Severity: Warning
Message: Trying to access array offset on value of type bool
Filename: friendly_urls/index.php
Line Number: 2449
Ходив Мі по вулицях, грав на флейті веселі пісні, і бідняки подавали йому хто скільки. Так він і харчувався.
Одного разу зайшов Мі до чайної, щоб випити чашку чаю.
Господар чайної нагодував і напоїв бідняка.
Настав час іти. Підвівся Мі та сказав:
– Грошей у мене немає, заплатити за все, що я тут випив і з'їв, мені нема чим. Однак я не хочу залишатися невдячним.
– Ось, дивіться! – І Мі вийняв з кишені шматок жовтої крейди і намалював на стіні чайної лелеку.
Лелека був зовсім як живий, тільки жовтий.
– Цей лелека, – сказав Мі, – принесе вам вдесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Кожного разу, коли зберуться люди, якщо тричі плеснути в долоні, він буде сходити зі стіни і танцювати.
– Тільки дивіться, – попередив Мі, виходячи з чайної, – ніколи не змушуйте лелеку танцювати для однієї людини. І якщо вже таке трапиться, то знайте – це буде востаннє. А тепер прощайте!
Пішов Мі, а господар чайної з подивом дивився на лелеку і не знав, вірити чи не вірити тому, що сказав студент.
Коли на другий день у чайній зібралося багато людей, господар вирішив все ж таки спробувати. Він попросив усіх тричі плеснути в долоні.
Усі дружно заплескали в долоні, і одразу же жовтий лелека зійшов зі стіни на підлогу чайної.
Він змахнув крилами і почав танцювати. Та ще як весело і кумедно! Гості були у захваті.
Коли лелека пішов назад на стіну, ніхто не міг повірити своїм очам. Усі мацали стіну, роздивлялися малюнок і дивувалися.
Чутка про таку дивину рознеслася всюди. У чайній стало багато відвідувачів, – всі хотіли бачити жовтого лелеку. Господар торгував з ранку до ночі та багатів з кожним днем. Обіцянка студента Мі здійснювалася.
Навіть на вулиці перед чайною завжди юрбився народ, заглядаючи у вікна. Охоче і весело танцював лелека для бідних людей.
Але якось проїжджав повз чайну жадібний мандарин зі своїми слугами.
Побачив він, що народ юрбиться біля вікон чайної, і послав слуг дізнатися, в чому справа. Слуги повернулися і розповіли все мандарину.
Мандарин тут же захотів подивитися на жовтого лелеку.
Увійшов він до чайної і бачить: скрізь сидять селяни, ремісники та інший бідний люд.
– Геть усі звідси! – закричав мандарин. – Не для вас така дивина, а для мене одного!
Одразу налетіли на гостей охоронці мандарина з палицями і всіх розігнали.
Залишився мандарин сам. Почав плескати в долоні. Але лелека навіть не поворухнувся.
Тоді кинув мандарин на стіл срібний злиток і крикнув господареві чайної:
– Накажи лелеці танцювати для мене!
Побачивши срібло господар забув про все. Став він позаду мандарина і теж заплескав у долоні. Але лелека тільки повернувся до них спиною, настовбурчився, заплющив очі та так і застиг.
Тоді наказав мандарин охоронцям:
– Візьміть цього лелеку і віднесіть до мого палацу! Там він у мене затанцює!
Кинулися охоронці з алебардами і мечами до стіни.
Вирубали вони цілий шматок стіни разом із жовтим лелекою.
Вийшов мандарин з чайної, сів на свої ноші та вирушив до палацу. А охоронці понесли за ним жовтого лелеку.
У палаці мандарин наказав розмістити лелеку на підставці у гарному обрамленні, оточити квітами у дорогоцінних вазах та запалити різнокольорові ліхтарики.
Потім сів мандарин у крісло навпроти лелеки і урочисто тричі ляснув у долоні. Але лелека тільки сховав голову під крило, щоб не бачити мандарина та його палацу.
Плескав, плескав мандарин – всі руки відбив, а птах так і не зрушив з місця. Тоді мандарин вирішив, що лелеці нудно танцювати самому, і сам почав танцювати.
Але коли мандарин підскочив надто близько до жовтого лелеки, той раптом висунув голову з–під крила і клюнув мандарина прямісінько в лоб!
Мандарин так і сів на підлозі.
– Рубайте цю кляту птицю! – закричав він охоронцям. – Для бідняків він танцював, а мене, мандарина, клює! Смерть йому!
Підбігли охоронці до жовтого лелеки, замахнулися мечами, але тут хтось гучно постукав у двері.
Кинулися охоронці до дверей, розчинили їх, дивляться, а перед ними стоїть студент Мі та мовчить.
Мандарина аж затрусило від такої зухвалості, йому навіть забракло слів, щоб наказати охоронцям прогнати студента.
Мі вийняв з футляра свою флейту, і звуки веселої пісеньки залунали по палацу.
В ту ж мить жовтий лелека стрепенувся, зробив крок і зійшов зі стіни.
Мі заграв ще веселіше і рушив до дверей, а жовтий лелека пішов за ним.
Занімівши від подиву дивилися мандарин і охоронці на дивного птаха. А Мі все йшов і йшов разом зі своїм жовтим лелекою, поки не зник з очей.
Кажуть, що з того часу мандарин ніколи більше не бачив жовтого лелеки; чарівний птах під звуки флейти Мі танцював на площах та базарах тільки для бідних людей.
