Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Вишнячок (Олена Швець-Васіна)

Казки про:
281

Вишнячок (Олена Швець-Васіна)

Темної-претемної ночі садком крались Будяк з Дерезою. Вони вже занапастили кілька городів, які раніше щедро дарували людям і помідори, й огірки, й запашні дині та солодкі кавуни. Та ці двоє ледащ зробили з плодоносної землі пустку, бо самі нічого не могли дати людям. А тільки те й робили, що живились за чийсь рахунок. Тепер Дереза з Будяком зупинились біля Вишнячка.

– Здоров, приятелю, – Дереза обійняла Вишнячка.

– Мама сказала, що вже потрібно спати… – позіхнув Вишнячок.

– Ти що, маленький?! – зневажливо кинув Будяк.

– Ні! – гордо випнув гілля Вишнячок. – Та мама сказала, що раненько потрібно встати, зустріти бджілок…

– Великий, а маму слухає! – зареготав Будяк.

– Й для чого тих капосних бджілок стрічати? – хіхікнула й собі Дереза.

– Щоб вони позбирали з моїх квіточок пилок, і тоді мої ягідки будуть солодкі-пресолодкі… Так мама каже.

– Пішли звідси… – цвіркнув крізь зуби-колючки Будяк.

– А за садком – поле, а там скільки цікавого… – Дереза зневажливо відвернулась від Вишнячка.

– Пішли… – смикнув Будяк Дерезу. – Про що можна розмовляти з боягузом – мамуськиним синком…

«Я не боягуз і не мамуськин синок!» – хотілось крикнути Вишнячку. Та йому стало так прикро, що на його листочках з’явились вологі краплинки.

– Почекайте, я з вами… – він побіг наздоганяти Будяка з Дерезою.

Бджілки таки прилетіли вранці та ніде не знайшли Вишнячка. Хоч його й довго кликала, розгойдуючи віттям, мама Вишня, син не відзивався. Пройшов один дощик, за ним другий, третій. Сонечко прокидалось й, находившись за день, знову вкладалося спати. Дні змінювались ніччю, а Вишнячка все не було й не було. На гілках мами Вишні нав’язалось багато червоних ягід, коли нарешті одного дня з’явився синок. Його віття було поламане, листочки поскручувались, а поодинокі ягідки зморщились.

– Де ти був, синочок? – запитала крізь сльози мама Вишня.

– Я грався з Будяком і Дерезою. Бо я не маленький і не мамуськин син, як вони казали! – зарюмсав Вишнячок. – Спочатку було так весело… Мої друзі все просили напитися моїх соків… В моєму стовбурі їх було так багато. Та скоро я став зовсім сухий. Вітер погнув моє віття. А мої ягідки виявились гіркими. Й один чоловік, спробувавши їх, розлючено зламав мені гілку… Дереза й Будяк втекли від мене…

– Це я, мабуть, винна… – мама Вишня пригорнула до себе синочка. – Не догледіла, хоча й навчала, як себе поводити… А ти, синку, погано слухав мої поради!

З її ягідок бризнув солодкий сік, обволікаючи Вишнячка.

Раптом листячко на Вишнячкових гілках зазеленіло, віття розпрямилося. Він відчув, як стовбуром знову тече його сила. Й навіть гіркі ягідки стали солодкими-пресолодкими.

Бо материнська любов справді чарівна.