Золотий птах (українська народна казка)

***

Золотий птах (українська народна казка) Був цар і мав трьох синів. На старі літа померла його дружина. Як поховали її, то і він занеміг. Було у нього багато слуг, але не дуже довіряв їм, і якось наказав покликати трьох синів. Прийшли сини, а він каже.

– Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати, коли ви є?

Погодилися сини, бо слово батькове – закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий – полуденки, а найменший – вечеряти.

На другий день все робили, як домовились, а ввечері зібралися вони, і питає старший:

– Чи бачили ви, брати мої, чи мені так здалося, що батькове одне око плаче, а друге сміється?

– І я це бачив,– відповідає середущий.

– Я теж.

Вирішили, що на другий день найстарший брат, як понесе сніданок, то попросить, аби батько все пояснив.

Вранці поніс старший син сніданок, положив на стіл коло батькової гострої шаблі, відійшов до дверей і питає.

– Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і веселість.

Знає син батькову сувору вдачу і тримається рукою за клямку.

– А що таке? – грізно питає батько.

– Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла вона в повітрі і забилася в двері, що ледве встиг, вискочити син. Повернувся він, витяг шаблю і положив знову на стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати до нього.

– Питав?

– Питав.

– А що батько сказав?

– Сказав, що кожному зокрема розкаже.

Нетерпляче чекає обіду середущий брат. Швиденько несе їжу батькові. Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.

– Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою таємницю.

– Про яку? – грізно запитав батько.

– Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі столу шаблю, ще тонше просвистіла вона у повітрі і до половини забилася в двері. Ледве встиг син сховатися від смерті. Та повернувся, витяг шаблю з дверей, положив на стіл і вийшов.

Підбіг наймолодший брат.

– Питав?

– Так.

– Так чому?

– Казав батько, що кожному зокрема скаже.

Прийшов довгожданний вечір. Взяв наймолодший син вечерю, низько поклонився батькові, положив її на стіл, а сам став коло порога і питає.

– Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене любите, а я вас, але хочу потривожити.

– Чим саме?

– Хочу довідатися, чому ваше одне око плаче, а друге сміється?

Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю, свиснула вона у повітрі і по ручку влізла біля синового вуха у двері.

Ледве витяг її наймолодший син, положив на стіл, став біля царя і знову.

– Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте шаблею, як за собакою? Я ж ваш син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на серці легше буде. Як хочете моєї смерті, то я сам положу голову на крісло і відрубайте її, а від того, що ви кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що хочете зробіть зі мною, лише відкрийте таємницю.

Подумав батько і каже.

– Впертий ти, сину, та й мушу тобі признатися. Одне око тішиться, що маю вас трьох синів, як орлів, один одного кращий, а друге око плаче за моєю дружиною, а за вашою матір'ю. Ви – сироти, а я – вдівець. Чує моє серце, що помру я через кілька років.

– Як так? – жах охопив сина.– І нічого зробити не можна?

– Дочитався я, сину, в книжках, що в тридесятому царстві живе Білий цар, а в нього у діамантовій клітці є Золотий птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а він заспівав у моїм палаці, то я відмолод би і прожив би з вами до глибокої старості.

– Добре, батьку, все буде.

Вийшов наймолодший син, а брати під дверима чекають.

– А що, довідався? – сміються.

– Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви не хотіли правду сказати, аби і я страх пережив. Тож слухайте: одне око батькове плаче тому, що померла наша мати, а батькова дружина, а друге радіє, бо має батько нас трьох. Скоро батько помре, бо смерть вже за ним ходить. У тридесятому царстві є Білий цар, а в нього Золотий птах. Якби той птах заспівав у палаці, то батько прожив би з нами до глибокої старості.

Каже найстарший син.

– Поїду я до Білого царя.

Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв він з собою копу грошей, коневі корм, а собі їжу, попрощався з братами, з батьком і поїхав.

