Хуснобод (узбецька казка)

***

Хуснобод (узбецька казка)

Давно-давненно, за часів непевних, у пору злиденну в одній державі царював жорстокий шах. І мав він дочку на ім’я Хуснобод. Слава про її незвичайну вроду сягала країв далеченних. Сяйво тої вроди можна 6 порівняти з місячним, але ж не холодне воно було, а животрепетне, і від сонячного сяйва було краще, бо не спопеляло жаром, а голубило теплом ніжності. Ні місяць, ні сонце неспроможні були з нею змагатися, тьмяніли і блякли проти неї.

З багатьох країв приїздили свати по красуню, та шах ні за кого дочки не віддавав.

Мати Хуснобод була з дуже бідної родини, і шах часто їй докоряв:

– Не забувай, що тільки завдяки мені ти добре їси й багато вдягаєшся. А взяв би тебе злидень, глину, замість хліба, мусила б жувати.

Мати Хуснобод плакала, а дочка жаліла її й благала:

– Не віддавай мене за шаха. Краще за бідного хлопця. Якщо судилося мені щастя, я сама зроблю чоловіка шахом, посадовлю на трон замість батька, і всім біднякам стане легше жити.

Одного разу сидів шах на троні, аж тут прилетів ворон, сів на дерево під вікном і заходився каркати:

– Кар-р-р! Ка-ар! Кар-р-р!

Закликав шах своїх радників,– а було їх у нього аж чотириста,– і спитав:

– Ну, раднички мої, скажіть мені, що той ворон говорить?

Думали, думали радники та й відповіли:

– Не знаємо. Ворон – є ворон, а ми – люди. Мабуть, весело йому стало, от він і розкаркався.

– Катів сюди! – гукнув розлючений шах.

Немов жаскі чорні птахи, стали перед шахом чотирнадцять катів з гострими шаблями.

– Для кого настала тут смертна година? Не встигне злочинець навіть кліпнути оком, як голову зітнемо, мов ненароком!

– Забирайте цих радників, їм голови більше не потрібні, однаково вони в них порожні! – наказав шах.

Кинулась тут Хуснобод до батька та й каже:

– Тату! Подаруй їм життя, а я відповім на твоє запитання.

– Якщо відповіси, я скасую свій наказ,– погодився шах.

– Ворон сказав: «Щастя чоловікові приносить дружина, і нещастя – теж дружина».

Шах розлютився до такої міри, що кожна волосина на його голові стала сторчма.

– Як ти смієш повторювати ці нікчемні, безглузді слова! Виходить, моє щастя залежить від твоєї матері – дочки жебрака?! Ось кину тебе до темниці, а через сім років те, що залишиться від тебе, накажу набити соломою й повісити на базарі! Щоб усі знали, як суперечити батькові!

Шах наказав кинути Хуснобод до в’язниці, але радників відпустив живими.

Цілий тиждень не виходив шах із свого палацу, чорні думки обсіли його і сам він зчорнів від тих дум.

– Не сидіть удома,– умовляв його старший візир.– Розважтесь! Поїдьте на полювання!

Послухався шах доброї поради, поїхав на полювання з великим почтом, що складався з чотирьохсот радників та сорока чотирьох візирів. Сім днів скакали мисливці степом, шукали здобич, полохали дичину, та не вполювали й мишеняти.

Шах не знаходив собі місця від невдоволення й сорому. На восьмий день виїхали на берег річки. Бачать – сидить на березі сивобородий дідусь, дістає з води камінці, пише щось на кожному з них і знов кидає у річку.

– Гей, діду, що ти тут робиш? – спитав шах.

– Я – бідна людина, жебрак. Чи смію я говорити з тобою, шахом?

– Відповідай, бо порубаю на шмаття! – загорлав шах.

– Я записую на камінцях долі людські,– відповів дідок.

– А яка доля чекає на мою неслухняну доньку?

Старий занурив руку в річку й дістав звідти жменю камінців. Роздивився їх і сказав:

– У країні Шахрі-Джарджон живе батир, син бідного пастуха. Ось за нього й вийде заміж твоя донька.

Почорнів від люті шах.

– Скільки днів їхати до тієї країни? – спитав у старого.

– Якщо добрий кінь – вісімнадцять місяців скакати.

Повернувся шах додому і три дні міркував, не виходячи зі своєї світлиці: «Що ж мені зробити, щоб не дісталася моя дочка пастухові? Заморити голодом у темниці чи порубати на шматки?»

Дізнався про шахові наміри старший візир і пожалів дівчину. Пізньої ночі забрав він її з темниці й привів додому. А тоді за добрі гроші замовив тесляреві велику й міцну скриню, таку, щоб ані вітер у неї не задував, ані вода не проступала.

