Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Царівна-жаба (українська народна казка)

Казки про:
3789

Царівна-жаба (українська народна казка) Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,– такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ,– час їм женитися.

Цар порадився гарненько з царицею, покликав синів та й каже:

– Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ,– час уже вам подружжя шукати.

– Час,– кажуть,– таточку, час!

– Забирайте ж,– каже,– діти сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

От вони повиходили, понатягали луки – та й ну стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя тамтешнього в садочку. Царівна на той час проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же,– каже цар,– її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.

– Не дам,– каже,– цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

– Я,– каже царенко,– тебе візьму.

Намовились. Поїхав він.

Середульший царенко стрельнув – звилась
стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у князівський двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же її,– каже князь,– нікому, тільки Хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.

От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. ї цей каже:

– Я тебе візьму.

Погодились. Поїхав.

Приходиться найменшому стріляти. Іван- царенко,– його звали Іваном-царенком,– як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:

– Верни мою стрілку!

– Не дам я,– каже жаба,– цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

Іван-царенко подумав: «Як-таки його зелену жабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.

От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді! А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:

– Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток понаходили?

От старший каже:

– Я, татку, знайшов царівну.

Підстарший каже:

– Я – князівну.

А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!..

– А ти чого, Іван-царенку, плачеш?

– Як же,– каже,– мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати... Чи вона мені рівня?

– Бери,– каже цар,– така вже, видно, твоя доля!

От і одружилися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царен- ко – зелену жабу з болота. Одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав дізнатися, яка з невісток уміє краще рушники ткати. >
Загадує синам: «Щоб на завтра, на ранок, жінки ваші рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?»
Іван-царенко йде додому та й плаче,– а жаба вилізла назустріч, питає:

– Іваие-царенку, чого ти плачеш?

– Та як же мені не плакати: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.

– Не плач! Усе гаразд буде. Лягай та спи!

Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб'ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана- царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була.

Прокидається Іван-царенко,– аж такий рушник, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушник дуже. Тих же невісток рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабин в себе в кімнаті почепив.

От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакав:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!

– Не плач, напечемо! Лягай та спи!

Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. А жаба це помітила. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім полізла на піч, пробила дірку, вилита туди,– гречаники так і розшіивлиеь по черені«. Ті невістки швидше додому та й собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А жаба, як ті пішли, кожушок – з себе» вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світу були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Вона взяла, положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як і була.

Іван-царенко прокидається, бачить – біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому так уже подякував. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.

От знов загадав цар своїм синам:

– Щоб у такий і такий день були до мене з жінками на бенкет.

Старші брати радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, що батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?

– Не плач,– каже,– лягай та спи, якось поїдемо.

Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет. Іван-царенко знову зажурився.

– Не журись, Іване-царенку,– каже йому жаба,– їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає,– то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як загримить,– то вже їде.

Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати з своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих...

Брати стали з нього сміятися:

– Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав'язав та привіз...

– Не смійтесь,– каже,– потім приїде...

Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:

– Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!

Брати сміються з нього.

– Чи ти,– кажуть,– здурів, що таке торочиш?

Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:

– Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!

Брати тільки плечима здвигають: був брат такий, як і треба, а то й здурів;
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:

– Оце ж уже моя голубонька їде!

Тут приїхав під рундук берлин, запряжений шістьома кіньми. Коні – як змії! Вийшла вона з берлина... Аж поторопіли всі – така гарна. Зайшла до хати – наче зірниця зійшла!

Посідали обідати. І цар, і цариця, і обидва старші брати не надивляться на неї: така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають. То вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.

Пообідали, вийшли на подвір'я. Почали музики грати. Батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! Раптом махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,– став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт хо-дить: догори йде – пісні співав, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім еаду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі дивуються тим дивам, як малі діти. Потанцювала вона, сіла спочивати. І ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем– кістки вилетіли та просто цареві в лоб. Махнули лівим – цареві очі позабризкували.

– Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!

Вони й перестали. Посідали на призьбі всі. Музика грає, двораки царські вже танцюють.

