A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Sun, 08 May 2022 19:55:20 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Пастушок (французька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pastushok-francuzka-kazka https://derevo-kazok.org/page/pastushok-francuzka-kazka Sun, 08 May 2022 19:55:20 +0300 У короля і королеви була єдина донечка – принцеса Анн. Росла вона дуже пещеною дитиною. Батьки палко любили доню і в усьому їй потурали.

Пастушок (французька казка)

Одного разу принцеса разом з батьками пішла в поле прогулятися. Раптом обіч дороги на лужку побачила вона отару овець, які скубли траву. Їй упало в око маленьке кучеряве ягнятко, що бавилося трохи збоку.

Принцеса підійшла до нього і погладила своїми білими ручками. І одразу ж їй захотілося доглядати ягнятко.

Батьки не перечили і купили те ягнятко, заплативши пастухові два золотих екю.

Безмежно щаслива принцеса повела своє ягнятко в палац. Наступного дня вона сама вирішила вести його на пашу. Батькам не сподобалася нова доньчина забаганка, але, як завжди, вони не перечили.

Пастушок (французька казка) – 2

Минуло кілька місяців, і ягнятко стало гарною овечкою, яка невдовзі окотилася. Наступного літа овечка привела ще одне ягнятко, а за кілька років у принцеси Анн була вже чимала отара.

Принцеса невсипуще доглядала своїх овець. Обличчя її засмагло і обвітрилось, як у селянки. Батьки дуже цим журилися, бо хотіли, щоб личко у доньки було біле, мов молоко, і рожеве, наче травнева вишня.

Пастушок (французька казка) – 3

– Нам потрібен пастух, – сказав якось король.

Невдовзі він пішов у село. По дорозі зустрівся йому гарний юнак, з вигляду добрий та лагідний.

– Куди прямуєш, друже? – спитав король.

– Шукаю роботи. Мене звати Жан-Луї.

– А чи не хочеш піти до мене? Я – король. Ти будеш пасти отару овець моєї доньки – принцеси Анн.

– А скільки ви мені платитимете?

Король запропонував двадцять луїдорів, і юнак погодився.

Пастушок (французька казка) – 4

– Тепер тобі вже не треба пасти отару, – сказав король принцесі.

Та вона відповіла:

– Батьку, дозволь мені самій виганяти овець на пашу рано-вранці й заганяти їх увечері до кошари.

– Гаразд, – сказав король. – Вранці й увечері в полі прохолодно, й сонце не палитиме тобі обличчя.

І вже з наступного ранку пастушок пас принцесиних овець. Король давав йому торбину з хлібом, м’ясом і пляшкою вина.

Минув час. Одного чудового липневого ранку принцеса Анн привела юного пастуха у велику долину, яка межувала з густим дубовим лісом.

– Не ходіть до того лісу, – сказала вона. – Бо в ньому живуть три злих велетні.

– Гаразд, – відповів Жан-Луї.

Пастушок (французька казка) – 5

Але тільки-но принцеса пішла, як юнака потягло до лісу. Він вийняв з кишені невеличку дудочку і почав весело награвати. Коли це бачить – стоїть перед ним велетень, закутий у залізо. Як гримне велетень на Жана-Луї страшним голосом:

Ти що тут робиш, негіднику?

– Я тут гуляю, а взагалі пасу овець принцеси Анн, – відповів Жан-Луї, ледь тремтячи.

Велетень пильно на нього подивився і спитав:

Пастушок (французька казка) – 6

– А що в тебе на спині?

– Торбинка, – відповів пастушок. – А в ній хліб, м’ясо, вино. Хочеш?

Велетень з’їв усе, що було в торбинці. Одним ковтком вихилив пляшку.

Та пастушок знав, що велетні незвиклі до вина. І справді, за якусь хвилину той простягся на землі й заснув глибоким сном.

Жанові-Луї захотілося приміряти блискучий обладунок велетня, і він обережненько роздяг його. І в ту ж мить побачив: велетень змалів, став мурахою, а тоді й зовсім щез.

Пастушок (французька казка) – 7

Здивований і збентежений пастух пішов далі лісом. Невдовзі він побачив на галявині великий будинок, весь із заліза, й зайшов туди. На кухні, в кімнатах – усе виблискувало: стільці, столи, ліжка, тарілки. А в стайні стояв чудовий кінь, покритий залізною попоною.

Це був будинок велетня.

Пастушок (французька казка) – 8

Увечері, коли принцеса вийшла зустрічати свою отару, пастух був спокійний, ніби й не сталося дивовижної пригоди.

– Ви ходили до лісу? – спитала вона.

– Ні, моя принцесо.

– То й добре, бо я так хвилювалася!

– Моя принцесо, – сказав пастух, – сьогодні дуже жарко. Я страшенно хочу пити.

– Якщо однієї пляшки вина вам було мало, завтра я дам дві. Тільки нічого не кажіть батькові.

Пастушок (французька казка) – 9

Наступного дня принцеса зробила, як обіцяла, й провела Жана-Луї в ту саму долину. Повертаючись додому, знову попросила, щоб пастух не заходив у ліс. Та тільки-но вона зникла за обрієм, його знову потягло до лісу, і цього разу він зайшов далі.

Зненацька побачив перед собою велетня, страшнішого, ніж учорашній, з ніг до голови закутого в срібло.

– Ти що тут робиш? – спитав велетень грубим голосом.

– Я прогулююся і пасу овець принцеси Анн, – відповів пастух, цього разу й трішки не злякавшись.

Пастушок (французька казка) – 10

Велетня розізлила незворушність Жана-Луї, і він нахилився до нього, ніби хотів з’їсти.

– Що ото ти носиш на спині?

– Це торбинка з харчами на день: там хліб, м’ясо, вино. Ти голодний?

– Так, я дуже голодний!

Пастух вийняв з торбинки свій обід, і велетень з’їв усе так жадібно, ніби голодував цілий тиждень.

– А чи нема в тебе чогось випити? – спитав він.

Пастух подав йому пляшку вина – велетень випив її одним духом. Другу випив так само й одразу ж заснув. Пастух зняв із нього срібний обладунок, а сам пішов у глиб лісу і невдовзі натрапив на будинок із срібла. Кінь, стайня – все тут було оздоблене сріблом.

Пастушок (французька казка) – 11

Увечері принцеса знову спитала пастуха:

– Чи не ходили ви часом у ліс?

– О ні, моя принцесо! Але сьогодні була ще сильніша спека, ніж учора.

– Я давала вам дві пляшки вина, – сказала вона, – завтра дам три. Але батькові – ні слова.

Другого дня принцеса знов повела отару в ту саму долину. І знову благала Жана-Луї не ходити в ліс. Пастух пообіцяв, та тільки-но принцеса пішла, він подався до лісу.

Пастушок (французька казка) – 12

Цього разу він зустрів велетня, всього закутого в золото. Жан-Луї віддав йому свій обід і три пляшки вина. Велетень заснув міцним сном. Жан-Луї роздяг його, позбавивши тим тіла і сили, й одразу ж кинувся шукати будинок. Знайшов його дуже швидко, бо, осяяний сонцем, будинок виблискував золотом посеред великої поляни. Юний пастух завмер, побачивши там позолочені меблі. І кінь у золотій збруї, навіть підкови мав золоті.

Минуло небагато часу, і король, задумавши видати заміж свою доньку, влаштував турнір, який мав тривати три дні. Щодня переможцеві турніру мали вручати квітку. Лицар, який здобуде три квітки, стане чоловіком принцеси Анн.

Пастушок (французька казка) – 13

Пізно увечері принцеса прийшла до юного пастуха і сказала йому:

– Приходьте завтра вранці й постарайтеся виграти квітку.

У призначений день на арені зібралося багато сеньйорів. Юний пастух прибув у залізному обладунку і вбраний був так гарно, що ніхто його не пізнав.

Король замилувався вбранням незнайомця і його конем. «Який прекрасний лицар! – подумав він.– Я радо віддав би йому свою доньку».

Пастушок (французька казка) – 14

Жан-Луї тішився своїм успіхом. Тільки принцеса була нещасна.

