У сиву давнину, коли праліси були такими густими, що навіть сонце блукало в їхніх вітах, мандрівникам було непереливки. Піде чоловік у далеку дорогу, на полювання чи на війну – і тільки ліс його й бачив. Часто губилися люди серед високих сосен, втрачаючи орієнтир і надію.
А вдома на них чекали. Зимовими вечорами матері, дружини та діти сідали біля сліпих віконець, вдивлялися в темряву і посилали своїм рідним найтепліші думки, палкі молитви та сльози любові. "Повертайся, ми чекаємо", – шепотіли їхні серця. Ці думки були такими гарячими, що невидимими іскрами летіли над лісами.
Та найбільшою бідою для заблукалих був північний вітер. Він дув із краю вічної криги, ніс із собою лютий холод і відчай. Цей вітер плутав стежки, заморожував не лише тіло, а й душу. Коли мандрівник опинявся сам на сам із північною холоднечею, у нього часто опускалися руки.
Побачила це матінка-природа. Зглянулася вона над блукальцями і відчула силу любові тих, хто так віддано чекав їх удома. Зловила природа всі ті теплі думки та молитви, що літали понад кронами дерев, і зіткала з них м’який, пухнастий, смарагдовий оксамит.
– Північ несе найбільший холод і небезпеку, – промовила вона. – Тому я утеплю цим оксамитом саме північний бік кожного дерева і кожного каменя.
Так з'явився мох.
З того часу він росте лише з одного боку, оберігаючи ліс від північної холоднечі. Але його головне призначення інше. Він став живим лісовим компасом.
Коли загублена людина в розпачі блукає хащами, вона підходить до старого дерева і торкається його кори. Намацавши з північного боку м'який мох, мандрівник відчуває під пальцями не холодну кригу, а дивовижне, ледь помітне тепло домашнього вогнища. Цей дотик зігріває душу, нагадуючи, що про нього пам'ятають. Мох ніби тихо шепоче: "Не здавайся. Північ тут. Зорієнтуйся – і ти знайдеш дорогу додому".
Тож старі люди кажуть: зелений мох на корі – це не просто лісова рослинка. Це застигла в часі надія, зіткана з любові рідних, яка завжди підкаже правильний шлях.