Коли скриня була готова, старший візир сказав:

– Сідай, Хуснобод, у цю скриню. Я дам тобі на сорок днів їжі й пущу скриню по річці. Якщо судилося тобі жити – житимеш. Краще вже пасти овечки в степу, аніж загинути від шахової шаблі чи сконати в темниці.

Подякувала бідолашна дівчина старшому візирові, умостилася в скрині, а він опівночі спустив ту скриню в річку.

Три місяці пливла скриня річкою. Дівчина на чотири дні розподіляла їжу, призначену на один день, і з того якось жила.

Річка, якою пливла скриня, протікала через володіння іншого жорстокого шаха, якого називали Карашах, тобто

Чорний Шах. Одного разу він наказав зробити в палаці запас палива.

– Дозвольте, я принесу вам хмизу! – попросився якийсь старий чоловік.– У мене вдома повно онуків, а їсти нема чого. Якщо ви мені заплатите щось, і вони поїдять.

З сокирою на плечі й мотузкою на поясі рушив старий у степ. Назбирав оберемок хмизу й намірився вертати назад. Та раптом відчув спрагу. «Треба до річки піти – напитися»,– подумав він і пішов до річки. Тільки-но ступив на берег, бачить: пливе річкою велика скриня.

Роздягнувся старий, кинувся у воду й витяг скриню на берег. Став її роздивлятися, обмацувати, а відчинити не може. Тоді вдарив сокирою, пробив у віку дірку, зазирнув усередину й побачив там дівчину невимовної вроди.

«Мабуть, дочка якогось купця,– подумав вражений старий.– Попливла з батьком у подорож, корабель потонув, одна ця скриня й лишилася на воді».

– Гей, дівчино! Ти жива там чи мертва? – гукнув старий.

Не знаючи, що її чекає, Хуснобод заплющила очі й промовчала.

«Мабуть, спить, бідолашна,– подумав старий.– Що ж його робити? Якщо я принесу шахові хмизу, він дасть мені двадцять таньга. Якщо продам скриню, мабуть, за неї більше дадуть. А як запитають – що всередині скрині, скажу не бачив, не знаю».

Щойно ступив старий на базар, як його побачив Карашах.

– Так ти виконуєш мої накази! Замість того, щоб збирати хмиз, ти обікрав когось і приніс на базар продавати скриню. Ану відшмагайте злодія! – наказав він своїм служникам.– А скриню віднесіть до мене в палац.

Коли там розбили скриню і Карашах уздрів Хуснобод, він закохався в неї з першого погляду і сказав:

– Я беру тебе за свою дружину!

Хуснобод заплакала, згадавши материну долю. Дуже не хотілося їй виходити заміж за шаха.

– Дай мені сорок днів відпочити,– попросила Хуснобод Карашаха.– За три місяці я так змучилася в цій скрині, що мені треба прийти до тями і трохи розважитися зі своїми ровесницями з вашої челяді.

– Якщо ти сьогодні ж не погодишся бути моєю дружиною, я зарубаю тебе! – крикнув Карашах.

Заплакала гірко Хуснобод:

– Відпусти мене хоч на три дні. Дай мені востаннє подихати вільно.

– Досить тобі й одного дня на ці дурниці! – вирішив невблаганний шах, відпустив Хуснобод і наказав сорока дівчатам стежити за кожним її кроком.

Пішла Хуснобод з дівчатами в сад. А за садом текла річка.

– Ходімте, дівоньки, купатися! – гукнула Хуснобод своїх подруг, і всі разом пішли вони до річки. Щойно Хуснобод ступила у воду, не знати з яких глибин випливла страхітлива риба і проковтнула безталанну дівчину. А тоді вдарила хвостом по воді і знову зникла в глибочині.

Побігли дівчата до Карашаха, розповіли йому про біду, що сталася в них перед очима.

Заридав-застогнав Карашах, вдарив об землю короною, жбурнув на дорогу золотий пояс, надів на себе жебрацькі лахи і навіки зник у пустелі.

А тепер послухайте про країну Шахрі-Джарджон.

На березі річки молодий пастух пас овечок. А неподалік рибалки закинули свої мережі. Поскаржився їм пастух:

– Не знаю, що мені й робити. Батько нездужає, не може піти до міста хліба собі купити. А я теж не можу покинути отари. Може, дасте мені якусь рибину, щоб я нагодував батька.

– Гаразд, перша рибина, яку ми витягнемо, буде твоя,- пообіцяли рибалки і почали тягти сітку. Витягли, а в ній – величезна рибина.

