A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Mon, 21 Aug 2023 04:13:11 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Красносвіт (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/krasnosvit-ukrayinska-narodna-kazka https://derevo-kazok.org/page/krasnosvit-ukrayinska-narodna-kazka Mon, 21 Aug 2023 04:13:11 +0300 Красносвіт (українська народна казка)

Був чоловік такий, що не мав дітей. Ішов він якось вдосвіта та й найшов яєчко в корчі. Узяв те яєчко, поклав у пазуху та й так втішився ним, як не знати чим. Прийшов додому і каже жінці:

– Жінко, яке я яєчко файне знайшов!

А жінка каже:

– Гаразд, що знайшов! Може, то щастя наше. Клади його на піч, на тепленьке!

Поклав чоловік те яєчко на піч і все про нього думає. Прийшла ніч. Не спить він, аж дивиться, а те яєчко розкривається, а звідти виходить такий хлопчик маленький і такий гарний, що чудо, та й каже:

– Чоловіче, не бійся мене, а будь мені за тата. Я називаюсь Красносвітом. Іди завтра, сватай за мене доньку в царя!

А чоловік каже йому:

– Як я можу йти до царя сватати за тебе доньку?

– Іди, не бійся! Будеш бачити, що цар віддасть за мене доньку, лише йди та сватай.

Узяв той чоловік на другий день та й пішов сватати за нього цареву доньку. Каже собі:

– Вчиню його волю! Буду бачити, що цар скаже.

Прийшов до царя.

– Так і так, є в мене такий хлопець, Красносвіт його ім'я, в яєчко зачиняється, та й послав мене до вас доньку сватати.

А цар відказує:

– А я не знаю, що це таке. Нехай дівчина його полюбить, то я віддам її за нього.

Покликали ту панну, а вона мовить:

– Я доки не буду його бачити, то й не піду за нього. А як Побачу, то, може, й піду. Принесіть його!

Пішов чоловік, приніс те яєчко та й дав панянці і сказав, щоб його тримала в теплі, а вночі воно розкриється, то тоді вона побачить, що то за Красносвіт.

Взяла вона поклала його на печі і чекає, а він вночі вийшов з яєчка. А вона як його побачила, та й сказала:

– Татуню, любий, золотий, піду за нього, такий дуже гарний!

Тато згодився на те, зробили весілля.

Пішли до шлюбу, то вона стояла, а яєчко поклали коло неї, та й звінчали її з тим яєчком.

Прийшла ніч, лягає вона спати та й те яєчко бере до себе, а він вночі виходить до неї, та й знов зачиняється у те яєчко.

Так вони жили якийсь час, і вже небагато мав бути він у тім яєчку, уже відслужувався (то він якусь покуту мав, а як його час вийде, то мало йому самому розкритися). Та жінці про те нічого не казав.

Але раз прийшла до його жінки якась баба та й питає її:

– Ну, як ти з цим яєчком живеш?

А вона каже:

– Бабко-любко! Такий файний хлопець, якби у те яєчко не зачинявся!

А баба їй каже:

– Як він вийде до тебе вночі, а ти візьми та й розбий яєчко!

Послухала вона тієї баби: він вийшов до неї вночі, а вона взяла та й шкаралупку вдарила кулаком і розбила.

Як він це побачив, схопився зараз та й каже:

– Я вже недовго мав сидіти, вже мав бути вільним, а тепер усе пропало!

А в неї кров з носа й бризнула йому на сорочку.

Тоді де не взялися на ній обручі залізні та залізні черевики, та й палиця залізна до руки прикувалася.

А він каже:

– Як ції черевики зносиш, а палицю зітреш, тоді мене знайдеш і мого сина породиш.

Та й зараз щез від неї.

Встала вона, заплакала і пішла його шукати.

Ішла, ішла, прийшла аж на край світу, а далі зайшла аж на той світ.

Приходить до Морозової жінки, а та почала її сварити:

– Чого ти звідтіль прийшла, з того світу? За чим ти сюди прийшла? Іди собі назад!

А жінка у неї просить:

– Так і так, – каже, – я шукаю Красносвіта. Чи де ваш чоловік його не бачив, як ходив світами?

Морозова жінка дала їй золоте яблучко та й каже:

– Іди ти під постіль лягай. Як прийде чоловік, я буду питатися.

Приходить чоловік увечері. Ввійшов до хати та й каже:

– Жінко, тут є прісна душа з того світу!

А вона йому каже:

– І що це тобі причулося? Вечеряй та лягай!

Повечеряв він, ліг, і Морозиха лягла.

Він заснув, а вона взяла та й кинула на нього руку ніби спросоння. А Мороз каже:

– Що тобі, жінко?

– А мені сниться жінка, яка шукає Красносвіта. Чи ти його це бачив, як ходив світами?

– Ні, я не бачив ніде.

Встав рано та й пішов, а Морозиха питає тієї жінки:

– А чула?

– Чула, – відказує.

– То йди ж собі.

Вона встала та й пішла.

Приходить до Місяцевої жінки. А та ще дужче її сварить:

– А ти, – каже, – чого прийшла з того світу?

Стала вона її просити:

– Так і так, – каже.– Я шукаю Красносвіта. Ваш чоловік ходить світами, чи де його не бачив?

Дала їй Місячиха золоту качечку та й каже:

– Іди під постіль, як прийде чоловік, я його запитаю. Приходить Місяць додому. Спитала його жінка, чи не бачив де у світі Красносвіта.

– Ні, не бачив, – каже Місяць.

Пішла нещасна і прийшла до Вітрової жінки. А ця приймала її ще гірше, та дала їй золотий кужіль. Прилетів Вітер додому. Питає його Вітриха, чи не бачив де Красносвіта.

Вітер каже:

– Бачив.

А Вітриха:

– А де бачив?

– У поганого царя, ходить з поганим царем на полювання. Рано Вітер устав та й пішов, а його жінка каже до Красносвітової жінки:

– А що, чула?

– Чула.

– Ну, – каже, – іди собі!

А Красносвітова жінка почала її просити:

– Скажіть, куди мені йти до поганого царя.

А Вітриха каже:

– Іди туди, там є великий став, коло того ставу підеш вгору, то там є сад, а в тім саду двір.

Пішла вона коло ставу, а там погана цариця пере у ставку. Сіла жінка Красносвітова собі скраю та й дивиться, що та пере, – пізнала сорочку Красносвітову, а на ній свою кров. Прийшла вона до тієї цариці та й питається:

– Що то на тій сорочці?

А цариця каже:

– В мене є якийсь слуга, то йому пішла кров з носа та на сорочку капнула, та не можу відіпрати.

А та вже знає, що то її кров! Та й каже:

– Ану дайте мені, я буду прати, чи не пустить?

Взяла ту сорочку, лиш умочила у воду – кров і пропала. А та погана цариця каже їй:

– Я скільки прала, що не робила, а ніщо не допомагало!

Іде цариця додому, а жінка Красносвітова каже:

– Я піду з вами, щось у вашім дворі покажу.

– Іди, – каже.

Прийшла вона та й серед двору грається золотим яблучком. А діти тієї поганої цариці це побачили та й почали плакати. Вийшла цариця:

– Дам тобі, що хочеш, тільки дай моїм дітям те яблучко!

А жінка каже:

– Не хочу нічого, тільки одну ніч спати біля Красносвіта.

Цариця каже:

– Давай, будеш спати.

Дала вона тій цариці яблучко. А як прийшов вечір, то цариця взяла Красносвіта умертвила та тоді пустила жінку до нього та й замкнула.

Як уже всі полягали, жінка почала голосити:

– Встань, Красносвіте, встань! Я черевики зносила, і палицю стерла, лише твого сина не породила!

Проплакала вона всю ніч, а Красносвіт лежить, як неживий. А рано погана цариця її прогнала, а Красносвіта знов оживила, і він пішов на полювання.

Ходить його жінка по подвір'ю та й почала гратися із золотою качкою. А діти поганої цариці побачили і почали плакати.

Вийшла цариця і каже:

– Дам тобі, що хочеш, тільки дай моїм дітям ту качку.

– А дозвольте ще одну ніч біля Красносвіта побути.

Взяла погана цариця золоту качку, умертвила Красносвіта і пустила жінку до нього.

Стала його жінка голосити:

– Встань, Красносвіте, встань! Я черевики зносила, і палицю стерла, лише твого сина не породила!

Проплакала всю ніч, а Красносвіт не чує.

Але там, в іншому покої, спав той слуга, що з Красносвітом щодня ходив на полювання, то він усе чув, як вона голосила.

Рано знов цариця її прогнала, а Красносвіт пішов на полювання. Ходить та жінка по двору та й гадає собі:

– Ще лиш отой кужіль маю. Як ще й цієї ночі не встане, то що буду робити?

А далі взялася гратися тим кужелем.

Як те царицині діти вздріли, то такий плач підняли!

Зараз цариця прибігла до неї і каже:

– Що хочеш, те тобі дам, тільки дай дітям той кужіль, хай не плачуть.

А вона каже:

– Я нічого не хочу, тільки хочу ще одну ніч спати біля Красносвіта.

А цариця відказує:

– Добре, будеш спати!

А на полюванні слуга каже:

– Красносвіте, що я вам буду казати? Коло вас жінка вночі голосить.

– А як вона голосить? – питає Красносвіт.

Слуга розповів йому про все, що чув. Тоді Красносвіт зліз із коня, уломив три прутики однолітки і каже тому хлопцеві:

– На, як вона буде голосити, то дай їй ці три однолітки і скажи, хай перетягне мене на друге місце і вдарить три рази цими однолітками, то я встану.

Прийшов вечір, цариця знов умертвила Красносвіта, пустила жінку до нього, та й пішла.

А жінка почала голосити.

А слуга крізь двері кричить:

– Жінко! Жінко!

– Чого?

– На тобі ці однолітки, перетягни його на інше місце та й удар ними три рази, то він устане.

