Як яйце мандрувало? Ну, йшло собі, як усі на світі ходять: котилося! Котилося, куди легше, де б у щось тверде не вдаритися. Та й було це в давню давнину, то й не дуже розпитуйте, що та як. Буде й того, що казка вам скаже.
Отож у давню давнину пішло собі яйце мандрувати та й зустріло рака.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ти ж куди? – і собі каже рак.
– Я йду мандрувати.
– То й я не буду гірш од тебе, піду й я!
От уже їх двоє, а вдвох воно й сміливіше.
Ідуть вони та й ідуть, аж зустрічають качку.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ви ж куди? – і собі каже та.
– Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас троє.
Качечка пристала, от уже їх троє.
Ідуть вони та й ідуть, аж зустрічають індика.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ви ж куди? – і собі каже той.
– Ми йдемо мандрувати. Ходи й ти до гурту!
Індик пристав, от уже їх четверо.
Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають коня.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ви ж куди? – питає й кінь.
– Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас п’ятеро.
І кінь іде, от уже їх стільки, як на руці пальців.
Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають вола.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ви ж куди? – і той собі.
– Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, мала купа – не велика.
Він пристав, от уже їх шестеро. Ідуть вони, аж зустрічають іще півня.
– Куди йдеш? – питається яйце.
– А ви ж куди це розігналися? – й собі питає півень.
– Ми йдемо мандрувати. Ходи, буде нас семеро!
От і добре. Тепер уже всі семеро добрих приятелів зібралися разом. Мандрували вони собі, мандрували, багато чи мало, аж ось у ялиннику їм смеркло, не видно, куди ступити, а були вони вже й голодні. Де ж його прихилитися? Як попоїсти? Отут-то треба було неабиякого розуму! Та яйце мало розуму на всіх. Послало воно півня на гінку смереку, й той далеко в темнім лісі вглядів світло та аж закукурікав на радощах. А яйце каже:
– Ну, лети ж тепер хутенько на те світло та й показуй нам дорогу, а ми йтимемо за тобою. І хай би там хоч і чорти жили, а мусять нам дати попоїсти, мусять нас і переночувати.
От полетів півень, а за ним рушили всі, наче на своє добро. Знайшли вони в лісі хатку, ото там і світилося. Яйце сказало коневі, щоб той постукав у двері. Кінь постукав, аж виходить з хатки стара баба:
– А чого вам? Що ви тут шукаєте? Ану забирайтесь геть, бо мої хлопці як прийдуть додому, то вас усіх на порох зітруть!
– Ех, зітруть – не зітруть, ти про те не дбай, а дай нам, сімом приятелям, попоїсти,– каже яйце.
– А бодай вам се та те! Для таких, хтозна-яких, з усього світу позбираних голодранців, немає в мене нічого,– розсердилась баба.
Тоді яйце звеліло волові, щоб узяв бабу на роги та й одніс у ліс. Віл те й зробив, укинув її в якусь яму та й назад прибіг.
От увійшли вони всі в хатку, аж бачать там стіл, накритий на сімох, а на столі – й печене, й варене! Бо там жило семеро розбійників, от баба їм і наладнала добрячу вечерю.
А ті розбійники вже й вертають, з галасом і громом, аж ліс тріщить.
Що тут робити? Добра рада багато варт, яйце зараз-таки й дало раду. Півневі звеліло злетіти на горище на бантину, вола поставило в сінях, коня в хаті за дверима; індика послало на піч, качку під лавку, рака в глечик на столі, а само зарилося в попіл. Світло погасили. От розбійники підходять – бачать, що в хаті не світиться.
– Чи баба заснула, чи що? – балакають собі.
– А зараз побачимо що! Тільки ви тут трохи почекайте,– каже найстарший розбійник та й рушив у хату.
Ввіходить у сіни. Аж віл його взяв на роги та й кинув крізь одчинені двері в хату. А там з-за дверей кінь як бухне його копитом!
– Що воно за дідько? – розсердивсь розбійник.– Ось я тобі зараз присвічу під око! – Та й підскочив до печі жар роздмухати.
От розгорнув він попіл та й став дмухати, а жар і припік яйце. Тут воно як чмихне: фу! – так і засипало йому очі й лице гарячим попелом. Мов підстрелений, скочив він до глечика промити очі, та лиш Зачерпнув рукою, рак як схопить його клешнями за пальці. Розбійник одсмикнув руку, перевернув глечика й наробив великого шелесту. На той шелест качка стріпнула крильми та як закричить: тах, тах, тах! Індик на печі залопотів крильми, забив своїми лапами-лопатами й загургикав: гур-гар, гур-гар! Тут кінь ще раз добряче вбрикнув розбійника по спині задніми ногами й витурив у сіни, а там його знов віл узяв на роги та й викинув аж надвір. А тут іще й півень на бантині як закричить: кукуріку, кукурі!.. Побитий, пригнався переляканий розбійник до своїх.
– Ну, що там діється? – питають його.
– Ой лишенько, там щось страшне! Ледве хотів я увійти навшпиньки в хату, коли вони так мене туди й штовхнули поміж себе. Я до печі роздмухати жар, щоб хоч побачити, що воно таке, коли тут – фу! – стрілець мені просто в лице з-під комина, добре хоч очі цілі; простягнув я руку до глечика, щоб промити очі, аж там кравець трохи пальців ножицями не одчикрижив; а тут ткач з-під лавки як ужарить мене з маху човником та ще й кричить: так, так! А пекар з печі як загримить на мене лопатами та все приказує: удар, удар! Коли це з-за дверей вискочив чоботар, бахнув мене щосили копилом та й витурив у сіни. А там шельма хлібороб узяв мене на залізні вила та й викинув з хати. Щастя моє, що не дався йому закинути мене на горище, до вже готової шибениці, де чекав на мене кат, гукаючи: «Куди, куди, сюди його, сюди!»
Не стали ж розбійники ждати, поки все те на них з хати висипле, а ноги на плечі та відтіль, покинувши всю готовизну, що коли награбували.
А наші побратими – семеро добрих майстрів свого діла – посідали собі до столу. їли, пили, гуляли, поки й годі сказали. Тоді вже кожен знов пішов своєю дорогою, та й не знаю, коли вони зійдуться докупи, щоб отаке втнути.