– О! Мій пастушок уже не прийде, – зітхала вона.

Під кінець першого дня турніру Жан-Луї одержав першу квітку.

Увечері, побачивши пастуха, засмучена принцеса спитала:

– Чому ви не прийшли?

– Я був дуже хворий. Спека мене замучила. Але завтра я постараюся прийти.

Пастушок (французька казка) – 15

Наступного дня він одяг срібний об ладунок і гордо пройшовся перед усім королівським почтом.

«Який благородний сеньйор! – подумав король.– Сьогодні він вбраний ще краще, ніж учора. Тільки йому я віддам свою доньку».

Жан-Луї знову переміг усіх суперників і одержав другу квітку. Принцеса Анн бентежилася дужче й дужче і, зустрівши юного пастуха, дорікнула йому.

– Я не наважуюсь з’явитися серед цих лицарів, – сказав Жан-Луї, – я бідний хлопець...

– То я принесу вам одіж, – мовила принцеса.

– Спасибі, ви дуже добра. Але мені її не треба. Я таки спробую завтра прийти.

Пастушок (французька казка) – 16

Другого ранку він з’явився в замку одягнутий у золото. Вгледівши його, король був вражений.

«Ніколи я ще не зустрічав такого благородного сеньйора! Я дуже хочу віддати за нього свою доньку».

Одначе принцеса, не побачивши пастушка, попросила батька відкласти змагання. Чекали годину, другу, третю. Нарешті терпець урвався, і король запросив учасників турніру на арену. Юний пастух і цього разу одержав квітку.

Пастушок (французька казка) – 17

Увечері принцеса Анн прийшла до пастушка в сльозах і сказала:

– Ви так і не з’явилися в замок. А я мріяла вийти за вас заміж. Тепер батько віддасть мене за іншого.

– Завтра я все вам поясню, – сказав пастушок, попросивши принцесу супроводити його вранці, як завжди.

Пастушок (французька казка) – 18

Наступного дня, коли вони прийшли в долину, Жан-Луї запропонував принцесі піти з ним у ліс. Повагавшися трохи, вона згодилась. Пастушок завів її до будинку першого велетня і показав три горщики з квітками, які він виграв. Потім показав їй ще два будинки – один срібний, другий золотий.

Принцеса не вірила власним очам.

– Друже, – зітхнула вона, – ви куди багатший, ніж я.

Пастушок (французька казка) – 19

Разом вони поспішили до короля. Вислухав той розповідь про незвичайні пригоди юнака і радо віддав йому свою доньку.

Ось так чарівна принцеса Анн вийшла заміж за юного пастуха.

Обсудить]]>
<![CDATA[Бахтіяр (азербайджанська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/bahtijar-azerbajdzhanska-kazka https://derevo-kazok.org/page/bahtijar-azerbajdzhanska-kazka Tue, 13 Apr 2021 23:40:23 +0300 Бахтіяр (азербайджанська казка)

Жив колись бідний чоловік на ймення Бахтіяр. Одного разу прокинувся він рано-вранці й каже:

– Слухай, жінко, поклади мені в торбу просяного хліба й трохи сиру, то я помандрую.

А жінка йому відповідає:

– Таке й скажеш. Сиди краще вдома. Де вже тобі, старому, по світу вештатися?

– А ти, стара, краще помовч. Я бачив гарний сон і піду його шукати.

– Ой старий, ти, мабуть, на старість з глузду з'їхав. Де таке чувано, щоб люди сон шукали?

– Сказав тобі, мовчи. Поклади краще в торбу все, що я загадав.

Що було старій робити? Наготувала харчів на дорогу, почепив дід торбу та й пішов.

Ішов день, ішов ніч, ішов другий день і другу ніч, а тоді вже й з ліку збився.

Нарешті вийшов дід у степ. Бачить – пастух велику отару пасе. Біля пастуха пес ходить, а неподалік осел стоїть та ще халабуда з усім кочовим причандаллям.

Підійшов дід до пастуха, вклонився.

– Хай буде великий приплід у твоєї отари. У нас кажуть: «Коли ти голодний – іди до пастуха». Чи не нагодуєш ти мене, сину мій? Вже й не знаю, скільки днів я в дорозі. Хліб мій отакий, мов каменюка.

Недарма про пастухів ходить добра слава. Засукав пастух рукави, видоїв кількох овець і подав старому повнісіньку миску молока.

Бахтіяр накришив туди хліба, підкріпився і став знову збиратися в дорогу. А пастух і питає:

– Скажи, добрий чоловіче, звідки ти прийшов і чи далеко мандруєш? Може, дорога твоя довга, то я тобі сиру відчавлю і масла сколочу.

– Сину мій, я такого-то краю й такого-то села. А куди мене заведе дорога, довга вона чи коротка, я й сам не знаю. В житті своєму я мало бачив доброго, та ось недавно пощастило мені побачити гарний сон, то я йду шукати його.

Здивувався пастух:

– Хіба сон можна знайти? Люди щоночі тисячу снів бачать. Де ж їх шукати?

– Сину мій,– відповідає Бахтіяр,– можна тисячу тисяч снів побачити й ніколи навіть і не згадати про них. А той сон, який я бачив, такий, що за ним і на край світу підеш.

– То, може, ти продаси мені свій сон? – питає пастух.– Я тобі добре заплачу за нього.

Завагався старий, подумав, а потім і каже:

– Ай продам. Ти хлопець славний, молодий. Може, ти швидше, як я, цей сон знайдеш.

Розповів дід пастухові свій сон, а той віддав йому за це усю отару, собаку з віслюком на додачу та ще й курінь з усім кочовим причандаллям. Заодно вони помінялися і своїми іменами: пастух прибрав дідове ім'я – Бахтіяр, а дід – пастухове Малик-Мамед.

І розійшлися вони.

Почепив пастух торбу й пішов світ за очі, куди ноги понесли. Хай йому щастить!

А старий Малик-Мамед із своєю отарою поволі поплентав додому.

Дістався він до свого села, підійшов до своєї хати. А жінка побачила його та й ну дорікати:

– Та ти що, старий? Чию це ти отару пригнав? І не соромно тобі! Всі сусіди тепер на тебе киватимуть: «Дивіться,– скажуть,– Бахтіяр на старість пастухом став»

– Не сварися, стара,– каже Бахтіяр.– Ніякий я не пастух. Це моя отара. А виміняв я її на свій сон. Іще затям собі, що тепер звати мене не Бахтіяр, а Малик-Мамед.

Стара від такого дива аж рота роззявила.

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 2

«А може, це не мій чоловік?» – подумала вона й каже старому:

– Вибачай, що я запанібрата з тобою. Ти дуже скидаєшся на Бахтіяра, то я подумала, що ти він.

Старий знав, що його жінка була невеликого розуму, а тепер і той втратила.

– Гей, жінко,– каже старий,– ти геть з глузду з'їхала. Та я ж чоловік твій. Кажу ж тобі: я проміняв свій сон, а разом із сном і своє ім'я. Я – це я. Але раніше я був бідняком Бахтіяром, а тепер став багатієм Малик-Мамедом.

Врешті жінка зметикувала, що до чого, і заходилася лічити вівці. А старий стоїть та й примовляє:

– А, стара, недурно я по той сон ходив. Хоч сну свого я й не знайшов, зате багатство здобув.

Залишмо їх при добрі та достатках жити, а самі вирушимо услід за Бахтіяром.

Ішов Бахтіяр поволі горами та долинами й нарешті дійшов до муру якогось міста.

День уже добігав кінця, і міські ворота були зачинені. Хоч як добивався Бахтіяр, хоч як просив, варта не пустила його до міста. Де подінешся? Довелося Бахтіярові спати просто неба. Ну, та пастух звик до цього. Скрутився він бубликом, ноги до підборіддя підібгав, голову в плечі ввібрав та й заснув міцним сном.

Серед ночі Бахтіяр почув, ніби гукає його хтось:

– Бахтіяре! Бахтіяре! Прокинься, Бахтіяре!

Схопився він спросоння, глянув праворуч, глянув ліворуч, глянув уперед, глянув угору: аж бачить – стоїть хтось на мурі і шепоче:

– Бахтіяре! Чого ж ти стоїш? Ось-ось світатиме. Бери мерщій торбу. Зараз я вийду до тебе.

