Severity: Warning
Message: Trying to access array offset on value of type bool
Filename: friendly_urls/index.php
Line Number: 2449
От якось кличе білка черепаху до себе в дупло в гості:
– Приходь до мене, горішків погриземо!
– Та як же я прийду, ти ж он як високо живеш?..
– А ти чіпляйся за мій хвіст та тримайся за нього міцніше, от і доберешся!
Витягла черепаха шию, схопила ротом білчиного хвоста, лапи підібгала, щоб не бовталися — об гілки не чіплялися. Білка поскакала з сучка на сучок, з гілки на гілку, а черепаха ззаду теліпається, черевцем кам'яним об кору постукує, але нічого, тримається.
Раптом летить повз дуб лелека, приятель черепахи, вони на річці жаб разом ловили.
– Здрастуй, кумонько, де це тебе занесло?
– Здрастуй... – Тільки-но черепаха рота роззявила, як одразу ж білчиного хвоста випустила і на землю – геп!
Забилася черепаха, розсердилася і до себе на річку поповзла.
На другий день приходить білка до черепахи:
– Чого ж ти сердишся, кумонько? Не моя то провина, що ти впала й забилася: тримати б тобі язика за зубами, усе б і обійшлося... Полізли знову!
І полізли вони з сучка на сучок, з гілки на гілку... Вже й дупло білчино близько, але тут, як на біду, пролітала поруч ворона: пером чорна, на язик гостра.
Каже ворона Білці:
– Що це ти за мокрий кругляк тягнеш?
Не стерпіла черепаха образи — та як закричить вороні:
– Сама ти круг...
Ну й звісно, знову впала на землю. Забилася ще сильніше, ніж минулого разу.
Приходить білка до черепахи в третій раз:
– Дуже мені хочеться тебе горіхами пригостити. Такі вони, кумонько, смачні, такі солодкі!.. Вже зроби ласку, помовч хоч годинку. А як заберемося на дуб, тоді з ким хочеш балакай.
Знову полізли. Тримається черепаха, нікому по дорозі не відповідає.
Ось і дупло. Вхопилася білка за поріг лапками, хвіст підтягує, черепасі киває:
– Ось ми і вдома!
Тут би черепасі ще трішки потерпіти, поки всередину не потрапила, але ні, не втрималася, відгукнулася:
– Ну, то й доб... – та й впала вниз. Лежить черепаха під дубом, так соромно їй стало, що попленталась геть...
Правду кажуть: "Поки справу не зроблено – мовчи!"
Обсудить]]>Раптом одне яйце вискочило з-під крила та й пострибало навколо гнізда, обертаючись немов дзиґа.
Курка наздогнала втікача й повернула його на місце. Потім вона почала перераховувати майбутніх діток, увесь час плутаючись, тому що неслухняне яєчко стрибало, крутилося й перескакувало з місця на місце.
У цей час у двір вийшов Півень. Він ніс курці букет польових квітів.
– Як, ще ніхто не вилупився? – здивувався Півень. – Але ж пора вже!
З гнізда знову викотилося неслухняне яйце.
– Ось, подивися, викапаний ти! Такий само гультяй та гайсало! – Курка крилом підхопила яєчко й обережно опустила його до гнізда.
А Півень сказав:
– Піду-но я принесу тобі зеленого горошку. Га? З грядки! – І він поважно пішов.
Нарешті шкаралупки почали з тріском ламатися. Крак! Крак! Звідти з веселим криком вистрибували абсолютно однакові пухнасті грудочки. Розрізнити їх можна було лише за бантиками. Майбутні курочки були з бантиками на голові. А майбутні півники – з бантиками на шиї – замість краваток.
– Здрастуй, мамо Курка!
– Привіт! Ух, як тут гарно!
– А як просторо!
– У мене у шкаралупі все тіло затерпло!
Так курчата кричали на різні голоси, і тільки одне курча залишалося у яйці й не поспішало виходити зі свого будиночка.
– Ну, виходь уже! – квапила його мама Курка. – Ми всі на тебе чекаємо!
У відповідь пролунав тоненький скрипучий голосок:
– Не хочу й не буду!
Курка нічого не зрозуміла. Як це – "не хочу й не буду"?
– Не хочу разом з усіма! – пропищало Яйце. – Я не буду курчам! Не буду! Не буду!
На додачу Яйце почало повчати Курку. І кудкудакає вона не так як треба, і гніздо не так робить, і зерно не так клює...
– Востаннє питаю: чи вийдеш ти звідти? – розсердилася Курка.