А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується: як з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Наказав дати собі коня, махнув додому довідатися, де вона все те понабирала. Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,– аж там лежить жаб'ячий тулубець. У грубі топилося,– він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов... Він тоді знову вертається до царя,– саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз'їздились. Поїхав і Іван-царенко з своєю жінкою.

Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася,– аж кожушка й нема... Шукала-шукала...

– Чи ти,– питає,– Івану-царенку, не бачив моєї одежі?

– Якої?

– Тут,– каже,– я кожушок скинула.

– Я,– каже Іван-царенко,– спалив!

– Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки...

Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала.

А тоді каже:

– Прощавай. Шукай мене в тридесятім царстві, у Баби Яги, костяної ноги!

Махнула рученьками* перекинулась зозулею. Вікно було відчинене – полинула...

Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,– пішов шукати.

Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, блідий, і питає:

– Здоров, Іване-царенку! Куди йдеш?

– Іду,– каже,– дідусю, світ за очі шукати своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві, у Баби Яги, костяної ноги. Іду, та й не знаю куди... Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?

– Чому,– каже,– не знати? Знаю.

– Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!

– Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи – не потрапиш!

– Потраплю не потраплю, скажіть: я вам увесь вік дякуватиму!

– Ну, коли вже,– каже,– тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до Баби Яги, костяної ноги.

Іван-царенко подякував за клубочок, узяв пустив. Клубочок покотився, а він пішов.

Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. А тут йому назустріч ведмідь. Іван- царенко наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів уже стріляти. Ведмідь йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене: я тобі у великій пригоді стану!

Він і пожалів його – не вбив.

Іде далі, вийшов на край лісу,– сидить сокіл на дереві. Іван-царенко наложив мідяну стрілу на стрібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану.

Він пожалів і його – не вбив.

Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. І бачить: на березі лежить щука забута, без води пропадав на сонці. Він хотів її взяти з'їсти, а вона і просить:

– Іване-Царенку, не їж мене, кинь краще в море, я тобі за те у великій пригоді стану!

Він її вкинув у море, пішов далі.

От і зайшов він у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася... Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить Баба Яга, костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.

– Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі прийшов, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?

– Ні,– каже,– бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену.

– Знаю, знаю! – каже Баба Яга.

– Де ж вона, бабусю? Скажіть мені!

– У мого братика за наймичку служить.

От він і став просити, щоб сказала, де її брат
живе, вона й каже:

– Є на морі острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не трапилося: ти жінку свою як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею не оглядаючись.

Подякував він Бабі Язі та й пішов. Далеко, та треба йти.

Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видко; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука:

– Іване-царенку, чого ти журишся?

– Так,– каже,– і так: на морі є острів, та ніяк не можу дістатись.

– Не журись! – каже.

Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поручні золоті, а поміст склом настелений,– як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та дійшов аж на острів.

Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-тем- ний... Іван-царевич ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. Сів він на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Тут де не взявся сокіл, несе зайця вбитого. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік та з'їв.

Наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом, а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь.

– Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?

– Хочу,– каже,– як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.

– Я тобі поможу!

Як узяв той ведмідь дуб'я трощити; такі дуби-довговіки вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився,– пішов, напився води, як зачав ламати!.. От-от стежечку проламає. Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу. Пішов Іван- царенко.

Пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,– нема нікого. Відчинив другі, срібні – і там нема нікого; як відчинив треті – золоті,– аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно. Як побачила Івана-царенка, так і впала йому на шию:

– Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи-небагато,– може б, ти мене більше й не побачив ніколи....

Аж плаче з радощів! А він-то вже не знав: чи на цім, чи на тім світі... Обнялись, гарненько поцілувалися, вона перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли.

Прилетіли в його царство. Вона перекинулась знов людиною й каже:

– Це батько мій нерідний віддав мене зміюці аж на три роки на послуги. Коли б не ти – зовсім би не відпустили.

Прийшли додому та стали гарно собі жити.



== Читать на русском языке ==