Здивувався Бахтіяр. «Хто ж це,– думає,– знає мене в чужому місті?»

Коли вже прибрав чуже ім’я, то й долю чужу треба брати. Узяв він важку торбу, підійшов ближче до муру, стоїть і жде, що ж воно далі буде.

Коли це відчиняються ворота, і хтось, по самі очі запнутий у плащ, виводить двоє коней.

– Прилаштовуй мерщій торбу до сідла,– сказав незнайомий.– У палаці можуть спохопитися, тоді нас піймають і вб'ють. Що вже мені довелося попокричати, поки ти прокинувся! Сідай на коня, й поскачемо!

Тепер Бахтіяр уже зовсім не тямив, на якому він світі. Від кого йому втікати? І що це за чоловік? І звідки знає його ім'я?

Але перепитувати не було коли, і, звірившись долі, Бахтіяр скочив на коня й поскакав услід за своїм поводирем.

До самісінького ранку скакали вони без перепочинку. А коли зовсім розвиднілося, Бахтіяр побачив, що з ним поряд скаче така красуня, якої він зроду-віку не бачив.

А красуня глянула на Бахтіяра й теж від подиву зойкнула.

– Юначе,– спитала вона,– хто ж ти такий і як твоє ім'я?

– Ханум,– відповів Бахтіяр,– хіба ти забула, хто я? Ти уночі сама гукнула мене, а зараз не пам'ятаєш мого імені?

– То твоє ім'я теж Бахтіяр?

– Ханум, а в кого ще таке ім’я? Хіба ти не мене гукала?

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 3

– Звичайно, я не тебе гукала,– сказала красуня.– Знай і пам’ятай, юначе, я дочка падишаха цієї країни, і звати мене Зарніяр-ханум. Векіл мого батька має сина Бахтіяра. Ми покохали одне одного. Батько мій хотів мене видати за сина візира. А я не хотіла йти за нього. От ми і домовилися з Бахтіяром, що цієї ночі, коли в палаці всі поснуть, втечемо. Та чи він побоявся, чи з ним приключилося щось недобре? І треба ж, щоб тебе доля привела на те самісіньке місце, де я його чекала, і щоб ти носив таке саме ім'я, яким я звала його. Десь так судилося, щоб я з тобою втекла з батьківської домівки! Що ж, така вже моя доля. Але ми не повинні гаяти ані хвилини, поки не покинемо володінь мого батька!

Сказавши це, вона пришпорила свого коня. Бахтіяр пришпорив свого, і вони знову поскакали так, що вітер загув їм назустріч.

Сонце вже сховалося за горами, коли вони під'їхали до столиці якогось царства.

На золото, що було в торбі, вони купили дім з садом, квітником і водограєм.

Бахтіяр скинув одіж пастуха, надів розкішне вбрання і став таким красенем, що падишах нізащо в світі не здогадався б, що це пастух.

Побралися красуня Зарніяр з Бахтіяром, і стали жити вони в своїй новій оселі дружно й гарно.

Ще не справдився сон, який купив Бахтіяр, а вже він був і багатий і щасливий, немов уві сні.

Та щастя – що той птах: ось воно з тобою, та не встигнеш озирнутися – і нема його, щезло.

Отак і з Бахтіяром.

Забажалося йому якось, щоб поголив його не простий голяр, а цирульник падишаха. Прийшов до нього цирульник, і треба ж було – відчинив не ті двері й випадково побачив красуню Зарніяр-ханум. Побачив її красу– і світ йому захитався перед очима.

Поголив він сяк-так голову Бахтіяра і побіг чимдуж до падишаха.

– Падишах,– закричав на весь палац,– хай буду я твоєю жертвою! Де твої очі? Чого ти сидиш тут?

– А що таке? – питає падишах.

І цирульник розповів йому про красуню, жінку чужоземця. Так розповів, так розмалював, що падишах, навіть не бачивши її ні разу, закохався і жити без неї не хоче.

Покликав він свого візира й каже:

– Візире, порадь мені, як бути, що робити? Я хочу побачити її.

– Хай живе володар світу! – каже візир.– Що може бути простіше? Поклич Бахтіяра й звели: – Завтра опівдні буду твоїм гостем. А сам прийди на годину раніше. Зайдеш у дім неждано-негадано і неодмінно побачиш його жінку.

Сподобалася падишахові порада візира. Він наказав привести Бахтіяра і, коли той прийшов, мовив йому таке:

– Привіт тобі, чужоземцю! Хай ніхто не кривдить тебе. Чув я, що ти добрий чоловік, і хочу тобі висловити свою шану. Отож завтра опівдні чекай мене, я прийду до тебе в гості.

Невеселий повернувся Бахтіяр додому – не п'є, не їсть, слова жодного не скаже.

– Бахтіяре, світло очей моїх,– каже жінка,– признайся, що тобі таке. Мені й жити не хочеться, коли ти такий сумний. Невже я надокучила тобі? Що. ж мені тоді робити? Пропаду я на чужині.

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 4

– Люба моя Зарніяр-ханум, якщо вже я не зміг приховати свого смутку, то знай і ти, яке лихо нас спіткало. Падишах хоче мені виявити свою ласку і бути нашим гостем. А нащо мені його ласка? Мені й без неї добре. І нащо падишахові ходити до мене в гості? Хіба у нього мало своїх лакуз?

Почула це Зарніяр-ханум, і серце в неї защеміло. Одразу зрозуміла, що падишах надумав розлучити її з Бахтіяром.

Але вона нічим не виказала свого хвилювання й весело сказала:

– Бахтіяре, світло очей моїх, але ж чого ти такий сумний? Хіба це біда, що падишах прийде до нас у гості? Усі ще більше шануватимуть тебе, коли почують, що сам падишах приходив до тебе. Іди мерщій на базар та купи рису, турачів, фазанів. Падишаха треба добре пригостити. І забудь про смуток, хай він залишиться на завтрашній день.

Так вони і зробили. А на другий день зранку заходилися варити і смажити, мити і прибирати, щоб якнайкраще зустріти високих гостей.

Зарніяр і Бахтіяр чекають гостей опівдні, квапляться обід вчасно зварити.

А падишах поспішає раніше в гості прийти, попасти в дім нежданим гостем.

І як сказав великорозумний візир, так і сталося: прийшов падишах на годину раніше, відчинив двері і побачив красуню Зарніяр-ханум.

Зиркнула Зарніяр-ханум на падишаха, але слова не сказала, тільки брови звела. І тієї ж миті немов гостра стріла вилетіла з її очей і пробила груди падишаху.

Вражений у саме серце, він упав непритомний.

Кинувся до нього візир, торсає його, шепоче на вухо: – О великий падишах! Що з тобою? Отямся!

Нарешті візир підвів падишаха і так-сяк привів до тями.

А тут і обід подали. Понад силу скуштував падишах те, се та й пішов. Іде, однією рукою за серце хапається, другою – на візира опирається.

Вдома ліг падишах у ліжко й каже:

– Візире! Порадь мені, що робити? Ця красуня має стати моєю дружиною.

А візир йому відповідає:

– Великий падишах! Так легко у цього чоловіка жінку не відбереш. Що люди скажуть? Ти ж справедливий падишах. Треба спочатку Бахтіяра спекатися. Тільки ж так, без причин, його не скараєш – народ схвилюється. Ти ж милосердний падишах. Я тобі ось що пораджу: поклич Бахтіяра й загадай принести тобі райських яблук. А де він добуде ті райські яблука? Ніде. Отоді ти й звелиш зітнути йому голову, а жінку його забереш собі.

Припала до. серця падишахові візирова порада, і він наказав одразу ж гукнути Бахтіяра.

Прийшов Бахтіяр.

– Ось що, мій друже,– сказав падишах.– Бачиш: я занедужав. Лікарі порадили мені з'їсти яблуко з райського дерева. Будь ласка, добудь мені райських яблучок.