– Бери, пастуше. Пообіцяли – то мусимо віддати,– мовили рибалки. А що сам пастух не міг її підняти, ще й допомогли донести рибину додому.

Покинув молодий пастух батькові рибину, а сам повернувся до отари.

Зрадів батько здобичі, став потрошити рибину, а всередині – дівчина лежить непритомна.

Старий набрав піалу води розтулив дівчині зуби і влив трохи води в рота. Опритомніла дівчина, підвелася і низько-низенько вклонилася старому.

– Дайте мені чогось поїсти, я страшенно зголодніла,– попросила Хуснобод.

Старий засмажив шматок риби й нагодував дівчину.

– Ви, мабуть, рибалка, шановний? З чого ви живете? – спитала Хуснобод.

– Колись я був пастухом,– відповів старий,– А тепер, сама бачиш: старий та немічний став. Отару, замість мене, пасе син.

Зраділа Хуснобод і не стримавши почуттів, вигукнула:

– Ось воно моє щастя! Якщо ви, шановний, хочете, я стану дружиною вашому синові. Моя мати теж була з бідняцької родини.

– Доченько моя, ми б і раді були, та немає в нас грошей на весілля.

– Оскільки я вихожу заміж з власної волі, ми можемо обійтися без весільного бенкету,– відповіла Хуснобод.

Так сповнилося пророцтво і Хуснобод одружилася з сином пастуха.

Другого дня після одруження заправила Хуснобод коси під хустку й підійшла до казана, в якому варили їжу. Бачить

на стінах наросло стільки лепу, що зсередини казан здається удвічі меншим, ніж іззовні. Та й решта посуду була не чистіша. Вимила, вишкребла, вичистила Хуснобод кожен казан, кожну миску. Випрала одяг. У старого на серці стало тепло. Підвівся він, підійшов до невістки:

– Доченько моя! – мовив він.– Старий я став – це правда, не маю сили дивитися за хатою. І син теж: удосвіта жене отару, а повертається додому поночі. Дивлюсь я на тебе, бачу, яка ти працьовита, і хочеться мені допомогти тобі. Тільки не знаю як. Може, ти мені загадаєш щось зробити?

Вийняла Хуснобод з правого вуха сережку і дала старому:

– Віднесіть оце на ринок. Як спитають, скільки коштує, скажіть: «Заплатіть, як вам сумління підказує».

Пішов старий на ринок. Побачив у нього ту сережку багатий купець.

– Скільки просите за цю річ, шановний? – спитав.

– Заплатіть, як вам сумління підказує.

Купець дістав чималу скриньку, повну золотих монет, і віддав старому.

– Досить вам цього чи мало?

– Я ж вам сказав: «Заплатіть, як сумління підказує».

Купець дав старому ще торбинку золота, підвів до нього

свого віслюка і сказав:

– Сьогодні в мене більше нічого немає. Якщо ваша ласка, забирайте все це і везіть додому.

Старий, не знаючи ціни тої сережки, подумав спершу, чи не глузує з нього купець. А тоді штрикнув віслюка паличкою під вухо та й поїхав.

Удома старий віддав золото невістці. А купець не мав спокою цілий тиждень, все думав, де б його дістати другу таку сережку, щоб продати шахові й здобути самому нечуване багатство. Наступного тижня Хуснобод вийняла сережку з лівого вуха і знов послала старого на ринок.

Побачив сережку той самий купець і спитав у старого:

– Скільки візьмете за цю сережку, шановний?

– Не буду я тобі продавати! – відповів старий.– Бачу, ти не знаєш ціни таким речам.

– Ходімо зі мною, шановний. Я вам доведу, що ціную гарні речі,– мовив купець і повів старого до себе додому.

Там він дав йому дві скриньки золота, накинув старому на плечі атласний халат і подарував двох віслюків.

Коли старий повернувся з ринку, Хуснобод сховала виручене золото й сказала чоловікові і свекру:

– Підіть знайдіть двадцятьох майстрів. Тепер нам треба збудувати місто-фортецю.

Через деякий час майстри почали мурувати високу стіну. Кожен день мулярам і всім будівельникам Хуснобод сплачувала гроші, годувала хлібом і гарячою їжею. Прочули про будівництво інші майстри й посунули з усіх усюд на заробітки. Хуснобод усіх приймала, вдягала у все нове, годувала, напувала, ще й гроші платила.

Минуло три місяці й виросло в степу місто-фортеця з високими мурами й вежами. Дванадцять брам вели до цього міста, і над кожною з них висів портрет Хуснобод, а під ним був напис: «Це місто називається Хуснобод. Кому потрібні хліб і гаряча їжа, приходьте до нас на службу».

