Severity: Warning
Message: Trying to access array offset on value of type bool
Filename: friendly_urls/index.php
Line Number: 2449
Одного разу бігла лисиця до саду і зустріла по дорозі їжака:
– Добрий день, їжаче!
Відповідає їжак:
– Доброго здоров’я!
– Ходи разом зі мною у виноград.
А він каже:
– Ой страшно, лисичко, бо там господар понаставляв пасток; можем попасти в біду.
– А, я, – каже, – не боюся, я школу закінчила, то дам собі раду!
І пішли.
Наїлися вони винограду і вже повертаються, тут лисичка попалася у сильце.
– Ей, – каже, – їжаче, братчику, рятуй!
– Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені відповідала, що маєш школу закінчену.
– Ой, – каже, – я зі страху геть усе забула.
Бачить їжак, що біда, і почав їй радити.
– Нічого, – каже, – не роби, лиш як ґазда прийде, а ти прикинься неживою – і, може, ця штука удасться.
Заходить господар. Став над лисицею і каже:
– От, – каже, – шкода, що я не був чотири дні у саду. Вже й смердить...
Узявся одною рукою за ніс, а другою лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому.
Четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде через їжакову нору і знов кличе його у товариство на виноград.
– То ти забула, що з тобою було?
– Ходи, ходи.
Наїлися вони знов винограду та й лише почали вертатися, їжак потрапив у пастку.
– Ей, – каже, – сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене.
– Ну, чим я тобі поможу? Я тобі не поможу нічим!
Та й іде геть.
– Рятуй, бійся Бога!
Але лисичка і не чує. Їжак заплакав:
– Сестричко! Дуже гарно ми жили, ходи хоч попрощайся зі мною.
Повернулася лисичка, обійнялися.
– Ой, – каже їжак, – поцілуймося обоє, бо знаєш, що смерть мені зараз буде.
І лисиця вивалила язик, хоче їжака цілувати. Тоді їжак зловив лисицю зубами за язик і міцно тримає.
Почала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й прибіг до саду. Є на що подивитися! Узяв він та й задав жару лисиці, а їжака акуратненько витягнув із сильця і пустив у сад, та й від того часу дуже їжаків шанував.
Обсудить]]>Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці.
– А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?
– Ні, не бачив.
Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:
– А що, пішли вже мої гонителі?
– Пішли.
– Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:
– Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.
– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з'їсти хочеш!
– А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:
– Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з'їси мене.
Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти.– І розповів усе, як було.
Кобила подумала, подумала та й мовить:
– Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.
– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав«просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:
– Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда!
– Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка:
– Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.
– Добре.
Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.
– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалеку чоловік і кланяється.– Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:
– Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!
– Але ж правда! – крикнув Вовк.
– Ні, нізащо не повірю! – уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
– Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
– Що ж, це можна,– сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
– Ось бач, як це було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок.
– Як-то, ти хіба тільки голову встромив? – спитала Лисиця.
Вовк уліз у мішок увесь.
– Ну, чоловіче,– промовила Лисиця,– тепер покажи мені, як ти його зав'язував?
Чоловік зав'язав.
– Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
– Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові – та й забив його на смерть.
– Ну, чоловіче,– мовить Лисиця,– я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш?
– Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
– Добре.
Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить.
– А що це ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
– Добре, що ти живий та здоровий,– мовить жінка.– А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок – Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:
– На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй біля села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:
– Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?
– Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
– А ви, мої ніженьки, що робили?
– Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
– А ви, мої вушенька, що робили?
– Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
– А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:
– А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.
– А, то ти такий добрий! – крикнула Лисиця.– Геть мені з хати!
Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:
– Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!
А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.
Пощастило якось Ведмедеві на полюванні – примудрився він куріпку спіймати.
Хотів бува Ведмідь її одразу з'їсти, але потім передумав.
«Піду-но я, – думає, – пройдуся по лісі, похвалюся. Нехай усі звірі моєю здобиччю помилуються та мені позаздрять. Досить їм мене незграбним та клишавим звати – нехай знають, що я за мисливець!»
Трішки прим'яв Ведмідь куріпку зубами, – і пішов лісом, кущі ламати, дерева валити.
А назустріч йому – Лисичка-кума. Зупинився Ведмідь, лапи в боки, носа задер та й чекає, що йому Лисиця скаже.
А Лисиця, як на лихо, ніби нічого й не помічає. Теж ніс задерла, повітря нюхає, а Ведмедя з куріпкою ніби й не бачить!
Прикро стало Ведмедеві. Підійшов він ближче та й бурчить крізь зуби – адже куріпка в роті:
– Гм-гм! Гм-гм!
