У ті прадавні часи, коли земля ще тільки вчилася дихати на повні груди, нечиста сила гуляла світом набагато вільніше. Найбільше ж рогаті ненавиділи Сонце. Його ясне, золоте проміння сліпило їм очі й висвітлювало людям усі їхні капості та злі вчинки.
Одного разу зібралася вся нечисть із найглибших боліт та темних ярів. Вирішили вони вкрасти в людей світло й назавжди сховати Сонце. Почали чорти дути, плюватися смолою, жбурляти в небо сажу, аж поки не стягнули над землею величезну, густу й чорну, як дьоготь, хмару. Світ поринув у моторошну темряву. Птахи замовкли, квіти закрили свої пелюстки, а люди злякано поховалися по хатах.
Побачив це з високого неба Святий Ілля – могутній небесний коваль і захисник правди. Розгнівався він так, що аж зорі затремтіли. Розпалив Ілля своє велетенське горно, роздмухав його вітрами, взяв найважчого молота і заходився кувати зброю проти темряви. З-під його молота летіли не просто іскри – то створювалися сліпучі, розпечені вогняні стріли.
Запріг Святий Ілля у свою колісницю вогненних коней і помчав небом. Гуркіт його коліс прокотився над світом страшним громом. Став він пускати в чортову хмару свої блискавичні стріли. Небо розкололося, хмара пролилася слізьми-дощем, і звідти знову пробилося життєдайне сонячне світло. А вогняні стріли летіли просто в рогатих бунтарів, безжалісно обпалюючи їм хвости та копита. Нечисть заверещала не своїм голосом і кинулася навтьоки на землю.
З того пам'ятного дня чорти панічно бояться грози. Тільки-но небо супиться, а вдалині чути гуркіт Іллевої колісниці, біси метушаться, мов ошпарені, шукаючи, де б його сховатися від небесної кари. І найчастіше вони, з переляку, залізають у глибокі дупла старих, трухлявих і кривих верб, що ростуть понад болотами та річками.
Але небесного коваля не надуриш! Він згори все бачить. Тому й б'є блискавка найчастіше саме в стару, суху вербу – то Святий Ілля пускає свою стрілу, щоб вигнати звідти лукавого, нагадуючи: перед світлом правди не сховається жодна темрява.