A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Mon, 08 Aug 2016 02:26:42 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Мідна гора (китайська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/midna-gora-kitajska-kazka https://derevo-kazok.org/page/midna-gora-kitajska-kazka Mon, 08 Aug 2016 02:26:42 +0300 Мідна гора (китайська казка)Є в повіті Чжуці провінції Чжецзян гора, яка зветься Хуан Туншань, тобто Мідна гора. Міді там, правда, ніхто не бачив, а от чому гору так назвали, про це ви довідаєтесь із цієї казки.

Кажуть, що колись жив під тією горою поміщик. Було у нього вдосталь і землі, й добра всякого, та йому було все мало.

Тож одного разу, коли він сидів у вітальні, з подвір’я долинуло цокотіння чоток, і слідом за цим до вітальні зайшов чернець.

- Милосердний добродію, пожертвуйте на свічки та на оливу для лампадок. Хай бог захистить численних синів та внуків ваших, пошле вам щастя та довгі роки життя,– пробурмотів чернець, кланяючись господареві.

– Іди, іди геть звідси! Немає в мене грошей! – закричав поміщик, аж змінившись на обличчі.

- То нічого, що грошей немає, тоді дайте рису,– вів далі чернець.

– Який там рис, висівок і то чортма!

– Добродію,– благав чернець,– подайте на свічки та на оливу, а я відкрию вам таємницю, як перетворювати речі на золото, срібло або перли.

Ледве-но поміщик почув про це, його вуха враз настовбурчились, але, завжди обережний, він подумав: «Може, чернець хоче обдурити мене? Нібито знає, як перетворювати речі на золото, а сам ходить і просить милостиню... Та все ж, чи бреше він, чи правду каже, а спробувати можна. Коли надумавсь ошукати мене, то не дуже поживиться, хіба що доведеться кілька разів погодувати його». Посміхнувся поміщик і каже:

– Останнім часом сам сиджу без грошей, зайди краще через кілька днів... То кажеш, що вмієш перетворювати речі на золото, срібло та перли?

– Я ніколи не брешу,– відповів чернець.

Поміщик невимовно зрадів, але намагався не виявляти своєї радості і вдавано байдуже мовив:

– Золото, срібло та перли для мене не диковина, а от щоб звичайні речі на них перетворювались, цього ще не бачив. Покажеш мені, як це робиться?

– Гаразд.

Поміщик покликав служників, звелів їм поселити ченця в окремій кімнаті й нагодувати його. А коли той попоїв, запропонував йому:

– Зроби мені для початку зливків з двадцять срібла.

– Завтра вранці будете мати,– відповів чернець.

Увечері поміщик наказав слугам:

– Глядіть мені, щоб часом уночі чернець не втік. А коли щось із майна пропаде, шкури з вас поздираю.

Взагалі поміщик прокидався дуже пізно, а тут схопився ще вдосвіта, примчав до кімнати, де спав чернець, і зазирнув у щілину: гість іще спав. Він заспокоївся й знову пішов досипати.

Коли поміщик нарешті встав, чернець уже чекав на нього. Коли господар вийшов зі спальні, він простяг йому двадцять зливків срібла.

Узяв поміщик теє срібло, підкинув кілька разів на руці, оглянув його з усіх боків – метал справжній, без фальші. Зажмурив від щастя очі і почав ченця розхвалювати.

На другий день попросив він п’ятдесят зливків золота, на третій – ще п'ятдесят, на четвертий – уже сотню перлин, і чернець приносив усе те.

Минуло півмісяця. Поміщик висловлював все нові й нові побажання. Чернець нарешті не витримав і каже:

– Все, що я вам приносив, мені давала мідна черепаха. А сьогодні вона відмовилася виконувати мої прохання. Отже, самі просіть її.– 3 цими словами він вийняв з кишені мідну черепаху, поклав її на стіл, а сам пішов.

Черепаха була невеличка, до того ж мертва. А чернець казав, що вона може перетворювати речі на золото, срібло та перлини. Не вірилося поміщикові, та все ж він став перед черепахою навколішки і, без упину кланяючись, почав благати:

– Мідна черепахо, дай мені скарбів, мідна черепахо, дай мені скарбів.

Враз у черепахи, яка ще за мить здавалася мертвою, оживились очі, почали рухатись ноги, і вона сказала:

– Усе золото, срібло й коштовне каміння, що ти одержав від мене, я забрала у твоїх родичів та друзів, більше у них нічого немає.

