Сердитий осінній вітер віяв на Крезькому плоскогір’ї. Сутеніло. Стомлена маленька Бріджіт поверталася зі школи; у неї боліли ніжки. Воно й не диво: багато бігала на перервах, та й школа була від її домівки аж за п’ять кілометрів. П’ять кілометрів туди та назад... Це далека дорога, навіть коли не стомлені ноги.
Хотілося трохи спочити, але зупинятися не можна – мама заборонила. І в глибину лісу також не можна заходити. Дівчинка йшла широкою стежкою, по якій у базарні дні проїздили возами.
Кажуть, вовки не виходять на стежку. Хіба що дуже вже зголодніють.
Простуючи лісом, Бріжіт щоразу згадувала про вовків: чи не дуже вони голодні? Якось вона таки зустріла одного, але подумала, що то великий собака, і не злякалася, хоч у нього й світилися очі. Вовк якийсь час ішов слідом, а потім зник у лісі.
Дома Бріжіт розповіла про свою пригоду. Після того трохи не місяць мама проводжала її майже до самої школи, а ввечері тато робив так, щоб забрати Бріжіт із собою. Однак завжди так не могло бути, бо в мами багато клопоту ще з трьома дітьми – двома меншими братиками і старшою хворою сестричкою, А тато, працюючи на сусідніх фермерів, надвечір ледве ноги носив.
Мусила дівчинка знову сама ходити до школи.
На щастя, «великий собака» більш не з’являвся.
Найчастіше Бріжіт згадувала про нього, як поверталася зі школи. Коли у верховіттях дерев свистів вітер, вона тремтіла не тільки від холоду...
Вона чула, як потріскують, наче у вогнищі, гілки, але то, звичайно, не від вогню, а від вітру... Звідусіль вчувалося зловісне виття. Невже так виє вітер? А може, то завиває якийсь велетенський звір: «У-у-у! У-у-у!..»
Мабуть, так само виє «великий собака». Але чому Бріжіт тремтить від холоду? Адже ще тільки листопад. А вона ж не мерзла навіть узимку, ідучи засніженою дорогою через гору Жує. Бріжіт ходила швидко, і їй завжди було тепло. А того осіннього вечора вона ніяк не могла зігрітися. Дівчинка мимохідь ступала щораз повільніше, ноги її обважніли, стали немов дерев’яні. Вона б і рада йти швидше. Коли вона зійде на гору, буде легшій.
«Бадьоріше, дівчинко! Бадьоріше! Поспішай!» – шепотіло сухе листя, що летіло поперед неї.
«У-у-у!.. У-у-у!» – глузливо завивав вітер.
Щоб позбутися страху, дівчинка намагалася думати про свою маму, хвору сестричку й меншеньких братиків, які гуртом чекають на неї в рідній хатині.
Під сволоками висять вінки цибулі і кілька четвертин сала, але хоч стеля нависає низько над головою, їх не видно, аж поки мама перед татковим приходом на засвітить свічку. Доти кімнатку освітлюють тільки відблиски вогню з печі, де гріється смачний овочевий суп.
Бріжіт попросить, щоб мама насипала їй повну тарілку супу, і відразу зігріється, бо суп буде гарячий, аж виступатимуть сльози.
А поки що в неї котяться сльози від холоду.
А може, не тільки від холоду?..
Чи довго цей вітрюган знущатиметься з неї? Хай знає, що Бріжіт не боїться його. Ні його, ні непроглядної темряви, яка раптом запала навколо, ні «великого собаки», що може вискочити із кущів.
Тремтячим голоском Бріжіт заспівала пісеньку:
Ой у нас, ой у нас усі працьовиті,
Ой у нас, ой у нас та найкраще в світі.
Але через те, що дівчинка співала, дихати їй стало ще важче і пішла вона ще повільніше; ноги наче свинцем налилися.
«У-у-у!.. У-у-у!..»
Мама, мабуть, вийшла за поріг і вдивляється в ніч, виглядаючи свою донечку... І тато повернеться до її приходу. Ніколи ще Бріжіт не йшла так довго зі школи. Ніколи не було такого сильного вітру; він штовхав дівчинку в груди, шарпав її.
Знесилена, змерзла й перелякана Бріжіт раптом побачила якусь бабу, що сиділа на пеньку і всміхалася старечим беззубим ротом. Її дивне, бліде, мов у мерця, обличчя моторошно біліло у темряві. Та все ж, коли є хтось поряд – не так страшно. А може, Бріжіт із бабою по дорозі?
– Добрий вечір! – сказала вона чемно.
– Добрий вечір, маленька! Ти не стомилася? – прошамкотіла баба.
– Так, я дуже стомилася.
– То сядь коло мене. Тут обом місця вистачить.
Баба посунулася на край пенька.
– Спасибі, але я не можу сідати. Мама заборонила мені зупинятися.
