

Гамбар (вірменська казка)

Кожна красуня принесла по спілому гранату й подала Гамбарові.

Щойно дали вони гранати, двері й зачинились. Поклав Гамбар у кишеню гранати і гукнув:

– Тягніть мене!

Зрадів купець, зачувши Гамбарів голос. Став дякувати богові за те, що слуга цілий і неушкоджений вибрався із колодязя. Бо ж сорок разів купець наймав слуг, і всі вони – один за одним – зникали у колодязі.

Підняли Гамбара мотузкою. Нічого не розповів він купцеві про те, що чув і бачив у колодязі. Знову навантажили мулів і рушили далі. їдуть вони, бачать – назустріч їм іде інший караван.

І йде цей караван у рідні краї Гамбара. Упізнав Гамбар серед погоничів і хлопця-односельця.

– Куди це ви? – питає Гамбар.

– У наше село,– відповідає хлопець.

– Ну, тоді зроби ласку,– каже Гамбар,– візьми оці три гранати й передай моїй дружині.

– Клопіт не дуже великий, давай одвезу,– погодився хлопець.

Узяв він ті гранати, поклав за пазуху, попрощався. Його караван рушив у один бік, а Гамбарів – у протилежний.

Нехай ідуть своєю дорогою, а ми повернемось до Гамбарової дружини.

Чекала вона дитину, і дуже хотілося їй скуштувати граната, але ніде було дістати. Якось постукали у двері, вийшла Гамбарова жінка, дивиться – аж це сусідський хлопець.

– Добридень, сестрице, бери ось гранати. Зустрілися ми з Гамбаром у дорозі, й він попрохав передати їх тобі. Гамбар живий-здоровий, кланяється тобі.

Узяла Гамбарова дружина гранати й увійшла в дім.

«Дай-но,– міркує,– розріжу гранат, спробую».

Розрізала – й що ж бачить? У гранаті повно алмазів, перлів–і якого там ще коштовного каміння тільки не було! Не знає Гамбарова дружина, що й діяти на радощах! Адже у хаті – такі злидні! Одразу ж понесла коштовний камінь на базар, виміняла його й за виручені гроші купила дещо для домівки. Згодом і решту каміння віднесла на базар, продала його, збудувала новий дім, накупила корів, овець – словом, усього припасла для Гамбарового приїзду. А сама невдовзі народила сина – такого славного, всім на подив. Поки що залишимо їх і повернемось до Гамбара.

Ішов караван Гамбарового купця, ішов і, нарешті, дістався міста, де жив купець. Сімнадцять років прослужив Гамбар у цього купця.

І от якось каже купець Гамбарові:

– Збирайся, Гамбаре, в дорогу, треба знову їхати за товаром.

Як зачув це Гамбар – од радощів ніг під собою не чує. «Адже доведеться їхати через рідні місця. Напевно, пощастить мені,– розмірковує він,– заглянути додому, дружину побачити». Зібрався Гамбар у дорогу, зв’язав тюки, навантажив мулів, і вирушили вони в дорогу. їдуть вони, їдуть – чи довго, чи недовго – хтозна, їдуть удень, уночі й дісталися до того самого колодязя, куди вже лазив Гамбар по воду. Знову поліз Гамбар у колодязь, дістав для мулів води, та вже ані красунь, ані відчинених дверей – нічого там не було. Відпочили вони біля колодязя, поїли й вирушили далі в дорогу. їдуть вони, їдуть день, два й три, словом, тиждень – і, врешті, доїжджають до кордону Гамбарової країни.

Тут вони зняли тюки з мулів – одпочити й поїсти, а вже тоді їхати далі. Бачать – величезна отара овець пасеться. Підійшов Гамбар до отари.

– Добридень, братику пастуше,– привітався.

– Хай береже тебе бог, брате подорожній,– відповідає пастух.

– Чи не з такого-то, бува, ти села? – запитує Гамбар.

– Звідтіля.

– Чи не чув ти, бува, про подорожнього Гамбара? Може, знаєш, що-небудь про його родину?

– Як не знати, це ж його отара, а я його пастух.

– Чий ти пастух? – здивувався Гамбар.

– Того самого продавця пирію, якого цар, розсердившись, одружив зі своєю донькою.

Замислився Гамбар: «Що за дивина, що ж то за багатій Гамбар? Про кого веде мову пастух?» Одійшов Гамбар від пастуха, повернувся до каравану. Поїли вони, навантажили мулів і рушили далі в дорогу – просто в Гамбарове село. Дорогою знай зустрічають череди, табуни, отари. Кого не запитає Гамбар: «Чия це череда? Чия отара?», відповідають: «Гамбарові».

Дивується Гамбар: «Що за дивина? Невже дружина моя так розбагатіла, що завела таке господарство?» Нарешті дійшов караван до Гамбарового села. Тут Гамбар відпросився в господаря – навідатися додому.