А Бахтіяр у відповідь:

– Хай живе падишах! Я б і радий тобі прислужитись, але ж звідки мені, чужинцю, знати, де в цій країні ростуть райські яблука? Ти краще загадав би своїм людям– вони швидше знайдуть ці цілющі плоди.

Розгнівався падишах:

– А ти краще не говори зайвого! – кричить.– Даю тобі сорок днів. Не принесеш райських яблук – накажу тобі голову відрубати.

Сумний повернувся Бахтіяр додому.

– Що тобі таке, Бахтіяре? – питає його жінка.– Чому ти знову такий смутний?

– Хай ужалить змія нашого падишаха,– розлютував Бахтіяр.– Заманулося йому райських яблук. Видно, хоче мене з світу зжити.

– Не журися,– сказала Зарніяр-ханум.– Я порятую тебе. Ось візьми цей перстень і йди на схід сонця. Три дні й три ночі йтимеш і прийдеш у царство дивів. Накинуться на тебе диви, а ти не лякайся. Покажеш їм цей перстень – і вони й пальцем тебе не зачеплять, усе зроблять, що тобі заманеться. Це перстень не простий, на ньому знак самого царя дивів!

Зняла Зарніяр-ханум перстень із своєї руки й віддала Бахтіярові.

І вирушив Бахтіяр у далеку дорогу по райські яблука. Три дні й три ночі йшов, а на ранок четвертого дня досяг він країни дивів. Тільки-но ступив на їхню землю, як усі диви накинулися на нього, схопили його, замалим на шматки не роздерли. Бахтіяр ледь устиг вийняти перстень з кишені.

Побачили диви цей перстень і попадали ниць перед Бахтіяром.

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 5

– Наказуй,– кажуть,– ми твої слуги.

– Наказую,– відповідає Бахтіяр,– добути мені райських яблук.

– Гаразд,– каже один див,– тільки для цього нам треба вирушити в країну прекрасних пері. Сідай мені на плечі. Я понесу тебе до них.

Сів Бахтіяр на плечі дивові, і полетіли вони далеко, за хмари. Три дні й три ночі летіли, а потім сіли на землю, на березі бистрої річки, коло столітньої чинари.

– Сховайся за цією чинарою і чекай,– сказав див.– Невдовзі сюди прилетять прекрасні пері, дочки тутешнього падишаха. Прилетять вони голубками, а потім обернуться в дівчат і купатимуться в цій річці. А ти не гай часу: сховай одіж однієї з них і не віддавай доти, поки не зробить усе, що ти попросиш. А коли матимеш яблука, перекинь перстень з пальця на палець, і я знову прийду до тебе.

Сказав див і зник. А Бахтіяр причаївся біля чинари і жде прекрасних пері.

Недовго він ждав. Аж бачить: летять до річки три сестри – три голубки.

Сіли вони на березі й загомоніли. Одна голубка каже:

– Сестри, роздягайтесь, будемо купатися.

Друга каже:

– Сестри, я бачила поганий сон – не треба сьогодні купатися.

Третя каже:

– Ой сестри, ми ж здалеку сюди прилетіли, невже так і не покупаємося?

Нарешті старші вмовили найменшу, обернулись усі на дівчат, зняли одіж і кинулись у воду.

Бахтіяр вибіг із-за дерева, схопив одіж, що лежала ближче, і знову сховався за чинарою.

Старша одяглася – на голубку обернулася, середульша одяглася – на голубку обернулася, а найменша– ніяк не може свого вбрання знайти. Шукали-шукали сестри її вбрання – ніде його нема.

Тоді сказала старша сестра так голосно, щоб навсібіч було чути:

– Гей, озовися, хто забрав убрання нашої сестри! Вийди і віддай те, що забрав. Клянемося тобі короною падишаха: усе, що захочеш, дамо, усе, що забажаєш, зробимо.

Почувши це, Бахтіяр вийшов з-за чинари.

– Коли так,– каже,– принесіть мені райських яблук, тоді я віддам одіж вашої сестри.

Тільки-но він сказав ці слова, як одна знялася в небо. Може, година минула, може, й менше, а голубка вже прилетіла й принесла в дзьобі гіллячку з райськими яблучками.

Узяв Бахтіяр яблука, а голубкам віддав одіж їхньої сестри. Потім перекинув перстень з пальця на палець – і в одну мить перед ним з'явився див.

– Ну що, сідай мені на плечі,– каже див,– та тільки тримайся міцніше.

І вони знову полетіли понад самими хмарами.

Летіли, летіли та й опустилися на землю в тому самі-сінькому місці, звідки злетіли.

Попрощався Бахтіяр з дивом і пішов далі сам. Три дні й три ночі йшов, поки побачив стіни свого міста. Навіть додому не заходив, одразу відвідав падихаша.

– Хай щастить тобі, падишах,– каже.– Я приніс райські яблука.

Дивиться падишах на Бахтіяра й очам своїм не вірить.

– Ой же, Бахтіяре, як ти мене втішив! – озвався нарешті падишах.– Подумати тільки, райські яблука мені приніс! Дякую тобі, друже. Щиро дякую.

Це в нього на язиці такі слова, а на думці інше.

«Щоб тобі небо впало на голову! – думає падишах.– Щоб під тобою земля провалилася. Приніс він мені райські яблука, будь вони неладні!»

Та хоч круть, хоч верть, а довелося падишаху віддячити Бахтіярові гарними подарунками й відпустити з миром додому. А вдома Бахтіяра чекала красуня дружина за розкішним столом.

Хай Бахтіяр собі гуляє з прекрасною Зарніяр-ханум, а ми тим часом розповімо про падишаха.

Цілий день ходив падишах сам не свій. Нарешті знову покликав до себе візира.

– Візире,– каже,– порадь, що мені робити? Куди його послати, щоб він більше не повернувся?

– Хай живе падишах,– відповідає візир.– Є таке місце, звідки він не зможе повернутися. Загадай принести троянду із саду Гюлістана Ірама. Де він її добуде?

Ще ніхто туди дороги не знаходив.

– Дякую тобі за гарну пораду,– сказав падишах. Насилу діждався він ранку й послав по Бахтіяра.

– Бахтіяре,– каже,– в усьому царстві нема такого відважного чоловіка, як ти. Коли б не ти, хто роздобув би мені райські яблука? Ніхто. Зроби ще одну ласку – принеси мені, друже, троянду із Гюлістана Ірама. Даю тобі сорок днів. А не принесеш – накажу тобі голову відрубати.

Мовчки вислухав Бахтіяр падишаха, навіть слова не сказав. Уклонився й пішов додому.

І цього разу помітила Зарніяр-ханум, що невеселий повернувся додому Бахтіяр од падишаха.

– Бахтіяре,– каже вона йому,– чом ти такий сумний? Хіба ти не знаєш, що як тобі невесело, то й мені журно?

– Як мені бути веселим, коли жити мені лишилося сорок днів. Падишах загадав, щоб я приніс троянду із саду Гюлістана Ірама. Де ж я роздобуду ту троянду? Де той сад? Та й чи є насправді він де-небудь?

– І це вся твоя біда? – засміялася Зарніяр-ханум.

– А хіба це не біда? – здивувався Бахтіяр.

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 6

– Ну, тоді слухай мене уважно, Бахтіяре,– сказала Зарніяр-ханум. Я знаю чарівний вірш, а хто знає його, тому відкрита дорога до саду Гюлістана Ірама. Я скажу тобі цей вірш. Ти заплющиш очі й прочитаєш його. Розплющиш очі – і опинишся в саду Гюлістана Ірама. Там ти побачиш дівчат. Яка гірша, яка з них краща – ніхто не скаже. Та одна з них – як сонце між зорями – всіх своєю красою переважає. Звати її Гюлі-гах-гах-ханум, бо коли вона усміхається, з її вуст падають троянди. Ти візьми одну троянду й мерщій заплющ очі. Потім прочитай чарівний вірш, і ти знову повернешся додому. Та на красуню не озирайся, бо лихо буде.

Вона прошепотіла йому на вухо заповітний вірш, і Бахтіяр вирушив у дорогу. Вийшовши з міських воріт, зупинився, заплющив очі й прочитав чарівний вірш.