– Але ж не вона зараз у дорозі. Хіба твоя мама зраділа б, якби ти
впала від утоми, не дійшовши додому? Чи в тебе не болять ноги?
– Ой, болять, бабусю!
– То сядь, спочинь трошки. А потім, як захочеш, я проведу тебе аж додому.
«Не слухай її, дівчинко! Тікай звідси! Тікай! Тікай!» – шепотіло листя, закручуючись вихором навколо Бріжіт, ніби бажало потягти її за собою, відштовхнути подалі від тієї баби.
Та хіба могло бідне сухе листя подолати спокусу знеможеної дівчинки? Якби хоч кілька хвилин перепочити! А далі піти разом з цією доброю бабусею...
– Я добра бабуся, чи не так? – жебонів хрипкий голос, і Бріжіт анітрохи не здивувалася, що стара відгадала її думки. Дорослі часто відгадують думки дітей, еге ж?
Дівчинка більше не опиралася і сіла поруч з «доброю бабусею».
Листя поприпадало додолу. Вітер ще порипував гілками дерев, однак, знесилівши, не водив більше танку з опалим листям, не гнав його поперед себе.
Листя завмерло.
Тепер, коли листочки й здіймалися над землею, то зовсім не так весело, як досі, і відразу падали на пожовклу траву, горнулися до неї, мовби хотіли сховатись, або ковзали по ній, похмурі, безсилі, збентежені.
– Ти слухняна дівчинка,– сказала баба,– мені хотілося б зробити для тебе що-небудь приємне. Що ти бажаєш?
Бріжіт аж дух перехопило. Адже їй так багато всього хочеться! Все, чого вона будь-коли прагнула, раптом зринуло в пам’яті.
– А можу я загадати кілька бажань?
– Ти можеш загадувати стільки бажань, скільки в тебе волосинок на голові, бо за кожне своє бажання ти даси мені лише одну волосинку.
Дівчинка радісно засміялася, заплескала в долоні. Що таке одна волосинка? Що таке двадцять... п’ятдесят... сто волосинок? їх у неї аж он скільки!
– Перш за все, я хочу вчитися далі, але не хочу більш ходити до школи...
– Дай волосинку!
Бріжіт швидко, рішуче вирвала з голови волосинку; баба намотала її собі на палець.
– А ще я хочу, щоб моя паралізована сестричка ходила так, як усі... І щоб мама щодня могла засмажувати салом овочевий суп... І щоб я вранці і ввечері могла їсти пироги з вишнями. А ще я хочу багато красивих сукенок...
– Скільки? Не забувай, за кожну сукню одна волосинка!
– Одну сукню з блакитного шовку... одну – з рожевого шовку... одну – із зеленого оксамиту... Ще одну – із серпанку...
І щоразу Бріжіт давала одну волосинку. І щоразу омріяна сукня стелилася до її ніг.
Сп’янівши від щастя, дівчинка навіть не роздивлялася їх. Вона просила ще й ще...
– Одну – із зеленого оксамиту з мереживом... Одну – підбиту горностаєм,– я читала про таку в казці, одну – гаптовану перлами... Одну...
З чарівним шелестом сукні м’яко стелилися перед Бріжіт.
А вона зажадала ще безліч пальт: синіх, рожевих, зелених, білих, підбитих хутром дорогих шуб.
Вона вже не відчувала холоду, не чула завивання вітру... Вона просила, просила... І що більше Бріжіт мала речей, то дужче їй хотілося ще. Потім посипались черевички. Окільки їх!.. Відтак вона захотіла безліч шарфів, капелюшків, коштовностей...
Всього й не перелічиш – браслети, коралі, персні, золоті гаманці; гребінці з діамантами брязкотіли, падаючи дівчинці до ніг. І щоразу вона давала одну волосинку.
Ах! Що вона ще читала про принцес у казках?.. їй спадали на думку щораз нові найкоштовніші речі, і незмірна гора тканин, золота, срібла, самоцвітів росла, росла...
За кілька кроків од Бріжіт спинився небаченої краси виїзд: золота, оздоблена бірюзою карета; на баских конях шкіряна упряж; кінські підкови підбиті сапфірами; каретою правив кучер у розкішній лівреї, а супроводив карету шанобливий слуга.
– Я хочу...
І щоразу вона давала одну волосинку...
Їй забажалося мати пташку, що одним помахом крил могла б здійнятися аж до зірок і співати краще за цілий хор солов’їв... А для цієї пташки потрібна, золота клітка. їй забаглося мати ягня з руном білішим за сніг...
Тієї ж миті казкова пташка пурхнула в золоту клітку, і клітка сама зачинилася. Лагідно замекало біліше за сніг ягня...
І щоразу вона давала одну волосинку...
