A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Tue, 29 Oct 2019 23:50:19 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[По волосинці (Василь Сухомлинський)]]> https://derevo-kazok.org/page/po-volosinci-vasil-suhomlinskij https://derevo-kazok.org/page/po-volosinci-vasil-suhomlinskij Tue, 29 Oct 2019 23:50:19 +0300 По волосинці (В. Сухомлинський)

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

– Бабусю,– пошепки запитав він,– невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

– Так, по волосинці,– відповіла бабуся.– Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

– Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

Обсудить]]>
<![CDATA[Легенда про золоте зернятко істини (Василь Сухомлинський)]]> https://derevo-kazok.org/page/legenda-pro-zolote-zernjatko-istini-vasil-suhomlinskij https://derevo-kazok.org/page/legenda-pro-zolote-zernjatko-istini-vasil-suhomlinskij Sat, 26 Oct 2019 20:59:18 +0300 Легенда про золоте зернятко істини (В. Сухомлинський)

У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: "Беріть заступи, підемо копати поле". Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.

– Для чого ми копаємо? – питають вони.– І взагалі, для чого ми живемо на світі?

Батько й каже синам:

– Бачите цю велику гору? – І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.

– Бачимо,– відповіли сини.

– У цій горі – Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні – ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.

Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?

Стали брати біля підніжжя гори. Старший – з одного боку, молодший – з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.

Молодший брат підійшов до старшого і каже:

– Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори.

Старший відповідає:

– Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.

Пішов молодший брат, поселився на березі річки – курінь збудував, рибу ловить і юшку варить. А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.

Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.

Пішов старший брат по землі, побудував Щастя для всіх людей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він – Вільна Людина.

А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порвався, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб – раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода – в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.

Обсудить]]>
<![CDATA[Як Цаген кукурудзу посіяв (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-cagen-kukurudzu-posijav-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/jak-cagen-kukurudzu-posijav-inguska-kazka Sat, 13 Jan 2018 00:17:12 +0300 Як Цаген кукурудзу посіяв (інгуська казка)Настала весна. Цаген надумав зорати поле й посадити кукурудзу.

– Ва аллах,– мовив Цаген,– допоможи мені кукурудзу виростити; якщо врожай буде добрий, то половина – твоя.

Зорав на гірському схилі діляночку землі й засадив її. Коли кукурудза зійшла, добре її прополов. Дозріли качани, зібрав Цаген урожай. «Я орав, садив, полов кукурудзу. Навіщо я буду аллахові оддавати половину?» – подумав Цаген та й повіз усю кукурудзу додому. Аллах обурився:

– А де ж моя половина?

– Ва аллах, де ти був, коли я садив, коли я полов? Хіба так допомагають? Не дам тобі й зерняти! – сказав Цаген.

Розсердився аллах. У небі грім загримів, уперіщив дощ, блискавка освітила все довкола.

– Не старайся даремно, не присвічуй біля моєї саклі – кукурудзи все одно не побачиш! – гукнув Цаген аллахові.

Обсудить]]>
<![CDATA[Падчах та мураха (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/padchah-ta-muraha-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/padchah-ta-muraha-inguska-kazka Fri, 12 Jan 2018 23:36:31 +0300 Падчах та мураха (інгуська казка)Було таке чи ні – хтозна. Якось могутній падчах зібрав своє військо і рушив у похід. На сьомий день дороги один із вершників наїхав на мурашник. І звідти почувся грізний вигук:

– Який то дурень веде військо, не тямлячи дороги?

Падчах почув зухвалі слова, страшенно розлютився і звелів схопити того, хто їх вимовив.

Принесли до падчаха мураху. Падчах поглянув на неї і здивувався:

– Таке мале, а таке сердите!

– Ліпше бути малим, та розумним, аніж великим, та дурним, – відповіла мураха.

– А голова в тебе ого яка велика!

– Отже, є де розумові вміститися!

– А чому в поясі ти мов волосинка?

– Бо справжній джигіт мусить бути тонким у поясі. Я живу не заради черева, завжди їм у міру.

– І скільки ж ти з’їдаєш за рік?

– Досить мені на рік пшеничного зерняти.

– Дурниця! Неправду кажеш!

