A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Tue, 28 Jun 2022 01:38:06 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Золота пшениця (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/zolota-pshenicja-ukrayinska-narodna-kazka https://derevo-kazok.org/page/zolota-pshenicja-ukrayinska-narodna-kazka Tue, 28 Jun 2022 01:38:06 +0300 Золота пшениця (українська народна казка)

Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що й забували, котрого як звати.

Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.

Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловік мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться – в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала:

– Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.

Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні.

Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові:

– Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?

– Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому, – відповів чоловік.

Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета застряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи від звістці.

Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його:

Золота пшениця (українська народна казка) – 2

– Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікарський мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою…

Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закінчив. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.

Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.

Чоловік ледве зняв з карети великий зав’язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв’язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.

Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов найнятися десь служити.

Золота пшениця (українська народна казка) – 3

На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото.

Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним.

Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними робити.

Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку.

І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.

Обсудить]]>
<![CDATA[Життя – це сходи (болгарська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/zhittja-ce-shodi-bolgarska-kazka https://derevo-kazok.org/page/zhittja-ce-shodi-bolgarska-kazka Sun, 06 Mar 2022 21:36:08 +0300 Життя - це сходи (болгарська казка)Якось Хитрий Петр розбагатів. Таку комерцію закрутив, що страх! Одного разу до його крамниці зайшов обідранець і попросив у Петра грошей, щоб купити собі поїсти.

Хитрий Петр зразу дав йому гроші на обід, подарував одежу, щоб той тепліше вдягся, і сказав:

– Як тобі немає куди податися, залишайся працювати у мене, я тобі платитиму й годуватиму тебе.

– Я б залишився, хазяїне,– відповів жебрак,– та не зможу в тебе працювати.

– Чому? Чи ти не хворий? – розтривожився Хитрий Петр.

– Я не хворий, просто не терплю людей з грошима. Я теж був заможним паном, мав прислугу й наймитів, незліченні череди худоби. Та от не судилося вберегти усе те, і тепер я живу в злиднях.

– Як же ти усе втратив? – запитав Хитрий Петр.– Втрати – то не біда, бо й приказка є: життя – це сходи, хто піднімається вгору, хто спускається вниз.

– А я тобі скажу таке,– відповів жебрак,– кожний скарб має межу, свій край. Ніщо не буває безмежне й бездонне.

Жебрак пішов, а Хитрий Петр ніяк не міг заспокоїтись. Що сталося з тим чоловіком, який з багатія став жебраком? А через якийсь час до його крамниці завітали селяни. Вони купували крам, платили гроші, розмовляли, поки настав час обідати. Хитрий Петр пішов обідати з покупцями й замовив кожному по оку вина. Але один селянин, той, що мав при собі громадські гроші, відмовився пити.

– Нічого тобі не зробиться, хлопче! – сказав Хитрий Петр.– Це чудове вино, від нього не болітиме голова.

– Голова не болітиме, Петре, але воно дуже усолоджує! – відповів чоловік.– Був у нашому селі один молодий пан. Здавалось, що майну й худобі його батька кінця-краю немає. І той молодий хазяїн став частуватися винцем. Сьогодні випив чарку, завтра – дві. І це його так тішило, так усолоджувало, що тільки сяде – зразу ж око вина, а то й два ока вихилить, п’є і не працює. І скоро пропив геть усе. Ходить тепер по світу жебраком.

– А, то він приходив і до мене,– сказав Хитрий Петр, згадавши обідранця.– Прийшов, а я не знав, у чім річ, і сказав йому, що життя – це сходи: хто піднімається вгору, хто спускається вниз. Коли б знав, що то пияцтво довело його до жебракування, то згадав би йому іншу приказку: хто полюбляє пить, той на тонкій кризі стоїть!

Слухати болгарську народну казку "Життя – це сходи"

Обсудить]]>
<![CDATA[Сім лозин (азербайджанська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/sim-lozin-azerbajdzhanska-kazka https://derevo-kazok.org/page/sim-lozin-azerbajdzhanska-kazka Wed, 05 May 2021 22:52:13 +0300 Сім лозин (азербайджанська казка)

Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.

Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від. одного.

Батько постарів і жив сам. Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби. Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.

Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:

– Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.

– Гаразд, тату,– відповіли сини та й пішли.

Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв'язав мотузом.

– А тепер, сини мої,– звелів батько,– я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.

Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв'язав пучок і роздав кожному сину по лозині.

– Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?

Сини виконали батьків наказ та й питають:

– То й що з того, що ми переламали ці лозини?

– Ці сім лозин,– відповів батько,– це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз'єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.

Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.

Обсудить]]>
<![CDATA[Учень кравця (азербайджанська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/uchen-kravcja-azerbajdzhanska-kazka https://derevo-kazok.org/page/uchen-kravcja-azerbajdzhanska-kazka Thu, 15 Apr 2021 23:30:02 +0300 Учень кравця (азербайджанська казка)

Жив колись кравець, а в того кравця був учень. Покликав одного разу шах кравця і каже:

– Візьми крам і щоб завтра вранці приніс мені таке вбрання, якого ще світ не бачив. А не принесеш – з тобою мої кати поговорять.

Прийшов кравець додому, гукнув свого учня, й почали вони шити вбрання для шаха. Цілу ніч просиділи. А на світанку учень кравця так стомився, що заснув.

Будить його кравець та й каже:

– Не спи, хлопче, бо як не впораємося з роботою, попаде нам від шаха.

Прочумався юнак, поводить здивовано очима.

– Учителю, я лише на якусь мить задрімав, а мені приснився сон.

– Що ж то за сон тобі приснився? – питає кравець.– Розкажи мені, може, я його відгадаю.

– Хоч сердься, хоч не сердься, вчителю,– каже учень,– але я не розкажу цього сну, поки він не збудеться.

Ледь розвиднялося, шах вийшов за звичкою на прогулянку.

Йде він вулицею, аж бачить – у хаті кравця вікно, світиться.

Зазирнув він у щілину: сидять кравець з своїм учнем за роботою й розмовляють. Шах постояв під дверима й підслухав їхню розмову.

За ніч вбрання для шаха було пошите, тож уранці вчитель загадав учневі віднести його в палац. Шах забрав своє вбрання й несподівано для юнака почав розпитувати його про сон, та юнак відповів, що розкаже сон тільки тоді, коли він збудеться. Шах розгнівався і наказав посадити учня кравця у в'язницю. Так і пішло – шах щодня викликав його до себе й наказував розповісти свій сон, але юнак відмовлявся. І шах щоразу лютував і відсилав його знов у в'язницю.

А та в’язниця виходила однією стіною у двір дочки шаха. Учень кравця підкопався під ту стіну, вибрав каміння і одного вечора вийшов із в'язниці.

Швидко темніло, і хлопець зайшов до покоїв шахівни. Вона спала в ліжку, а біля її узголів'я і в ногах сиділи й куняли служниці.

Оглянув учень кравця кімнату й побачив тарілку з пловом. У в'язниці його морили голодом, тож він одразу накинувся на їжу, а, наївшись, знову повернувся у в'язницю.

Прокинулася шахівна й побачила, що хтось її плов з'їв. «Не інакше, як служниці поїли»,– подумала вона й розсердилася на них. Але служниці присягалися, що вони до плову й не торкалися.

Шахівна славилася своєю мудрістю, могла відгадати найважчі загадки, тож вона відразу збагнула, що сюди приходив хтось чужий.

Минуло три дні й три ночі, і щоразу повторялося те саме.

Шахівні увірвався терпець, і вона вирішила застукати злодія на гарячому.

Однієї ночі шахівна не спала й почула, як відчинилися двері і незнайомий юнак заліз до кімнати, сів біля тарілки з пловом і з'їв його до крупинки. Він уже збирався йти, як шахівна скочила, схопила його за руку й запитала, хто він і чого сюди прийшов.

Учень кравця розповів шахівні усе по правді; що з ним сталось, і сподобався їй. Шахівна пожаліла його й відпустила.

Тим часом шах сусідньої країни прислав свого посла, той накреслив на міському майдані круг і вимагав від шаха цієї країни відгадати, що цей круг означає. Якщо шах не зможе відповісти, то хай готується до війни.

