Якось ведмеді кочували з одного кінця тундри в інший. Ішли довго, багато перепливли річок, а ще більше сопок перевалили. Позад усіх пленталося маленьке ведмежа. Стомилося, бідолашне, насилу ноги переставляло, кульгало і скімлило, але мати йшла попереду всіх і не чула його. Побачило ведмежа морошку й жадібно накинулося на неї. Так їло, що аж за вухами лящало. Не помітило, як і відстало. Тоді воно трохи погралося, потім заснуло, а вночі, тремтячи від страху, прокинулося й заревло. У відповідь озвався хтось страшний-страшний. Тоді ведмежатко кинулося навтіки,– дременуло так, що незчулося, як опинилося в річці. Потім ускочило в густі чагарі, з яких ледве вибралося на галявину, але тут натрапило на зайця,– обоє покотилися згори, упали поруч і завмерли.
Ведмежа заскімлило, а заєць спитав, що воно за одне і як сюди потрапило.
Згодом вони подружили, зайчик повів ведмежа до себе в ярангу, відтоді й зажили разом.
Одного дня заєць підійшов до річки, а там велика ведмедиця саме ловила рибу.
– Добридень! – каже ведмедиця.
– Еге ж! – мовив заєць.– Звідки ти і куди чимчикуєш?
– Я шукаю свого маленького сина, він улітку одбився од гурту і заблукав у сопках.
– Це, либонь, мій дружок, я знайшов його влітку в сопках.
Заєць привів ведмедицю у свою ярангу.
– Ти, здається, моя мати? – спитало ведмежа.
– Так, ти мій син! – відповіла ведмедиця.
От вони попоїли м’яса, напилися чаю, і ведмедиця забрала сина додому. Заєць гірко ридав, поки ведмежа не зникло в тундрі.
Іде ведмежа, оглядається, а само за сльозами світу білого не бачить. Прийшли додому. Ведмедиця наварила багато м’яса. Але син нічого не їсть, усе плаче. Мати повела його в ліс. І там плаче ведмежа.
– Не хочу в ліс, я люблю сопки, не подобається мені тут!
– Гаразд, не реви, перекочуємо в сопки,– пообіцяла мати.
Не спить ведмежатко, весь час думає про зайчика.
Щойно задрімало, аж чує – хтось п’ятками стук-стук об землю, а потім стриб-стриб, біля яранги стрибає. Вискочило ведмежа з яранги, дивиться – а це його дружок зайчик прибіг!
Вранці ведмедиця зібралася кочувати, а ведмежатко питає:
– Куди це ти, мамо?
– Як куди? Ти ж не хочеш тут жити, тобі не подобається.
– Ні, мені вже сподобалось! – сказало ведмежа.
Так і стали жити зайчик з ведмежатком.