Тільки-но Бахтіяр промовив останнє слово – підхопила його якась сила й понесла. Від подиву він розплющив очі. Розплющив – і тієї ж миті його ноги торкнулися землі.

Озирнувся Бахтіяр довкола й сам не повірив: за все своє життя він ще не бачив такої краси. Цвітуть троянди, витьохкують солов'ї, міняться веселкою водограї. І поміж квітів та водограїв танцюють і співають сорок чарівних дівчат.

Та одна переважає всіх своєю красою.

Глянув на неї Бахтіяр і насилу погляд відвів. Але не втерпів, ще раз глянув і не міг більше відвести від неї очей. Забув про все на світі: і про троянду, і про падишаха, і звідки прийшов, і чого прийшов.

Залишимо його тепер у саду Гюлістана Ірама й розповімо про Зарніяр-ханум.

День чекала Зарніяр-ханум чоловіка, два дні чекала, десять днів чекала, двадцять днів чекала. Ось уже тридцять дев’ять днів проминуло, сороковий настав, а Бахтіяра все нема.

«Мабуть, причарувала його Гюлі-гах-гах-ханум,– думає Зарніяр,– і не зможе він тепер сам вийти із саду Гюлістана Ірама».

Заплющила вона очі, прочитала чарівний вірш і тієї ж миті опинилася в егіду Гюлістана Ірама.

Бачить – таки правда: Гюлі-гах-гах-ханум танцює з дівчатами, а Бахтіяр тут же стоїть, очей від неї відвести не може.

Весело в саду, сміються дівчата, сміється Гюлі-гах-гах-ханум, а троянди з її вуст, як дощ, падають – усю землю мов запашним килимом вкрили.

– Іди з нами потанцюєш,– запрошують дівчата Зарніяр-ханум.

– Хіба мені до танців! – відповідає вона дівчатам, а сама обернулася в голубку, а Бахтіяра перетворила в голуба.

Коли прилетіли вони додому, голубка красунею Зарніяр стала, а голуб – Бахтіяром.

Тільки-но Бахтіяр переступив поріг, як до нього поповернулася пам’ять. Соромно йому стало, що прийшов він з голими руками.

«Може, ще встигну до заходу сонця троянду принести»,– подумав Бахтіяр.

Кинувся він з дому і вже очі заплющив, уже перші слова чарівного вірша проказав, як тут підбігла до нього Зарніяр-ханум, узяла за руки й каже:

– Бахтіяре! Що ти надумав? Вернися додому! Поглянь, що тебе чекає вдома!

Повернувся Бахтіяр додому. Дивиться – й очам не вірить: на столі лежить троянда Гюлістана Ірама.

– Не гай часу, Бахтіяре,– каже йому жінка.– Бери цю троянду й мерщій іди до падишаха. Вже сороковий день добігає кінця.

Бахтіяр так і зробив – схопив троянду й подався у палац.

Падишах очі витріщив від подиву:

– Ти диви,– каже,– Бахтіяр живий-здоровий, до мене прийшов, мені троянду приніс! От пощастило!

Обнімає падишах Бахтіяра, а сам думає: «От лихо, от біда! Як же мені його позбутися?»

Не встиг Бахтіяр і за ворота вийти, як падишах знову гукає свого візира.

– Візире,– мало не плаче падишах,– що ж робити? Як мені бути? Його хоч у пекло пошли, він все одно живий повернеться. Візире, порадь мені.

Не знає візир, що й робити. Годину думав, дві години думав і раптом ударив себе рукою по чолу.

– Придумав,– каже,– придумав, великий падишах! Накажи Бахтіяру, щоб він на той світ пішов і провідав твоїх батька й матір. Оцього уже він не зробить.

Дуже сподобалася падишахові порада візира, й він одразу звелів привести Бахтіяра. Коли той прийшов, падишах йому й каже:

– Бахтіяре, друже, поможи мені! Давно я не бачив своїх батька й матір. Сходи, друже, на той світ, довідайся, як вони живуть, чи здорові, чи веселі.

– Падишах, будь справедливий! – став благати Бахтіяр.– Ти вимагаєш від мене неможливого.

А падишах у відповідь:

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 7

– І чути нічого не хочу. Даю тобі сорок днів, сам на той світ дороги не знайдеш, тобі мій кат допоможе. Отож начувайся.

Прийшов Бахтіяр додому, а Зарніяр-ханум дивиться на нього й очам своїм не вірить: він це чи не він.

– Гей, Бахтіяре, на тобі лиця нема. Що з тобою?

– Падишах звелів мені піти на той світ, батька й матір його провідати. Де ж таке бачено?

– Твоєму лиху можна зарадити,– сказала Зарніяр-ханум.– Піди й скажи падишахові, щоб наказав скласти на майдані гору дров і облити їх олією. А сам ти залізь на самісінький вершечок. Як запалає вогнище, підніметься вгору густий чорний дим і сховає тебе від людських очей. Я тим часом обернусь голубкою, тебе перетворю в паличку і винесу з вогню цілим і неушкодженим. Не сумуй. Побачиш, як я з падишахом поквитаюсь.

Бахтіяр на радощах пішов до падишаха й каже:

– Хай живе падишах! Накажи, о великий шах, скласти на майдані сорок в'язок дров і вилити на них сто бочок олії. Я вилізу на самісінький вершечок, і, коли підпалять дрова, вогонь мене підніме на небо й донесе аж до того світу. Та дивись, не пошкодуй дров, щоб велике полум’я було.

– Що ти, друже! Хіба я пошкодую? – каже падишах.– Я ж для себе стараюсь! – Й одразу наказав покласти на майдані не сорок, а сто в'язок дров.

«Хай,– думає,– і кістки його згорять, щоб і сліду не лишилося».

Наклали падишахові слуги цілу гору дров. Заліз на неї Бахтіяр і кричить униз:

– Гей ви, підпалюйте мерщій! Час мені на той світ іти.

– Хай щастить тобі,– сказав падишах і сам підпалив дрова.

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 8

– Ти й наших рідних провідай! – кричить падишах Бахтіяру.– Уклін їм від нас передай.

Запалахкотіло полум'я з усіх боків. Затріщали, закуріли дрова, іскри й дим стовпом знялися до неба й заступили Бахтіяра від людських очей.

Обернулася Зарніяр-ханум голубкою, перетворила Бахтіяра на паличку й цілим і неушкодженим винесла з вогню.

А падишах з візиром та цирульником цілу ніч не спали: то олію лили, то дрова у вогнище підкидали.

Полишимо їх біля вогнища, а самі ходімо в дім Бахтіяра.

До самого ранку бенкетував Бахтіяр із своєю прекрасною Зарніяр-ханум. І всі тридцять дев’ять днів провели у веселощах та розвагах. А на світанку сорокового дня Зарніяр-ханум сказала:

– Хай живе падишах! З його ласки ми непогано повеселилися. Настав час і його повеселити. Падишах хотів почути вісточку від батька – хай здійсниться його мрія.

Узяла вона звиток і написала на ньому таке:

«Хай палає від сорому твоє обличчя. Хай твої очі не бачать сонця! Ти послав Бахтіяра провідати нас, а сам полінувався прийти. Горе синові, який забув свого батька й матір. Щоб не впали на твою голову прокляття, прийди до нас – хай і ми порадіємо, дивлячись на тебе».

Потім написала таке самісіньке послання й візирові.

Не забула й цирульника: і йому на той світ запрошення написала.

Усі три звитки поклала Бахтіярові в торбу і, поки не зійшло сонце, повела його на міський майдан. Там посадила Бахтіяра на попелище, звеліла заплющити очі й засипала всього попелом.

Прокинувся вранці падишах й одразу ж гукнув візира з цирульником. Незабаром вийшли вони на майдан, узялися за лопати й ну перекидати попіл, що лишився від вогнища. Кидають його на всі боки, за вітром розвіюють. Хай люди бачать, що вже нема Бахтіяра, не повернувся він з того світу.

Половину попелу перелопатили, як раптом купа заворушилася, попіл посипався, і з самісінької середини вискочив Бахтіяр.