Прийшов шах до своєї дочки, розповів їй про це й попросив відгадати загадку.

Подумала дочка та й каже:

– Не можу я відгадати. Хай цю загадку відгадають люди, які сидять у в'язниці. їм нічого робити, тільки й клопоту, що думати.

Пішов шах, а шахівна звеліла охоронцям привести із в'язниці учня кравця. Коли вони залишилися віч-на-віч, шахівна розповіла йому про свою розмову з батьком.

– Завтра батько мій,– каже вона,– викличе тебе й запитає, що означає накреслений круг. Ти скажеш, що відгадаєш цю загадку, але хай він видасть за тебе свою дочку. А вже тоді ти поясниш, що круг цей означає, ніби весь світ належить сусідньому шахові. А потім підеш на майдан і поділиш той круг навпіл. Це означатиме, що половина світу належить моєму батькові, а друга половина сусідньому шахові. Тоді посол сусіднього шаха покладе на круг лук: сусідній шах оголошує нам війну. А ти покладеш на цей лук меч: наш шах не боїться війни. Коли посол сипне туди проса, мовляв, у сусіднього шаха стільки війська, скільки зерняток проса. А ти, не довго думаючи, випустиш півня – хай знають, що наше військо так розправиться з їхнім військом, як півень з просом.

Учень кравця (азербайджанська казка)-2

Сказала це шахівна й відпустила юнака.

На другий день шах покликав учня кравця до себе й знову зажадав, щоб той розповів свій сон. Але юнак затявся на своєму. Тоді шах запитав його, що означає накреслений на майдані круг. А юнак відповів, що відгадає цю загадку лише тоді, коли шах видасть за нього свою дочку.

– Хай буде так,– каже шах.

І юнак пояснив, що означає круг, а тоді пішов на майдан і поділив круг навпіл. Побачив це посол сусіднього шаха й поклав лук і стріли. А юнак сказав, щоб принесли меч і поклали його на лук. Посол насипав на землю просо, а юнак звелів принести півня, який почав дзьобати зерно. Так учень кравця переміг посла.

Минув якийсь час, і сусідній шах прислав цьому шахові рівну палицю, щоб він визначив, де її основа, а де вершина. А через посла він переказав, що коли шах не відгадає, то хай готується до війни.

Пішов шах до дочки, щоб вона розгадала цю загадку. А вона знову послала його до учня кравця.

Шах пішов, а дочка тим часом покликала юнака й каже:

– Тепер саме час нам і шлюб узяти. Як дасть батько згоду, тоді відгадаєш цю загадку. А відгадується вона ось як. Хай він кине ту палицю у воду, і той кінець, що вирине одразу з води, буде її вершиною, а другий – основою.

Сказала вона це й відпустила юнака.

А наступного дня шах знову покликав учня кравця й зажадав, щоб він розповів свій сон. І цього разу юнак відмовився. Тоді шах звелів йому відгадати загадку, з якою прийшов посол сусіднього шаха. Юнак погодився допомогти шахові, але з умовою, що він візьме, нарешті, шлюб із шахівною. Що було робити шахові? Довелося дати згоду. Тоді юнак кинув палицю у воду, як його навчила шахівна, і визначив, де її основа й вершина.

Отак і цього разу юнак переміг посла.

Минуло ще кілька місяців, і сусідній шах прислав листа, в якому запрошував до себе в гості чоловіка, який відгадав його загадки.

Учень кравця розповів про це своїй дружині, і вона написала листа дочці сусіднього шаха, яка теж славилася своїм умінням відгадувати найважчі загадки, щоб вона боронила її чоловіка від кривд свого батька – шаха.

Узяв учень кравця листа й поїхав до сусіднього шаха, віддав його шахівні. А сусідній шах надумав звести зі світу хлопця, бо дуже був лютий на нього за ту ганьбу, якої зазнав його посол. І він загадав учневі кравця таке, що його ніхто й ніколи не зробив би: пошити із скелі халат. А не пошиє – хай жде смерті.

Пішов учень кравця до дочки шаха й розповів їй про все.