– І не збираюся! – відповіло Яйце.
– Ну от що, дітки, досить із ним панькатися, – сказала мама Курка. – Нехай посидить сам і подумає про свою поведінку. А ми підемо. Пошукаємо жуків та хробаків. А потім я навчу вас будувати гнізда з соломи. А ще ми просто будемо гуляти!
Мама Курка з курчатами пішли.
А у двір повільно вийшов Кіт.
– Яка краса! Яка ідеальна форма! – замурчав Кіт, побачивши Яйце. – Ви – сама досконалість! – Він облизнувся й одразу запропонував: – Давайте разом пограємо!
– Із задоволенням! – погодилося Яйце. – Тільки в що?
– Давайте пограємо у кота-мишки! – сказав Кіт.
– Ха-ха! Ви, мабуть, вважаєте мене дуже дурним? – відповіло Яйце. – Гадаєте, що я дозволю вам так просто мене зловити й з'їсти, як мишку?
– Як вам не соромно! – обурився Кіт. – По-перше, я не їм сирі яйця. От якщо там яєчня або омлет, тоді інша справа. Крім того, котом будете ви, а мишкою – я. І ви будете мене наздоганяти й їсти.
– Котом буду я? – зраділо Яйце. – Це ж інша справа. Згоден!
– Нічого не вийде, – сумно сказав Кіт. – Я забув, що у вас немає ніг. Як же ви будете наздоганяти?
– Як це немає? Є! – із шкаралупки вискочили курчачі ніжки.
– А де ж черевце? – розсудливо зауважив Кіт. – Як ви мене спіймаєте та будете їсти, якщо у вас немає черевця?
– Є черевце! – полетіли уламки шкаралупи, і тепер тільки на голові у курчати залишалася біла шапочка. Це був півник із бантиком на шиї.
– Оце інша справа! – промуркотів Кіт і простягнув пазуристу лапу, щоб схопити курча.
На щастя, у цей момент у дворі з'явився Півень із букетом зеленого горошку. Він кинувся на Кота й прогнав його.
– Ще трохи, і Кіт би тебе з'їв! – закричав Півень. – Дурне курча! Без голови на плечах!
– Є голова! – вигукнуло курча і скинуло з голови останню шкаралупку. Тепер воно нічим не відрізнялося від своїх братів.
– Хоч ти й наймолодше, але балувати ми тебе не будемо, – суворо сказав Півень.
– Тату! Тату! Здрастуй, тату! – застрибали навколо Півня курчата.
– Здрастуйте, діти! – сказав Півень.
– А ми підемо гуляти? – запитало батька молодше неслухняне курча.
– Це залежить від твоєї поведінки, – сердито відповів Півень. І вже трохи м'якіше додав: – Підемо!
– Ох, мало не забув! – вигукнув Півень і підніс курці букет із зеленого горошку. – Ось, тільки-но з грядки!
Обсудить]]>Подивився кіт на малюнок, покрутив його з усіх боків, подумав і вирішив: "Ну, якщо я вже і не справжній тигр, то, принаймні, тигрів племінник!"
І з тих пір став він дуже задаватися. Ще б пак! Адже всі коти й кішки, що жили в будинку, – а їх тут водилося чимало: на першому поверсі – сіра кішка, на другому – біла, на третьому – чорна з чорним кошеням, на четвертому – рудий кіт, були звичайнісінькі коти, не те що він, смугастий кіт – тигрів племінник!
Якось увечері зібралися коти на даху, стали розмовляти про всяку всячину, кожна про своє.
Згадала біла кішка, яке смачне молоко нещодавно пила, – обірвав її смугастий.
Захотілося рудому коту-мисливцеві про свої пригоди розповісти – і його смугастий урвав. Нікому не дає слова мовити і все торочить: "Мій дядько тигр!.. Ми з дядьком тигром!.. Ми п'ємо тільки вершки! Ми полюємо тільки на великого звіра! Ми з ним..."
Але тут чорне кошеня, яке разом зі своєю мамою жило на третьому поверсі, не змогло більше стримати цікавості і, хоча воно жах як боялося смугастого, запитало:
– А який він із себе, твій дядько тигр?
– О!.. – поважно відповів смугастий. – Мій дядько тигр найбільший, найгарніший, найспритніший від усіх звірів!
Тоді чорне кошеня набралося хоробрості та знову запитало:
– А де він живе? Чи не можна нам познайомитися з ним?
– Чому не можна? Можна, звичайно, але... – зніяковів смугастий.
