Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Третій син Іван (українська народна казка)

Казки про:
1262

Третій син Іван (українська народна казка)Мав ґазда трьох синів. Позакінчували школу, і батько скликає їх на раду. Довго не радився з ними, лише дав грошей і сказав, аби йшли в світ ремесло шукати. Хто що собі вибере, те й буде мати.

Пішли вони трьома дорогами але наймолодший як ішов, то свої гроші загубив. Подумав собі, що вже ніхто його за так не навчить ремесла, і пішов шукати роботи.

Йшов і захотів дуже їсти. Соромно просити, зле й умирати з голоду не буде. Зайшов у якесь село, а там жив дуже багатий поганий ксьондз. Повернув до нього і проситься на службу.

Ксьондз подивився, подумав і каже:

– Будеш мені в полонині вівці пасти.

– Добре. Буду пасти.

Дав ксьондз повечеряти, переночував Іван, а вранці після сніданку відвели його на полонину.

Минув день, другий – сумно. Та ще й вовки вночі виють по зворах.

Змайстрував собі хлопець пістоля і вже має захист від звіра. Але одного разу дуже захмарилося і почав грім у скелю бити. Придивляється Іван, а то Антипко втікає від хмари. Хмара блискавками б’є, а вбити Антипка не може. Наладував Іван свого пістоля і як стрілив – Антипко лише лапками помахав.

Пішов Іван до овець, а там на нього старезний дідо чекає. Каже хлопцеві:

– Велике ти діло зробив, легеню. Що за те хочеш?

– Я нічого не хочу, – каже Іван, – лише таку паляницю, аби їв, а вона цілою була. І ще хочу таку сопілку, аби я грав на ній, а все живе танцювало, бо дуже сумно мені.

Дав йому дідо і паляницю, і сопілку. Заграв Іван – і всі вівці почали танцювати. І так було відтоді кожного дня: він грає, а вівці танцюють.

Дочувся ксьондз, що вівці його не лише не відпаслися, а худнуть на очах, і вирішив піти на полонину й подивитися. Сховався у терня і бачить – все гаразд, вівці пасуться, чабан снідає. Але за якийсь час виймає Іван сопілку і починає грати. Вівці всі як одна – в танець. І ксьондза в терні якась сила підіймає, також до танцю кидає. Так він скакав, що весь одяг порвав і лишився, в чому його мати на світ родила.

Не піде голим додому та й Іванові так не покажеться, чекає вечора. А як смеркалося, то почимчикував до свого села. У крайній хаті жив дяк, до нього й зайшов ксьондз. Налякав усіх, ледве його впізнали.

– Дай мені щось на себе натягнути, щоб додому дійти, – просить дяка.

– А що, отче, з вами сталося?

– Та не питай. Мій наймит такий музика, що як заграє, то не лише люди – вівці танцюють.

І розповів про все.

– Переночуйте в мене, – каже дяк, – а вранці підемо туди обидва. Рад би я на таке подивитися.

Переночував ксьондз у дяка, а вранці удвох пішли на полонину. Дивляться – Іван собі пасе овець, поспівує.

– Сховаймося, отче, в кущі, – каже дяк.

– Е ні. Я вже вчора був у кущах, то ви бачили, яким я до вас прийшов. Шукаймо десь поляну, бо доведеться нам танцювати.

Знайшли рівне місце, посідали там і чекають. Нарешті наймит заграв. Вівці усі – в танець, і піп з дяком так ріжуть, що аж порох знявся. Дяк ще музику першу підхвалював, а далі вже й говорити перестав. Танцювали, поки не стемніло. Лише коли Іван почав овець в кошару заганяти, змогли припочити. Але треба йти додому. А так темно, що за крок нічого не видно. Довго блукали, доки дісталися до якогось незнайомого села. А коли вже потрапили додому, ксьондз був такий змучений, що зарікся ходити на полонину.