Їде він, їде, минає села і міста, густі ліси і широкі поля, аж доїхав він до чудового краю, де трава ніби килим, м'яка, поживна і пахуча, де високі дерева солодку тінь кидають. Захотілося йому відпочити і коня нагодувати. Забив у землю кілок, прив'язує коня, аж тут як тут молодий корчмарик, як з-під землі виріс.

– Добрий день, добрий чоловіче!

– Доброго здоров'я,– відповідає.

– Прошу царевича до корчми. Чого в полі ночувати? У нас світлиці є, корм для коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і відпочинете.

– Хай буде!

Відв'язує корчмар коня, заганяє його до стайні, а царевича заводить до корчми. Приніс старий корчмар вечерю багату-пребагату, вгостив його і навіть про гроші не питає. Потім приходить і каже.

– Аби вам, ясновельможний, сумно не було, то підіть до світлиці та в карти забавтеся.

Зайшов царевич, а там запрошують його в карти грати. Сів він з ними, раз виграв, другий, а потім програвати почав. Програв гроші всі, програв коня, програв нарешті сам себе на три роки в найми до корчмаря.

Чекали його вдома, чекали та не дочекалися.

Через рік середущий брат сідлає коня. Набрав грошей, ще більше як старший брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався, а батько розраджує, щоб не їхав, та син настояв на своєму.

Минав він ті села і міста, ті поля і ліси, що й старший брат, доїхав до чудесних країв і на тім самім місці, де і брат його, вирішив коня накормити і відпочити.

Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.

– Ясновельможний, чого вам в полі відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я в стайню заведу. Відпочинете по-людськи.

– Добре.

Прив'язав корчмарик коня в стайні, а царевич не встиг до корчми ввійти, а вечеря багата-пребагата чекає вже на нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а він каже.

– Тепер ясновельможний можуть пограти в карти.

Зайшов він до світлиці, сів з картограями, програв гроші, програв коня і себе на два роки слугою корчмаревим бути.

Цілий рік чекають батько з наймолодшим сином, а братів нема і нема.

Збирається наймолодший син по Золотого птаха. Прийшов попрощатися, а батько каже.

– Мав вас трьох синів, як трьох орлів, а тепер залишаюся сам і помру в самотині.

А син і відповідає.

– Татусю, не здобули брати Золотого птаха і не повернулися, а я поїду і привезу, може, братів знайду, і заживемо тоді щасливо.

«Візьму доброго коня – можуть мене вбити»,– подумав. Вибрав він найгіршу шкапину, сів та й поїхав. Минає села і міста, поля широкі та ліси дрімучі. Прибув він до чудесних країв, де задумав нагодувати коня і перепочити. Не встиг кілка вбити та коня прив'язати, як корчмарик підбігає до нього.

– Добрий день! – поклонився йому.

– Доброго здоров'я.

– Прошу ясновельможного царевича до корчми. Хата недалеко, є що їсти, є що пити, де поспати і коня примостити.

– Йди ти, причепо, не даєш відпочивати мені! – грізно крикнув на корчмаря.

Почав ще ніжніше просити царевича, та де там.

– Я господар свого коня, а їжу маю в торбі і твоєї послуги не бажаю. Геть звідси!

Побачив корчмар, що не вмовить його, і пішов. А царевич відпочив в полі і їде. Не день та й не два їхав він, поки не заїхав у пречудесний ліс. Минув він той ліс, бачить поле, а серед поля лежить вбитий ведмідь, а над ним гайвороння літає. Що він робить? Скочив з коня і говорить сам до себе:

– Може, і моє тіло буде отак вітер обвівати, ворон клювати, а сонце сушити. Хоч він і звір, але треба його похоронити. – Викопав яму, положив туди ведмедя і засипав землею. Потім відпочив трохи, сів на коня і поїхав далі. Їде він, їде і бачить, що лис наздоганяє його.

Привітався лис до нього, а він здивувався, бо ніколи ще не чув, аби звірі людською мовою говорили. Тоді лис запитує.

– Слухай, чоловіче добрий, ти далеко шлях держиш?

– Сам не знаю. Лис тоді і каже.