Справа в тому, що він і сам не знав, де живе тигр. Адже він бачив його тільки на малюнку.
А чорне кошеня усе допитувалося:
– То де ж він живе, твій дядько тигр?
І було б смугастому непереливки, якби не прийшов йому на допомогу рудий кіт. Він був справжній мисливець і знав усі навколишні вулиці й провулки.
– Я знаю! – закричав він. – Тигр живе у зоопарку. Там повно всяких звірів, великих і маленьких. Особливо ж багато горобців. Я вже давно збираюся туди на полювання.
– Так, мій дядько тигр живе у зоопарку, саме це я і хотів сказати, – промовив смугастий, – тільки мене весь час перебивають.
– Давайте підемо до зоопарку! – запропонував рудий кіт. – Подивимося на дядька тигра, а заразом я й пополюю!
Наступного дня з самого ранку вирушили коти в дорогу. Пробігли три дахи, обігнули два будинки і через дірку в паркані пробралися до зоопарку.
– Тепер ти йди перший, – сказав рудий кіт смугастому. – Сам шукай свого дядька, адже ти краще від нас знаєш, який він із себе.
– Звичайно! – відповів смугастий. – Він найбільший, найгарніший, найспритніший від усіх звірів! Ходімо!
І пішли коти шукати тигра. Попереду крокує тигрів племінник, за ним чорна кішка з кошеням, за нею сіра, за сірою біла, а рудий кіт раз у раз відстає від усіх – за горобцями ганяється.
– Стійте! Дивіться! – раптом закричало чорне кошеня. – Хто це там вилазить із води? О! Який товстий! А живіт мало по землі не волочиться! Це, напевно, і є твій дядько тигр?
– Ти що! Хіба не бачиш – у нього шкура гладенька, а ми, тигри, у смужку! Ходімо!
Йдуть коти далі. Раптом рудий кіт зупинився.
– Подивіться, – каже, – там за деревами он який звір видніється.
Подивилися коти – побачили чотири ноги, високі, тонкі, та хвіст із чорною китицею на кінці.
Подивилися вище – побачили шию, довгу-довжелезну.
Глянули ще вище – і там ще шия.
Задерли коти голови високо-високо і бачать – над верхівками дерев двоє ріжок стирчать!
– Оце ж вимахав! – каже рудий кіт. – Це, випадково, не твій родич тигр?
– Ще чого! – пирхнув смугастий. – У цього звіра навіть кігтів немає – якісь копита! Ходімо!
Йдуть коти по алеї, завернули праворуч, ліворуч – дивляться: прямо перед ними у клітці стоїть звір! Вуха сторчма, вуса настовбурчуються, і весь він суцільно смугастий.
– Ось він, мій дядько тигр! – закричав смугастий кіт. – Ви сідайте тут подалі й чекайте. Я з ним привітаюся, побалакаю, а потім, може, і вас познайомлю.
Сіли коти подалі й чекають. А смугастий прямісінько до клітки пішов. Йде, і щось йому лячно: адже такий величезний і грізний на вигляд виявився його дядько. Підійшов він ближче, ніг під собою від страху не відчуває. А той втупився у нього своїми жовтими очима.
– Здрастуйте, дядько тигре, – ледве вимовив кіт. – Я... – і більше нічого не може сказати з переляку.
А тигр як вдарить хвостом об землю, як відкриє рота – тільки блиснули величезні ікла, та раптом щось загуло, загриміло, наче покотилися по бруківці порожні діжки, наче грім загуркотів, наче...
Схопилися коти, кинулися бігти стрімголов – хто швидше. І біла кішка, і сіра, і чорна з чорним кошеням, і рудий кіт.
А попереду швидше від усіх мчав тигрів племінник. Зі страху він навіть не розчув, що сказав йому тигр.
А сказав він всього лише: "Прррррррр-ривіт!"
Обсудить]]>– Гей, ти, безхвоста! – кричали їй услід.
Жаба ладна була віддати усе на світі, тільки б у неї був хвіст, як у інших звірів.
– Попроси у всевладного Ньянми, – порадила їй корова. – Він усе може.
І жаба попросила Ньянму, щоб у неї був хвіст.
– Добре, будеш ти з хвостом! – сказав Ньянма. – Але за це ти повинна будеш охороняти мій колодязь, у якому ніколи не висихає вода.
– Я згодна, тільки дай мені хвіст, – відповіла жаба.
– Ось, тримай! – сказав Ньянма і простягнув жабі дуже гарний хвіст.