– Іди,– каже купець.

Радий-радісінький поспішає Гамбар на свою вулицю, та пройшов її раз, удруге – і ніяк не може знайти свого житла, бо замість старої хатини стоїть небаченої краси будинок. «Дай-но,– міркує,– зайду та запитаю, може, що й дізнаюся про свою дружину». Зайшов у двір.

Бачить – біля вікна сидить його дружина, а поруч – красень юнак і розмовляють. Тихенько підійшов Гамбар до вікна – почути, про що йде мова.

Каже дружина юнакові:

– Ох, синочку, світло очей моїх, коли повернеться батько й побачить тебе вже дорослим, як він зрадіє!

– Матусю,– юнак на те,– ще з дитинства я тільки й чую про свого батька, а його все немає й немає. Я вже й очі прогледів, виглядаючи його.

– Був би татко здоровий, а повернеться він неодмінно,– запевняє мати сина.

Не стерпів тут Гамбар, увійшов у дім. Мати з сином аж остовпіли, побачивши його.

– Не пізнаєте мене? – питає батько.– Я ж – Гамбар. Тільки він це сказав, як дружина з сином кинулися

обіймати його. Заплакала дружина й довго не могла заспокоїтись.

Потім вони сіли, повели спокійну розмову. Дружина зібрала на стіл, їли, пили.

– Послухай-но, дружинонько,–говорить Гамбар.– звідкіля взялося це багатство, як ти зуміла збудувати такий будинок, мати стільки худоби?

– А отак,– розповідає дружина.– Розрізала я один із тих гранатів, які ти прислав мені, й бачу в ньому повнісінько перлів, алмазів та всілякого коштовного каміння. Віднесла я каміння на базар, виміняла, продала, а на виручені гроші побудувала оцей будинок завела господарство.

Гамбар (вірменська казка)

Дружина підвелась і принесла Гамбарові другий гранат. Розрізав Гамбар його, бачить – у гранаті повно-повнісінько коштовного каміння, перлів, алмазів. Зрадів Гамбар, на радощах ніг під собою не чує. Розповів він дружині тоді все, що з ним трапилось.

– Якщо так, дружинонько, то навіщо мені тепер ходити по наймах? Піду-но я до господаря й попрошу його, щоб знайшов собі іншого слугу.

– Звісно,– погодилась вірна дружина,– скільки туги й печалі зазнала я, скільки часу тебе не було, тож поживімо тепер і для себе – спокійно, без клопоту

Пішов Гамбар до купця.

– Хазяїне, розрахуймося, я вирішив зайнятися своїми справами.

Купець на те:

– Скільки років служив ти мені вірою і правдою – не можу я поскаржитися, та коли більше не хочех у мене залишатися – діло твоє.

Заплатив йому купець за службу все, що годилося.

Попрощався Гамбар із купцем і радий-радісінький повернувся додому.

Прийшов додому і питає дружину:

– Скажи-но, дружинонько, після того, як я поїхав цар не розпитував більше про тебе?

– Ні,– відказує дружина,– жодного разу. Та я загадала, що, коли ти повернешся, покличемо батька та його назирів-візирів до нас у гості. Хтозна, може, вів думає, що ми вже давно з голоду померли.

– Добре ти загадала, дружинонько. Готуйся, завтра запрошуємо царя в гості.

– Запрошуй,– каже дружина Гамбарові.– Може він нас і не впізнає.

Гамбарова дружина одразу ж узялася до роботи – а що дім у неї повна чаша, швидко приготувала багатий почастунок.

На другий день Гамбар запросив царя до себе в гості. Цар прибув до них разом зі своїми назирами-візирами. Пригостили вони царя на славу, поїли, попили, повеселилися.

У розпалі розмови Гамбарова дружина питає царя:

– Царю, кажуть, була в тебе донька, що з нею сталося?

– А от що,– цар на те,– був собі продавець пирію, сподобався він моїй доньці, розсердився я за це на неї і видав її заміж за того парубка. Тепер, коли згадаю доньку, туга мене охоплює. Та своїми руками занапастив, своїми очима й оплакую. Каюся, об стіну б’юся головою, та все марно. Не відаю, жива вона досі чи, може, померла з голоду?.. Ох, побачити б її хоч раз – горя б поменшало...

Не втрималась тут Гамбарова дружина, кинулася батькові на шию.

– Я – твоя донька,– каже,– хіба ти мене не впізнаєш? Оце – мій син, а оце – чоловік, той самий продавець пирію. Казала ж я тобі, що він – людина з головою, а ти не вірив мені. Бачиш тепер, скільки нажив він добра чесною працею?

Дивується цар, дивиться на них, очам своїм не вірить. Може, це все йому сниться?

І знову всі бенкетували, веселилися, дан та зурна, грали до ранку.

Діждалися вони свого щастя, діждіться і ви свого.

  • Чуха – свитка.
Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)