Вона так і зробила, і Красносвіт устав.

Тоді з неї ті обручі поспадали, і вона тут зараз сина й породила.

А він як устав, так зробилося ясно-ясно на увесь двір.

Погана цариця як це побачила, та й прибігла, та почала її клясти:

– А, ти бестіє! То ти так біля нього спала? То ти таке наробила?

Але Красносвіт узяв ті три однолітки та й вдарив ними її три рази, і погана цариця щезла.

А сам зостався з жінкою у тих дворах жити.

Обсудить]]>
<![CDATA[Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг)]]> https://derevo-kazok.org/page/rikki-tikki-tavi-redjard-kipling https://derevo-kazok.org/page/rikki-tikki-tavi-redjard-kipling Wed, 27 Jul 2022 22:05:01 +0300 Ріккі до кубла примчав

І гадюці закричав

(Він хоробрий, хоч малий):

– Наг, виходь на смертний бій!

– Скік – удар... І так весь час.

(Стережися, Наг!)

Нині хтось загине з нас!

(Як бажав ти, Наг!)

Вліво – круть, вправо – верть...

(Що, злякався, Наг?)

Ха, шугнула мимо смерть!

(Ось кінець твій, Наг!)

Це розповідь про велику битву, яку Ріккі-Тіккі-Таві вів сам один у ванній кімнаті просторого бунгало у воєнному поселенні Сеговлі. Дарзі – пташка-кравець – допомагав йому, Чучундра – мускусна пацючиха, та, що ніколи не вибігає на середину кімнати, а завжди крадеться попід стіною, – давала йому поради; але по-справжньому воював один тільки Ріккі-Тіккі-Таві. Ріккі-Тіккі-Таві – це мангуста, маленьке звірятко. Шерстка і хвіст у нього такі, як у маленької кицьки, а голова – як у лисички. Та й звички в нього лисячі.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг)

Очі й кінчик носа були в Ріккі-Тіккі-Таві рожеві; будь-якою лапкою, передньою чи задньою, він міг почухатись скрізь, де йому свербіло, і міг так розпушити хвостик, що він ставав схожим на довгу круглу щітку, якою миють пляшки; а коли мчав у високій траві, то кричав войовниче: ріккі-тіккі-тіккі-чк!

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 2

Якось серед літа злива вимила його з нори, де він жив із своїм батьком та матір'ю, і вода, з клекотом підхопивши його і перекидаючи в хвилях, понесла бідолаху вздовж придорожнього рівчака. Там Ріккі-Тіккі вгледів невеличкий жмуток сухої трави і, вчепившися в нього, плив, аж поки втратив тяму.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 3

Коли ж Ріккі-Тіккі опритомнів, то побачив, що лежить він, брудний і промоклий, у якомусь саду на доріжці, а над ним схилився хлопчик і каже:

– А ось мертвий мангуста! Поховаємо його!

– Ні, – відмовила хлопчикові мати. – Краще заберімо його додому та обсушімо. Може, він ще живий.

Вони принесли Ріккі-Тіккі в бунгало, і там Високий Чоловік взяв його великим та вказівним пальцями і сказав, що звірятко не вмерло, а тільки захлинулося водою. Вони загорнули його у вату й поклали біля вогню. Ріккі-Тіккі розплющив очі й чхнув.

– Не лякайте його, – сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в цьому бунгало). – Не лякайте його, і ми побачимо, що він робитиме далі.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 4

Та налякати мангусту неможливо, бо це звірятко, від носика до кінчика хвоста, гризе безнастанна цікавість. Девіз кожного мангусти – «біжи і дізнайся», а Ріккі-Тіккі був справжнім мангустою. Він глянув на вату, зміркував, що вона не годиться на їжу, оббіг кругом столу, сів на задні лапки, почистив шерстку, почухався і скочив хлопчикові на плече.

– Не бійся, Тедді, – сказав Високий Чоловік, хлопчиків батько, – то він хоче з тобою подружити.

– Ой, він лоскоче мені шию! – заверещав Тедді.

Ріккі-Тіккі заглянув хлопчикові за комір, понюхав вухо, потім зіскочив додолу і старанно потер собі носик.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 5

– Просто дивно, – сказала хлопчикова мати. – І оце – дике створіння! Я гадаю, він тому такий ручний, що ми були добрі до нього.

– Мангусти всі такі, – відповів батько. – Якщо Тедді не смикатиме його за хвіст і не надумає садовити в клітку, то він оселиться в нас і не відходитиме від дому... Треба його погодувати.

Мангусті дали маленький шматочок сирого м'яса. Воно дуже сподобалось Ріккі-Тіккі; швидко упоравшися з м'ясом, він побіг на веранду, сів там на сонечку й став розпушувати шерстку, щоб просушити її. Після цього Ріккі-Тіккі відчув себе краще.

– У цьому домі є багато такого, що я повинен розвідати і пізнати, – сказав він собі. – Мабуть, навіть мої батьки за все своє життя не бачили того, що тут є. Звичайно, я залишуся і все розвідаю. Цілісінький день він тільки те й робив, що нишпорив по всіх кімнатах і кутках. Ледве не потонув у ванні з водою, вмочив носик у чорнильницю на письмовому столі, а через мить обпік його, доторкнувшись до кінчика сигари, коли видерся на коліна до Високого Чоловіка, щоб подивитись, як то люди пишуть. Коли смеркло, він побіг у кімнату до Тедді, бо йому кортіло знати, як засвічують гасові лампи, а коли Тедді ліг спати, Ріккі-Тіккі шаснув до нього в постіль; проте він виявився дуже неспокійним сусідою, бо всю ніч зіскакував, прислухався до кожного шереху й біг дізнатися, в чому там справа. Батьки зайшли перед сном до свого хлопчика й побачили, що Ріккі-Тіккі чатує в нього на подушці.

– Це мені не подобається, – сказала мати. – Адже він може вкусити дитину!

– Не бійся, – відповів батько. – Це маленьке звірятко захистить Тедді краще, ніж будь-який пес. Коли б, приміром, заповзла у кімнату гадюка...

Але мати навіть слухати не схотіла про такі жахливі речі.

Рано-вранці Ріккі-Тіккі в'їхав на веранду, сидячи у Тедді на плечі. Йому дали банан і шматочок вареного яйця. Він по черзі посидів на колінах у кожного, бо не існує такого мангусти, який, маючи добре виховання, не сподівався б колись стати ручним. Усі мангусти з колиски мріють про те, що житимуть у людській оселі й вільно бігатимуть з кімнати до кімнати; і мати Ріккі-Тіккі (вона жила в генеральському домі в Сеговлі) старанно навчала свого синочка, як йому слід поводитись, коли трапиться жити серед людей.

Поснідавши, Ріккі-Тіккі побіг у сад подивитись, чи є там щось цікаве. Це був просторий, майже дикий сад; в ньому росли трояндові кущі, великі, немов альтанки, лимонові та апельсинові дерева, густий бамбук, буяла височенна трава. Ріккі-Тіккі навіть облизнувся.

– Яка чудова місцинка для полювання! – сказав він.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 6

І тільки-но він подумав про полювання – хвіст у нього розпушився і став геть-чисто як довга кругла щітка, що нею миють пляшки. Він швидко обнишпорив увесь сад, нюхнув тут, нюхнув там, і, нарешті, в кущі терну почув чиїсь дуже сумні голоси. Там сидів Дарзі – пташка-кравець – та його дружина. У них було чудове гніздечко: вони його зшили з двох великих листків тонкими травинками й набили пухом та ватою. Гніздечко погойдувалось на гілці, а вони сиділи на його краєчку й голосно плакали.

– Що трапилось? – спитав Ріккі-Тіккі.

– Ми дуже нещасні, – відповів Дарзі. – Одне з наших пташенят випало вчора з гнізда, і Наг проковтнув його.

– Гм, – сказав Ріккі-Тіккі, – це дуже прикро... Але я тут зовсім недавно... Хто такий Наг?

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 7

Дарзі та його дружина гулькнули в гніздечко й нічого не відповіли, бо в густій траві під кущем щось глухо засичало – так страхітливо, що Ріккі-Тіккі вмить відскочив назад на цілих два фути. Потім з трави дюйм за дюймом стала підніматися голова Нага – величезної чорної кобри, і мав цей Наг п'ять футів завдовжки від жала до кінчика хвоста. Коли Наг підняв третину свого тіла, він став погойдуватись туди й сюди, наче кульбаба під вітром, дивлячись на Ріккі-Тіккі злими очима, вираз яких ніколи не мінявся, хоч би про що він думав.

– Ти питаєш, хто такий Наг? – сказав він. – Я – Наг! Великий Брама наклав на весь наш рід свій знак, коли ще перша кобра роздула свою шию, щоб охороняти його сон. Дивись на мене і тремти!

Наг ще більше роздув свою шию, і Ріккі-Тіккі побачив на ній очкову мітку, яка дуже нагадувала окуляри.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 8

На хвилину Ріккі злякався. Та довше хвилини мангусти взагалі нікого не бояться, і хоч Ріккі-Тіккі досі ніколи не бачив живої кобри, бо мати годувала його тільки мертвими, він добре знав: мангусти саме для того й живуть на світі, щоб воювати з гадюками, перемагати їх і їсти. Наг також знав про це, і в глибині його холодного серця ворушився страх.

– Ну то й що! – сказав Ріккі-Тіккі, і хвіст у нього знову розпушився. – Є в тебе знаки чи ні, однаково ти не маєш права ковтати пташенят, які випали з гнізда!

А Наг тим часом пильно придивлявся, чи не ворушиться трава за спиною у Ріккі-Тіккі. Він знав, що коли вже в саду оселилися мангусти, то рано чи пізно вони задушать його і всю його родину. Але зараз йому треба було приспати пильність свого ворога. Він трохи опустив голову і відхилив її вбік.