Нарешті жаба стала хвостатою! Тепер ніхто не дражнитиме її.
На прощання Ньянма сказав:
– Тримай колодязь у чистоті, щоб кожен подорожній мій утамувати спрагу.
– Добре. Кожному, хто захоче, я дам напитися з твого колодязя.
З того часу жаба стала пихатою й поважною. Ще б пак: адже тепер вона була з хвостом і стерегла колодязь самого Ньянми!
Одного разу, під час дуже спекотного літа, коли довго не було дощів, усі колодязі навколо висохли. І тільки у колодязі Ньянми була вода, тому що він був найглибший.
Першим прийшов напитися буйвіл. Почула жаба його кроки і закумкала:
– Хто це йде каламутити воду у колодязі Ньянми?
– Це я, буйвіл.
– Забирайся геть! – закричала жаба. – Ходять тут різні. Немає води. Висох колодязь.
І буйвіл пішов ображений, так і не напившись.
Прийшла до колодязя вівця. Жаба почула її кроки і знову закумкала:
– Хто це йде каламутити воду у колодязі Ньянми?
– Це я, вівця.
– Забирайся геть! – закричала жаба. – Немає води. Висох колодязь.
І вівця пішла, засмучена й так і не напившись.
Підійшла до колодязя корова. Почула її жаба і забурчала:
– Геть, геть іди! Поприходили. Немає води. Висох колодязь.
І пішла сумна корова, так і не напившись.
Пішли звірі до Ньянми, почали йому скаржитися:
– Гинемо від спраги! Допоможи! Жаба, яку ти поставив стерегти колодязь, не дає нам води!
– Гаразд, – сказав Ньянма, – я сам піду й перевірю.
І пішов до колодязя. Почула жаба чиїсь кроки і закумкала:
– Хто це йде каламутити воду у колодязі Ньянми?
– Це я, Ньянма! – суворо сказав Ньянма.
Але жаба навіть не подивилася на того, хто прийшов, і за звичкою закричала:
– Забирайся геть! Ходять тут різні. Немає води. Висох колодязь.
Почув ці слова Ньянма і розлютився не на жарт:
– Не потрібен мені такий сторож! Є вода у моєму колодязі!
Схопив він жабу за хвіст і викинув геть. А хвіст залишився у нього в руці.
З того часу живе жаба без хвоста. Вона й хотіла б знову стати хвостатою, та тільки Ньянма їй більше не вірить.
Обсудить]]>– Послухай-но, мабуть, на всій землі немає нікого дужчого за нас із тобою?
– Мабуть, є!
– А хто?
– Сохолилан, Воронів син, і сам Ворон.
– Що ж він може зробити, коли я поллю водою, а ти заморозиш?
– Він перехитрить нас!
– Ану спробуймо!
Подув Вітер, зашуміло море, набігли хмари, і полив дощ, зірвалася хуртовина. Тундра обледеніла. Почали вимирати звірі й олені.
Побачив Сохолилан хуртовину і сховався в лісі. Лежить він у полозі і каже старшій доньці:
– Сходи, доню, поглянь, яка погода!
Вийшла дочка з яранги, підхопила її хуртовина й понесла. Послав Ворон середню доньку. Підхопила хуртовина середню доньку і понесла. Послав Ворон найменшу – і третю доньку понесла хуртовина.
Чує Ворон, як виє хурделиця, та й каже до жінки:
– Мабуть, гарна погода, я чую, доньки грають і співають.
Виглянула стара із яранги.
– Дивися, старий, немає доньок, їх, мабуть, Вітер поніс!
Вийшов Ворон надвір і закричав:
– Ага, он вони що роблять, он вони що роблять! Хочуть бути сильнішими за Ворона. Чо-чо-чо!
Надів старий штани. Підійшли до нього дві мишки. Він знову закричав:
– Чо-чо-чо!
Підійшли до нього два ведмеді – білий і чорний. Одяг старий кухлянку, загукав:
– Чо-чо-чо!
Підійшли до нього дві росомахи. Надів старий торбаз. Потім запряг двох мишок у байдару і поїхав до Вітра з Морозом.
Побачили Ворона Вітер з Морозом і почали сміятися: старий Ворон їде що-небудь канючити, доведеться дати все, що захоче,– все одно забере.
Прийшов Ворон у ярангу, а брати сміються й питають:
– Ну, де твій син Сохолилан? І де твої доньки?