Але поміщик не хотів так просто відступитися, він знову вклонився й сказав:

– Немає у друзів, немає у родичів, так є в інших людей.

– А навіщо тобі ці скарби?

– Бо всі люблять багатство, і що його більше, то краще,– відповів поміщик.

Розгнівалася черепаха, її тіло почало поволі рости, поки вона нарешті стала така велика, як стіл.

– Лізь до мене у живіт і бери.– Вона роззявила рота і проковтнула поміщика.

Слідом за поміщиком туди ж попливло і все його майно. А коли черепаха знялася в повітря й полетіла, вітер розвалив і поміщицький дім.

Проковтнувши поміщика та все його багатство, черепаха врятувала від нещастя всіх сільських бідняків. Один із них, що раніше наймитував у цього самого поміщика, почав ходити в гори по хмиз. Одного разу він почув, ніби хтось його кличе. Озирнувся й бачить: сидить на камені мідна черепаха завбільшки зі стіл.

– Якщо тобі щось треба, скажи мені, я допоможу,– мовила вона колишньому наймитові.

– Нічого мені не потрібно. Хіба ось ніж, яким я рубаю хмиз, затупився. Хотілося б мати гострий, та грошей катма, щоб нового купити...– відповів він.

– Стукни мене тричі но спині й скажи: «Мені потрібен новий ніж, яким хмиз рубають».

Наймит так і зробив – і тут-таки із рота черепахи вилетів новий ніж, та такий гострий, що не лише дерево, а й камінь можна ним рубати.

Коли наймит зібрався йти, мідна черепаха промовила:

– Якщо твоїм рідним чи друзям щось буде потрібно, скажи їм, нехай приходять, тричі назвуть моє ім’я, і я з’явлюсь.

Прийшовши додому, селянин розповів родичам та друзям про все, що з ним сталося в горах.

Відтоді всі, кому нічого було їсти, у кого в сім’ї були хворі і бракувало коштів на лікування, йшли до мідної черепахи, і вона допомагала їм.

Довідався про це один ледацюга і думає: «Якщо я попрошу грошей у мідної черепахи, то вона мені багато не дасть. А що, коли розпорю їй живіт і вигребу всі скарби, які там є? Ото добре буде!»

Прихопив із собою ледар ножа й побіг у гори.

– Мідна черепахо! – прокричав він тричі. Черепаха з'явилась і питає його:

– Що тобі потрібно?

– Вдома їсти нічого,– промовив ледар жалібно.

– Стукни мене тричі по спині,– сказала черепаха.

Підійшов ледар до неї і замість того, щоб стукнути по спині, вихопив ножа и замахнувся. Не стала черепаха чекати, поки ледар зажене їй ножа в спину, а відкрила пащу й проковтнула його.

Після цього черепахи не стало. Відтоді її вже не бачили. Тільки перед тим, як має піти дощ, з боку гори можна почути крик мідної черепахи.

Ось чому місцеві жителі назвали ту гору Мідною.

Обсудить]]>
<![CDATA[Цзун-Довгий День (китайська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/czun-dovgij-den-kitajska-kazka https://derevo-kazok.org/page/czun-dovgij-den-kitajska-kazka Fri, 29 Jul 2016 02:00:37 +0300 Цзун-Довгий День (китайська казка)На всю провінцію прославився своїм багатством зажерливий поміщик Цзун. Його прибутки зростали з кожним днем, але йому все було мало. Перекидаючись з боку на бік на м’якій перині, він цілісінькі ночі мріяв про те, як розбагатіти ще більше.

Одного разу, коли аж перед світанням він усе-таки заснув, йому приснився сон, ніби він знайшов спосіб подовжити добу аж на шість годин.

Ледве-но прокинувся, одразу ж склав руки і почав благати небесного владику подовжити добу. А в душі заздалегідь радів, що тоді наймити працюватимуть на нього щодня на шість годин більше, ніж досі.

Прочули селяни про поміщицькі молитви, і їм моторошно стало. Ще б пак! Вони й так працювали на Цзуновому полі годин по дванадцять. А господар не дозволяв їм навіть спину розігнути. Коли ж хтось із його наймитів хотів перепочити, Цзун кричав:

– Ледащо! Працювати треба! Відпочинеш, коли для цього час настане!