– Хай живе падишах! – вигукнув він.– Ой же й поспішав я! Боявся, що не встигну й розгніваю тебе. Дякую тобі, що назустріч вийшов, з півдороги попіл відкидав. А наказ я виконав. Батька й матір твоїх провідав і привіт їм передав. Усім вони задоволені, лише на тебе сердяться,– хай не впаде тільки гнів твій на мою голову.

– А моїх рідних бачив? – питає візир.

– Аякже, бачив. Вони там батькові падишаха служать так само, як ти тут, і послання написали.

І він вийняв із торби три звитки.

Прочитав падишах – до самісіньких вух почервонів.

Прочитав візир – увесь горить від сорому.

Прочитав цирульник – у нього й лисина почервоніла.

Стоять і один на одного глянути соромляться.

Нарешті падишах каже:

– Бахтіяре, якщо мені на той світ іти, скільки дров треба?

Бахтіяр (азербайджанська казка) - 9

– І я не проти відвідати рідних,– каже візир.

– То ви й мене з собою візьміть,– каже цирульник.

– Е, тоді на вас усіх багато дров треба, не менше п'ятисот в'язок,– каже Бахтіяр.

Наказав падишах скласти на майдані п'ятсот в'язок дров, потім виліз з усією своєю родиною, візиром і цирульником на самісіньку гору й звелів підпалити одразу з чотирьох боків.

Небачений вогонь здійнявся до неба й поніс падишаха з усією його родиною, візиром та цирульником на той світ.

А народ обрав Бахтіяра своїм падишахом. І він правив так добре й справедливо, що всі тільки й казали: «І куди ми раніше дивилися, треба давно було б так зробити».

Ось і падишахом став Бахтіяр. І жінка його серед красунь найперша красуня, і палац у нього найбагатший. Досяг такого, про що й не мріяв. А сон – не збувся. І не знав Бахтіяр, де шукати його, де знайти. Він же отару овець віддав за цей сон і в додачу своє ім'я!

Тільки недарма кажуть: де шукаєш, там не знайдеш, де не ждеш, там зустрінеш.

Якось увечері повернувся Бахтіяр із суду, зайшов у покої своєї жінки, бачить: Зарніяр спить міцним сном. Не став Бахтіяр її будити, загорнувся у свою мантію, як колись пастухом загортався, і ліг долі. Ноги до підборіддя підібгав, голову на плечі ввібрав і заснув міцним сном.

Уночі Зарніяр-ханум прокинулася, бачить: спить у її покоях якийсь чужий чоловік. Гукнула вона своїх служниць, дивляться всі на нього, не знають, що робити– чи то по варту бігти, чи самим зайду вигнати.

І раптом Зарніяр-ханум каже:

– Де ж були мої очі! Це ж сам Бахтіяр. Я знаю: він раніше був пастухом. Він звик так спати. Ідіть до себе, а я тут посиджу, його сон постережу.

Пішли служниці, а Зарніяр-ханум сіла біля Бахтіяра, сидить, стереже його сон.

Серед ночі прокинувся Бахтіяр, подивився на Зарніяр-ханум і, немов від яскравого світла, примружився. Потім знову розплющив очі, глянув знову на неї і як засміється!

Не збагне прекрасна Зарніяр-ханум, що це з її чоловіком скоїлося, чого він так радіє.

– Бахтіяре,– питає,– що тобі таке? Чому, дивлячись на мене, ти сміхом заливаєшся?

А Бахтіяр у відповідь:

– Не з тебе я сміюся. Я на радощах сміюся, бо збувся нарешті сон, який я купив у одного діда. Це не простий був сон. Приснилося дідові, що серед ночі зійшло сонце й світить йому над головою. Люди кажуть, так не буває, а от сталося, бо ти, Зарніяр-ханум,– моє сонце. І знай ще, що звати мене не Бахтіяр. Ім’я це я купив разом з цим сном. А справжнє моє ім'я – Малик-Мамед.

Обсудить]]>
<![CDATA[Пастух з очима-зорями (угорська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pastuh-z-ochima-zorjami-ugorska-kazka https://derevo-kazok.org/page/pastuh-z-ochima-zorjami-ugorska-kazka Sun, 30 Aug 2020 00:29:59 +0300 Пастух з очима-зорями (угорська казка)

Було це там, де зроду-віку цього не було.. За сімома країнами, за океанами жив один король.

Та такий злий, що люди жахалися самого його імені. Тільки-но король чхне, як звістку про це по всій країні розносять вершники на прудконогих скакунах. І якщо хтось не казав: «На здоров’я!», то його зразу карали на смерть.

От усі й бажали йому здоров’я, лише один убогий пастух мовчав.

Його схопили і привели до короля, щоб той вчинив над ним суворий суд.

Хоч як наказував, хоч як погрожував король, пастух все ж не хотів йому сказати: «На здоров’я!» і зрештою поставив королю таку умову: він побажає йому здоров'я лише тоді, коли король віддасть за нього свою дочку.

А хлопчина той був бідовий. Королівська дочка йому сподобалась, але ще й інше мав на думці: добре було б після смерті короля правити державою, справи всі повернути на свій розсуд.

Юна королівна охоче вийшла б за пастуха — хлопець він був показний, розумний, а очі в нього сяяли, мов дві зорі.

Але король не давав згоди і придумав для пастуха люту кару: наказав своїй варті кинути його в клітку до білого ведмедя.

Варта так і зробила.

Проте тільки-но ведмідь побачив, що очі в пастуха, мов дві зорі, він одразу почав лащитися до нього і лизати йому руки.

Вранці варта побачила, що пастух живісінький: грає собі на сопілці, а ведмідь танцює.

Навіть сам король прийшов подивитися на таке чудо.

Але дочку свою він все-таки не хотів віддати за пастуха і придумав для нього кару ще лютішу: наказав варті кинути його у темницю до їжаків.

— Не боюсь я, хоч на сто смертей посилайте! — сказав пастух. — Здоров’я не побажаю, поки не віддасте за мене вашу дочку.

Кинули його у темницю до їжаків. Але їжаки тільки подивилися йому в очі, і вже не займали його. А пастух витягнув свою сопілочку, заграв, і їжаки танцювали до самого ранку, аж поки на зміну не прийшла нова варта.

Знову покликали короля. Він дивився, вражений, а втім, не бажаючи віддати свою дочку за пастуха, наказав кинути його в яму з гострим пакіллям.

— Не боюся я і страшного пакілля, — відповів пастух королю. — Однаково не побажаю вам здоров’я, поки не віддасте за мене дочку.

Повели пастуха і кинули його в яму на сотню гострих кілків. Але й на цей раз нічого лихого не сталося з ним. Очі пастуха освітили темряву, і падаючи, він проскочив поміж гострих кілків. Упав на дно ями, анітрохи не забившись.

Вранці він уже сидів на краю ями і грав на сопілці.

Король зрозумів, що пастуха здолати нелегко, і тому надумав нову хитрість. Він наказав запрягти коляску, сів у неї і поряд посадовив пастуха. Коні мчали, як вихор. Раптом вони під’їхали до срібного лісу.

— От що, — сказав король, — я подарую тобі цей ліс, як тільки ти скажеш: «На здоров’я!».

— Не скажу я цього! — уперто відповів пастух. — Доти не скажу, поки не віддасте за мене дочку.

Помчали далі. Тепер під’їхали до золотого замка.

— Я подарую тобі цей золотий замок, — сказав король, — якщо ти скажеш: «На здоров’я!».

— Не скажу я цього і тепер! — відповів пастух. — А лише тоді скажу, коли дочку за мене віддасте.

— Добре, — сказав король у розпачі. — Що вдієш, нехай вона буде твоєю!

Повернулись вони до палацу, і король послав гінців по всій країні, запрошуючи гостей на весілля своєї доньки з пастухом. І справили ж тоді бенкет на весь світ! Спершу подали м’ясо з хріном. Хрін був-такий міцний, що король чхнув, та так, як ніколи не чхав.

— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я! — вигукнув пастух і всі разом з ним.

— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я! — все ще вигукував пастух, хоч гості вже давно мовчали.

Так вигукував він, аж поки всі гості на бенкеті не почали сміятися і король не закричав:

— Та годі вже!

Але пастух невгавав:

— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я!