– Справжній джигіт не може говорити неправду.

– А я можу легко перевірити, чи ти кажеш правду, чи брешеш,– насупив брови падчах. – Звелю тебе у скрині замкнути й покласти туди одне пшеничне зерня. І тоді побачимо, що з тобою стане через рік.

Падчахові воїни тут же замкнули мураху в скриню і поклали туди одне пшеничне зерня.

Минув рік. Падчах зовсім забув про мураху. Нарешті хтось із воїнів нагадав йому. Тоді падчах наказав відімкнути скриню... Він дуже здивувався, коли побачив, що за цілий рік мураха з’їла тільки половину зерняти. Друга половина була цілою.

– Чому ти з’їла тільки половину зерняти? – запитав падчах.

– Бо той дурень, що посадив мене сюди, міг не згадати про мене ще цілий рік. Отож я про всяк випадок приберегла другу половинку зерняти...

* Падчах – падишах, володар, король у країнах сходу.

Обсудить]]>
<![CDATA[Дев’ятеро ледацюг і один моторний (узбецька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/devjatero-ledacjug-i-odin-motornij-uzbecka-kazka https://derevo-kazok.org/page/devjatero-ledacjug-i-odin-motornij-uzbecka-kazka Fri, 22 Dec 2017 01:55:38 +0300 Дев’ятеро ледацюг і один моторний (узбецька казка)Чи було, чи й не було, але за старих часів жили собі десятеро братів. Дев’ятеро були страшні ледацюги, а один – Моторний. Усі десятеро стельмахували, майстрували гарби для селян та городян.

Дев’ятеро ледацюг мешкали неподалік міського ярмарковища, а Моторний – десь на околиці міста.

Дев’ятеро ледацюг протягом дня на превелику силу виготовляли одну гарбу, а Моторний за день робив дев’ять гарб.

Збігали дні.

Базарний люд сварив дев’ятьох ледацюг за погані гарби і хвалив ті, що їх змайстрував Моторний. Слава про його гарби передавалася з вуст до вуст, ціна на них підскочила, а змайстровані ледацюгами ніхто вже не хотів купляти.

Дев’ятеро ледачих братів похнюпили голови, не знаючи, що їм робити. Думали вони, гадали, і нарешті один із них вигукнув:

– Надумав! Зараз я піду до Моторного і стану хвалити нашу працю. Скажу, що кожен з нас робить за день дев’ять гарб, а всі разом ми щодня виготовляємо вісімдесят одну гарбу. Скажу, грошей у нас стільки, що ми не знаємо, куди їх подіти. От ми й надумали, мовляв, тебе до себе в гурт запросити; самому тобі доводиться добре пріти, а з нами трошки й перепочинеш. Він погодився, я його приведу з собою, кілька днів він поживе з нами, а ми за цей час поспродуємо наші гарби упереміж з тими, що він змайструє.

– Добре надумав! – загули ледацюги, яким сподобалася ця думка.

Незабаром один із них подався до Моторного.

– Братику наш! Ми тебе дуже жаліємо. Подумай сам: людині досить одної перепічки, щоб у шлунку не бурчало, а ти з ранку до вечора працюєш, спочинку не знаєш. Навіщо воно тобі? Ходімо краще до нас. Ми вдев’ятьох за день робимо вісімдесят одну гарбу, а ціна стоїть на них зараз добра. Ходімо, вкупі житимемо, вкупі працюватимемо! – Добре довелося ледацюзі язиком помолоти, доки умовив брата.

Поклав Моторний своє добро на одну з дев’яти зроблених напередодні гарб і поїхав до ледацюг. Брати звільнили для нього кімнату і, не гаючи часу, прийшли до нього в гості. Відтоді щодня й щовечора в кімнаті Моторного гуляли брати, ласі на частування. Минув якийсь час, і в Моторного не лишилося грошей. Він не журився, а знову заходився майструвати гарби. Але брати-ледацюги підмовили його працювати спільно.