Хуснобод (узбецька казка)

За мурами міста-фортеці Хуснобод збудувала для кожної родини будинок з балконом і повіткою. До кожної брами поставила по двадцять п’ять вояків і наказала:

– Кожного, хто надто уважно буде вдивлятися в мій портрет, приводьте до мене.

Коли про місто-фортецю донесли володареві країни Шахрі-Джарджон, той мало не сказився від люті.

– Хіба я вже не шах у власній країні, що кожний волоцюга зазіхає на мої священні права?! Хто посмів без мого високого дозволу будувати фортеці в моїх володіннях?! Може, голову йому набридло носити на в’язах? То я можу допомогти розлучитися з нею!

Пішов шах до нового міста-фортеці й побачив біля воріт сторожу.

– Хто збудував це місто? – спитав він.

– Людина, яка зображена на портреті,– відповіли охоронці.– Коли ми були вашими слугами, ви не тільки не піклувалися про наших дітей і батьків, а й нас годували надголодь. А Хуснобод довела, що й ми з нашими родинами можемо жити по-людському. Вона не шкодує для нас хліба, а для дітей – ще й грамоти.

Поглянув шах на портрет і закохзвся в красуню. Послав уперед своїх служників, і ті доповіли Хуснобод:

– Шахріджарджонський шах прийшов просити вас стати його дружиною.

Розлютилася Хуснобод, звеліла привести шаха.

– Ну, шаху! Скільки ж у тебе жінок?

– Сорок...

– І тобі ще мало?..

Озлився шах:

– Як ти смієш ганьбити мене, великого шаха?! Зараз я покажу тобі, жебрачко!

Він вихопив з піхов шаблю, але підбігли служники й охоронці, схопили шаха, закували в кайдани й кинули в темницю. А Хуснобод стала правити державою Шахрі-Джарджон.

Минуло кілька місяців. Одного дня до воріт міста-фортеці підійшов якийсь жебрак, поглянув на портрет і заплакав. Сторожа затримала його і доповіла Хуснобод. Визирнула вона у віконце й одразу впізнала Карашаха.

Сіла Хуснобод на трон, закрила обличчя покривалом і наказала привести затриманого.

– Ну, жебраче! Розкажи нам, що з тобою сталося і чого ти так гірко плакав, стоячи біля воріт нашого міста?

– Якщо, великий, ти пообіцяєш не зазіхати на моє життя, я відповім тобі по щирості,– мовив Карашах.

– Кажи, будеш жити.

– Колись закохався я в дівчину, яку звали Хуснобод. І от на воротах цього міста я побачив її зображення.

– А де ж поділася дівчина, яку ти покохав?

– Вона пішла купатися й потонула в річці. Так мені сказали. Але, якщо вона мене обдурила, якщо втекла, підкупивши служниць, я її знайду, і тяжкою буде моя кара. Я звелю прив’язати її до хвоста дикого коня і вигнати його в степ, щоб на кожному кущі колючок лишився шматок її тіла.

– Чим же вона завинила перед тобою? За віщо ти на неї гніваєшся?

«А чи не Хуснобод це?»– подумав шах, почувши запитання, вихопив з-під жебрацьких лахів шаблю й змахнув нею над головою Хуснобод.

– Відкрий своє обличчя! Я хочу бачити, хто ти! – вигукнув він.

Але охоронці були спритніші, вони схопили Карашаха й кинули до темниці.

Тепер Хуснобод побачила, що настав час для найголовнішого рішення. Вона закликала свого старшого візира і наказала підрахувати, яке військо вони могли б зібрати ближчим часом.

– Сімсот тисяч, якщо рахувати і кінноту і піхоту.

– Готуйте військо до походу! – наказала Хуснобод.

Сорок днів готувалося військо до походу. А на сорок перший

на чолі з Хуснобод і її чоловіком-пастухом через степи й пустелі, від річки до річки, від озера до озера рушило військо на її батьківщину.

Нехай собі військо йде, а ви послухайте про лихого батька Хуснобод.

Одного разу йому наснився сон, ніби не знати звідки прилетів орел, підняв його високо в небо і там сказав:

«Тепер обирай: або станеш моїм рабом, або я відірву тобі голову!» Став тоді шах благати: «Я віддам тобі своє місто і скарбницю, забирай усе, тільки подаруй мені життя!»–«Не треба мені твого багатства,– відповів орел.– Я хочу напитися крові твоєї дочки Хуснобод». Почувши ім’я дочки, шах заплакав. І в ту ж мить з-поза гори з’явилася Хуснобод. В одній руці в неї була гостра шабля, другою вона тримала білосніжного гуся. Хуснобод вдарила шаблею орла, взяла батька за пояс і обережно поставила на землю. Потім дала йому в руки гуся і сказала: «Батьку, якщо я в чомусь винна, пробачте мені!» Шах скрикнув і прокинувся. А на ранок скликав своїх візирів і наказав розтлумачити сон.