– А я знаю. Ти їдеш в тридесяте царство до Білого царя, який має Золотого птаха. Довго ще їхати туди, але я тобі допоможу. Залиш свого коня тут, а я перекинусь у чарівного, і поїдемо. Лише пам'ятай, що я розмовляти з тобою не зможу, поки не доїдемо на місце. Там я знов стану лисом.

Перетворився він в чарівного осідланого коня, сів на нього царевич, піднявся кінь за хмари, і полетіли. Вмить опустилися в чудесній країні, де живе Білий цар. Зупинилися вони під брамою великого міста. Кінь перетворився у лиса і каже.

– Зараз я перетворю тебе у бідняка. Стань під брамою і плач. Запитає вартовий, чого тобі треба, то скажи, що ти бідний сирота, не пам'ятаєш, скільки днів голодним ходиш і хочеш наймитися хоч за кусок хліба служити, аби не померти з голоду. Вони приймуть тебе Золотого птаха доглядати. Ти приручи його до себе, а через три дні, щоб лише не заспав, візьмеш його за крила і дзьоб та винесеш за ворота, а я тебе чекатиму там. Лише щоб не брав діамантової клітки.

Перемінив його лис у жебрака, а на світанку плачучого його побачив вартовий і питає:

– Чого плачеш?

– Та як не плакати,– відповідає,– коли я тиждень не їв нічого,– і розповів все, як навчив його лис.

– Можуть тебе наймити, але треба Білого царя запитати.

Один вартовий стоїть біля нього, а другий побіг цареві сказати, що хлопець-жебрак проситься в найми і не тямить, коли вже їв, що голодна смерть за ним ходить.

– Добре,– каже цар,– до сьогодні мої воїни доглядали птахів, а тепер хай доглядає наймит, а їсти йому дайте.

Привели жебрака до пташника і кажуть:

– Маєш їх поїти, годувати, вичищати клітки і ніжити.

Три дні годував він птахів, а найкраще зерно Золотому птахові вибирав, найчистішої водиці підносив, найніжніше пір'я чесав. На третю ніч підійшов він до пташника, доторкнувся до діамантової клітки і подумав: «У нашому царстві нема такого чоловіка, аби зміг для Золотого птаха таку клітку змайструвати, а в простій він і жити не захоче. Що буде, те буде».

Взяв однією рукою Золотого птаха за дзьоб, а другою клітку і тихіше шелесту трави пробирається до воріт. Вже останнього вартового минув, вже ногу через ворота пересадив, та забряжчала клітка, збіглися вартові, впіймали його і привели до царя.

– Гарний ти сирота голодний,– каже цар. – Чому не признався, що ти злодій? Були б тебе ще від воріт прогнали. Я Білий цар і видаю закони для всієї країни, а тому немає чого скликати суддів.

Витяг він пістоль і каже:

– Ось плата за твою службу.

Тоді царевич каже:

– Слухай, ясновельможний царю, я не той, за кого ти мене приймаєш. Я такого царя син, як ти. Мій батько мусить скоро померти, але він прочитав у книжках про те, що в тебе є Золотий птах, спів якого може продовжити йому життя, і він доживе до глибокої старості. Я не думав, що мене зловлять твої слуги. Прости, що через любов до батька я змушений був стати злодієм, і подаруй мені Золотого птаха.

– Добре,– каже цар,– дам тобі Золотого птаха, але слухай, у тридесятому царстві живе Червоний цар, а у нього є золотий кінь Дурфекета. Дістань мені цього коня, а я дам тобі за нього Золотого птаха.

– Добре.

Дав йому Білий цар торбу грошей, попрощалися, і лише вийшов царевич за міську браму, а лис вже тут як тут. Привітався і каже:

– Бачиш, який ти непослушний, говорив же я не брати клітку, а ти не послухався. Та не переживай. Золотого птаха ми дістанемо, але шкода, що багато часу втратимо.