Була саме спека, і ледацюги поховалися в затінку. Біля верстата лишився один Моторний. Туго обмотавши чоло хусткою, він узявся до праці. Увечері порахували зроблене. Виявилося, що Моторний зробив дев’ять гарб, а ледацюги одну. Здивувався Моторний, але не сказав нічого. На ярмарку гарбу, змайстровану ледацюгами, ніхто не схотів купляти, а змайстровані Моторним розхапали в одну мить.

Спершу Моторний дратувався з поганої праці ледацюг, потім хотів навчити їх працювати, але збагнувши, що брати безнадійні нероби, покинув їхню домівку й подався на свою околицю. І знову заходилися ледацюги міркувати, як їм вивернутися. Пересварилися, перечубились, але, нарешті, хтось із них знову вигукнув:

– Надумав! Сьогодні вночі треба спалити гарби, змайстровані Моторним, тоді завтра на ярмарку будуть тільки наші гарби і ціна на них підскочить.

– Чудово! – погодилися всі дев’ятеро.

Як умовились, так і вчинили. Моторного не було вдома: він саме подався до кишлаку збирати гроші за спродані гарби.

Коли вранці він повертався додому верхи на віслюкові і з мішком золота, його перестрів знайомий і, співчуваючи, розповів про лихо: від гарб тільки попіл залишився.

– Сталося, то й сталося, аби не верталося! – мовив Моторний і, мов ніякого лиха не було, поїхав далі.

Минаючи оселю ледацюг, він прибрав-веселого вигляду, навіть завів якоїсь пісні. А ті саме лаштувалися на ярмарок продавати свої гарби. Зачувши, як виспівує Моторний, вони щиро здивувалися.

– Салом, Моторний, як тобі ведеться? Ми чули, що тобі гарби спалили, це правда?

– Правда. Їх давно вже треба було спалити, та в мене рука не піднімалася на власну працю. На щастя, знайшлися добрі люди, що спалили їх. А мені саме потрібен був попіл від спалених гарб.

– Попіл від спалених гарб?

– Еге ж, хіба ви не чули? На ярмарку попіл від спалених гарб міняють на золото. Мішок на мішок. Ось, погляньте самі,– Моторний розв’язав мішок і показав їм золото, – бачите, скільки наміняв?

Ледацюгам запаморочилися голови. Посперечавшися трохи, вони спалили свої гарби, позгрібали попіл у мішки й подалися на ярмарок.

– Кому потрібен попіл від спалених гарб? – заходилися вони кричати, як тільки прийшли на ярмарковий майдан.

– Мішок золота за мішок попелу! Налітайте, покупці!

Люди реготалися з ледацюг, мало животи в них не потріскали; а тоді взялися за ломаки й вигнали нероб з ярмарку.

Розлючені повернулися брати додому й домовилися помститися Моторному. Опівночі подалися ледацюги до Моторного, а того знову не було вдома. Не знаючи, яку шкоду вчинити, вони стали лупцювати кийками осла, доки той упав і здох. Перелякані ледацюги повтікали додому.

Вранці повернувся Моторний додому – бачить, лежить здохлий осел. Посумувавши трохи, він витяг його на гарбу й поїхав у поле.

Там стояла велика скирта пшениці, що належала лихвареві Салімбаю. Під’їхав Моторний ближче, взяв свого віслюка й притулив до скирти. Здаля видавалося, ніби осел скубе пшеницю. Саме так і подумав Салімбай, який сидів неподалік і снідав. Побачивши чужого віслюка у шкоді, він розлютився й закричав, щоб прогнати його. Але осел начебто й далі ласував пшеницею. Нічого не підозрюючи, Салімбай підбіг і уперіщив віслюка замашною ломакою. Осел повалився, і в цю мить здалеку почувся зойк Моторного.


Дев’ятеро ледацюг і один моторний (узбецька казка)

– Вай-вай, навіщо ти, баю, убив мого віслюка?

Бай і сам злякався того, що сталося, і ну благати:

– Любий сусідоньку, не кричи так! Твоєму віслюкові, мабуть, судилося саме сьогодні померти. Що сталося, те сталося. Чи не краще залагодити все так, щоб ніхто про це нічого не знав?

– Як це, щоб ніхто не знав! Ти мені заплатиш за мого віслюка! А ні, то я й тебе живого не залишу! – гукнув Моторний і, схопивши Салімбаєву ломаку, замахнувся на лихваря.