– Ану поговорімо, – сказав Наг. – Ти, наприклад, їси яйця. Чому ж мені не можна поласувати пташками?

– Оглянься! Оглянься назад! – раптом цвірінькнув Дарзі.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 9

Але Ріккі-Тіккі добре розумів, що оглядатися вже ніколи. Він підстрибнув якнайвище і побачив, що внизу під ним з сичанням промайнула голова Нагайни, злющої дружини Нага. Вона підкралася ззаду, поки Наг заговорював Ріккі-Тіккі, і жалом хотіла його вбити. Тому й засичала так люто, що мангуста підстрибнув і не дав себе вкусити. Ріккі-Тіккі упав прямо на спину Нагайни, і коли б він був дорослим мангустою, то зрозумів би, що саме зараз можна прокусити кобрі шию: один-єдиний укус – тут їй і смерть! Однак він боявся, що вона блискавично поверне голову і вкусить його перша.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 10

Правда, він вкусив Нагайну, але не так сильно, як треба, й відразу скочив убік од ударів її хвоста. Поранена Нагайна розлютилася до краю.

– Паскудний Дарзі! – просичав Наг і витягся вгору, намагаючись дістати до гніздечка на кущі терну. Але Дарзі навмисне будує собі хатку так високо, щоб змії не дотяглись до неї, і гніздо лише гойднулося на гілці.

Ріккі-Тіккі відчував, що очі в нього чимдалі червонішають, а коли очі в мангусти червонішають, то це значить, що він сердиться. Він присів на хвіст і на задні лапки – от наче маленький кенгуру! – і, подивившись в усі боки, розлючено зацокотав. Та змагатися було ні з ким: Наг і Нагайна шурхнули в траву і зникли. Коли кобра схибить, вона не говорить жодного слова й нічим не виказує, що збирається робити далі.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 11

Ріккі-Тіккі не став розшукувати кобр, бо не був певен, що зможе перемогти обох своїх ворогів зразу. Тому він потрюхикав до бунгало й сів на посипаній гравієм доріжці трохи подумати. А подумати було про що.

В будь-якій давній книжці з природознавства ви можете прочитати, ніби мангуста, вкушений коброю, ту ж мить припиняє боротьбу і біжить шукати якоїсь трави, що начебто зцілює його. Але тут нема і зерна правди. Мангуста перемагає кобру тільки завдяки швидкості свого погляду і спритності своїх ніг. У кобри – блискавичний удар, у мангусти – стрибок. А що око ніякої іншої звірини не спроможне встежити за порухом кобриної голови, коли змія нападає, то стрибок мангусти – справжнє диво, дивніше за будь-яку чудодійну траву.

Ріккі-Тіккі знав, що він іще молодий і недосвідчений мангуста. Тим приємніше йому було, що він зловчився ухилитися від удару в спину. Ріккі-Тіккі відчув велику повагу до себе, і коли до нього підбіг Тедді, він уже ладен був дозволити хлопчикові себе погладити.

Та саме в ту мить, коли Тедді нахилився до нього, щось заворушилося в пилюці, і тонесенький голосочок сказав:

– Стережися! Я – смерть!

Це був Карайт – землисто-сіра гадючка, яка має звичку лежати в придорожній пилюці. Укус Карайта такий само небезпечний, як і укус кобри. Але землисто-сіра гадючка малесенька й зовсім непомітна, отож вона ще небезпечніша за кобру.

Очі у Ріккі-Тіккі знову спалахнули червоними вогниками, і він, пританцьовуючи й погойдуючись, рушив до Карайта тією особливою ходою, яку успадкував од своїх пращурів. Хода ця дуже кумедна, але завдяки їй мангуста весь час перебуває у такій досконалій рівновазі, що може в будь-яку мить блискавкою кинутись на ворога. А коли маєш справу з гадюками, це – величезна перевага. Поєдинок з Карайтом для Ріккі ще небезпечніший, ніж бій з Нагом чи Нагайною, бо Карайт такий маленький і може повертатися так швидко, що, коли Ріккі не схопить його зубами трохи нижче голови, Карайт неодмінно вкусить його в око або в губу. Та Ріккі цього не знав: його очі запалали червоним вогнем, і він ішов, погойдуючись то назад, то вперед, вибираючи, куди б краще вп'ястися зубами. Карайт кинувся перший. Ріккі миттю відскочив убік, а потім стрибнув на ворога. Проте землисто-сіра голівка мелькнула біля самісінького плеча мангусти, і, щоб уникнути укусу, йому довелось перескочити через гадючку. Вона ледве не вкусила його за лапку і знову зайняла бойову позицію, Тедді обернувся до бунгало й гукнув: – О, дивіться! Наш мангуста вбиває гадюку!

Ріккі-Тіккі почув, як злякано скрикнула мати Тедді. Батько вибіг у сад з палицею, але саме в цей час гадючка зробила невдалий випад, Ріккі-Тіккі скочив їй на спину, притис їй голівку передніми лапками, вкусив за шию якомога ближче до голівки і враз одскочив. Карайт перестав ворушитися, і Ріккі-Тіккі намірявся з'їсти його, починаючи з хвоста (такий обідній звичай у мангуст), коли це згадав, що мангусти, наївшися, стають незграбними і що, як він хоче зберегти свою силу та спритність, то мусить залишатися голодним. Ріккі-Тіккі відійшов під рициновий кущ, а батько Тедді тим часом лупцював мертвого Карайта. «Навіщо він це робить? – подумав Ріккі. – Адже я прикінчив його».

Тут до Ріккі-Тіккі підбігла мати Тедді, підняла його просто з пилюки й притисла до грудей, зі сльозами на очах примовляючи, що він урятував її хлопчика від смерті; батько Тедді сказав, що мангуста – це їхнє щастя; сам Тедді дивився на всіх широко розплющеними переляканими очима. Ця метушня сподобалась Ріккі, але чому саме вона знялася, він, звичайно, не розумів. Мати Тедді могла б так само пестити свого хлопчика за те, що він грався в пилюці.

Та все ж таки Ріккі-Тіккі було весело і любо.

Коли посідали обідати, Ріккі-Тіккі, розгулюючи по столу серед тарілок і склянок, мав змогу тричі об'їстися різними ласощами, але він пам'ятав про Нага й Нагайну, і хоч йому було дуже приємно, що мати Тедді раз у раз гладить і пестить його, а Тедді садовить на плече, проте очі в нього час від часу спалахували червоним вогнем, і він кидав свій довгий бойовий клич: ріккі-тіккі-тіккі-тіккі-чк!

Тедді взяв його в ліжко й хотів, щоб Ріккі-Тіккі спав у нього під самим підборіддям. Ріккі був добре вихованим мангустою і не видирався силою, та тільки-но Тедді заснув, він зліз додолу і рушив у нічну подорож по всіх кімнатах бунгало.

Під стіною Ріккі-Тіккі наштовхнувся на мускусну пацючиху Чучундру.

Чучундра – тваринка з дуже полохливим серцем. Вона пхиче й скиглить усю ніч, набираючись духу, щоб вискочити на середину кімнати. Та їй завжди бракує сміливості.

– Не вбивай мене! – закричала Чучундра і мало не заплакала. – Не вбивай мене, Ріккі-Тіккі!

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 12

– Невже ти гадаєш, що переможець змій стане вбивати якусь там мускусну пацючиху?! – зневажливо сказав Ріккі.

– Той, хто вбиває змій, від змії і загине! – ще сумнішим голосом мовила Чучундра. – І чи можу я бути певна, що якоїсь темної ночі Наг помилково не вб'є мене? Він подумає, що я – це ти...

– Ну, цього тобі нічого боятися, – сказав Ріккі-Тіккі. – До того ж Наг у саду, а ти, я знаю, ніколи туди не ходиш.

– Моя двоюрідна сестра, пацючиха Чуа, казала мені... – почала Чучундра й замовкла.

– Що ж вона казала?

– Тс-с-с... Наг всюдисущий, він – скрізь. Ти б краще сам поговорив з Чуа в саду.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 13

– Але я не бачив її, отже, ти мусиш мені все розказати. Говори ж, Чучундро! Та швидше, а то я тебе вкушу!

Чучундра присіла навпочіпки і гірко заплакала. Вона плакала так довго, що з вусів у неї закапали сльози.

– Я така нещасна, – схлипувала вона. – Мені завжди бракувало сміливості вибігти на середину кімнати. Тс-с-с! Краще вже мені нічого не говорити. Хіба ж ти сам не чуєш, Ріккі-Тіккі?

Ріккі-Тіккі прислухався. В домі було тихо-тихо, але йому здалося, що його вухо спіймало ледве чутне «шрр-шрр», наче по віконному склу лізла оса. То шурхотіла зміїна луска по цегляній підлозі. «Або Наг, або Нагайна! – подумав Ріккі. – Хтось із них повзе по риштаку в ванну кімнату...»

– Чучундро, мені таки треба було б поговорити з твоєю Чуа.

Він прокрався до умивальні Тедді, але там нікого не було. Тоді він перейшов до ванної матері Тедді. Там, у гладенькій стіні, біля самої підлоги, була вийнята цеглина, щоб стікала вода, і Ріккі-Тіккі почув, як за стіною перешіптуються Наг і Нагайна.

– Коли в бунгало не буде людей, – говорила Нагайна до свого чоловіка, – він теж піде звідси. І тоді ми знову станемо володарями саду. Повзи тихенько, не хвилюйся і пам'ятай, що насамперед ти повинен укусити Високого Чоловіка, який убив Карайта. А тоді повертайся до мене, і ми разом прикінчимо Ріккі-Тіккі.

– А чи буде нам користь з того, що ми повбиваємо людей? – спитав Наг.