Перекинувся лис у коня, сів на нього царевич і попід ясним сонцем полетіли до тридесятого царства Червоного царя. Вмить опустилися вони там. Знову став кінь лисом і знову порадив, аби попросився у найми. Приймуть його золотого коня доглядати. Лиш просив лис, як будеш виводити Дурфекету, то аби золотої капистри не брав. Третьої ночі царевич відв'язав коня Дурфекету, подивився на золоту капистру і подумав: «Шкода її залишати тут, та й не гарно такого коня на повідку вести».

Не зняв він золотої капистри, дзвіночками срібними обшитої.

Тихесенько вів він Дурфекету до воріт, що ніхто у місті не почув, а біля воріт потряс кінь головою і задзвеніли дзвіночки, збіглися сторожа, зловили царевича і привели до Червоного царя.

– Так он який ти слуга,–сказав цар. – Буду карати тебе, злодію. Суддів мені не треба, бо сам у своєму царстві закони видаю.

Вийняв пістоль, прицілився і каже.

– Оце тобі буде плата за службу!

А царевич проситься:

– Слухай, ясновельможний Червоний царю, я не жебрак, а син, такого сильного царя, як ти. Мій батько вже дуже старенький, і смерть за ним ходить. Він прочитав, що є на світі Білий цар, а в нього живе Золотий птах. Якби він заспівав у нашому домі, то батько став би молодим і дожив би з нами до глибокої старості. Я приїхав до Білого царя, а він сказав, що може поміняти Золотого птаха на твого Дурфекету. Я знав, що ти мені його не віддаш, а тому вирішив викрасти.

– Добре,– каже Червоний цар,– дам я тобі свого коня Дурфекету, але тоді, як ти допоможеш мені засватати красуню-дочку царя Чорнокнижника, який проживає у тридесятому царстві. Вже тричі сватався і тричі відмовляла мені. Вона дуже вродлива. Коли я побачу її у своїм палаці, то дістанеш за це коня.

Що робити бідному царевичу, виходить сумний за місто, а лис назустріч.

– Бачиш, вже вдруге не послухався ти мене. Не треба було капистру брати. Та не переживай. Поїдемо до царя Чорнокнижника.

Перекинувся лис у коня. Сів на нього царевич, і полетіли попід зірками ясними, а через мить опустилися під брамою великого міста.

Перекинувся кінь у лиса і каже.

– Дочка Чорнокнижника зараз гуляє у місті. Вона зі своєю двійницею буде йти по одній стороні вулиці, а ти по другій. Ти їм так сподобаєшся, що вони притишуть свій хід. Я перекинуся у собачку, і ти мене вестимеш на курмею. На котру гаркну, та і є дочка царя. Вона розпитуватиме, звідки і хто ти, і захоче вийти за тебе заміж. Лише пам'ятай добре, що я тобі сказав, бо коли перекидаюся у іншу тварину, то розмовляти вже не можу.

Коли вони зустрілися, то забулася царева дочка, поражена красою молодого царевича, аж хід притишила разом із своєю двійницею. А царевич і сам кроку ступити не в силі, так йому обидві дівчини сподобалися. Гаркнула собачка на одну з них, і царівна відскочила вбік, Тоді царевич каже їй:

– Добридень, ласкава царівно!

– Добридень, юначе. З яких ти країв?

– З далеких, ласкава царівно. Я син царя, який живе на тридесятій землі.

Тоді вона промовила.

– Я бачу, що ти не тутешній. Виконай мою волю – зроби мене щасливою.

– А чому би й ні.

– Ти мені дуже подобаєшся. Я хотіла би обвінчатися з тобою.

– Хай буде!

Пішли вони разом до дивовижного палацу. Царівна весела, радіє, очі як зірниці сяють. Зустрічають їх цар із царицею, а вона каже.

– Татусику і матусенько, ось тепер я вийду заміж. Пам'ятаєте, говорила, що буде той мій чоловік, який мені сподобається. Він син царя тридесятого царства і згідний брати мене. Можете справляти весілля. Подивився Чорнокнижник на дочку і каже.