Ось чому так злякалися селяни, дізнавшись про його молитви. Вони боялись, що бог почує його благання і вдовольнить його.

Якось під вечір до поміщика завітав чернець. Коли Цзуну доповіли про гостя, він вибіг йому назустріч. Посадив до столу, наказав добре почастувати і влаштувати на нічліг. А піклувався він про ченця тому, що чув, ніби ченці здатні всілякі творити чудеса.

Коли вранці чернець прокинувся, Цзун зайшов до нього в кімнату й почав розповідати:

Цзун-Довгий День (китайська казка)– Не один день і не одну ніч молю я бога, щоб явив чудо. Чи не зміг би ти, вельмишановний, допомогти мені?

І він признався ченцеві, що його непокоїть. Чернець, вислухавши його уважно, відповів:

– Бог почув твою молитву. Тепер усе залежить від тебе самого. Доба матиме стільки годин, скільки ти зумієш пропрацювати без відпочинку на своєму полі.

Зрадів Цзун: «Якщо голодні наймити здатні працювати на мене по дванадцять годин на день, то я хоч один раз та зумію витримати без відпочинку годин тридцять. Тоді доба матиме тридцять годин, і я стану найбагатшим в усьому світі».

Ще й сіріти не починало, а Цзун уже був на ділянці, де росли земляні горіхи. Взявся він їх викопувати. Услід за ним по рядках ішов чернець. Першу годину поміщикові працювалося легко й весело. В кінці другої години він уже відчув утому і вирішив хоч на хвилинку розігнути спину. Але чернець закричав на нього:

– Ледащо! Працювати треба! Відпочинеш, коли для цього час настане!

Важко дихаючи, Цзун знову взявся за мотику. Коли зійшло сонце, з нього уже стікав десятий піт. Він навіть не помічав, що всі його наймити покидали роботу і чекають, чим же закінчиться поміщицька витівка. До того ж, де ще таке диво побачиш, щоб поміщик та на своєму полі працював?

Цзун-Довгий День (китайська казка)-3Витер Цзун рукавом піт з чола і хотів спитати ченця, скільки вже минуло часу відтоді, як він прийшов на поле, але так стомився, що й слова вимовити не зміг. А чернець гукає на нього:

– Працюй, ледащо, працюй! Хіба не бачиш, яка тінь довга: і трьох годин ще не минуло.

Копнув поміщик мотикою ще разів зо два чи зо три і відчув, що в нього підкошуються ноги. Певно, вся сила в землю перейшла. Упав він на ділянку, але й тут пожадливість брала своє. Мотику тримати в руках сили бракувало, то він заходився розгрібати землю руками. Обідрав собі пальці до крові, далі не витримав і тихо питає:

– Скільки я пропрацював?

– Через чотири години обід настане,– відповів чернець.

Від цих слів поміщик зомлів.

Наймити поклали свого пана на ноші й віднесли додому. Цілком зрозуміло, що того ж дня на його полі ніхто не працював. А чернець перед обідом кудись зник. Опісля дехто з наймитів казав, що ніякого ченця не було. Просто один із селян нап’яв на себе чернечий одяг і провчив жадібного Цзуна.

Коли після цього випадку поміщик ішов вулицею, всі, кепкуючи з нього, казали:

– Дивіться, іде Цзун – Довгий День!

Обсудить]]>
<![CDATA[Як собака перетворився на чайник (японська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-sobaka-peretvorivsja-na-chajnik-japon https://derevo-kazok.org/page/jak-sobaka-peretvorivsja-na-chajnik-japon Wed, 23 Mar 2016 06:06:07 +0300 Як собака перетворився на чайник (японська казка)Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетверо. Вже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша. ‘

– Чуєш, старий, треба щось купити на свято,– сказала баба.

– Та треба...– відповів дід і подався до міста.

Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі,– єнотоподібний собака.

– Гей, чоловіче, чого зажурився?

– Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? – відповів засмучений дід.

– Я тобі допоможу: перетворюся у чайник, а ти продаси його настоятелеві храму.

– А хіба таке може бути? – недовірливо спитав дід.

– Може. Продаси мене за три ріо.

– Ну що ж, хай буде по-твоєму,– погодився дід і пішов з танукі до храму.

Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився у золотий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоятелеві.

– Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.

– Що, що? Ану покажи!