– Ще й яка користь! Коли в бунгало не було людей, хіба в саду з'являлися мангусти? Знай, що поки тут ніхто не житиме, ми з тобою – царі всього саду: ти – цар, я – цариця. І не забувай, що коли на динній грядці вилупляться з яєць наші діти (а це може статися вже завтра), їм потрібен буде спокій і простір.

– Це мені й на думку не спадало, – сказав Наг. – Та гаразд, я вже йду. Але, здається, немає чого викликати на бій Ріккі-Тіккі. Я вкушу Високого Чоловіка та його т жінку, а також, якщо пощастить, їхнього сина й тихенько собі втечу. Тоді бунгало спустіє, і Ріккі-Тіккі сам ушиється звідси.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 14

Ріккі-Тіккі весь тремтів од гніву та люті. Аж тут у отвір водостоку просунулась голова Нага, а за нею – п'ять футів його холодного тіла. Хоч який сердитий був Ріккі-Тіккі, але, побачивши цю величезну кобру, він жахнувся.

Наг підвів голову і став вдивлятися в темряву. Ріккі бачив, як виблискують у нього очі.

«Якщо я кинусь на нього зараз, – міркував Ріккі-Тіккі, – це в ту ж мить почує Нагайна. Але й битися з ним на голій підлозі також не дуже вигідно – Наг може побороти мене. Що ж робити?»

Наг погойдувався туди й сюди, а потім Ріккі-Тіккі почув, як він п'є із глека, яким у ванну звичайно наливали воду.

– Чудово! – сказав Наг, напившись. – Отже, коли Високий Чоловік вибіг убивати Карайта, у нього в руках була палиця. Може, ця палиця при ньому і зараз. Але вранці, коли він прийде сюди вмиватися, то буде, безперечно, без палиці. Я почекаю його тут... Нагайно, ти чуєш мене?.. Я почекаю його тут у холодку до ранку.

Нагайна не відповіла, і Ріккі-Тіккі зрозумів, що вона пішла геть. Наг тим часом обвився кільцями навколо глека, а Ріккі-Тіккі пильно дивився на нього й думав-міркував, куди його вкусити. «Коли я в першу ж мить не зламаю Нагові хребет, – думав Ріккі-Тіккі, – у нього ще стане сили битися, а коли він буде битися – кінець Ріккі...»

Він зміряв оком товщину Нагової шиї – ні, з такою шиєю йому нізащо не впоратись! А вкусити десь ближче до хвоста – значить тільки розлютити ворога.

«Залишається голова, – вирішив Ріккі. – І коли вже вчепитися в неї, то не випускати нізащо в світі».

Ріккі-Тіккі стрибнув і вчепився Нагові в голову. Голова кобри лежала на підлозі трохи збоку від глека; тільки-но зуби Ріккі-Тіккі зціпилися, він уперся спиною в бік цієї глиняної посудини, щоб удержати Нагову голову.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 15

Так він виграв секунду, і вже цією секундою скористався як тільки міг. А потім його підхопило і вдарило об землю, і заметляло – і вгору, і вниз, і великими колами, але очі в нього палали червоним вогнем, і він не розціпив зубів, коли Наг тягав його по підлозі, розкидаючи в усі боки кухлики, мильниці, щітки, і бив ним об краї залізної ванни. Ріккі зціплював зуби чимраз міцніше, бо, хоч і думав, що це настала його смерть – вирішив зустріти її з гідністю. Цього вимагала його родинна честь. У голові в нього все пішло обертом, його занудило: йому здавалося, наче все його тіло пошматували на дрібні часточки. Раптом у нього за спиною наче ударив грім, гарячий вихор налетів на нього, і червоний вогонь обсмалив йому шерстку. То Високий Чоловік, прокинувшись від гамору, прибіг у ванну з мисливською рушницею, вистрелив зразу з обох стволів і влучив Нагові в шию.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 16

Ріккі-Тіккі лежав, міцно зціпивши зуби й заплющивши очі – він уважав себе мертвим. Але Нагова голова більше не ворушилася. Високий Чоловік підняв Ріккі з підлоги і сказав:

– Це знову той самий мангуста, Алісо. На цей раз він урятував від смерті нас.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 17

Прийшла мати Тедді з дуже блідим обличчям і побачила, що лишилось від Нага, а Ріккі-Тіккі поплентався у кімнату до Тедді і до ранку тільки те й робив, що стріпувався та тихенько обмацував себе, ніби хотів упевнитись, чи й справді його тіло пошматоване на дрібні часточки, чи то йому тільки здалося. Коли настав ранок, тіло у Ріккі-Тіккі наче затерпло, але він все одно був дуже задоволений своєю спритністю та відвагою.

«Тепер мені треба звести рахунки з Нагайною, а це важче, ніж порішити п'ять Нагів... А тут ще оті яйця, про які вона говорила. Я навіть не знаю, коли з них вилупляться кобренята... Піду-но поговорю про це з Дарзі».

Не чекаючи на сніданок, Ріккі-Тіккі побіг до куща терну, на якому сидів Дарзі і голосно співав урочисту пісню перемоги. В саду всі вже знали про загибель Нага, бо замітальник викинув його тіло на смітник.

– Ти, дурний віхоть пір'я! – сердито сказав Ріккі-Тіккі. – Хіба ж зараз до співів?

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 18

– Наг помер, помер, помер! – співав Дарзі. – Наш хоробрий Ріккі-Тіккі схопив його зубами за голову й не випустив. А Високий Чоловік приніс таку палицю, яка робить бам, і розбив Нага на дві половини! Ніколи віднині він уже не ковтатиме моїх діточок!

– Що правда, то правда, – сказав Ріккі-Тіккі. – Але де зараз Нагайна?

І він пильно оглядівся довкола. А Дарзі співав-заливався:

– Туди, де риштак, приповзла Нагайна, покликала Нага, щоб вийшов негайно, та не вийшов її чоловік – його замітальник жбурнув на смітник. Тож співайте всі про великого, вогненно-окого героя Ріккі-Тіккі!..

Шийка у Дарзі роздувалась, і, доспівавши, він завів свою пісню знову.

– Якби я дістав до твого гнізда, то викинув би звідти всіх пташенят! – вигукнув Ріккі-Тіккі. – У твоєму гнізді тобі, либонь, не загрожує небезпека, а в мене тут, унизу, йде війна. Замовкни бодай на хвилинку, Дарзі!

– Заради великого, безстрашного Ріккі-Тіккі я замовкну, – сказав Дарзі. – Що хочеш знати, о Переможцю Страшного Нага?

– Вже втретє тебе питаю: де Нагайна?

– Отам, де смітник, біля стайні, оплакує Нага вона... Великий білозубий Ріккі...

– Облиш мої білі зуби! Краще скажи, чи ти, бува, не чув, де вона сховала свої яйця?

– На грядці, де дині ростуть, скраєчку, під самим парканом, там сонечко гріє цілісінький день... Багато вже тижнів минуло, як там вона їх сховала...

– І ти досі не сказав мені про це? Отже, біля паркана?

– Ріккі-Тіккі, ти ж не підеш ковтати ті яйця?

– Ковтати ні, але... Дарзі, якщо в тебе лишилось хоч трошечки розуму, лети зараз до стайні і прикинься, ніби в тебе перебите крильце, і нехай Нагайна женеться за тобою аж до оцього куща, розумієш? Мені треба пробратись до динної грядки, а якщо я побіжу туди зараз, вона мене помітить.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 19

У Дарзі був пташиний розум. В його малесенькій голівці не вміщалось більше однієї думки зараз, і оскільки він знав, що діти Нагайни, як і його пташенята, вилуплюються з яєць, йому здалося, що нищити їх не зовсім шляхетно. Але дружина Дарзі була розумніша. Вона знала, що яйця кобри віщують появу молодих кобр, і тому не вагаючись випурхнула з гніздечка, а Дарзі залишила вдома: нехай він гріє пташат і доспівує свою пісню про смерть Нага.

Прилетівши на смітник, дружина Дарзі закружляла перед носом Нагайни і зацвірінькала:

– В мене перебите крильце! Хлопчик, що живе в цьому бунгало, жбурнув каменем і перебив мені крильце!

І вона розпачливо залопотіла крильцями. Нагайна підвела голову і засичала:

– Це ти застерегла Ріккі-Тіккі, коли я хотіла вбити його? Погане ж ти обрала місце, щоб шкутильгати!

І вона поповзла услід за дружиною Дарзі.

– Хлопчик перебив мені крильце! – без угаву цвірінькала дружина Дарзі.

– Ну що ж! Хай буде тобі втіхою хоч те, що після твоєї смерті я розквитаюся з цим хлопчиськом. Зараз ранок, і мій чоловік лежить на смітнику, але ще до заходу сонця хлопчисько також лежатиме дуже тихо. Куди ж ти тікаєш? Все одно я спіймаю тебе. Дурненька, подивись на мене!

Але дружина Дарзі чудово знала, що саме цього їй і не можна робити, бо, подивившись кобрі в очі, пташки так лякаються, що втрачають здатність ворухнутись.

Дружина Дарзі кинулась геть, жалібно попискуючи і безпорадно тріпочучи крильцями, вона не відривалась від землі, і Нагайна поповзла за нею швидше.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 20

Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються од стайні садовою доріжкою, і миттю кинувся до динної грядки. Скраю, біля паркана, у прілій соломі він знайшов двадцять п'ять яєць, – кожне завбільшки з яйце батамки – тільки замість шкаралупи вони були покриті білою напівпрозорою шкірястою плівкою.

– Ще один день, і було б пізно! – сказав Ріккі-Тіккі.

Крізь плівку він побачив, що в яйцях, згорнувшись, лежать манюсінькі кобри, а йому було відомо, що з тієї самої хвилини, як кобренята вилупляться з яйця, кожне з них може вбити людину чи мангусту. Він заходився швидко-швидко надкушувати яйця зверху, не забуваючи водночас придушувати й кобренят; час від часу він зупинявся і розкопував грядку то тут, то там, щоб упевнитись, чи не пропустив якогось яйця.