– Стій, зупинися! Я заплачу тобі за твого віслюка. Що тобі за нього дати?

– Золота,– відмовив Моторний. –Цілий мішок.

Бай і на те згодився, аби тільки не втратити пошани заможних людей. Забравши золото, Моторний завернув гарбу додому. Незабаром його перепинили ледацюги.

– Салом, любий наш братику!

– Привіт і вам, ледацюги!

– Як воно тобі ведеться, що нового?

– Новин ціла купа, – відказав Моторний.– Цієї ночі помер мій віслюк, і я надумався одвезти падло на ярмарок. А там саме попит на дохлих віслюків, от і везу додому мішок золота.

Ледацюгам очі рогом полізли від заздрощів. Мріючи в будь-який спосіб забагатіти, вони порізали своїх віслюків і повезли падло на ярмарок.

– Кому потрібні дохлі віслюки? Міняємо на золото дохлих віслюків!

Люди на ярмарку посміялися, а тоді обурилися:

– Що ж це за неподобство, уже й падло починають продавати?!

Відлупцювали ледацюг ярмарчани, вигнали їх геть за межі майдану. Ох і розлютилися цього разу ледацюги! Кинулися до Моторного додому. А той побачив, що їх дев’ятеро біжить до нього, та й дременув за місто. Тікаючи, Моторний наскочив на бая, що саме пас отару на тисячу овець.

– Ти чого тікаєш? – спитав той Моторного.

– Ой, ніколи казати... Тікаю, бо мене падишахом хочуть настановити...

– І ти тікаєш?.. Боже, це ж треба, щоб такі йолопи на світі жили! Нехай вони мене за падишаха візьмуть.

– Правда? То давайте скоренько перевдягнемося. Ось моє вбрання, а ви давайте мені своє. А перевдягнетесь, то біжіть помалу, щоб вони вас наздогнали.

За кілька хвилин наспіли ледацюги.

– Чи не бачили ви тут утікача? – спитали в перевдягненого Моторного, який ще й обличчя затулив рукавом халата.

– А оно він біжить! – показав Моторний.

Наддали ходи ледацюги, схопили бая, скрутили йому руки й ноги, зав’язали в лантуха й кинули в річку.

Вдоволені ледацюги поверталися додому. Раптом, не знати звідки, іде живий-живісінький Моторний, та ще й жене поперед себе величезну отару овець.

Побачивши його, ледацюги мало з глузду не з’їхали.

– Звідки це ти сунеш? – спитали вони.

– І не питайте,– відказав Моторний, зітхаючи.– Ще вранці я не знав, що вдень стану власником овечої отари на тисячу голів.

– Як же це ти зумів? – пороззявляли роти ледацюги.

– Дуже просто,– став розповідати Моторний. – Уранці якісь люди погналися за мною. Я, звісно, кинувся тікати, але вони мене зловили, скрутили руки й ноги, засунули в лантуха і кинули в річку. Ну, потонув я... Аж тут... вай-вай!.. Виявляється, на дні річки незліченні отари овець ходять!.. Щойно я спустився на дно, підходять до мене вівці й кажуть: «Нам господар потрібен. Якщо ти згоден стати господарем, скажи, на скільки голів отару хотів би мати?» Ну, я їм і кажу: «Тисячі голів для мене досить». Тої ж миті проти мене стала отара, і я вийшов, на берег річки.

– Братику наш,– мало не заплакали ледацюги,– скільки ми добра вже тобі зробили! Допоможи ж і ти нам. Кинь і нас у річку, щоб і ми придбали собі по отарі.

– Ні,– відмовив Моторний, – я не маю часу.

Стали його ледацюги благати й таки ублагали.

– Гаразд, ходімте,– погодився він.

Завернув Моторний отару, й рушили всі до річки. З нетерплячки ледацюги намагалися вскочити в воду один поперед одного. Але Моторний нагадав, що спершу треба кожному залізти в лантуха. В одну мить всі дев’ятеро ледацюг позалазили в лантухи, Моторний позав’язував їх мотузками й покидав У воду...

Так він позбувся своїх підступних братів, дев’ятьох ледацюг, і вдоволений повернувся додому.