– Що ти привела мені якогось світового волоцюгу? Не для тебе він! Я хочу знатного, порядного зятя!

– Батьку, це порядний царський син!

Ще сердитіше батько до неї.

– Прожени ти його під чотири вітри! Не пара він тобі. Ще й дивися, з собачкою прийшов – теж мені жених. Відведи його туди, де зустріла, і не смій навіть показуватися з ним мені на очі.

Гірко плачучи, взяла дочка за руку царевича і вийшли вони за міську браму. Тоді собачка перекинулася в лиса і каже.

– Скажи, царівно, чи хочеш одружитися з царевичем?

– Хочу,– відповідає.

– Тоді я замість тебе піду до батька, а ви залишайтеся тут.

Перекинувся лис у дочку царя, і пішла вона у царський палац. Стала перед царем і плаче.

– Бачиш, батьку, знайшла я була собі пару, а ти сказав прогнати. Тепер я заміж ніколи не вийду.

– Мовчи! – крикнув цар.– Буде так, як я скажу, а не так, як тобі хочеться!

– Аби я зараз лисом стала, то буде по-моєму, батьку,– сказала і на очах у царя перекинулася в лиса. Поки схопився цар за рушницю, то лис вискочив через вікно.

Просурмив цар тривогу. Збіглися стрільці, і було наказано їм всіх лисиць у місті перестріляти. А лис тим часом перескочив через стіну, перекинувся у коня, сіли на нього царевич з нареченою і поїхали до Червоного царя. Приїхали вони під браму, лис став царівною, і разом з царевичем пішли до палацу.

– Ну,– каже царевич.– Я привів тобі царівну.

Зрадів Червоний цар, наказав мед-вина носити та пригощати царевича і наречену. Як погостилися, то вивів він золотого коня Дурфекету і сказав йому на вухо. «Тепер цей царевич твій господар, аби ти нікого до себе не підпускав і лише його слухав».

Попрощався царевич з Червоним царем, вивів він коня за ворота, а наречена каже.

– Ти підлий, Червоний царю, я тобі тричі відмовляла, а ти вирішив купити мене. Я дала згоду вийти заміж за того, хто привіз мене сюди, а твоєю не буду.

Вивів він її у квітучий сад, де море квітів цвіло, і каже їй:

– Закохуйся, дорога.

– Сказала я тобі, що не буду твоєю, щоб зараз же лисом стала.

Впала вона на землю, зробився з неї лис і щез у кущах.

Вихопив цар пістоль, як вистрелить, то хмара слугів збіглася. А тим часом лис перетворився у коня, на нього сіла царівна, а царевич на Дурфекету, і вже ні вітер, ні куля не могли їх догнати.

Приїхали вони до Білого царя. Перекинувся лис у Дурфекету, і на ньому в'їжджає царевич до палацу. Побачив це Білий цар і назустріч вибіг.

Царевич і каже.

– Ось тобі, ясновельможний, те, що ти бажав мати. Віддав царевичу за коня Золотого птаха з кліткою, попрощалися вони, і пішов царевич до своєї нареченої.

Тим часом цар пробує сідлати Дурфекету, та де там. Став як укопаний, і ні з місця. А вночі, як всі у палаці вже спали, наздогнав лис молоду пару з Золотим птахом на Дурфекеті у дрімучому лісі.

Їдуть вони до свого царства. Їдуть і на ранок доїхали до того місця, де залишилась царевичева шкапина. За цей час вона так відпаслася, що царевич ледве впізнав її.

Тоді лис каже:

– Тепер слухай мене. Щоби ти, їдучи додому, не посмів ні з ким знайомитися і купляти живого звіра або чоловіка. Ти знаєш, хто я такий? Я той ведмідь, якого ти похоронив тут. Ти благородна людина, і за це тобі допомагав. А тепер прощай і їдь, бо батько чекає тебе.