– Не бійся,– каже шахівна,– як мине сорок днів і шах запитає, чого ти не пошив халата, скажеш, що тобі не дали ниток. Принесуть тобі шахові слуги нитки, а ти скажеш, що тобі треба нитки, зсукані з піску.

Коли шах здивується, чи ж можна зсукати нитки з піску, скажеш йому, можна так само, як шити із скелі халат.

Зробив учень кравця так, як йому порадила шахівна, і шахові сподобалася кмітливість юнака. Відпустив він учня кравця й дав йому великі подарунки.

Повернувся той додому, і через рік у нього народився хлопчик, а ще через рік – другий.

Якось сидів учень кравця і тримав на одному коліні старшого сина, а на другому – молодшого. В цей час зайшов до кімнати шах. Учень кравця хотів устати й шанобливо вклонитися йому, але шах поклав йому руку на голову й питає:

– Ну, то який же тобі сон наснився?

– Тепер я розкажу тобі свій сон,– засміявся учень кравця.– Снилося мені, ніби я сиджу, а в мене на кожному коліні по зірці, а над головою сонце сяє.

Обсудить]]>
<![CDATA[Поневіряння царевича (арабська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/ponevirjannja-carevicha-arabska-kazka https://derevo-kazok.org/page/ponevirjannja-carevicha-arabska-kazka Thu, 21 Nov 2019 01:45:54 +0300 Поневіряння царевича - арабська народна казка

Один перський цар, виряджаючи сина в далеку подорож, підшукував йому провідника. Взяти на себе такий обов’язок згоджувалося чимало людей. Але щоб перевірити охочих, цар удався до хитрощів: три комори ущерть засипав сіллю.

У коморах були невеличкі отвори, куди можна було просунути руку. Всяк, хто хотів стати провідником, мав визначити, чим заповнено комори. Чимало людей – і мудреців, і невігласів – сушило собі над цим голову, але ніхто не зміг упоратися із завданням. Нарешті прийшов якийсь негр.

Просунувши руку в першу, тоді в другу й третю комори, він без вагань відповів, що всі три приміщення наповнені сіллю.

Цар здивувався і спитав, як же він визначив, що саме знаходиться всередині. Негр відповів:

– Дурневі хочеться знати все-все, а мудрий робить висновки з найменшої дрібниці. Мудрий співставляє різні прикмети й так доходить правильного висновку.

Отож цар остаточно пересвідчився в мудрості негра й доручив йому свого сина на час подорожі.

Якось, мандруючи до міста Сана, двоє подорожан помітили пишний палац. Придивившись до палацу зоддалеки, негр почав переконувати царевича, що наближатися до нього небезпечно. Але царевич, захопившись незвичайною красою палацу, не послухався поради провідника і підійшов до палацу.

Побачив він перед собою троє запечатаних дверей. Зірвавши печатку з перших дверей, опинився у великій залі. Тут сиділа на троні жінка надзвичайної краси. На голові у красуні сяяла царська корона. По праву руч біля неї сидів старий мудрець зі згортком паперу в руці. По ліву руч – жінка з суворим обличчям.

Відчинив царевич другі двері. Перед його очима – бурхливий вир. Напівсліпі істоти тягнуть одна одну на дно, дехто намагається дістатися до рятівного маяка, що виблискує над троном, ще хтось, приваблений міражем, намагається вирватися звідти.

Відчинив царевич і треті двері. Перед ним – темне провалля, звідки ніколи не вибратися. Допитливий юнак хоче переступити поріг, але рука провідника-негра зупиняє його.

– Ти не послухав моєї поради,– мовив негр,– і за те чекає на тебе кара – кара за надмірну цікавість. Але передусім ти мусиш збагнути смисл того, що побачив. Отже, жінка на троні – це божество, що дослухається до порад Мудрості та Справедливості. Вир – це життя, а істоти в нім – люди. Маяк – це порятунок. Провалля – смерть: туди всі заходять, але ніхто звідти не повертається.