Нарешті лишилося останніх троє яєць. Ріккі-Тіккі вже хихотів од радості, – аж раптом дружина Дарзі зацвірінькала в нього над головою:

– Ріккі-Тіккі, я заманила Нагайну до бунгало, а вона поповзла на веранду і... Ой, хутчіше, хутчіше, Ріккі! Вона замишляє вбивство!

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 21

Ріккі-Тіккі надкусив іще двоє яєць, а третє взяв у зуби і, скотившися з грядки, помчав до веранди. Там за сніданком сиділи Тедді, його батько й мати, але Ріккі-Тіккі відразу помітив, що вони нічого не їли. Вони сиділи непорушно, мов скам'янілі, й обличчя в них були білі, як стіна. А на циновці біля стільця Тедді звивалася кільцями Нагайна. Вона підповзла вже так близько, що кожної хвилини могла вкусити хлопчика за ногу. Погойдуючись, кобра вже співала пісню перемоги.

– Сину Високого Чоловіка, який убив Нага, – сичала вона, – сиди тихо, не ворушись! Я ще не готова. Почекай трохи. І ви сидіть тихо! Якщо ворухнетесь, я вкушу, а якщо не ворухнетесь, я все одно вкушу. Це вам за те, що ви вбили мого Нага!

Тедді вп'явся очима в батька, а батько тільки й міг що прошепотіти:

– Сиди і не ворушись, Тедді. Тільки не ворушись. Тедді, сиди тихо!

Аж тут на веранду вскочив Ріккі-Тіккі і закричав:

– Обернись до мене, Нагайно, обернись і ставай до герцю!

– На все свій час, – відповіла кобра, не відриваючи очей від Тедді. – З тобою я теж поквитаюся скоро. А зараз подивись на своїх друзів, Ріккі-Тіккі. Бач, як вони принишкли! А які вони бліді! Вони полякались, вони не наважуються ворухнутись, і якщо ти наблизишся бодай на крок, я вкушу.

– Поглянь на свої яйця, – сказав Ріккі-Тіккі, – там, під парканом, на динній грядці. Повзи туди й подивися, що з ними, Нагайно!

Величезна кобра трохи повернула голову й побачила на веранді своє яйце.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 22

– О лихо! Віддай його мені! – закричала Нагайна. Ріккі-Тіккі поставив передні лапки обабіч яйця, і очі в нього запалали червоним вогнем.

– А який викуп за яйце кобри? За молоду кобру? За кобру-царівну? За останню, за найостаннішу з усього вашого виводка? Решту вже поїдає на грядці мурашва.

Нагайна обернулася до Ріккі-Тіккі. Вона забула про все на світі, і Ріккі-Тіккі бачив, як батько Тедді схопив сина за плече своєю великою рукою, й потяг його через маленький стіл, на якому стояли чашки, в таке місце, де його вже не могла дістати Нагайна.

– Обдурив! Обдурив! Обдурив! Рікк-чк-чк! – закричав Ріккі-Тіккі. – Тедді врятовано, і це я, я, я вночі вчепився твоєму Нагові в голову... там, у ванній!

І Ріккі-Тіккі почав підстрибувати на всіх чотирьох лапках, притискаючись головою до підлоги.

– Наг метляв мною на всі боки, але не міг скинути з себе. Він уже був неживий, коли Високий Чоловік перебив його навпіл. А вбив його я! Ріккі-Тіккі-чк-чк! Виходь же, Наганно! Виходь на герць! Не довго вже тобі лишатись удовою!

Нагайна побачила, що Тедді вона не дістане, а яйце лежить у Ріккі між лапками.

– Віддай мені яйце, Ріккі-Тіккі... Віддай мені моє останнє яйце, і я піду звідси і більше ніколи не повернусь! – сказала вона благально.

– Так, ти підеш звідси і ніколи вже не повернешся, Нагайно, бо скоро лежатимеш на смітнику поруч із твоїм Нагом. Ну, захищайся, вдово! Високий Чоловік пішов уже по свою рушницю. Ставай до бою, Нагайно!

Ріккі-Тіккі стрибав навколо Нагайни на такій відстані, щоб вона не могла його вкусити, і його маленькі очі горіли, мов дві жаринки. Кобра скрутилась в клубок і кинулась на нього. Але Ріккі-Тіккі підскочив у повітря і відкотився назад. Знову, знову й знову кидалась кобра на мангусту, і щоразу голова її з розмаху стукалась об підлогу, а тіло скручувалось, мов пружина годинника. А Ріккі-Тіккі витанцьовував по колу, намагаючись обійти Нагайну ззаду; та звивалась, щоб увесь час тримати його перед собою, і хвіст її шурхотів по циновці, мов сухе листя під вітром.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 23

Ріккі-Тіккі забув про яйце. Воно лежало на веранді, і Нагайна підкрадалась до нього ближче й ближче. І в ту саму мить, коли Ріккі-Тіккі зупинився, щоб звести дух, вона схопила яйце в рот і, сковзнувши по сходах, стрілою помчала по садовій доріжці. Ріккі-Тіккі – за нею.

Коли кобра рятує своє життя, вона рухається, мов ремінь бича, що звиваючись падає на кінську спину. Ріккі-Тіккі знав, що він мусить упіймати Нагайну, а то все почнеться заново. Наганна мчала просто до куща терну, щоб сховатись під ним у густій траві, і Ріккі-Тіккі, стрибаючи за нею, почув, що Дарзі й досі співає свою безглузду переможну пісеньку.

Але дружина Дарзі була розумніша за свого чоловіка. Вона випурхнула з гніздечка й залопотіла крильцями над головою в Нагайни. Якби Дарзі прилетів їй на підмогу, вони, можливо, примусили б кобру звернути. А так Нагайна лише трохи опустила голову і далі повзла навпростець. Однак і ця коротка затримка наблизила до неї Ріккі-Тіккі, і, коли кобра шугнула в нору, де вона жила разом з Нагом, білі зубки Ріккі вп'ялися їй у хвіст, і Ріккі потягло під землю слідом за нею, хоч треба сказати, що далеко не кожен мангуста, навіть дуже розумний і старий, наважиться кинутись за коброю в її кубло.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 24

В норі було темно, і Ріккі-Тіккі не знав, де вона поширшає настільки, що Нагайна зможе обернутися і вкусити його. Тому він міцно тримався за її хвіст і, розставляючи свої маленькі ніжки так, щоб вони могли правити за гальма, щосили впирався ними в чорний вологий і теплий земляний укіс.

Незабаром трава біля кубла перестала колихатись, і Дарзі сказав:

– Загинув наш Ріккі-Тіккі! Ми повинні заспівати жалобну пісню. Відважний Ріккі-Тіккі помер. Нагайна вбила його у себе в кублі. Так, Нагайна його вбила.

І Дарзі заспівав сумну-пресумну пісню, яку тієї ж миті склав сам. Та тільки-но дійшов до найзворушливішого місця – трава над норою заколихалася, і звідти, весь у грязюці й поросі, видерся, облизуючи вуса, Ріккі-Тіккі. Дарзі тихенько скрикнув і замовк. А Ріккі-Тіккі обтрусився й чхнув.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 25

– Все скінчено, – сказав він. – Вдова вже ніколи не вийде з кубла. І руді мурашки, які живуть на стеблинках трави, полізли в кубло розвідати, чи правду сказав Ріккі-Тіккі.

А Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком на траві й тут же, не сходячи з місця, заснув, і спав, і спав, і спав, аж поки звечоріло, бо дуже натомився за день. А прокинувшись, він встав і сказав:

– Піду додому. Ти, Дарзі, перекажи ковалеві, а він оповістить усіх у саду, що Нагайна вже мертва.

Коваль – це пташка, її голосок дуже нагадує удари молоточка об мідний таз. Це тому, що пташка ця – оповісник; вона повідомляє новини всім, хто їх бажає слухати. Трюхикаючи садовою доріжкою до будинку, Ріккі-Тіккі почув її спів – немов удари в манюсінький гонг. Це означало: «Мовчіть і слухайте!» А потім голосно і твердо:

– Дінг-донг-ток! Наг помер! Донг! Нагайна померла! Дінг-донг-ток!

Одразу ж усі пташки в саду заспівали, й усі жаби закумкали, бо Наг і Нагайна поїдали не тільки пташок, а також і жаб.

Коли Ріккі-Тіккі підійшов до бунгало, мати (ще й досі бліда) й батько Тедді кинулися йому назустріч і мало не заплакали. Цього вечора Ріккі-Тіккі їв донесхочу, їв усе, що йому давали, а потім виліз до Тедді на плече, і вони пішли до нього в кімнату, і заснули разом у його ліжку. Там і побачила мангусту мати Тедді, коли прийшла навідати сина пізно увечері.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 26

– Це наш рятівник, – сказала вона чоловікові. – Тільки подумати: він урятував і Тедді, і тебе, і мене!

Ріккі-Тіккі відразу прокинувся й навіть підскочив, бо мангусти сплять дуже чутко.

– А, це ви!– сказав він. – Вам уже нема чого боятись! Усі кобри винищені, а якщо й лишилася де жива, то я – тут.

Ріккі-Тіккі мав право пишатися собою. Проте він не дуже загордився і, як належало справжньому мангусті, охороняв цей сад і зубом, і кігтем, і наскоком, і стрибком, так що жодна кобра не насмілювалась поткнутися за паркан.

Ріккі-Тіккі-Таві (Редьярд Кіплінг) – 27

УРОЧИСТА ПІСНЯ ПЕРЕМОГИ,

яку пташка-кравець Дарзі співав

на честь Ріккі-Тіккі-Таві

Я і кравець, і співак,

Є чим пишатись мені –

Шити хатки я мастак,

В небі співати пісні.

Так і живу я: шию-майструю

І в небі співаю пісні.


Подруго радій:

Дітки твої будуть жить!