Настоятель заходився обмацувати чайник, а потім клацнув по ньому пальцем:

– Непогана штука. Скільки просиш?

– Три ріо.

«Мабуть, такий чайник цього вартий»,– вирішив настоятель і заплатив дідові гроші.

– Чуєш,– звернувся згодом настоятель до послушника,– я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вишаруй його гарненько.

– Слухаю.

Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою.

Аж ось почулося:

– Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш.

Приголомшений послушник кинув чайник і побіг до настоятеля.

– Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!

– Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні звуки,– переконував настоятель.

– Але ж я добре чув, як він сказав: «Шкіру на мені обдереш».

– Це тобі причулося. Як вишарував його, то накип’яти води для чаю.

Розгублено похитуючи головою, послушник налив у чайник води й

підвісив над вогнем.

– О-о-о-ой!..– почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою.

Послушник зовсім сторопів:

– Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!

«І що цей послушник знову белькоче?» – подумав настоятель і, буркочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.

Раптом у чайника з’явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився у собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.

Обсудить]]>
<![CDATA[Як послушники перехитрили скупія-настоятеля (японська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-poslushniki-perehitrili-skupija https://derevo-kazok.org/page/jak-poslushniki-perehitrili-skupija Wed, 23 Mar 2016 05:56:46 +0300 Як послушники перехитрили скупія-настоятеля (японська казка)Давно колись поблизу міста Моріона був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдягтися, а як живуть інші люди, його мало цікавило.

У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п’ять чи шість смачних-пресмачних плодів.

Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника:

– Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні!

Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної.

Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,– хлопець уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,– але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся.

«Ой, що ж я наробив!» – злякано подумав послушник.

Аж тут він почув, що повертається настоятель. Хлопець поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. «Оце так халепа!» – картав себе послушник, ладний крізь землю провалитися від страху й сорому.

Та надворі не було нікого.

«Куди це подівся святий отець?» – здивувався послушник.

– Гей, хлопче! – почув він раптом настоятелів голос.

«Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?» – подумав хлопець і подався в сад. Дивиться – настоятель стоїть під грушею.

Хлопець підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув:

– Це ти поїв мої груші?!

Бідолаха вийняв із пазухи череп’я й жалібно мовив:

– Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю – з’їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє.

Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти.

Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоятель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить.

Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять:

– Отче, дозволь нам узяти нові імена.

– Які?

– Я хочу називатися Фуфу,– сказав один послушник.

– Я – Бульбуль,– сказав другий.

– А я – Смакота,– сказав третій.

Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає:

– Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Від сьогодні називатиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота.

І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислухаються, що робить настоятель.

А він тим часом надумав пекти коржики на вогні – захотів їсти. Незабаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: «Фу-фу!..»

Почувши це, послушник на ім’я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає:

– Отче, вам чогось треба?

Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав:

– Чого ти встав?

– А хіба ви мене не кликали?

– Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,– збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду – варити у воді із соєвою підливою.

Через хвилину вода на сковороді почала булькати.

Як почув це булькання другий послушник, на ім’я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає:

– Отче, вам чогось треба?

Обидва послушники з’їли свої коржики й голосно похвалили:

– Смакота!

– Смакота! – вторував їм настоятель.

В ту ж мить примчав третій послушник, на ім’я Смакота.

– Отче, вам чогось треба? – запитав він, витріщившись на коржики. Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром.

Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників.

Обсудить]]>
<![CDATA[Ченці – шахраї (угорська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/chenci-shahrayi-ugorska-kazka https://derevo-kazok.org/page/chenci-shahrayi-ugorska-kazka Sun, 06 Mar 2016 18:05:20 +0300 Ченці - шахраї (угорська казка)Був у світі там, де и зовсім його не було, величезний кам’яний монастир. Жило в тому кам’яному монастирі стільки ченців, що й у трьох церквах не розмістилися б. І був у них старший чернець. Добре жилося ченцям, годували їх непогано, напували ще краще. Всі вони тільки те й робили, що молились, як воно й годиться слугам господнім, аби хто часом не сказав, що марно хліб переводять.

Розкошували вони, бенкетували, аж поки сталася біда.

Якось старшому ченцеві захотілося ліверної ковбаси. Пішов він у комору. Вже дорогою почав облизуватись – так йому закортіло попоїсти тієї смачної ковбаси.

Зайшов він у комору, а ковбаси нема. Комора порожнісінька.