Обсудить]]>
<![CDATA[Мудра біднякова донька (румунська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/mudra-bidnjakova-donka-rumunska-kazka https://derevo-kazok.org/page/mudra-bidnjakova-donka-rumunska-kazka Tue, 22 Oct 2019 00:20:26 +0300 Румунська народна казка про мудру бідьнякову доньку

Жили собі чоловік та жінка. Були вони такі бідні, що ледве не помирали з голоду. Навіть кутка свого не мали ці люди...

Ходили вони, тинялися, але знайти собі житла так і не могли. Хто ж їх прийме, двох жебраків, з купою дітей? А дітей у них було стільки, що й уявити важко! Усі старші діти – дівчата, а зовсім маленькі, мов грибочки в лісі,– хлопчики.

З усіх дітей старша дочка була найрозумнішою. Вона доглядала молодших сестричок та братиків, учила їх бути витриманими, терпіти свою гірку долю.

Бояринові, по землях якого тинявся чоловік із своєю родиною, чомусь стало жаль тих дітей.

Одного разу, коли чоловік прийшов до нього просити притулку, він сказав:

– Чоловіче, бачу, що ти працюєш, як віл, від зорі до зорі, а живеш таки погано! Ось і вирішив я дати тобі клаптик землі. Вибери собі місце, яке тобі буде до вподоби, і починай будувати собі землянку.

Подякував бідний чоловік бояринові, а до вечора вже й викопав яму для землянки.

Але й цього разу йому не поталанило. Сталося так, що місце, яке він вибрав, було поруч з двором багатого селянина. Вночі корова багача, ніби її чорт попхав туди, впала в ту яму й здохла.

Вранці, ні світ ні зоря, багач перестрів бідняка, схопив його й потягнув до боярина на розправу.

– Боярине, цей чоловік – чужак у нашому селі,– сказав багач.– Коли ти змилостивився й дав йому шматок землі, він вибрав собі місце біля мене, щоб будувати землянку. Він викопав яму, залишив її на ніч неприкритою, а моя корова впала в ту яму й загинула!.. Тепер суди сам: чи повинен він заплатити мені за корову? Яке мені діло до того, що платити нічим?

– Боярине! – заговорив бідний селянин, гірко плачучи.– Мені нічого сказати, хоч убий мене, хоч повісь... Що ж мені робити, коли злидні обсіли мене? Сусіда сказав правду... Справді, яму я викопав, але не думав завдавати йому шкоди. Я все сказав, боярине, тепер ти суди сам, суди справедливо...

Задумався боярин. Не знав він, як учинити, бо бачив, що бідняк потрапив у біду не з своєї волі. Подумавши, сказав так:

– Ось що, люди добрі. Загадаю вам три загадки і дам три дні на відгадування. Запам’ятовуйте. Перша загадка: що наймасніше в світі? Друга: що найшвидше в світі? І третя: що найкраще в світі? А тепер ідіть і знайте: якщо не відгадаєте, буде вам лихо!..

Повернулися селяни додому. Багач радів, що він усі відгадає. А бідняк плакав, не знаючи, що відповісти бояринові...

Минув день, другий... Весело було в багача на душі, бо він був певний, що все на світі знає. А бідняк усе думав та зітхав... Діти оточили його, бачачи, що він сумує, але не насмілювалися питати, чому... Лише старша дочка насмілилася спитати, чому батько такий сумний.

– Біда, доню, от і все! Боярин загадав нам три загадки. Відгадати їх не під силу не тільки такому бідному чоловікові, як я, а й заможним людям...

– А ти скажи, тату, і нам, може, ми допоможемо тобі...

– Як ви допоможете, коли ви не всі навіть мамалигу їсти вмієте?

– А хто знає, може, й ми станемо в пригоді тобі. І взагалі, хіба це погано, коли ми знатимемо ті загадки?

Тоді батько й розповів їм усе. Сказав і про погрозу.

Довго думала старша дочка, а потім підійшла до батька.

– Не сумуй, тату,– сказала вона.– Як ітимеш до боярина, я тобі щось скажу, може, тобі вдасться викрутитися з біди...

Вранці, коли старий батько мав іти до боярина з відповіддю, старша дочка навчила його, що він має казати там.

Прийшли селяни до боярина. Багач – самовпевнений, пихатий, а бідняк – сумний, у латаній свитині...