Знесилившися, але не задовольнившися, Бріжіт зажадала грошей, і вони, виблискуючи, посипались, мов золотий дощ. А щоб золота злива була ще рясніша, дівчинка виривала волосся цілими пасмами...
– Я хочу...
Та голос їй раптом урвався – рука ковзнула по голові і не знайшла жодної волосинки!
Жодної волосинки! Жодної!
– О, лихо! Що я маю робити з усіма цими прикрасами, коли я лиса?
Баба зловісно зареготала.
– Бабусю! Бабусю!–розпачливо кричала бідна Бріжіт.–Де ви? Я вас не бачу!
І справді, Бріжіт сиділа сама на пеньку.Сіріло. Між деревами повз вогкий туман.
Бріжіт сиділа одна-однісінька в лісі на старому пеньку. Кучер, коні, карета, всі скарби, що досі горами лежали навколо, розтанули разом із сутінками. Замість них лежали величезні купи пожовклого листя.
Може, Бріжіт усе це приснилося? Тремтячою рукою вона помацала голову' й перелякано закричала. На жаль, усе, що було вночі, не примарилося, бо її голова була зовсім лиса.
Ридаючи, Бріжіт упала на землю, на ті купи листя, що тільки й лишилося від нічних чарів, через які дівчинка втратила свої пишні коси.
Але що це лагідно торкнулося голови? Бріжіт підвелася. Поруч з нею замість потворної баби стояла гарна молода жінка. Вона мовила ласкавим голосом:
– Я добра чарівниця. Не впадай у відчай, дівчинко. Я нічим не змогла б зарадити твоєму горю і була б безсила проти лихих чарів найпідступнішої й найнебезпечнішої з-поміж нас, якби...
Вона замовкла, співчутливо розглядаючи Бріжіт, і повела далі:
– ... якби серед безлічі твоїх себелюбних бажань не було одного такого доброго, що його досить, аби спокутувати решту. Ти попросила здоров’я для своєї сестри. Завдяки цьому бажанню я змогла виблагати в нашої цариці незвичайної ласки – зняти з тебе жахливе закляття.
Промовляючи, чарівниця раз у раз ніжно пестила Бріжіт по голівці.
– Чи запам’ятаєш ти на все життя минулу ніч, що могла б коштувати тобі так дорого? – мовила добра чарівниця.– Запам’ятай назавжди: за кожне бажання людина мусить платити... І ця плата найчастіше буває багато дорожчою, ніж того варте бажання...
Бріжіт відчула, що в неї знову відростають коси. Безтямна від щастя, вона пролепетала:
– Дякую! Дуже дякую, добра чарівнице!
Вона не шкодувала вже за багатством, яке прагнула виміняти на своє волосся. І раптом у неї промайнула думка, від якої боляче стислося серце.
– Моя сестричка!.. Чи вона... О! Я б усе віддала, аби тільки вона ходила!.. Задля цього я ладна зостатися без волосся.
– Цариця чарівниць знала, що ти це попросиш, добра дівчинко... Звернувшись до нашої цариці цариць, вона дістала дозвіл здійснити твоє бажання... але за однієї умови... У твоєї сестри видужають ноги, і вона зможе ходити лише тоді, якщо ніколи не знатиме, що завдячує цим тобі.
– О! Я згодна! Я згодна навіть на більше!
– Я знаю, дівчинко! І наша цариця це знає. Вона читає твої думки... Тож поглянь!
Бріжіт підвела голову. Чи не приснилося їй знову? Не може бути!
До неї бігла сестра. Вона бігла легко, наче на крилах, а підбігши, пригорнула Бріжіт до грудей.
– Люба Бріжіт! Ми вирішили, що ти заблукала. Я так розхвилювалася, що несподівано стала на ноги. Адже треба було бігти тебе шукати!.. О, які в тебе гарні коси, сестричко! Мені здається, вони ще ніколи такі не були!
Сестра не вигадувала: волосся, що виросло під добрими руками чарівниці, було довшим, шовковистішим і хвилястішим, ніж раніше.
– Ходімо мерщій! – сказала сестра.– Позаду йдуть мама й тато, вони відстали, бо я бігла щодуху. Тобі ми залишили тарілку овочевого супу і великий шматок пирога з вишнями. А тато знайшов гарну роботу, і ми зможемо щодня їсти такі пироги.
Бріжіт хотіла подякувати чарівниці.
Але чарівниці ніде не було.
Чи варто казати вам, що після тієї пригоди Бріжіт більше не зупиняється в лісі на горі? Вона чимдуж поспішає з дому до школи і з школи додому...
Час від часу, коли Бріжіт минає той злощасний пеньок, їй ввижається на ньому стара чаклунка, що киває дівчинці, запрошуючи посидіти. Та тепер їй несила затримати Бріжіт, бо дівчинка не хоче втрачати своїх пишних кіс.