Обсудить]]>
<![CDATA[Про царівну-ледарку (вірменська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pro-carivnu-ledarku-virmenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/pro-carivnu-ledarku-virmenska-kazka Tue, 10 Oct 2017 00:00:12 +0300 Про царівну-ледарку (вірменська казка)Жили-були син та мати. Якось мати захворіла.

– Нані,– каже син,– може, поїсте чогось?

А мати йому:

– Якщо заріжеш вола, то попоїм, а ні – і ріски в рота не візьму.

– А як орати доведеться, тоді чим управимось?

Була в них лише пара волів.

– Поки орати доведеться,– каже мати,– то й до нас доля усміхнеться.

Зарізав хлопець одного вола, нагодував матір. Коли надійшов час орати, каже він матері:

– Як же тепер нам бути, нані?

Відповідає йому мати:

– Ладнай, синку, плуга, хай твоїй нані легко дихнеться, та й запрягай мене.

Що ж поробиш, мусив син запрягати у плуг свою матір... А в тих місцях саме цар полював. Наказав цар своєму слузі засмажити впольованого фазана:

– Тільки ж дивися, щоб м’ясо не підгоріло,– попередив цар.

Смажить слуга фазана, аж бачить: за плугом іде, а в плуг, до пари з волом, мати впряжена. Задивився слуга на таку чудасію, не помітив, як і м’ясо підгоріло.

Запитує його цар:

– Чого м’ясо підгоріло?

– Вельможний царю,– каже слуга,– чи бачено де таке,– син запріг у плуг свою матір! Я задивився на них і м’ясо прогледів.

Наказав цар покликати до себе того хлопця.

– Гей, хлопче,– гримає на нього цар,– у тебе рука піднялася свою матір у плуга запрягти?

– Вельможний царю,– відповідає той,– була в нас пара волів, та якось мати занедужала, попросила, щоб одного зарізав. Удовольнив я її бажання, зарізав вола, нагодував матір. Тепер, як побачила, що взимку голодуватимемо, бо орати нічим, вона й сказала, щоб її запріг. От я й запріг.

– Ні гріха тобі, ні сорому,– каже цар,– випусти матір! Є в мене бичок-третячок, якщо навчиш його в ярмі ходити – бери собі.

Про царівну-ледарку (вірменська казка)Пішов хлопець із ними, бачить, а то не бичок-третячок, а скажений бик, тож не дивно, що цар не зміг його до ярма привчити. Залигали бичка, привів його хлопець до себе у хлів, прив’язав міцно. І протримав голодним три дні і три ночі. А коли бичок зовсім охляв, дав йому хлопець ківш води та пучок трави і тут-таки надягнув ярмо. Потроху підливав води, підкидав трави, бичок і сам незчувся, як звик до ярма. Запріг його хлопець у плуга та й виорав поле.

Довідався про те цар, прикликав до себе хлопця.

– Як це ти з бичком зладнав? – питає цар.

– Та,– каже,– зладнав, а хіба що?..

– Ну, коли так,– каже цар,– є в мене дочка, женися на ній. Я й весілля справлю, забирай тільки.

Вертається хлопець додому, просить матір:

– Мамо, піди висватай мені цареву доньку.

– Схаменися, сину,– каже мати,– ми ж бідні, чи видасть за тебе цар свою доньку?!

– Нічого,– відповідає хлопець,– видасть.

– Ну то хоч зодягни мене, не піду я до царя отакою обідранкою.

Купив син матері нове вбрання, зодяг її, вирядив у дорогу.

Пішла мати, але не насмілилася зайти до царевої світлиці, під ворітьми сіла. Цареві й переповіли, що якась стара під ворітьми сидить. Наказав цар покликати її і про все з нею домовився.

Забрали царівну до своєї хати. А царівна й за холодну воду не береться, де там уже до роботи, ходить, як сновида, геть змарніла.

– Гей, синку,– зітхає мати,– і треба ж тобі було...

– Нічого,– каже син,– я її на розум наставлю, навчу, що й до чого. Щоб відниньки їй ні хліба, ні води. Бо ж діло хто робить? Я і ти! А їсти хто буде? Теж я і ти!

