Глибоко-глибоко під землею, у царстві вічної темряви й прохолоди, жив старий кріт на ім'я Тиміш. Від самого народження його очі були незрячими, схованими під густим оксамитовим хутром. Він знав лише вологу землю, шорстке коріння дерев і тісні лабіринти норок.
Але часом у підземелля заповзали хрущі-мандрівники або забігали балакучі польові миші. Вони приносили із собою дивовижні розповіді про Верхній Світ. Найбільше старий кріт любив слухати легенди про Сонце – велику, добру зорю, яка висить високо в небі й зігріває все живе.
І от одного разу Тиміш вирішив: "Я маю дізнатися, яке воно, те Сонце, перш ніж мій час скінчиться". Він почав копати тунель не вбік, як завжди, а просто вгору.
Сусіди по підземеллю підняли його на сміх.
– Ти здурів на старість, Тиміше! – пищали молоді кроти. – Навіщо ти витрачаєш останні сили? Ти ж сліпий! Навіть якщо ти вилізеш на поверхню, ти нічого не побачиш! Для тебе що тут, що там – однакова темрява. То яка різниця?
Та старий кріт нічого не відповідав. Він лише вперто працював своїми широкими лапами, відгортаючи важкі грудки глини. Його шлях був довгим і виснажливим, але мрія кликала його вперед.
Нарешті земля стала пухкою. Тиміш розсунув останні корінці й обережно висунув свою сіру мордочку з нори.
Він справді не побачив сліпучого світла. Його очі залишилися в темряві. Але раптом старий кріт відчув, як щось надзвичайно ніжне торкнулося його вусів. Лагідне, живе тепло огорнуло його втомлене тіло, зігріваючи кожну ворсинку на хутрі. Легкий вітерець приніс неймовірно солодкий аромат чебрецю, а десь зовсім поруч забриніла дзвінка пісня жайворонка. Світ довкола дихав радістю.
Тиміш підняв незрячу мордочку до неба, щасливо усміхнувся і тихо промовив:
– Вони казали правду, я справді тебе не бачу... Але тепер я всім своїм єством відчуваю твою любов.
Того дня старий мрійник зрозумів найважливішу істину: найсвітліші та найпрекрасніші речі в цьому світі необов'язково бачити очима. Їх можна пізнати лише відкритим серцем.