За часів царя Саула жила в місті Ашкелон одна вдова. Помер її чоловік, залишивши їй велике багатство – повні скрині золота й срібла. Жінка жила сама й дуже боялася, що її обкрадуть.
Довго думала, куди б заховати свої скарби, аж нарешті придумала: склала монети й злитки в глиняні глечики, залила зверху медом – щоб ніхто й не здогадався – і поставила у комору.
Минув час, і вдові довелося вирушити в далеку дорогу. Перед від’їздом вона занесла глечики до сусіда й попросила:
– Сховай їх у себе, добрий чоловіче, поки я не повернуся.
Що саме було в посудинах, вона йому, звісно, не сказала, сподіваючись, що він не стане цікавитися чужими речами. Однак сусід після її від'їзду справляв у себе гучне частування. І коли під кінець застілля в хаті скінчився мед, він вирішив узяти трохи з глечика вдови.
Ледь набрав ложку, як помітив: під солодкою поверхнею – блискуче золото! Здивувався, потім заглянув і в інші глечики – усі до одного були повні скарбів. Не довго думаючи, чоловік переклав усе золото й срібло у власну посуду, а глечики вдови знову залив медом і поставив на місце.
Минуло кілька тижнів. Повернулася вдова додому, забрала свої глечики, поставила їх у комору – а коли відкрила, аж застогнала від жаху: всередині – пусто. Лише мед.
Заплакала жінка, побігла до царя Саула й розповіла, як сусід її обікрав. А за законом тоді ніхто не мав права скривдити вдову.
Цар вислухав і спитав:
– Свідки у тебе є? Хтось бачив, як ти клала золото в мед?
– Ні, – заплакала вдова. – Це ж була моя таємниця. Ніхто не знав.
– Якщо свідків немає, – зітхнув цар, – то й допомогти я не можу. Хіба що Всевишній тобі допоможе.
Вийшла вдова з палацу, схилила голову й пішла дорогою в сльозах. А край дороги грали діти. Один хлопчик – рудий, з очима золотавими, як сонце, – помітив її, підбіг і лагідно спитав:
– Чому ви плачете, добра жінко?
Розповіла йому вдова все, як було: і про скарби, і про підступного сусіда, і про те, що цар нічого не зміг зробити, бо свідків не знайшлося.
Хлопчик подумав і сказав:
– Не плачте. Надія ще є. Ідіть знову до царя й попросіть, щоб він дозволив мені розсудити вас обох. Правда обов’язково відкриється.
Поспішила вдова до царя, розповіла про хлопця й передала його слова.
Цар усміхнувся:
– Хай буде так. Покличте цього мудрого малюка.
Коли хлопчик увійшов до палацу, цар подивився на нього й розсміявся:
– Такий малий, а вже хочеш судити людей?
– Не я суджу, а Бог, – відповів хлопчик спокійно. – Я лише зроблю те, що зможу, аби правда вийшла на світ.
Цар кивнув:
– Гаразд, суди.
Хлопчик наказав привести сусіда й принести ті глечики, що вдова колись залишила в нього на зберігання.
Коли глечики поставили перед ними, хлопчик запитав:
– Ці глечики віддавала тобі жінка?
– Так, – відповів сусід.
Тоді хлопчик почав розбивати глечики один за одним. Усі дивилися з подивом: навіщо він це робить?
Аж раптом серед уламків блиснули дві золоті монети – вони прилипли до дна одного з глечиків і залишилися там, не потрапивши до рук злодія.
Хлопчик показав на них і сказав:
– Ось – два свідки! А ось і злодій. І ці свідки кажуть правду.
Сусід зблід, упав на коліна й визнав провину. Повернув він вдові все золото, яке в неї вкрав. І чутка про цей суд швидко розійшлася по всій землі Ізраїлю.
Люди дивувалися розуму хлопчика і казали, що з ним – благословення Боже.
А хлопчика звали Давид. І коли минули роки, саме він став царем Ізраїлю.