Павлик сидів біля віконця та розглядав краплини, що стікали по ньому.
– Як нуднооо... – стогнав він. – Коли дощ, робити зовсім нічого.
– А якщо стогнати, можна подумати, тобі веселіше стане, – посміхнулась бабуся.
– Ну, ба…
– А ти почитай книжку.
– Нудно.
– Намалюй щось.
– Нудно.
– Достань конструктор.
– Не хочу…
Тут роздався дверний дзвінок.
– О, це вже моя подруга прийшла. Закінчуй стогнали та займись ділом! – бабуся пішла відкривати двері.
– Нудьга! – знову вимовив хлопчик.
– Ну скільки можна мене кликати. Я не можу швидше. Та хіба в дощ усюди встигнеш? Як почнуть діти сумувати, то з ніг зіб’єшся, поки до всіх завітаєш.
– Ти хто? – здивовано дивився Павлик на маленьку дівчинку, розміром з долоню хлопчика, яка стояла на підвіконні. Вона була схожа на листок дерева, бо все в неї було зеленого кольору: плаття, туфлі, капелюшок і, навіть, парасолька.
– Це ти хто? – вона строго тицьнула в хлопчика своєю парасолькою.
– Ой, боляче… Я Павлик. А ти?
– Я Нудьга. Приходжу, коли мене кличуть. А зараз всі тільки й нудьгують. А мені хіба весело?
– А навіщо ти до мене завітала?
– Робота в мене така. Ні б, пішла працювати, як мої подруги – мадам Посмішка, міс Гарний Настрій та пані Радість. Їх і не бачить ніхто. Вони непомітно виконують свою працю. Підкинуть посмішку або смішну думку на вухо нашепчать, да так, що людина думає, що сама її вигадала! Або посипають чарівним пилом щастя. Та к ні ж, я вирішила рятувати діточок від нудьги, – шумно зітхнула дівчинка.
– А я хочу, щоб до мене пані Радість завітала! – перебив монолог дівчинки Павлик.
– А вона тільки к тим приходить, хто сам готовий щось зробити для цього! Мої подруги тільки допомагають. Втім, як і я, – посміхнулась Нудьга.
– Добре, то розважай мене!
– Який хитрий! Пам’ятай, ти сам повинен щось зробити!
– А… Нудьга… Ой, пробач, не буду більше тебе кликати! – спохватися Павлик.
– Ну що, скоріше, мене ще до твого друга з третього поверху, Антона, треба. Він вже стільки часу дарма потратив! І так, почнемо. Яке в тебе є бажання?
– Хочу морозиво та машину на радіоуправлінні. Ще цукерок і іграшковий літак. Ще хочу... – почав перераховувати хлопчик, задумливо дивлячись на стелю.
– Щось мене це нагадує казку «Квітка-семибарвиця». Читав таку?
– Да. Ще й мультик дивився.
– А висновки зробив?
– Зробив, – тихенько сказав Павлик.
– І взагалі, я бажань не виконую. Я не чарівниця.
– Ага, ти Нудьга, – засміявся хлопчик.
– Достатньо дражнити! Ось чим ти займатися любиш?
– Люблю фантазувати, наприклад машини з майбутнього вигадувати.
– О, так це ж гарна ідея!!! А намалюй машини такі. Ні, краще ціле місто з майбутнього! Зможеш?
– Звичайно, – очі хлопчика засіяли. – Тільки я це буду робити не на альбомному листі, а на великому – ватмані. У мене тут у шафі такий є.
Через хвилину на столі лежали великий лист та кольорові олівці. Цілих тридцять два відтінка! Це йому мати подарувала. Павлик почав захоплено малювати.
– Я ще й будинки цікавими зроблю, фантастичними! І взагалі, тут все повинно бути зручним для людей. І ще, незважаючи на прогрес, в моєму місті буде багато дерев і квітів! А в центрі – обов’язково величезний парк зі ставком, в якому будуть плавати лебеді та качки. Адже природа краще будь-якої фантастики! А ось над атракціонами у парку я подумаю. Вони будуть незвичайними!
– Я можу піти? – задоволено запитала Нудьга.
– Так. Щиро тобі дякую!!! І праця в тебе дуже корисна!
– На здоров’я! Ти тільки не клич мене часто. Ти ж сам можеш знайти собі заняття.
– Добре! Я зрозумів. Треба тільки подумати, що мене цікавить та, що хочеться робити.
– От і молодець! Успіху тобі та нових ідей! – Нудьга відкрила парасольку та зникла в повітрі.