Ворог підступний і злий

Ондечки в смітті лежить!

Смерть, що ховалась

в трояндах прекрасних,

Мертва у смітті лежить!


Хто ж рятівник наш, скажіть?

– Ріккі, хоробрий вояк! –

Ймення його назовіть!

– Тіккі з вогнем у очах!

– Ріккі-Тіккі-Таві, герой наш великий,

Наш вогнеокий вояк!


Гей, соловейку, співай:

– Слава безстрашним очам!..

– Ні, постривай, постривай,

Я вже співатиму сам.

Слава безстрашному нашому Ріккі,

Зубам його білим,

І кігтям сміливим,

І вогненножарим очам!..

(На цьому пісня обривається, бо Ріккі-Тіккі-Таві не дав Дарзі її доспівати).

Обсудить]]>
<![CDATA[Мишача нірка (японська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/mishacha-nirka-japonska-kazka https://derevo-kazok.org/page/mishacha-nirka-japonska-kazka Mon, 11 Jul 2022 03:26:39 +0300 Жили колись старий зі старою. Були вони дуже добрі. Любили їх діти, птахи і звірі лісові.

Мишача нірка (японська казка)

От якось пішов старий по хмиз. Дала йому стара у дорогу рисовий колобок.

Прив'язав старий вузлик із колобком до паска і пішов стежкою у гори.

Раптом впав колобок, покотився униз по стежці. Біжить старий, намагається наздогнати колобка.

Мишача нірка (японська казка) – 2

А колобок закотився у мишачу нірки. Засумував старий, що ж тепер робити?

Аж дивиться – виповзла з нірки мишка й каже:

– Дякую тобі за колобок! Пішли до нас, будеш гостем на мишачому весіллі.

Мишача нірка (японська казка) – 3

– Як же мені пролізти до нірки? – дивується старий.

– Не бійся, заплющ очі, тримайся за мій хвіст та повзи за мною.

Повзе старий мишачими ходами, за мишачій хвіст тримається.

Мишача нірка (японська казка) – 4

Нарешті мишка дозволила йому розплющити очі. Дивиться старий – а перед ним гарненький будиночок стоїть.

Біля будиночку миші тісто місять, до весілля готуються.

Вийшла з будиночка мишка-наречена, запросила старого до хати.

Мишача нірка (японська казка) – 5

Гарно в будиночку, на столі усякі наїдки, а посередині, на золотій таці – рисовий колобок лежить.

Миші старого пригощають, музики грають, у барабани б'ють, пісні співають та танцюють.

Скінчилося весілля. Настав час прощатися. Подарували миші старому дорогі подарунки.

Мишача нірка (японська казка) – 6

Вивели старого з нірки.

– Прощавай, дідуню! Приходь до нас ще!

Повернувся старий додому, розказав про те, що з ним сталося, усе село його слухало, дивувалося.

Мишача нірка (японська казка) – 7

А одна жадібна сусідка й каже своєму чоловікові:

– Піди знайди ту нірку та принеси побільше дорогих подарунків!

Зібрала вона його в дорогу, спекла колобок.

Мишача нірка (японська казка) – 8

Кинув жадібний дід колобок з гори, котиться колобок, а той його ціпком підганяє:

– Ану, шукай мишачу нірку!

Закотився колобок до нірки. Вискочила з неї мишка:

– Дякую дідуню, за колобок, заходь до нас у гості!

Мишача нірка (японська казка) – 9

Ухопився дід за мишачій хвіст, повзе по норі.

От і прийшли. Бачить жадібний дід – стоїть гарненький будиночок, біля будиночка миші до свята готуються.

А в хаті вже стіл накритий, миші пісні співають та танцюють.

Мишача нірка (японська казка) – 10

– Годі танцювати, давайте мені подарунки! – гримнув жадібний дід.

– Рано ще, повеселися з нами! – відповідають йому миші.

А дід собі міркує: "Ану, удам я із себе кота, усе добро мишаче собі зберу!"

Мишача нірка (японська казка) – 11

Та як закричить страшним голосом:

– Мняу! Мняу!

Кинулися миші з переляку бігти хто куди.

Мишача нірка (японська казка) – 12

Як раптом стало темно. Злякався жадібний дід, став землю навколо себе руками рити.

У цей час йшла полем жадібна баба, бачить – земля на грядці горбком піднялася.

Стала вона той горбок копати.

Мишача нірка (японська казка) – 13

Та й відкопала свого чоловіка.

З того часу перестали вони заздрити чужому щастю.

Обсудить]]>
<![CDATA[Іван Королевич (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/ivan-korolevich-ukrayinska-narodna-kazka https://derevo-kazok.org/page/ivan-korolevich-ukrayinska-narodna-kazka Mon, 30 May 2022 16:47:36 +0300 Казка починається із бідного хлопчини, котрий не мав ні батька, ні матері. Коли дійшов він сімнадцяти років – господар за рік служби дав йому, крім їжі, ще й телицю.

Іван Королевич (українська народна казка)

Хлопець пив стільки свіжого молока, що став міцним парубком. Надумав він кинути службу і піти в мандрівку.

Йде хащами й степами. Раз бачить – на скелі стоїть чоловік і тре камінь на порох. Назвався він Сучикаменем, а хлопець – Королевичем, так йому сподобалось.

Іван Королевич (українська народна казка) – 2

Вирішили вони силами помірятися. Сучикамінь вдарив Королевичем у землю – заглибив його до колін, а Королевич кинув Сучикаменем – заглибив аж до пояса. Витяг його й каже:

– Будьмо побратимами і не розлучаймося.

Ідуть вони лісами. Чують великий тріск. Дивляться – якийсь чоловічисько рівне дерево кривить, а криве виправляє. Звали його Кривихаща.

Іван Королевич (українська народна казка) – 3

Визвав і його Королевич поборотися. Кинув Кривихаща Королевича і загнав у землю аж до пояса.

Розсердився Королевич, вискочив:

– Ну, держися добре! – крикнув Кривихащі.

І коли ним раз гупнув у землю, загнав до підплеч.

Витяг його, та й побраталися.

Іван Королевич (українська народна казка) – 4

Пішли по світу троє. Королевич серед них за старшого. Ідуть лісами, горами. Приходять на одну полонину. Стоїть хата з дверима відчиненими, а ніде живої душі. Лише три рушниці висять на стіні.

Переспали ніч. Уранці Королевич з Кривихащею пішли на полювання. Скоро принесли до хати убитого вепра і знову пішли в хащу.

Сучикамінь варить їм полуденок: поставив на вогонь цілий котел м'яса. Та в одинадцять годин з'явився якийсь дід із бородою на два метри, назвався Ногтибородою і попросив через поріг його пересадити.

Іван Королевич (українська народна казка) – 5

Сучикамінь пересадив діда через поріг і положив на піч, щоб зігрівся. Дав йому поїсти м'яса, а той ще просить.

– Більше не можу дати, бо нас троє – відказав Сучикамінь.

– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві та з хребта виріжу ремінь, – каже Ногтиборода.

Кинув Ногтиборода Сучикаменя на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м'ясо йому на голе черево. І те м'ясо з'їв. А потім перевернув хлопа догори хребтом і видер ремінь на три персти. Сам зібрався, пішов геть.

Іван Королевич (українська народна казка) – 6

Сучикамінь поставив варити друге м'ясо. Незабаром повернулися Королевич та Кривихаща. Ганьбився він сказати побратимам правду.

Переспали ніч. Тепер Сучикамінь йде полювати з Королевичем. Вдома залишився Кривихаща. Те саме й з ним сталося. Прийшли додому побратими, а полуденка нема. Сучикамінь знає, чого так, мовчить.

Іван Королевич (українська народна казка) – 7

На третій день зостався вдома хазяйнувати Королевич. Приходить дідок і просить пересадити його через поріг.

– Перелазь сам, – відказав Королевич.

Просить Ногтиборода їсти.

– М'яса тобі не дам, на м'ясо є люди.

– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві, а із хребта видеру ремінь, – відказав дід.

Іван Королевич (українська народна казка) – 8

Королевич схопив Ногтибороду і витяг дідика за хату. Розколов сокирою бука і прищепив розколиною дідову бороду.

Вернувся до хижі та й ладить полуденок. Приходять побратими – м'ясо вже готово. Пообідали вони.

Іван Королевич (українська народна казка) – 9

Вийшли надвір, а там, де лежав бук, нічого нема: дід бородою потяг і дерево.

Королевич злякався:

– Браття, збираймося за дідом! Той може нас ізжити зі світу!

Ідуть вони слідом, бо бук наробив борозни. Прийшли до самого царського палацу – а цар дуже плаче, бо Ногтиборода узяв його три доньки.

Іван Королевич (українська народна казка) – 10

Ідуть далі. Приходять до одної ями, а Королевич каже:

– Ідіть принесіть цвяха, дощок і дві тисячі метрів мотуззя.

Змайстрував він колиску і вирішив спуститися у підземний світ, а браттям звелів поклястися, що будуть чекати й витягнуть його нагору. Вони поклялися. Спустили його в землю.

Іван Королевич (українська народна казка) – 11

А під землею Королевич знайшов дідову хижу. Заходить, а дід на печі курить залізну люльку.

Взяв Королевич і закрив діда в бочку, а сам рушив по кімнатах.

Заходить до одної, а там царська донька шиє на машинці. А машинка така: скільки собі задумаєш, стільки вона зшиє. Королевич розібрав машинку і склав у торбинку.

Іван Королевич (українська народна казка) – 12

Заходить він до другої кімнати, а там царська донька вишиває квіти.

– Що то за голка? – питає Королевич.

– То голка така: що задумаєш, те вона й пошиє.

Королевич взяв до торби й голку.

Іван Королевич (українська народна казка) – 13

Заходить він у третю кімнату. А тут царська донька ножицями крає полотно.

– Що то за ножиці? – питає Королевич.