– У мене все загинуло,– і син, і доньки, і ярангу мою кудись занесло, і їсти нічого. Мабуть, і ми із старою помремо!
А ввечері Ворон сказав господарям:
– Вночі не виходьте з яранги – у мене дуже злі собаки!
– Які собаки? – запитують брати. Розреготалися і сказали: – Старий зовсім з глузду з’їхав!
А той вийшов на вулицю і крикнув:
– Ну, мишки, ідіть в амбар до господарів, гризіть і точіть одяг, щоб до ранку тільки пилюка з нього лишилася! Ведмеді й росомахи, ви любите попоїсти. З’їжте всі їхні запаси.
Повернувся до яранги, а брати й питають:
– Ну як твої собаки?
Нічого не сказав Сохолилан.
Вранці старий Ворон що не побачить, те й просить.
Сміються брати: «Хай старий розважить душу, все одно нікуди не забере».
– Дайте мені ваші торбази й штани.
– Візьми.
Тягає Ворон одяг із яранги. А брати регочуть: «Тягни, старий, на свої нарти,– у тебе собаки великі, усе повезуть!»
Навантажив Ворон байдару, сів і гукнув на мишок. Рвонули вони байдару – тільки снігова курява знялася.
– Ти ба! Глянь-но, брате Вітер! – каже Мороз.
Ахнув Вітер, а тут і їхня череда оленів помчала слідом за Вороном. Побігли брати в амбар, а там сама потерть: ні їжі, ні одягу не лишилося.
– Бач,– мовить Мороз, – я ж казав, що він нас перехитрить! Що ж нам тепер робити? Ні в чому навіть на вулицю вийти! – І засіли брати в землянці.
А Ворон приїхав додому, зварив юшку із старезних кишок, поставив на нарти і поїхав до братів.
– Ну, як ви тут живете?
Мовчать брати. Тоді Ворон забив вихід із землянки, залишив тільки маленьку щілину.
– Може їсти хочете?
Брати давно голодні, попідставляли роти, та й відскочили з ошпареними губами
– Ну, іще хочете?
І почав Ворон лити в щілину.
Лив-лив і налив повну землянку. Просять брати змилуватись над ними.
– Ні, вас не можна випускати на волю, бо ви всіх людей і звірів занапастите в тундрі! – відповідає Ворон.
Ще й тепер, коли брати розсердяться, подмуть у щілину, зірветься хуртовина, але вже не така страшна, як раніше бувало.
Обсудить]]>Одного дня ізюбр зустрів коня та й каже йому:
– Добре ти бігаєш, а проте не так уже й швидко: мене, приміром, ніколи не доженеш!
Призначеного дня зійшлися кінь та ізюбр на розлогій рівнині й поскакали.
Спершу ізюбр мчав попереду, але вершник став поганяти коня, й кінь хутко наздогнав, а тоді й перегнав ізюбра.
Від сорому й жалю ізюбр заплакав. І так довго й гірко він плакав, що виплакав два ока. Відтоді в усіх ізюбрів під очима видко плями від тих виплаканих очей.
А кінь залишився з людиною й досі вірно слугує їй.
Обсудить]]>Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно. Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі. За спиною в нього завжди теліпалась повстяна торбина. Тільки вроду Мартіно мав незвичайну,– мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.
Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки – заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.
Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось натомлений від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг з торбини свою сопілку та й заграв, що знав.
Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка – на гвоздику та й прилетіла, мов метелик,– а саме так і літають феї,– до галявиики.
– Ой, який ти щасливий, юначе! – вигукнула фея, побачивши Марті но.– Хто твою гру почує – зачарується, а тебе побачить – замилується.
– Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший, ніж я, на світі? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігались з усіх усюд помилуватися мною? З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!
– Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.
Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий. І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно,– все стало золотим.
Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.
А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.
Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватись ним. Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.
Тільки Мартіно стояв непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами! Він хотів був піднести сопілку до губів, але золота рука не послухалась його. Хотів заспівати, проте із золотого горла не можна було видушити й звука. Тоді він вирішив потанцювати з котроюсь красунею, проте золотих ніг не можна було зрушити з золотого каменя... Йому раптом стало страшно, і він хотів закричати, але не міг; хотів заплакати – і теж не міг, бо в його золотих очах не було навіть сліз.
Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.
Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.
– От щасливий цей пастух! – сказала фея.– Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?
Але статуя мовчала.
– Ой,– вигукнула фея,– я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.
І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром знесло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом із своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.
– Стривай! Стривай! – гукала здивована фея.
Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.
Обсудить]]>