Від ксьондза ні чутки, ні платні, і Йван думає: «Доки я маю пасти ксьондзові вівці та й за що? Він сюди не приходить, їсти ніхто не виносить, ні вивозить». Покинув овець, та йде додому.

Лише прийшов до села, а на нього чекають – пора до війська йти.

Служив скільки – не служив, а пройшов рекрутську школу, вже рахується старшим солдатом. А цар тоді по черзі викликав солдатів у столицю колисати стару царицю. Було їй уже сто п’ятдесят літ, і спала вона в колисці. А був такий царський наказ: якщо цариця заплаче, солдатові голова з плечей. А що цариця була дуже плаксива, то багато солдатів цар відправив на той світ.

Прийшла Іванова черга колисати царицю. А він ніколи не розлучався з тією сопілкою, що йому дідуньо подарував.

Лише став він на пост – цариця кривить губи, хоче плакати. Витяг він свою сопілку і заграв. Як затанцювала цариця – аж колиска скрипить. Грав доти, доки стара не натанцювалася так, що спала цілу добу. Вже й зміняти його прийшли, а вона спала.

Але коли прокинулася цариця, почала вимагати, щоб прислали вчорашнього солдата. Дають їй їсти, пити, колишуть, а вона кричить, що хоче вчорашнього бачити.

Прикликав цар Івана і питає:

– Що ти моїй матері таке дав? Вона спала добу, а сьогодні не хоче ні пити, ні їсти, лише тебе хоче бачити.

– Нічого їй не давав, колисав та на сопілці грав, – відповідає Іван.

Каже цар:

– Ти вмієш добре колисати, то послужи, поки вона буде жити, а за це дам тобі півдержави.

Згодився Іван. Як почав старій пригравати, стара так станцювалася, що прожила місяць і вмерла.

Поховали стару, і цар дав Іванові півдержави. Іде він до свого батька, і дорогою його захопила ніч. Побачив попереду вогник. Під’їхав ближче – хата якась.

Зрадів Іван і хоче попроситися на ніч. Зайшов, а в хаті лише молода жінка сидить і два великі пси до лави припнуті.

Проситься Іван на ніч, а жінка й каже:

– Ночуй, але боюся, що й тебе припну, як цих псів.

Несе вона ланцюг, а Йван як вийняв сопілку, як заграв, то так танцювала жінка, що хата й земля навколо дрижали. Коли натанцювалась до того, що впала й не ворушилась, почав Іван вечеряти.

– Припнеш мене, – відповідає Іван, – але наперед я хочу повечеряти. – Виймає паляницю, а жінка як подивилася на той хліб, то й скрикнула:

– Ти дістав цю паляницю за те, що вбив мого брата!

Виймає він пістоля і каже:

– Вбив я твого брата і зараз тебе, чортице, уб’ю!

– Не вбивай мене. Я поспускаю цих двох псів, то брати твої, – заблагала чортиця.

Познімала вона з них ланцюги, і стали вони людьми. Підбігли до Івана, обнімають, цілують.

Розповіли брати, як чортиця пустила їх переночувати, прип’яла і поробила псами, і не хоче Іван живою чортицю на світі лишати. Хоче її вбити. А вона побачила, що кулі в Івана немає, та й сміється:

– Не вб’єш, бо не маєш чим.

– Моя куля – оцей хліб, – каже Іван. – Заряджу ним пістоля – і смерть тобі!

Знову проситься чортиця, та Йван і слухати не хоче.

– Досить, що вже стільки літ брати мої мучилися! – Зарядив пістоля, вистрілив, – і з чортиці лише дьоготь зробився.

Прийшли всі три брати додому. Тато і мати вже старенькі, що ледве-ледве впізнали їх. Зрадів батько:

– Довго блукали ви по світу, сини мої дорогі, а я на старість мусив милостині просити.

Каже Іван:

– Тату, я також бідував, а тепер забираю всіх, бо маю пів царського маєтку, і будемо в добрі-гаразді жити.