— Перестань галасувати! — сердито нагримав на нього король. — Візьми половину мого королівства, тільки не галасуй... Візьми все королівство!

Пастух умить замовк. Народ одразу коронував його і дружину його молоду, і вони, можливо, й досі ще царюють, якщо не померли.

Обсудить]]>
<![CDATA[Казка про Садика (арабська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-sadika-arabska-kazka https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-sadika-arabska-kazka Thu, 10 Oct 2019 00:47:59 +0300 Казка про Садика (арабська казка)

Був собі пастух на ймення Садик, тобто Правдивий. А звали його так тому, що він ніколи не брехав. І хоч би яку шкоду робив, завжди щиро зізнавався. Служив він в одного еміра і пас його череду. Якось поїхав той емір у гості до другого еміра, і засперечалися вони про те, чи є на світі вірна і чесна челядь. Емір, у якого Садик пас череду, почав вихваляти свого наймита. Другий не згоджувався з ним, запевняючи, що й Садик, напевне, тільки прикидається чесним, а коли випаде нагода, не упустить її, щоб обдурити свого пана. І побилися вони об заклад. Домовились, що коли отой другий емір спіймає Садика не гарячому, то неодмінно забере в першого половину всієї його череди, а як не зробить цього, то не пошкодує половини своєї череди.

Роз’їхалися вони. Тоді другий емір звелів своїй доньці, щоб перебралася простою дівкою та й підманула Садика, що пас череду.

А в тій череді був величезний бик із золотими рогами. І почала емірова дочка підлещуватися до Садика та вмовляти, щоб зарізав того бика. Мовляв, як вволить її волю, то вона його покохає

Хлопець не став довго вагатися й зарізав бика, а золоті роги поклав на ніч собі в головах. Уклалися вони спати, а емірова донька викрала вночі ті коштовні роги та й утекла до батька. Батько зрадів і думає:

«Попався Садик – тепер буде одбріхуватися!»

А Садик як прокинувся та побачив, що нема золотих рогів, то дуже засумував. Були б золоті роги, оддав би емірові, а тепер рогів нема – емір не повірить, що їх украдено. Чи не доведеться одбріхуватись? Узяв він тоді дрючка і, встромивши в землю, надів на нього тюрбан. Стоїть дрючок, наче жива людина. Підходить Садик до нього й вітається:

– Добридень, паночку!

І сам собі відповідає:

– Доброго здоров’я, Садику!

– Прийшов тобі сказати, пане, що золоторогий бик здох.

– Ну, як здох, то повинні зостатися золоті роги. Де ж вони?

– А я не знаю.

– То ти брешеш! Не здох бик!

– А таки твоя правда, пане, не здох!

І пішов він собі геть. Думав, думав та й надумався: «Скажу, що вовки з’їли золоторога».

Знову підійшов до дрючка з настромленим тюрбаном:

– Здоров був, пане!

І сам собі відказує за пана:

– Доброго здоров’я, Садику! Що тобі треба?

– Вовки з’їли золоторога!

– Якби вовки з’їли, то золоті роги б зосталися!

– Твоя правда, пане, зосталися б.

І знову одійшов Садик, і знову сів. Думав, думав, а тоді підійшов до дрючка і знову вітається з ним та з тюрбаном:

– Здоров був, паночку! Оце наскочили на череду розбійники-бедуїни, забрали золоторогого бика та й погнали з собою.

Сказав і сам собі одказує, наче емір:

– Якби бедуїни наскочили, то забрали б увесь товар. Брешеш, Садику!

– А таки брешу!

Одійшов Садик і знову сів. Думав, думав та й надумався: треба правду сказати. Підходить до дрючка:

– Добридень, паночку!

– Добридень, Садику! За яким ділом?

– Та прибилася до мене дівка, я пожартував з нею, а вона підлестилася до мене й умовила, щоб твого золоторогого бика зарізав. Я й піддався на ту дівочу спокусу: бика зарізав, золоті роги коло себе на ніч поклав, а вона ті роги вкрала та й утекла.

– Ну, що ж, Садику, хоч і завинив ти дуже, але за щиру правду прощаю тебе!

Тим часом другий емір на радощах покликав до себе еміра, якому служив Садик. Розказав йому, як вийшла справа, показав золоті роги та й каже:

– Ану, клич свого Садика, нехай одбріхується!

Перелякався Садик, як почув, що його кличуть до панів, але пішов. Прийшов, привітався до обох емірів, а ті його грізно запитують:

– Де бик-золоторіг?

– Де бик? – перепитав Садик. І розповів, як усе сталося:

– Прибилася до мене дівка, спокусила своєю красою і почала вмовляти: заріж та заріж бика – золоті роги! Я й зарізав, роги коло себе на ніч поклав, а вона вкрала їх та й утекла. Ніхто не винен, окрім мене, карайте мене!

А емір йому й каже:

– За твою правду прощаю тебе! Іди знову до череди й пильнуй її, а наш сусід половину своєї череди віддає нам.

Обсудить]]>
<![CDATA[Чабан та одноокий велетень (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/chaban-ta-odnookij-veleten-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/chaban-ta-odnookij-veleten-inguska-kazka Fri, 12 Jan 2018 23:39:55 +0300 Чабан та одноокий велетень (інгуська казка)Розказував мені старий ворон, буцімто сталося це тоді, коли в горах велетні жили, а всі звірі, і великі, і малі, людською мовою говорили. Може, воно й так, а може, й ні. Недаремно подейкують, що буцім ворон і лиса обдурив...

Хотів я оповісти цю казку по-воронячому – довгими словами. Та згадав, що розумні люди кажуть: мотузка добра як довга, а розповідь – як коротка. Ото ж слухайте й не перебивайте...

Був собі чабан. Пішов він якось у гори – пасовисько для своєї отари вибрати. Ішов та й ішов і на крутому схилі побачив овець. А людей при отарі не було. Здивувався чабан: «Хто це овець без догляду в такому місці лишив? – подумав він.– Розбредуться по горах – не збереш потім». Аж тут побачив, що за вівцями приглядає великий білий цап: як тільки відійде вівця убік чи відіб’ється від отари – цап наздоганяє її і підштовхує рогами, аби йшла назад. Дивився чабан і дивувався. Сонце вже сідало за гори. Білий цап зібрав овець і кудись погнав: напевне, на ночівлю. Чабан пішов за ними.

Отара підійшла до високої скелі й збилася купкою біля великої печери. З печери вийшов господар: одноокий велетень гарбаш. Він загнав отару в печеру, буркнув щось білому цапові й хотів був уже заховатися в печері, та побачив здивованого чабана. Підійшов до нього, нахилився, роздивився його, навіть пальцем торкнувся і сказав:

– Давно я людей не стрічав. Заходь, гостем будеш.

Прийняв велетень чабана привітно, пригостив бараниною, а потім звелів йому зварити вечерю, на двох, а сам затулив каменем вихід із печери і ліг спати. Білий цап теж задрімав. А чабан заходився господарювати біля вогню. Раптом чує – кицька нявчить. Він кинув їй шмат м’яса, а вона йому й каже людською мовою:

– Послухай, дядьку, велетень гарбаш тільки прикидається добрим. А насправді він дуже жорстокий. Прокинеться і з’їсть тебе. Хочеш – я допоможу тобі врятуватися?



– Як же ти мені допоможеш?

– Допоможу тобі не силою своєю, а порадою. Розпечи, щоб аж червоним став, залізний прут і осліпи гарбашеві його єдине око. Велетень скочить, почне шукати тебе, але ти заховайся у кам’яній розщелині й не потрапляй йому під руки. Гарбаш почне тебе кликати, пропонуватиме золотий перстень. Але ти мовчи. І персня того не бери: як тільки візьмеш його в руки, він перекинеться на залізні кайдани, закує тобі руки – і тоді тобі кінець.

Чабан послухався кицьчиної поради. Розпік залізний прут, на якому гарбаш смажив собі м’ясо, підкрався до велетня і вдарив у його око. А потім заховався у кам’яній розщелині і сидить мовчки. Гарбаш реве від болю й люті, стрибає сюди-туди, але пастуха знайти не може. Бігав-бігав, стрибав-стрибав, а далі ліг, прикинувся, що зовсім знесилів і ось-ось помре. Та й каже жалібним голосом:

– Чабане, візьми на згадку мій золотий перстень. Мені він уже більше не знадобиться.