Зажурився чернець і вирішив хоч вина напитись. Поліз у підвал, а дорогою аж прицмокував, облизувався та слинку ковтав – так закортіло йому випити вина. Але даремно. Бочки стояли на місці, але в них – ні краплини вина.

Що ж його робити? Скликав старший чернець усіх ченців і сказав, що всі вони повмирають з голоду, коли нічого не надумають.

Думали-думали ченці, але нічого путнього не надумали.

Розгнівався старший чернець та як гримне на свою братію:

– Відгодувались тут, обжерлись у монастирі... Йдіть-бо працювати! Що заробите, те й поїмо гуртом.

Не припала ченцям до смаку промова старшого. Хіба ж на те пішли вони в монастир, щоб брати в руки косу й серп? Але помирати від голоду теж не хотіли. І вирішили вони піти жебракувати.

– Гаразд,– сказав старший чернець,– ви йдіть жебрати, а я стерегтиму монастир. Не можна ж покинути такий гарний монастир без догляду. Все, що заробите, поїмо гуртом.

Отак із ченців стали жебраки. Розійшлись вони на всі боки, бо не годилося усім жебрати в одному місці.

Лише двоє пішли разом – чернець Мишко і чернець Палко. Вони вважали, що вдвох буде їм краще, ніж поодинці.

Зайшов в одну хату чернець Палко і почав прохати милостиню. Поки хазяї напихали йому торбу всякою всячиною, чернець Мишко накрав у п’ять разів більше.

В іншій хаті чернець Мишко постукав у двері, а Палко обікрав курник, комору й льох.

Так за короткий час два ченці накрали багато шинки, сиру, борошна, меду, вина, крупів, ковбаси. Як глянути на них здалека, здавалось ніби йдуть навантажені мули. З ченців котився піт, вони вже ледве дихали і тільки благали бога допомогти їм якось добратися до монастиря.

Та ось ченці побачили, що в затінку під дикою грушею спить собі солодким сном вівчар, й біля нього стоїть осел і смачно жує соковиту травичку.

Тоді чернець Палко й каже:

– Бачиш он того осла, брате?

– А мені хіба повилазило? Бачу небо, бачу землю, бачу тебе, то чого б мені й того осла не бачити? – відповів чернець Мишко.

– І ти нічого не надумав?

– Я думаю, що якби цим ослом був ти, я б навантажив усе па тебе, а сам, як пан, пішов би за тобою.

– А я подумав, що якби вкрасти того осла,– сказав чернець Палко,– то ми обидва пішли б собі, як пани, додому.

Отак вони ще деякий час сперечалися, а потім підповзли до вівчаря, щоб украсти осла. Тут ченці побачили, що вівчар прив’язав осла до своєї руки. До того ж у вівчаря була ще й палиця. Лежала вона в траві напохваті.

Побачивши таке, чернець Мишко дуже злякався,

– Ой, не треба красти цього осла, друже, бо вівчар може прокинутись і відлупцювати нас оцією палицею!

Та чернець Палко почухав потилицю: він щось придумав.

Спершу він потихеньку скинув з осла вуздечку, пильнуючи, щоб ненароком не смикнути поводи, бо тоді вівчар прокинеться. Відв’язавши осла, він кивнув Мишкові, щоб той навантажив усе добро на осла. Впоралися й з цим.

– Ну,– шепнув чернець Палко ченцеві Мишку,– а тепер скинь із себе мотузку, якою ти підперезаний, прив’яжи кінець до шиї осла й не зупиняйся аж до самісінького монастиря.

Чернець Мишко прив’язав мотузку, як сказав Палко, і кинувся навтьоки з навантаженим ослом.

А чернець Палко чекав, поки той зникне за поворотом та поки сяде курява, яку зняли ослячі копита.

Тоді Палко почав важко зітхати й смикати за вуздечку, аж поки вівчар прокинувся.

Розплющив очі вівчар і бачить: замість осла стоїть огрядний чернець. Протер він очі раз, протер і вдруге, заплющив їх, потім знову розплющив, але все одно: осла немає, а стоїть якийсь чернець.Ченці - шахраї (угорська казка)

З переляку вівчареві навіть мову одібрало. Минуло багато часу, поки він спромігся сказати:

– Якщо я вас не ображу, ваше преподобіє, дозвольте мені запитати.