Їдять собі удвох із матір’ю, а царівни ніби і в хаті немає. Так минув день, другий. На третій день дівчина встала, провела віником довкола себе й знову сіла.

Увечері хлопець попросив матері дати їй скибку хліба й трохи води.

Наступного дня дівчина підвелася, замела півхати і знову сіла.

Тепер уже дали їй півбуханця хліба і півглека води.

– А щоб ви луснули,– нарікає царівна,– в батьковому домі я ні за холодну воду не бралась і їла все, а в цих, поки діла не зробиш, шкоринки хліба ніхто не дасть.

А вранці хутко підхопилася, замела в хаті та ще й надворі. Киває мати синові, мовляв, дивись.

– Отепер,– каже син,– давай нам їсти нарівні.

Відтоді царівна завжди раненько вставала, в хаті прибирала, двері мила, по воду ходила, піч топила.

Минуло немало, небагато часу, і каже якось цар своїй жінці:

Про царівну-ледарку (вірменська казка)– Віддали ми нашу ледарку за того парубка, треба поїхати побачити, як вона там?

Набрав цар наїдків-напитків та й поїхав. Як побачила його донька, швиденько підбігла, вхопила коня за вуздечку, така вже рада! Допомогла батькові з коня злізти, до хати завела, а царева сваха тим часом поставила коня у хлів.

Саме м’ясо варилося. Дівчина принесла часнику, дає батькові.

– Чисть,– каже,– щоб і тобі вечері перепало, бо, як не робитимеш, то їсти не дадуть.

Цар сміється собі у вуса та й чистить часник потихеньку. Заходить стара, бачить: сидить цар, часник чистить.

– А бодай тобі, невістко! Навіщо примусила батька часник чистити?

– А хіба ж ви дасте йому їсти, як діла не робитиме?– обізвалася та.

Забрала стара в царя часник, сама стала чистити. А надвечір і син прийшов – побенкетували славно.

На ранок вирушив цар додому, веселий та щасливий,– приїздить та й каже до цариці:

– Жінко, світло очам твоїм, радій, наша донька вже не ледарка.

Привезли вони доньку й зятя до себе, на радощах знову бенкет справили.

І ви з ними порадійте, то й ваше бажання справдиться.

Обсудить]]>
<![CDATA[Курка, качка й миша (таджицька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/kurka-kachka-j-misha-tadzhicka-kazka https://derevo-kazok.org/page/kurka-kachka-j-misha-tadzhicka-kazka Sat, 22 Apr 2017 22:17:15 +0300 Курка, качка й миша (таджицька казка)Жили колись в одній хатці курка, качка й миша. Розжилася десь курка трохи пшениці, принесла додому й каже радісно:

– Роздобула я пшениці, треба борошна змолоти. Хто до млина понесе?

– Я не понесу! – озвалася качка.

– Я теж не понесу! – відказала миша.

Узяла курка пшеницю, віднесла до млина, висипала в ківш, змолола.

– А хто понесе борошно додому? – питає.

– Я не понесу,– закрякала качка.

– І я не понесу,– запищала миша.

Довелося курці самій борошно додому нести.

– Хто тісто міситиме? – спитала вже в хаті.

– Я не міситиму,– прокрякала качка.

– І я не міситиму,– пропищала миша.

Курка й тісто замісила.

– Хто нарубає дров і в танурі розпалить? – спитала приятельок.

– Я не рубатиму! – крякнула качка.

– І я не рубатиму! – писнула миша.

Курка нарубала дров, напалила в танурі й питає:

– Хто коржі в танур садовитиме?

– Я не садовитиму! – одказує качка.

– І я не садовитиму! – каже миша.

Посадила курка коржі. Й удалися вони на славу: рум’яні, пухкі, запашні. Порозкладала їх на дастархані й питає:

– А хто коржі їстиме?

– Я їстиму! – похопилась качка.

– І я їстиму! – підскочила миша.

– Ні, ви не працювали, а хто не працював, той і харчів не надбав! – мовила курка і не пустила ледарів до дастархана.

* Танур – глиняна піч, виготовлена гончарним способом у вигляді великого горшка, що в ній печуть хліб.

Обсудить]]>