Боярин звернувся спершу до багача:

– Ану скажи, чоловіче, що наймасніше в світі?

Багач відповів:

– Що, боярине, може бути масніше за свиню з мого сажа? На ній же сала на чотири пальці!

– Не те кажеш! – мовив боярин і звернувся до бідняка.

Бідняк відповів:

– Я своєю дурною головою думаю, що наймасніша в світі земля, адже від неї всі багатства...

– Правильно! – підтвердив боярин і знову звернувся до багача:

– Скажи, чоловіче, що найшвидше в світі?

– Мій жеребець, боярине! – відповів багач.– Він, коли випущу його, так біжить через гори й долини, що й копит не видно!

– А я, боярине, думаю собі, що немає нічого швидшого за думку...– сказав бідняк.

– Правда твоя, чоловіче! – погодився боярин і ще раз спитав багача:– Що найкраще на цьому світі?

– Нічого кращого, вельможний добродію, нема в світі за твій суд спра-ведливий!

– А я, боярине, так думаю: немає нічого кращого в світі за мир між людьми!

– Правду кажеш! – погодився боярин і закричав до багача:– Геть звідси, підлесний і підлий чоловіче! Геть! Або я звелю побити тебе так, що й кісток своїх не збереш!..

Багач утік, не чуючи ніг під собою. А боярин ласкаво спитав:

– Скажи, чоловіче, хто тебе навчив так мудро відповідати?

Бідняк знітився. Йому не хотілося казати правди: боявся боярина... Але той наполягав, і селянин розповів йому все.

Боярин здивувався, що в бідняка така мудра донька, і звелів наступного дня прибути їй до нього, але щоб вона не прийшла й не приїхала, і не дорогою, й не обочиною, і щоб була вона й не одягнена й не гола.

Почувши це, бідняк гірко заплакав і з сльозами на очах повернувся додому.

Старша дочка, вислухавши батька, заспокоїла його:

– Не бійся, тату, я провчу його, тільки дістань мені двох котів.

Вранці дівчина закуталася в волок, яким рибу ловлять, взяла двох котів, сіла верхи на цапа й подалася до маєтку. Отже, вона не їхала і не йшла пішки, бо, сидячи верхи на цапові, то однією, то другою ногою торкалася землі. Добиралася вона й не дорогою, й не обочиною, бо цап весь час ішов, пасучись: то там, то там зривав листочки з дерев. Дівчина була й не одягнена, і не гола, а обмотана волоком.

Побачивши дівчину, всі челядники оніміли, а боярин не хотів визнати своєї поразки і звелів спустити двох найлютіших собак. Ті кинулися на дівчину, а вона випустила обох котів, і собаки погналися за ними. Біднякова дочка тим часом підійшла, як і велено було, до боярського ганку.


Румунська народна казка про мудру бідьнякову доньку-2

Боярин вимушений був прийняти дівчину. Він звелів одягнути її в весільний одяг, бо дівчина видалася йому найвродливішою в світі, і вирішив одружитися з нею. Але перед тим, як іти під вінець, сказав:

– Я одружуюся з тобою, але ніколи не дозволю тобі вершити суд без мене!

Дівчина погодилась.

Минуло чимало часу після їхнього весілля. Одного разу, коли боярина не було вдома, до двору прийшли судитися селяни. Довідавшись, що боярина нема, вони підійшли до його дружини, яка сиділа саме на ганку, й почали скаржитись.

– Я збирався в дорогу, а тут колесо поламалося. Я не міг запрягти у триколісного воза кобилу, яка, до речі, мала жеребитись. Тоді я попросив сусіду, ось він тут, позичити мені колесо. А він – що правда, то правда – звечора позичив мені колесо, аби я вранці повернув його. Але сталося так, що кобила вночі ожеребилася...

Другий селянин, перебиваючи його, сказав:

– Не вірте йому, пані, не вірте! То ожеребилося моє колесо!

А пані, як і раніше, слухала та мовчала.

Селяни ждали, ждали, та бачать, що пані не збирається судити їх, і питають:

– Де боярин, пані?