Підвівся з місця старший візир:

– Якщо не віддаси мене катам, я спробую розтлумачити сон.

– Кажи.

– Орел, який відірвав тебе від землі, це, очевидно, ворог. Коли він завоює нашу країну й захопить тебе в полон, з’явиться твоя дочка і порятує тебе. Але твій трон перейде до іншої людини.

– Брехун! – крикнув шах.– Скільки років минуло, відколи моя непокірна дочка обернулася в прах. Ти хочеш засмутити моє серце, й налякати мене. Сторожо! Кинути старого у в’язницю! Нехай його кістки згниють там, де струхнявіли кістки моєї дочки.

Сторожа відвела старого візира до в’язниці.

Та це не принесло жорстокому шахові спокою. Він не спав ночами від жаху, а вдень гасав по своїх покоях, немов кабан у тугаях. За тиждень на порозі палацу з’явився чужоземний гінець.

– Шахріджарджонський шах іде на тебе походом, – мовив гінець.– Мусиш вийти до нього, покірно склавши руки на грудях і вклонитися до землі. Віддаси своє чарство – лишишся живий, не віддаси – краще б ти не знав, що тобі буде! А це тобі дарунок від нашого володаря.

Гінець ступив два кроки вперед і уперіщив шаха кулаком.

Забелькотів шах щось від переляку і сховався за трон.

«Якщо в того клятого шаха такі гінці, то краще не чекати ні його самого, ні його війська»,– подумав шах і скликав візирів на пораду.

– Ми нічого не можемо тобі порадити,– відмовили візири.– Якщо ми скажемо те, що думаємо, ти нас зараз віддаси катам, якщо ми тебе обдуримо заспокійливими словами, ти нас завтра віддаси катам. Випусти з в’язниці старшого візира, нехай він з дорогими дарунками вийде до шахріджарджонського шаха. А там побачимо.

Звелів шах привести, до нього старшого візира і сказав йому:

– Вийди назустріч шахріджарджонському шахові, вклонися до землі і спитай, що йому від мене потрібно. Якщо це місто – я віддам його, а якщо йому потрібна моя голова, я візьму ціпок і навіки покину свої володіння.

Засміявся візир.

– Коли я розтлумачив тобі твій сон, ти розлютився мов шакал. Тепер ти бачиш, що я сказав правду. Не знаю, чи зумієш ти порятуватися. Можливо, ворог схоче прогнати тебе диким степом, прив’язавши до хвоста якоїсь коняки. А може, тобі вигадають ще жалюгіднішу смерть!

Похнюпився шах, немов віслюк, що загруз у багні. Старший візир узяв дорогі подарунки й пішов назустріч чужинському війську.

Але перше, ніж виходити, він написав шахріджарджонському шахові листа, підписав його власним іменем і відправив з гінцем поперед себе.

Хуснобод прочитала листа й наказала привести старшого візира.

Той увійшов, уклонився низько і, діставши дозвіл, сів. Обдивився навколо, бачить – сидить перед ним шах (а то був пастух, чоловік Хуснобод). Трон обступили зівсебіч сорок охоронців, стоять, схрестивши руки на грудях, пильні, мужні, потужні. А поряд з троном сидить ще хтось, з покривалом на обличчі.

– Скажи нам, старший візире,– сказала людина з запнутим обличчям,– як ти не побоявся прийти у ворожий табір? А що, коли я накажу тебе вбити?

Старший візир з голосу упізнав Хуснобод.

– Хто ж стане боятися того, кого він від смерті порятував?!

Тоді Хуснобод зняла покривало і підійшла до старшого візира.

– Батьку мій названий! Завдяки тобі я лишилася жива. Якщо я віддам тобі країну свого батька, чи станеш ти правити нею справедливо?

Уклонився візир і мовив:

– Доченько моя! Старий я вже для таких справ. Але, якщо ти справді хочеш віддати мені країну, я відступлю її оцьому шахові, що сидить проти мене на троні.

Хуснобод з військом увійшла в місто.

Повагавшись, вона пробачила батькові його лихі вчинки, випустила з в’язниці безневинних в’язнів і разом зі своїм чоловіком-пастухом стала мудро і справедливо правити великою країною, де всім біднякам стало легше жити.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)