Тут Лисиця його помітила.
– А, це ти, Ведмедику? Вітаю! Бач, погода яка гарна! Так хороше! Тільки щось не зрозумію: звідки сьогодні вітер дме? Чи не скажеш?
А Ведмідь знову крізь зуби бурчить – адже куріпка у ньому:
– Гм-гм!
– З півдня, кажеш? – питає Лисиця. – Та ні, наче не з півдня!..
А Ведмідь знову:
– Гм-гм!
– Нічого я, Ведмедику, не розберу, – каже Лисиця. – Каша у тебе в роті, чи що? Чи може зуби загубив? Та не бурчи ти, зроби ласку, а кажи до діла: звідки вітер дме?
Тут вже Ведмідь не втерпів: роззявив пащу так як гаркне:
– Із заходу!
І не встиг він це слово вимовити, куріпка – фрр! – і поминай її як звали!
Став Ведмідь Лисицю лаяти.
– Через тебе, – каже, – я своєї здобичі позбувся! Де вона, куріпка? Де?
А Лисиця – ну реготати! Регоче, а сама за боки тримається, щоб від сміху не луснути.
– Ой, насмішив! Ох, і дивак же ти, клишоногий! Ти куріпку впустив, а я винна! Я тут до чого?
– Та як же, – каже Ведмідь. – Навіщо ти питала, звідки вітер дме? Усе через питання твої!
А Лисиця – знову до сліз реготати. Насилу заспокоїлася, сльози витерла й каже:
– Дивак ти, Ведмедику! Це не питання мої, а дурість твоя винна! Я ж тобі казала, щоб ти до ладу відповідав! От якби в мене в роті куріпка була, та мене б запитали, звідки вітер дме, – я б ніколи в житті не сказала «із заходу».
– А як би ти сказала? – здивувався Ведмідь.
А Лисиця щелепи міцніше стиснула та крізь зуби процідила:
– З півночі! З півночі, Ведмедику!
Обсудить]]>Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
– Здорові були, хлопці!
– Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
– Поміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
– Де ж таки – бичка за пиріжок!
– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
– Таки найшла одного, – проміняв.
– Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті почекали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, – аж там сміттячко... А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
– Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
– От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
– Ну то підвези ж і мене!
– Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
– Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
– Ні, не поламаю.
– Ну, клади!
Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це – трісь!
– Ой, лишенько, – каже лисичка, – санки тріщать!
– Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма, – їдуть... А вовчик знову:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
– Та де ти И кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
– Та ні, чого б вони ламалися?
– Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!
– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
– Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко вигадуєш? То я орішок розкусив.
– Дай же й мені!
– Так останній.
Проїхали ще трохи.
– Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
– Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
– Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
– Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
– А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
– Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
– Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!» Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
– Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
– Нащо ж ти такого нарубав?!
– Коли воно таке рубається!
– А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
– Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!» – Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах, – ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу!» Приходить лисичка...
– Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
– Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти – дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили. Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк – аж і вовк-панібрат біжить.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров!
– А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
– Рибку їм.
– Дай же й мені!
– Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
– Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
– Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
– Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
– Ловись, – каже, – рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка :
– Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
– Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, – не витягне. А вона його ще й лає:
– А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика», – от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, – побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом людей гукає:
– Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди вовка бить!
Як назбігалося людей!... Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити! А лисичка тим часом ускочила в одну хату, – нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішану покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле... Коли дивиться – вовк насилу лізе, – добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
– А, – каже , – така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
– Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, – так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
– Та я й сам нездужаю!...
– Та в тебе ж тільки пів хвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!...
– То сідай уже, що з тобою робити...
Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк.
От вона їде та все приказує:
– Битий небиту везе! Битий небиту везе!
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знов нищечком:
– Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
– Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз.
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирав у вікно та й дражнить:
– Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе.
– Не клята ж лисичка?... Отак піддурила! Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.
Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там – все біле-біле від снігу!
Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються.
І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться:
– Подивіться, яке в мене намисто! Ні в кого такого нема!
З усього лісу позбігалися звірі, щоб подивитися на диво-намисто.
– Ой, гарне! – кажуть.
– Дуже гарне! – радіє Лисичка.
Та забігла вона в хатину, щоб помилуватися на себе в дзеркало. А намисто – кап-кап – та й розтануло.
Вибігла Лисичка надвір, сіла на пеньочку і плаче.
– Ой-ой-ой! Що ж це таке?! Було намисто, та взяло й розтануло!
Почули звірі, що Лисичка голосить, посходилися й питають:
– Що сталося? Ти ж щойно така весела була, а тепер плачеш?
