На краю старого лісу, де людські стежки губилися серед густих папоротей, стояла самотня хатина. Жила в ній Ярина. Ніхто в селі не пам’ятав, скільки їй років, бо й діди, і прадіди бачили її такою ж – молодою, русою, з очима, глибокими й холодними, як лісові озера.
Люди шепотілися, що вона відьма. І мали рацію. Секрет її вічної юності ховався у старовинному срібному дзеркалі. Щоранку Ярина підходила до нього, вдивлялася у своє бездоганне відображення і ледь чутно шепотіла прадавнє закляття. Тієї ж миті дзеркало висмоктувало один день життя з першого перехожого, що минав її двір. Один день для людини – непомітна дрібниця, але для відьми ці вкрадені дні складалися у століття квітучої, незмінної краси.
Та одного весняного ранку повз її двір пройшов Іван – молодий коваль із сусіднього села. Він зупинився, щоб напитися води з її криниці, й їхні погляди зустрілися. У його очах не було ані страху, ані упереджень, лише щире захоплення. І серце відьми, яке сотні років билося рівно й байдуже, раптом зрадливо затріпотіло.
Вони почали бачитися щодня. Іван приносив їй солодкі лісові суниці, а вона слухала його щирий сміх, забуваючи про свої темні ритуали. Ярина закохалася так палко, як може кохати лише той, хто віками замерзав від самотності.
Але настав похмурий ранок, коли вона підійшла до свого дзеркала і завмерла. Чарівне скло помутніло, вимагаючи нової щоденної жертви. А за вікном уже лунали легкі кроки – то Іван спішив до її порога.
Ярина з жахом зрозуміла страшну істину. Якщо вона залишить усе як є, то дзеркало продовжить красти час. Вона буде вічно молодою, дивитиметься, як старіє її коханий, а коли його не стане – знову залишиться сама в нескінченній, ідеальній порожнечі.
– Що варта моя вічність, якщо в ній немає з ким розділити тепло? – гірко прошепотіла вона.
Відьма схопила важкий мідний свічник і з усього розмаху вдарила по срібному склу.
Брязь! Дзеркало розлетілося на тисячу сліпучих скалок, що розтанули в повітрі сизим димом.
Тієї ж миті Ярина відчула, як по її обличчю пробіг невидимий вітерець часу. У куточках її прекрасних очей з’явилися перші, ледь помітні зморшки-промінчики, а в густих косах блиснула тонка срібна нитка сивини. Вічна молодість назавжди покинула її тіло, але натомість груди наповнилися гарячим, нестримним життям.
Двері відчинилися, і на порозі став Іван. Він уважно подивився на Ярину, тепло усміхнувся і простягнув їй свої сильні руки.
– Ти сьогодні ще прекрасніша, ніж учора, – лагідно сказав він.
І вона вперше за триста років щасливо і по-людськи заплакала. Бо остаточно зрозуміла: краще прожити одне коротке, але справжнє людське життя, зігріте коханням, ніж мерзнути цілу вічність у крижаній красі.