– То ножиці такі: скільки собі задумав, стільки і покраєш.

Взяв і ножиці.

Іван Королевич (українська народна казка) – 14

А потім зібрав царських доньок, пішов з ними до ями.

Поклав старшу царівну в колиску і дав знак, аби тягли. Витягли нагору – одну, другу, третю.

Іван Королевич (українська народна казка) – 15

Тоді Сучикамінь з Кривихащею порадилися і вирішили Королевича підтягти до половини ями та й пустити униз, бо він молодшу царівну в жони собі візьме.

Але Королевич вгадав наперед думки побратимів. Поклав у колиску камінь і гукнув, щоб тягнули. Витягли вони до половини, а далі пустили. Королевич і побачив їх вірність.

Думає, як вийти? Вернувся він і йде тією дорогою, куди заходив Ногтиборода. Тут пустився вогняний дощ! І чує Королевич на дереві писк. Виліз на бука, а у гнізді троє змієнят. Розгорнув свого плаща і накрив їх від вогню, а сам сховався.

Іван Королевич (українська народна казка) – 16

Прилетів Змій і каже:

– Який подарунок хочеш за те, що ти врятував моїх дітей від вогню?

– Хочу, аби ти мене виніс на землю.

– Я винесу, якщо даси мені дванадцять буйволів, дванадцять печей хліба, дванадцять бочок вина.

Іван Королевич (українська народна казка) – 17

Узяв Королевич усе в хаті Ногтибороди. Приніс Змієві, поклав йому на хребет ще й бочку із Ногтибородою. І полетіли вони вгору.

Коли були від землі якісь дванадцять метрів, харчі уже вийшли, а Змій просить їсти. Королевич подав йому бочку з Ногтибородою. І Змій вилетів нагору.

Попрощався з ним Королевич. Йде собі у місто, але має дуже бідний вигляд: оброслий і обідраний. Заходить у місто, а там живе один кравець. Взяв він Королевича за помічника.

Іван Королевич (українська народна казка) – 18

Завели його в кімнату, а тут було полотна на півтора року. Королевич на вечір замкнувся, поставив машинку, котра сама шила, вийняв ножиці, котрі самі краяли. Він усе пошив за одну ніч. Побачив це кравець і пустив чутку по світу, який у нього помічник.

Дізналися про це царські доньки і принесли шити сорочки женихам на весілля. Пошив він красні сорочки на Сучикаменя і на Кривихащу. І його позвали на весілля.

Тим часом Королевич уже прибрався, поголився. Прийшов до царського палацу. І сам – як жених. Упізнали його побратими і дуже злякалися. Королевич нагадав їм, як вони порушили клятву.

Іван Королевич (українська народна казка) – 19

Царські доньки посвідчили, що то він їх визволив. І Королевич був уже у великій славі. Він узяв собі за жінку молодшу царівну й лишився на царстві.

Обсудить]]>
<![CDATA[Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pastuh-jakij-tisjachu-zajciv-pas-polska-kazka https://derevo-kazok.org/page/pastuh-jakij-tisjachu-zajciv-pas-polska-kazka Fri, 27 May 2022 18:35:04 +0300 Колись давно, коли у світі відбувалися усілякі дива, і водилися чарівники і чаклуни, жив собі бідний селянин на ім'я Всемил. Крім убогої хати не було в нього нічого: ані клаптика землі, ані худоби.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка)

Нема чого робити, – подумав він, – доведеться в найми йти.

Узяв він шматок хліба, глечик з молоком, кілька монет – добрі люди дали, і зібрався в дорогу.

Йде він лісом, ягоди збирає і їсть, а хліб та молоко береже, наостанок залишає, коли вже зовсім край буде.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 2

Раптом з-за дерева виходить дідок:

– Здрастуй, добрий чоловіче, чи немає у тебе хлібця? Зовсім я зголоднів, ледве на ногах стою.

«Старість – не радість, – думає Всемил. – Треба йому допомогти. А мені й ягід вистачить!»

Вийняв він з торби хліб:

– Візьми, дідуню! Їж на здоров'я!

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 3

Зрадів старий. Однією рукою окраєць бере, а другою з-за пазухи сопілку дістає.

– Ось тобі сопілочка на згадку про мене. Може, вона тобі знадобиться.

Пішов Всемил далі. Скінчився ліс, і простяглася перед ним пустеля, обпечена сонцем, бідна, кам'яниста. Ані людського житла, ані диму від вогнища. Година проходить за годиною, а пустелі цій краю нема.

Тільки зібрався Всемил відпочити та випити молока, бачить: назустріч йому дідок бреде. Зовсім старий та немічний.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 4

– Дай напитися, добра людино! Від спраги помираю.

– Пий, дідуню, на здоров'я! – Віддав Всемил старому глечик з молоком.

Напився старий і каже:

– Від неминучий смерті врятував ти мене, добрий чоловіче! Візьми оцей батіг, може, він тобі стане в нагоді.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 5

От іде Всемил далі по дорозі. Раптом дивиться – під деревом ще один старий сидить і гірко плаче.

– Чого ти, діду, плачеш?

– Ох, біда зі мною трапилася! Продав син у місті порося і наказав мені гроші віднести додому, а я їх загубив. Тепер невістці на очі показатися боюся. Вижене мене з дому зла баба.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 6

Дістає Всемил останні гроші – ті що добрі люди йому дали:

– На, діду, бери! Та дивись, знову не загуби.

– Чим же я тобі віддячу, добрий чоловіче? Візьми хоч ковіньку мою, може, тобі знадобиться.

Довго ще йшов Всемил. Нарешті, побачив він удалині замок. А від людей він чув: у замку потрібен пастух. Але не коней сторожити, не корів пасти. А от кого – люди не кажуть, тільки посміхаються...

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 7

Пішов Всемил до замку дізнатися, який їм потрібен пастух. Від воріт замку міст підйомний відкинуто. Біля мосту – вартові. Сказав Всемил, навіщо прийшов.

Провели його відразу до панських покоїв. Виходить до нього поважний пан і каже:

– Пастух мені потрібен, щоб тисячу зайців пасти. Як послужиш місяць, і, якщо жоден заєць не втече, віддам за тебе свою дочку і десять сіл на додачу. А якщо втече хоч один, то до самої смерті на мене задарма працюватимеш.

Всемил погодився. Після обіду наказав прикажчик випустити зайців. Повибігали вони у двір, розбіглися на всі боки, стрибають та граються.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 8

Дивляться люди, що далі буде. Хто хлопця жаліє, а хто сміється.

Дістав Всемил сопілку – подарунок першого діда – і заграв.

Зайці у купу збилися, вишикувалися рядками по чотири, як солдати, і чекають.

Йде Всемил до воріт, а зайці за ним – стриб та стриб...

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 9

Люди від подиву роти пороззявляли. Прикажчик стовпом стоїть, на заяче військо милується, навіть людей на роботу не жене.

Ось і луг, де наказано зайців пасти.

«Тепер треба пильнувати, щоб вони не розбіглися», – подумав Всемил і встромив у землю ковіньку, щоб не заважала йому за зайцями бігати.

І от диво! Зайці навколо ковіньки в купу збилися і, ніби їх хто за мотузочку тримає, не розбігаються, пощипують травичку.

Тут, хтозна звідки, прилетіли ворони, та як почали каркати. Троє найменших зайченят злякалися – і в кущі.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 10

Узяв батіг Всемил – подарунок другого діда – так як лясне ним. Миттю зайці з кущів вискочили, назад повернулися. Тут він зрозумів, що сопілка, ковінька та батіг – не прості, а чарівні.

Увечері прикажчик перерахував зайців: усі на місці!

На другий, на третій, на четвертий день знову всі зайці цілісінькі.

Пан лютує: «Як?! Цьому жебракові на моїй дочці одружитися і десять сіл отримати? Не бувати такому!»

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 11

Скликав пан своїх двірських на раду. Думали вони, думали, як пастуха позбутися, зайця від нього відвести, і придумали.

От вбралася панська дочка селянською дівчиною та пішла на луг. Спідниця на ній стара, злиняла, дерев'яні намиста, на голові – віночок, у руках – кошик.

Підходить вона до пастуха, лагідно всміхається і каже:

– Продайте мені одного зайчика. Батько хоче у гаю зайців розвести.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 12

– Але ж як твій батько накаже їм до лісу не бігати, по панському лугу не стрибати? Перестріляють їх мисливці – і кінець справі!

– Так... так... – затинається панночка, а що сказати, не знає. – Адже батько гай тином обгородив.

«Це пастка, – зметикував Всемил. – Хочуть, щоб увечері одного зайця не вистачило».

Але виду не подав і каже:

– Такій красуні продавати зайця не годиться.

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 13

Зловив він зайчиху і панночці до кошика посадив.

– Нехай живе у вас на здоров'я та кожного року по дванадцять зайченят приносить.

Зраділа панночка, кошик хусткою прикрила і мерщій до замку.

Всемил пильно за нею стежить. Бачить здалеку – підходить вона до воріт замку. Ляснув батогом...

Пастух, який тисячу зайців пас (польська казка) – 14

Аж зайчик – стриб з кошика – і втік до свого стада.

Довелося панові виконати свою обіцянку. Так бідний пастух одружився із панською дочкою, та ще й отримав десять сіл на додачу.

Обсудить]]>
<![CDATA[Правдиві дзеркала (узбецька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pravdivi-dzerkala-uzbecka-kazka https://derevo-kazok.org/page/pravdivi-dzerkala-uzbecka-kazka Tue, 03 May 2022 16:24:55 +0300 Жив колись у Хіві купець і золотих справ майстер – Абдула-бай. На всю країну він прославився своєю майстерністю, а насправді не зміг би зробити й найпростішої шпильки.

Правдиві дзеркала (узбецька казка)

Працювали замість нього учні-підмайстри, а серед них був один юнак, обдарований великим талантом. З карбованого золота, алмазів та срібла робив він такі прикраси, яким не було ціни. Звали його Алімджан.