Посадив царевич наречену на свого коня, а сам сів на Дурфекету, і їдуть. Довго їхали вони широкими полями, густими лісами, попід високими горами, аж поки не доїхали до корчми. Бачить царевич, біля корчми кіньми його братів орють. Під'їхали ближче, і побачив братів закованих, що дрова ріжуть. Через три місяці буде уже три роки, як старший виїхав з дому і два, як середущий. Повертає брат до корчмаря і питає його;

– Слухай, орендарю, де ти таких рубачів найняв?

– То голодранці-картограї, програлися.

– Ще довго в тебе будуть вони?

– Ще три місяці.

– Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.

Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.

Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:

– Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі потупилися.

Тоді другий брат каже.

– Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.

Під'їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.

Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:

– Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.

Похитала сумно головою царівна і каже.

– Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.

– Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.

Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.

– Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.

– Ей,– кажуть брати,– що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,– каже середущий.

Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову не повернувся, несе третій – і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина нема та й нема.

Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.

– Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.

Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич:

– Проспався...

– Ой,– каже лис,– був би ти спав віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив же, аби ти не купляв нічого живого, а ти відкупив братів з кіньми. В нагороду за це вони зняли твою голову. Тепер йди додому і не признавайся нікому. Твій Золотий птах не співає, наречена не усміхається, а кінь Дурфекета царське військо добиває.

Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний сирота і давно нічого в роті не мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що ти хоч один раз коня погодуєш.

Прийшов царевич під ворота, заплакав, а вартовий питає:

– Чого плачеш?

– Та як мені не плакати, не пам'ятаю, коли вже їв. Може, хоч якась робота у вас для мене знайдеться?

Пішли слуги, розповіли братам, а вони кажуть.

– Хай іде коня доглядати, загине він замість воїна. Привели його до палацу, нагодували і показали коня, якого він повинен годувати.

– Добре,– каже,– я коней люблю. Видали йому оброк і кажуть:

– Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк, положив його надворі, а сам голіруч до коня.

Вдарив долонею по спині і говорить.

– Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а ти й на вулицю не виходиш.

Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав коневі їсти. Взяв жогребло, щітку, вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву косами, осідлав коня і їздить по майдані. Об'їхав кілька разів, а за той час солдати гній повикидали на вулицю, підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на те все.

Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері, а на другий день цар почав здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він, поклонився йому. Уважно подивився цар.

– Слухай, небоже, чому ти не признаєшся, що ти мій син?

– Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу бути вашим сином, коли всі ваші сини такі горді?

– А чому тебе кінь не вбив?

– За що він має мене вбивати, коли я його вичесав, дав їсти, вивів на прогулянку?

Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий птах крилами вдарив, і питає.

– А що це у вас за дивний птах і чому не співає?

– Не знаю,– відповідає цар.

– А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому не дає. Вона сердита на когось, мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я побачив, чи ти сумною народилася, чи тут такою стала.

Поглянула йому в очі і розквітла, як мак. Взяв він води та ярої пшениці, відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав примовляти.

– Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води, з'їж зерна і заспівай.

З'їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина, обняв його і сказав:

– Сину мій, це все ти дістав для мене, а чому ти правди не сказав батькові?

– Не міг я, батьку. Мої брати, а твої сини, забрали були в мене життя – зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і мою наречену.

Прийшли брати, опустили перед батьком голови, а він сказав.

– Бачите, які ви погані, свого рідного брата вбили.

А вони почали тоді:

– Ми погані діти твої. Програли гроші і себе в корчмі, а він здобув все і нас визволив. Нам соромно було повертатися додому. Ми вбили його, бо думали, що так буде добре, а то і так не добре і так не добре. Тепер, брате, роби з нами, що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед тобою і перед людьми. Покарай нас.

– Ні,– відповів брат,– кара на вас впаде без мене, а моя рука вас карати не буде,– і прогнав братів з батьківського двору.

Залишився він із батьком, молодою царівною та Золотим птахом, і кінь Дурфекета є у них. Я сам бачив, бо заходив до них довідатися про те зло і добро. Як мене вгощали, то бородою текло, а в роті сухо було. Це казка, а не правда – вір не вір, не кажи, що брешу.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)