– Пішов,– каже вона,– до кукурудзяного лану над ставком, бо щоночі жаби вилазять на поле і з’їдають кукурудзу...

Селяни перезирнулися між собою, здивувалися, що пані верзе таку нісенітницю, а тоді один із них і питає:

– Хіба жаби, пані, можуть їсти кукурудзу?

– Не знаю, можуть жаби їсти кукурудзу чи ні,– відповіла пані.– Але знаю твердо, що колесо жеребитись не може!

Тільки тепер зрозуміли селяни, що хотіла сказати жінка, здивувалися її мудрості й помирилися.

Боярин повернувся додому й спитав:

– Що тут нового?

– Що тут може бути нового? – відказала пані.– Оце приходили селяни.– І вона розповіла, що вони хотіли, а що вона їм сказала.

– Оскільки ти не додержала своєї обіцянки,– розгнівався боярин,– без мене судила, ми більше не будемо жити разом. Забирай усе, що тобі найбільше подобається в моєму маєтку, і вертайся до свого батька!

– Слово твоє – для мене закон,– відповіла пані.– Але я ні в чому не винна, бо я не судила нікого, не розглядала позову, а тільки сказала селянам, де їхній пан!.. Тепер тільки про одне я тебе прошу: оскільки ти виганяєш мене, то дозволь наостанку повеселитися в домі свого чоловіка. Влаштуй бенкет, поклич сюди наших друзів і знайомих, та й повеселимося всі разом на прощання.

Боярин погодився і звелів влаштувати бенкет, на який запросив друзів і знайомих. Сиділи вони, гуляли, веселилися. Пані все підливала та підливала бояринові в чарку, а він знай пив та пив. Тоді пані взяла його, повела до свого батька і вклала на печі спати. Тут він і проспав до ранку.

Прокинувшись уранці, боярин спитав:

– Де я?

Пані відповіла йому:

– У хаті мого батька. Коли ти виганяв мене з дому, то дозволив узяти з твого маєтку все, що мені найбільше подобається. То я так і зробила. Найбільше мені подобається мій чоловік. Я його дуже люблю! Тож не лай мене, що я його взяла з собою.

Боярин подумав-подумав та й сказав:

– Ходімо, жінко, додому, будемо жити, як досі жили. Тепер-то я розумію, яка в мене мудра дружина!

Обсудить]]>
<![CDATA[По своєму ліжку простягай ніжки (вірменська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/po-svoyemu-lizhku-prostjagaj-nizhki-virmenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/po-svoyemu-lizhku-prostjagaj-nizhki-virmenska-kazka Mon, 09 Oct 2017 23:38:24 +0300 По своєму ліжку простягай ніжки (вірменська казка)Жив-був цар. Якось покликав усіх кравців, що були в його державі, й наказав пошити йому ковдру, та таку, щоб і не довга і не коротка, а якраз на його зріст.

Хоч як мудрували кравці, жоден не зміг виконати царевого наказу. Звелів цар зітнути усім голови.

Аж ось приходить ще один кравець.

– Вельможний царю,– каже він,– пошию тобі таку ковдру, як ти хочеш, щоб не коротка й не довга. Скажи тільки слово, відразу ж стану до роботи.

– Гаразд, ший,– каже цар,– та як вийде хоч на волосинку довша або коротша – тобі зітну голову.

– Згода, царю, як не впораюсь, то сам шию під меч підставлю.

От став наш меткий кравчина до роботи і невдовзі зшив ковдру, та навмисно закоротку. Приніс, розіслав перед царем, а сам у рукаві батога тримає.

– Вельможний царю,– каже кравчик,– пошив таку ковдру, як ти хотів, подивись лишень!

– Ану ж, побачимо, як вона мені? – каже цар.

Ліг цар, вкрився ковдрою, а ноги голі. Тоді кравчик витяг батога й хльось-хльось царя по ногах. Цар відразу ж підтягнув ноги під ковдру.

– Вельможний царю,– каже кравчик,– по своєму ліжку простягай ніжки!

Послухався цар поради, нічого не сказав, щедро винагородив кравця грошима й вирядив з тим.

То недаремно кажуть – по своєму ліжку простягай ніжки.

Обсудить]]>