– Ой! – схлипує Лисичка. – Так прикро! Так прикро! Намисто моє чудове розтануло!
Звірята давай руденьку втішати. І так стараються, і сяк.
– Я тобі шишечок дам! Зробиш із них нове намисто! – каже Білочка.
– Не хочу з шишечок! – плаче Лисичка.
– Я тобі грибочків принесу! – каже Їжачок.
– Не хочу з грибочків!
– Я тобі зерняток дам! – пищить Мишка.
– Не хочу! Не хочу! Не хочу! – заголосила ще більше Лисичка й побігла, куди очі дивляться.
Звірята тільки перезирнулися. Не знають, як Лисичку заспокоїти.
А сама Лисичка забігла аж на край лісу. Сіла під ялинкою і плаче.
Побачила її маленька Дівчинка, що саме каталася на санчатах. Підійшла, питає:
– Лисичко, чому ти плачеш?
– Ой, – почала жалітися лисичка, – сплела я собі чудове намисто зі сніжинок, а воно взяло й розтануло! А я так засмутилася, що й на друзів нагримала. Що тепер робити?..
– Чекай мене тут! – сказала Дівчинка й кудись побігла.
Дивиться Лисичка услід Дівчинці, слізки лапкою витирає.
А дівчинка не забарилася. Прибігла, простягла до Лисички маленькі рученята. А там – намисто з різнокольорових сніжинок переливається!
– Ого, яка краса! – дивується Лисичка. – Я ще ніколи не бачила таких сніжинок!
– А це не справжні сніжинки, – каже Дівчинка. – Я їх з бісеру сплела. Подобається? Візьми, це для тебе подарунок!
– Для мене? – зраділа Лисичка.
– Так!
– А воно не розтане?
– Ні, не розтане, – сміється Дівчинка.
Взяла Лисичка в лапки намисто, милується.
– Як ти так умієш? – питає.
– Отак! Хочеш, і тебе навчу?
– Ой! Дуже хочу! Я тоді ще й для друзів своїх подаруночки зроблю!
Дістала дівчинка з кишеньки пакуночок з бісером і навчила Лисичку кольорові сніжинки робити. А тоді ще й бісеру їй подарувала.
Щаслива Лисичка взяла пакуночок, гарненько подякувала Дівчинці й побігла до своєї хатинки – подарунки друзям готувати.
А що в неї тепер з’явилося нове цікаве заняття – то Лисичка й капризувати перестала. І відкрила в своїй хатинці для всіх звіряток майстерню кольорового намиста.
Обсудить]]>Якось злетів з дерева горобчик на землю, бо знайшов дрібне насіннячко поклювати, та незчувся як лиска з-за куща хап, та й ухопила його за хвостик.
Вхопила, держить у пащі, та все й думає, як його хутенько заїсти. Зрозумів бідолаха, що життя його на волосинці та й вдався до хитрощів. Мовить лисиці:
– Ой, лисуню, лиско! Товаришував я з твоїм батьком. Що за лис був. Розумний, хитрий, хороший такий був.
– Угу, – каже лисиця, а сама міцно стискає щелепами хвостик горобцю.
– Ой, лисонько рудасю, радився не раз я з матір’ю твоєю. Ото мудра була, діло завжди казала – куди іншим лисицям до неї!
– Угу, – знову пробурмотала лиска, а горобчика то ще міцніше тримає.
– Ой, лисице-кумасю, знавав я твоїх братів та сестер. Що ж то за гарні та славні були! Сказано – хорошого роду.
– Угу, – знов відмовила лисиця.
– Але ж найкраща, найрозумніша, хитра та спритна ти, моя дорогенька! У світі такої чудової лисуні немає! Правда ж?
Від такої гарної мови лисиця так зраділа, так запишалась, що забула про свою здобич, та гукнула на всю пащу:
– Так, так, так!
А горобчику того й треба – пурхнув на гілочку, та й бачила його лисиця! Облизнулась лиска, а горобчик мовить:
– Велику силу має облесливе слово…
Обсудить]]>Дві білки знайшли горіх і повадилися між собою.
– Він мій, – сказала перша білка, – бо я його перша знайшла.
– Ні, він мій, – кричала друга. – Я його підняла.
Услухала цю суперечку лисиця.
– Не сваріться, – сказала вона, – я помирю вас!
Стала між білками, розкусила горіх і сказала:
– Ця половина належить тому, хто увидів горіх, ця ж – тому, хто його підняв; а зерно – мені: за те, що я вас помирила.
По сих словах передала білкам порожні скорлупи, зерно ж положила собі в рот і втекла.
Обсудить]]>