Був цей юнак дуже бідний. За свою працю він одержував від господаря так мало, що не знав і смаку плову. Єдиною його втіхою була кохана Халіфа – служниця царського палацу.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 2

Алімджан дуже кохав свою подругу. По крихті, по зернятку зібрав він жменьку міді та відлив із неї маленьке блискуче дзеркальце, прикрасив його витонченим візерунком та подарував дівчині.

Подивилася Халіфа у дзеркальце й ахнула: вона побачила в ньому таку красуню, якої ще ніколи не зустрічала!

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 3

Але не минуло й дня, як Халіфа прибігла до Алімджана. Гірко плачучи, розповіла вона, що зла й потворна ханша подивилася у чудове дзеркальце і, побачивши себе в ньому молодою та гарною, забрала подарунок.

Згодом господар покликав до себе Алімджана. Юнак прибіг до дому купця й дуже здивувався: на шовкових подушках сидів чужий товстий безбородий незнайомець, а господар валявся у нього в ногах. Майстру було наказано за тиждень зробити для пані ханши дзеркало з чистого срібла, інакше його стратять на базарній площі.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 4

Не встиг гість зникнути за дверима, як господар відіслав юнака до майстерні. Алімджан розумів, що зробити таке дзеркало за тиждень неможливо. Але господар був невблаганним:

– Якщо дзеркало не буде готове, я відрубаю тобі голову.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 5

Нема чого робити, довелося Алімджану братися до роботи. Але цього разу в його серці не було ані кохання, ані радості. У ньому кипіли гнів та лють. Срібло на дзеркалі горіло похмурим світлом, наче хмара перед грозою.

У призначений день купець тремтячою рукою відімкнув двері і зазирнув до майстерні. Побачивши готове дзеркало, він закричав від радості і негайно ж наказав нести його до палацу.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 6

Щойно дзеркало принесли до покоїв ханши, вона кинулася до нього, втупилася своїми совиними очима у поліроване срібло і заклякла: на неї дивилася величезна жирна жаба, що була схожа на ханшу як дві краплі води.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 7

– Заберіть це дзеркало негайно! – заверещала вона. І, зірвавши з ноги оксамитовий черевик, кинула його у дзеркало.

– Покличте хана! – задихаючись від гніву, кричала ханша.

Хан підійшов до неї, зазирнув у дзеркало і так зареготав, як ніколи.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 8

Але побачивши розлючену дружину, грізний хан одразу припинив сміятися.

– Негіднику, як ти насмілився зробити таке дзеркало? – запитав він Абдулу-бая.

Купець упав перед ним на коліна:

– Це дзеркало зробив мій учень і підмайстер – лиходій Алімджан.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 9

Послав хан своїх воїнів, щоб покарати юнака, але коли ті прибігли до майстерні, Алімджана там вже не було. Він тим часом пробрався до міської брами, сховався на дні арика і став чекати ночі.

Вночі він обережно витягнув ґрати, що перегороджували русло арика, і поповзом вибрався за ворота.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 10

Але не встиг він проповзти і сотні кроків, як почув кінський тупіт. Це була погоня.

Юнак кинувся бігти, то ховаючись за кущами, то припадаючи до землі, але тупіт вершників лунав усе ближче. Алімджан зрозумів, що його оточили.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 11

Тоді він кинувся убік і стрибнув у якусь яму. Одразу ж над ними проскакали коні, і згодом усе стихло.

Юнак роздивився навколо: він лежав на дні сухого колодязя, а з неба на нього дивився місяць.

Вибравшись із колодязя, Алімджан ще довго біг. Нарешті він побачив неподалік невеличкий гай над старовинною могилою. Там, у тіні дерев, він міг сховатися і трохи перепочити.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 12

Раптом юнак почув голоси і потім побачив стражників: троє сиділи біля багаття та варили м'ясний суп з баранячим жиром, а четвертий стояв на варті.

Алімджан сунув руку до кишені халата, знайшов маленьку форму для відливу золотих пляшечок та приклав її до губ.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 13

Тільки-но охоронці посідали навколо казана, як пролунав пронизливий вереск, а слідом за ним нелюдський голос:

– Мерзенні! Забирайтеся негайно з моєї могили!

– Мертвець! – заволали охоронці та кинулися хто куди.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 14

Алімджан трохи перекусив, потім скочив на одного з коней, яких покинули охоронці, і поскакав геть.

Не розбираючи дороги, їхав юнак рівниною. Десь у далині виднілися зарості саксаулу. Там можна було б сховатися. Але раптом у повітрі щось свиснуло, і туга петля зашморгу обхопила шию коня.

На світанку привели охоронці майстра до палацу і кинули до ніг грізного хана. Мовчки стояв юнак. Він знав, що тепер його ніщо не врятує.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 15

Хан підізвав свого першого візира Садр-Еддіна:

– Видайте цьому юнакові тисячу золотих і почесне вбрання. Цей майстер гідний більшого, тому що у його дзеркалі я вперше побачив правду.

Такого Алімджан ніяк не очікував. Від підвів голову і побачив, що очі хана сміються. А охоронці знову схопили його, зірвали з нього лахміття і накинули на плечі гаптований золотом коштовний халат.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 16

Візир сунув йому до рук гаманець із грошима, а керівник охорони дав такого добрячого копняка, що юнак покотився зі сходів і розбив би собі голову, якби його не підхопив другий візир хана, войовничий Юсуп-бек.

– Я дам тобі триста золотих, – зашепотів він майстру. – Зроби таке дзеркало, щоб кожен побачив у ньому дурість Садр-Еддіна. – І одразу ж опустив до його кишені гаманець.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 17

Алімджан пішов до воріт палацу, але до нього вже біг ханський астролог, а за ним ханський лікар. Астролог хотів поквитатися з лікарем, а лікар вимагав, щоб майстер виставив на посміховисько шахрая-астролога. І обидва совали юнакові гаманці з грошима.

Тепер Алімджан був такий навантажений золотом, що ледве пересував ноги. Він дістався до виходу, охоронці прочинили перед ним ворота, і майстер полегшено зітхнув: нарешті він був вільний!

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 18

Але тут з-за рогу вистрибнули два чорних раба-велетня. Вони схопили й потягли юнака до палацу, там у саду на них чекала розлючена ханша.

– Негіднику! – шипіла вона. – За твою зухвалість тебе буде страчено. Але спочатку ти виготовиш дзеркало, у якому хан побачить себе потворним, як старий віслюк, і дурним, як індик!

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 19

– Твоя воля для нас закон, пані жабо! – відповів юнак.

Ображена ханша хотіла вже наказати схопити майстра і негайно його стратити, але раптом передумала і веліла видати йому дві тисячі золотих і викинути за ворота.

Правдиві дзеркала (узбецька казка) – 20

Того ж вечора прудкий верблюд уносив Алімджана, а за спиною у нього, тримаючись за пояс юнака, сиділа чорноока Халіфа. Обсудить]]> <![CDATA[Диво Кам'яної гори (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/divo-kamjanoyi-gori-ukrayinska-narodna-kazka https://derevo-kazok.org/page/divo-kamjanoyi-gori-ukrayinska-narodna-kazka Mon, 25 Apr 2022 17:44:55 +0300 Диво Кам'яної гори (українська народна казка)

Був один бідний чоловік, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землі у бідняка – на один заячий скік. Біда так міцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.

Пішов бідняк до багача й каже:

– Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі треба буде.

– Три дні маєш сапати у полі.

– Добре.

Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:

– Отам, за селом, є широка Кам'яна гора. Їдь до неї, виори її та посій пшеницю.

Диво Кам'яної гори (українська народна казка) – 2

Петро поїхав на Кам'яну гору. Зняв із фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Кам'яної гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом із плугом полетіли стрімголов у прірву.

Вернувся Петро додому сумний і розказав батькові, що сталося.

Бідняк закричав:

– Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе бачити.

Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:

– Ти розумніший. Їдь на Кам'яну гору, виори її та посій пшеницю.

Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Кам'яної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки загуло.

Дмитро налякався. Що він скаже батькові? Той його вб'є!

Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.

Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Кам'яна гора буде зорана і засіяна.

Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:

– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.

Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:

– Тату, Дмитро не виорав Кам'яну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.

– Звідки ти знаєш, дурню?

– Нізвідки, я все знаю...

Бідняк пішов на Кам'яну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.

Диво Кам'яної гори (українська народна казка) – 3

– Не журіться, тату,– сказав Федько з печі. – Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.

Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Кам'яну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.

– Ти нащо людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.

– Даруй життя, Федьку, – просився чортище. – У мене вже давно сверблять руки на тебе...

Федько вийняв з пазухи ножика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.

– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Кам'яну гору так, аби на ній родила золота пшениця.

– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше...

Та Федько й не слухав. Зняв ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.

– Гайда, іродів сину!

Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рілля на Кам'яній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.

Диво Кам'яної гори (українська народна казка) – 4

З чорта піт лив чурками.

– Ну, Федьку, біжи по пшеницю, а я тим часом відпочину,– сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й інша робота.

Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:

– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!

Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.

Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:

– Віддай мені кінчик лівого вуха.

– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра й Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!

– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.

У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.

– Маєш братів, – сказав легеневі. – Давай кінчик лівого вуха!

Диво Кам'яної гори (українська народна казка) – 5

– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!

Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.

– Віддай мені кінчик лівого вуха,– застогнав чортище.

Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:

– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною справу.

Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п'ятами.

Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив.

Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.

Диво Кам'яної гори (українська народна казка) – 6

Другого дня бідняк пішов на Кам'яну гору подивитися, чи все добре зроблено.

Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски – золоті.

Прибіг додому і гукає:

– Ану, сини, серпи в руки і на Кам'яну гору! У нас уже настали жнива!

Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.

Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.

Обсудить]]>