Кажуть мудрі люди, що душа людська – то не просто невидиме дихання, а чарівна посудина, схожа на глибокий глиняний глечик. І з самого народження, доки людина йде своїм шляхом, у той глечик постійно щось крапає.
Життя ж бо різне буває. Образять тебе – впаде на дно крапля темна й важка, мов свинець. Втратиш когось дорогого – ляже на серце чорний камінь болю. Зрадить друг – доллється гіркого полину. Усе горе, усі печалі та розчарування дуже важкі. Вони завжди осідають глибоко внизу, тиснуть на груди й залишають на стінках душі темний, солоний осад. З роками того осаду стає все більше, і людина починає горбитися під його вагою.
Але ж дарує небо і світлі дні!
Краплі радості зовсім інакші. Вони чисті, золотаві й невагомі, наче вранішня роса або сонячні зайчики.
І от буває так, що в життя приходить справжнє, велике щастя. Зустрічає людина своє кохання, чи бере на руки довгоочікуване немовля, чи повертається до рідного порогу після довгої розлуки. Тоді золотих крапель стає так багато, що вони стрімким потоком ллються в душу.
А оскільки радість набагато легша за горе, вона не падає на дно. Вона підхоплюється, виринає на самісінький вверх і починає шумувати, як молоде весняне вино. Щастю стає тісно в грудях, воно стрімко піднімається вгору і, врешті-решт, переливається через вінця душевної посудини – просто через наші очі.
Ось чому ми плачемо, коли нам безмежно добре.
Ці сльози – особливі, святі. Переливаючись через край, світла й легка радість омиває стінки душі. Вона підхоплює чорний пил минулих бід, змиває залишки старого болю і виносить їх назовні.
Тому після сліз щастя людині завжди стає напрочуд легко, дихається на повні груди, а світ довкола здається вмитим і чистим. Бо в ці хвилини душа оновлюється, звільняючи місце для нового, ще більшого дива.