– Питай, сину мій,– відповів чернець Палко солодким голосом.– На те й стою тут, щоб відповісти тобі.

– Коли я заснув, осел мій був у цій вуздечці, а тепер замість нього опинилися тут ви, ваше преподобіє. Як це може бути – ніяк не второпаю.

– Це, сину мій, мабуть, тому, що мене зачарували,– відповів чернець.– Мене прокляв старший чернець, бо я дуже нагрішив. Привів у монастир циган, вони грали, а я пив, гуляв, співав, танцював аж до ранку. Розгнівався па мене старший чернець, прокляв і прогнав геть. Не встиг він мене проклясти, як я вже перетворився на осла. Ой, лишенько!

– Он воно яке диво! То виходить, що ваше преподобіє були моїм ослом, пробачте за образу.

– Так, сину мій, я був твоїм ослом.

– Що ж,– почухав вівчар потилицю,– з такого ченця-осла, як оце ви, мало користі в господарстві.

– Правда твоя, сипу мій, але що вдієш – прокляття вже не має сили. Тепер я знов буду ченцем.

– Якщо не ображу вас, ваше преподобіє, дозвольте спитати: чи погано бути ослом?

– Ні, сину мій, непогано,– відповів чернець Палко,– але ченцем бути набагато краще. Але ти ж мій хазяїн, то й скажи, що ти хочеш зі мною робити.

Вівчар знову почухав собі потилицю. Чухав, чухав та й каже:

– На спину вам сісти не можу...

– Так, сину мій, не можеш,– погодився чернець.– Це було б дуже незручно.

– На пашу вас теж не виженеш,– казав далі вівчар.

Так, так, це теж важка справа, сину мій! – підбріхував чернець.– Ставши людиною, я вже не можу харчуватись бур’яном та травою.

– То, певне, краще буде, як я відпущу вас,– сказав нарешті вівчар. А шахрай Палко кивав головою,– мовляв, нічого розумнішого й пе

придумаєш...

Вівчар ще й розв’язав свою торбину та нагодував ченця і флягу подав, щоб той запив. Потім вони попрощались.

Чернець Палко так дременув, аж поли ряси залопотіли. Незабаром добрався він до монастиря.

Старший чернець об’ївся харчами, що їх накрали і нажебрали два ченці-шахраї, і ледве дихав. Проте розмовляти ще міг.

– Поламався у дзвоні язик,– сказав він.– Завтра в селі базар. Виженіть туди осла, продайте його, а за ті гроші купіть язика до дзвона.

Повставали ченці, коли ще тільки на світ зайнялось. Палко взяв осла за вуздечку, а чернець Мишко примостився ззаду, і пішли вони на базар.

А на базарі було вже народу сила-силенна. Хто продавав, хто купував: дівчата – полотно й стрічки, жінки – хустки, чоловіки – свиней, кіз та корів.

Ченці - шахраї (угорська казка)Два ченці запопадливо вихваляли осла, але покупців на нього не було, бо на всьому базарі не було нікого, кому був би потрібен осел, окрім одного чоловіка. А цей чоловік якраз був той самий вівчар.

Він оглядався на всі боки, придивлявся так, що очі мало не вилазили на лоба, і тільки перед обідом побачив осла, а біля того осла – двох ченців шахраїв. Один був той самий, якого він учора відпустив.

Але не тільки вівчар побачив шахраїв. Вони теж побачили його.

Чернець Мишко відразу кинувся навтікача. Чернець Палко теж хотів чкурнути, але повід вуздечки був міцно прив’язаний до його руки. Хоч як він сіпав руку, все було марно.

– Ага, ось де ти, шахраю, злодюго! – гукнув вівчар і, схопивши одною рукою ченця Палка за шию, почав його нещадно лупцювати своєю сучкуватою палицею.

Чернець терпів, терпів, а тоді й каже:

– Досить уже, чоловіче добрий, бо із спини шкура злізе!

– Ні, братику, зажди! – відповів вівчар.– Ви обманули мене удвох. Тепер тобі належить одержати дві порції. Половину передай своєму другові-шахраєві.

Що мав робити чернець Палко? Коли вівчар поїхав собі на ослі, він вирізав добру палицю і, наздогнавши свого побратима-ченця Мишка, так відшмагав його, аж той посинів.

Тієї ночі обидва спали на животах, бо на спинах не можна було.

Обсудить]]>