Але чабан мовчить, персня не бере, пам’ятає, що кицька наказувала.

Велетень гукав-гукав, а далі затих і заснув. Чабан теж ліг спати. Рано-вранці чує: хтось смикає його за рукав. Дивиться – кицька вчорашня. Побачила, що чабан прокинувся, та й каже:

– Зараз велетень прокинеться й відсуне камінь, щоб випустити з печери свою отару. Ти загорнися у овечу шкуру і вийдеш з отарою на волю. Тільки мене теж із собою візьми.

Чабан знайшов у кутку овечу шкуру, загорнувся в неї, кицьку поклав за пазуху і сидить, чекає.

Прокинувся велетень, важко заворушився і гукнув:

– Гей, білий цапе, розвиднілося вже чи ні?

Білий цап подивився у шпарку та й каже:

– Не тільки розвиднілося, а вже й сонечко зійшло. Давно пора отару вигонити.

Гарбаш навпомацки дійшов до виходу, відсунув кам’яну брилу, випустив білого цапа, потім став виганяти овець. Торкнеться вовни рукою, переконається, що то вівця, і виштовхує її з печери. Забрався чабан усередину отари, а коли надійшла його черга виходити – поповз на чотирьох. Гарбаш торкнувся його рукою, помацав: вовна! Пропустив чабана, та ще й штурхонув, щоб той хутчіше виходив, інших овець не затримував.

Вибрався чабан з печери, зрадів, що сонце бачить. Узяв він з собою кицьку, яка врятувала його, та й чимдуж подався додому...

Розказував мені старий ворон і про те, що далі було: як повернувся чабан в аул, як дивував людей своєю оповіддю, як жилося при ньому кішці, що врятувала його. Все повідав ворон, нічого не забув. І мова була в нього довга-довга...

Але то мотузка добра, як довга, а розповідь мусить короткою бути.

Обсудить]]>
<![CDATA[Пастух та жадібний мулла (чеченська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/pastuh-ta-zhadibnij-mulla-chechenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/pastuh-ta-zhadibnij-mulla-chechenska-kazka Thu, 04 Jan 2018 02:09:56 +0300 Пастух та жадібний мулла (чеченська казка)Був собі мулла. І такий богобоязливий на словах, куди там! Кого стріне, всім одне торочить: «Я за святою книгою – кораном – живу!»

А поряд з муллою жив пастух. Обридло йому слухати брехню мулли, і надумав він показати людям, що мулла чинить не так, як пишеться у святій книзі, а як йому вигідно.

Прийшов пастух до мулли та й каже:

– У мене здох улюблений собака. Чи не можна його поховати на цвинтарі?

– Хіба можна цвинтар оскверняти? – обурився мулла. – Йди геть, не буду я коран порушувати!

Пастух прикинувся, що дуже зажурився, й каже муллі:

– Шкода, що коран цього не дозволяє. Собака мені вірним другом був, отару від вовків охороняв. Я заприсягся, що, коли ховатиму його, пожертвую найліпшого барана. Чи не можна в корані бодай найменшу стежинку знайти, щоб пронести собаку на цвинтар?

Муллі закортіло баранчиком поласувати, і в нього очі заблищали. Він і каже:

– Чому ж ти одразу не пояснив, що йдеться про вівчарку? Я подумав, що абиякий псисько здох. А для вівчарки, та ще такої славної, не те що стежинка – широкий шлях у корані знайдеться. Не сумуй, поховаємо собаку на цвинтарі. І не тільки поховаємо, а й камінь з написом священним поставимо.

Зрадів пастух і каже:

– Спасибі тобі, добрий мулло, дуже ти мене втішив! Я зараз же піду, виберу найкращого барана й пожертвую бідній удові та її діткам.

Побачив мулла, що баран не йому дістанеться, та як закричить:

– Нема в корані стежинки для твого собаки! Була одна – та сама, якою ти до мене прийшов, та й та бур’яном заросла. Хай тобі її розшукають діти отієї удови!

– Вгамуйся,– відповів пастух,– собака мій живий і здоровий. Я тільки хотів перевірити тебе. Віднині я знаю, що заради вигоди власної ти ладен і коран порушити.

І розповів про все людям.

Відтоді ото й приказка пішла: «Мулла за хабара й собаку на цвинтарі поховає».

Обсудить]]>
<![CDATA[Хто найбільший? (чеченська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/hto-najbilshij-chechenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/hto-najbilshij-chechenska-kazka Thu, 04 Jan 2018 02:03:51 +0300 Хто найбільший? (чеченська казка)Один велетенський віл блукав міжгір’ям. Усю траву довкола себе поїв, усю воду випив та й став озиратися, потрави та питва шукаючи. А обабіч височіли гори: що одна висока, а друга ще вища. Запримітить віл на сьомій горі траву, потягнеться і дістане її. Потім захоче попити, повернеться, потягнеться через вісім гір і нап’ється водиці з річки.

Аж ось над міжгір’ям орел летить. Літав він, літав та й упав каменюкою на вола. Вхопив він вола кігтями, знявся вгору і зник за хмарами. Довго літав орел, усе видивлявся, куди б його сісти зі своєю здобиччю.

Аж побачив унизу великого цапа. Спустився він цапові на роги, з’їв вола, а хребет кинув убік. І влучив ним в око чабанові, що сидів неподалік. Але чабан тільки трохи очима покліпав.

Увечері, повертаючись із отарою додому, відчув чабан, що в око йому щось попало. Прийшов додому та й каже матері:

– Щось мені в око влетіло. Вийми, мамо, будь ласкава!

Побачила мати в оці волячий хребет. Схопилася за нього обома руками, тягла, тягла, а витягти – ніяк!

– Велика кістка, сама я її не витягну,– сказала мати і покликала на допомогу сусіда.

Прийшов сусід. Узялися вони тягти удвох, але й обом несила. Підійшли й ще люди, стали всі гуртом тягти – і знов без пуття...

Аул, де жив чабан, був великий. Збіглося до чабана багацько люду, навіть старі й малі. Прив’язали до хребта мотузки та й потягли! Тягли, тягли – й таки витягли хребет з ока! Зраділи мешканці аулу, що врятували чабана, а на волячому хребті надумали хати свої побудувати. Як намислили – так і зробили. Збудували нові хати та й живуть собі.

От живуть собі в нових хатах і радіють. Аж стали помічати, що їхні нові хати вночі мовби гойдаються. Джигіти, які з найсміливіших, замислилися: що за чудасія? Вийшли джигіти опівночі за аул, зачаїлися й чекають. Чекали, чекали, аж бачать: лиска біжить! Підбігла вона до волового хребта та й давай відривати рештки м’яса. Вчепиться зубами й тягне. І ото щоразу – як учепиться лисиця в кістку, то й трясе весь аул!

Наступної ночі зібралося сто двадцять п’ять джигітів; підстерегли вони лисицю та й убили. Зняли з одного її боку шкуру та й прикинули, що з того хутра геть усім односельцям – і старим, і малим! – можна пошити кожухи. Хотіли перевернути лисицю, щоб зняти й другий бік, але не змогли її зрушити з місця і розійшлися по домівках.

А вранці йшла одна бабця по воду: зирк, аж біля самої стежки лежить лисиця – один бік обідраний. Вона враз і здогадалася, що це й є та сама лиска, що її всі джигіти не змогли перевернути. Дуже здивувалася бабця й черпачком перевернула лисицю з одного боку на другий.

– Ой, яке гарне хутро в неї! З цієї половинки вийде пречудовий кожушок для мого трирічного онучка! – зраділа бабуся та й зняла з лисиці ту шкуру, що лишилася.

Прийшла додому та й нумо шити кожушок онучкові. Але на рукава й на комір хутра їй так і не вистачило.

От і скажіть тепер мені, хто з них найбільший: віл, орел, цап, чабан, лисиця, бабуся чи її трирічний онук?

Обсудить]]>