Обсудить]]>В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно…
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: – Квак та квак!
Чом короля у нас немає?
Усякий дурень теє знає:
Орел – у птиць, Лев – у звірей,
Є королі і у людей,–
Хіба вже ми й не люде?
І докіль так ще буде? –
Розквакались, плигають, скрекотять,–
Приспіла ця робота,–
Рішили зараз же послать
Найбільших десять Жаб на другий бік болота
Просить у Долі короля.
Надвечір посланці вернулись відтіля
І землякам гукати стали:
– Гей, ставте могорич! Ми короля придбали!
І знов клопочуться: як короля стрічать,
Як підступить, як привітать…
Аж чують – щось шумить… всі разом закричали:
– Король! Король летить! – і повтікали.
Тут щось з розгону в воду бух,
А Жаби з переляку: – Ух!
Який же там король став Жабам у пригоді?
Такий король, що сміх, та й годі:
Здоровий-прездоровий пень.
Стоїть він ніч, стоїть він день,
Сплилось багато Жаб великих і маленьких,
Старих і молоденьких.
Повитріщались, мовчки ждуть,
От-от, мов, озоветься,
А пень стоїть, не ворухнеться.
– Ну, що якби йому гукнуть? –
Шепочуть Жаби, – починайте!
Ось цитьте, потривайте…
Чого се він такий чудний?
Неначе неживий?
І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого.
І Жаби годі вже мовчать,
Плигають сміло і кричать.
А деякі повилазили на його
Та ще й сміються відтіля –
Не боїмось, мов, короля!
Додумались вони, що із такого дива
Не буде діла,
І почали вередувать:
– Не хочемо! Не треба нам такого!
Ходімте Доленьку благать,
Щоб короля дала живого,
Щоб він усюди походив,
Щоб жаб’ячий народ, болото звеселив! –
І Доля Жабам догодила –
Лелеку королем зробила.
– От, – кажуть Жаби, – сей не так!
Хоч любо глянуть: і крилатий,
І довгоногий, і носатий,
І ззаду й спереду козак! –
Недовго Жаби навтішались,
Бо виявилось те, чого не сподівались.
Лелека зразу холоду нагнав
І Жаб дурних клювати добре став, –
Найбільше молодих вподобав він ковтати:
Що день – десятків два і поминай як звати!
– От тобі, – кажуть, – дожились! –
І знов благати Долю поплелись:
– Ой Доле, змилуйся в пригоді!
Напало лишенько, та й годі:
Король просвітку не дає,
Клює нас та клює!
– А годі вам, не докучайте!
У вас усе недобрий час, –
Сказала Доля, – вибачайте!
Просили двічі – буде з вас. –
Прийшлося Жабам горювати.
– Немає правдоньки, і де її шукати?
Нум плакать, нум… –
І досі нумкають на глум.
Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,
Частенько дурощі снують,
А доснуються до нахаби, –
Тоді вже лихо тчуть.
Обсудить]]>"З далекого краю, лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки…" – співала мама доні.
– Ой, мамусю, не співай далі цю пісню! – просила маленька Катруся.
– Чому, доню? Я її дуже давно знаю. Це пісня про лелек, які поверталися додому з чужини, вона – моя улюблена.
– А моя – ні! Там… там лелеченя хвореньке. Мені його так шкода, аж плакати хочеться.
– Та то в пісні, доню! Лягай уже спати, а завтра підемо за село – подивимось, як лелеки у вирій збираються. На добраніч.
Сонний місяць уже вкладався в м’яку хмаринку, а Катруся все ще вдивлялась у небо, густо всіяне дрібненькими ліхтариками–зорями. Та раптом на темному небі з’явилася чорна цятка, а потім ще одна і ще. Цятки рухались і збільшувалися. Катруся злякалась і вже хотіла кликати маму, але зрозуміла, що це – птахи. Невеликий журавлиний ключ летів нічним небом. Від ключа відділивсь один птах і почав наближатися, збільшуватися. Через якусь мить на підвіконня до Катрусі сів справжнісінький лелека, а на його спині було маленьке лелеченя.
– На добраніч, Катрусю. Тебе ж Катрусею звати? Ми часто пролітаємо над твоїм подвір’ям й інколи приземляємося, щоб напитися води з вашої криниці. Збираємося летіти в далекі чужі краї і хочемо попросити твоєї підмоги. Чи допоможеш нам?
– Так, звичайно! Допоможу з радістю! А що потрібно зробити?
– У цього лелеченяти – переламане крильце. Хлопчина у дворі гравсь і ненавмисне поцілив палицею в його крило. Тепер цьому лелеченяті з нами не можна.
– Ай справді! Не треба! Не лети, лелеченько!
– Про це ми й хочемо тебе попросити. Всю зиму перебути тут важко. Холодно та їсти нема, де дістати. Чи прийняла б ти його перезимувати? Лелеченя добре, невибагливе, працьовите, допоможе в господарстві…
– Не хвилюйтеся, прийму і догляну. Летіть спокійно. А навесні повертайтеся. Ми будемо вас чекати.
– Дякуємо тобі, Катрусю! Ми полетимо спокійними. Далека дорога попереду. Ще водиці з твого колодязя нап’ємось – і в дорогу.
– А чому ж уночі? До завтра не зачекаєте?
– Небезпечно нам летіти зранку. Тільки–но сонце прокинеться – вороги вже чатують на нас. Тільки пильнуй, щоб крила не перебили, – сказав лелека. – А ось тобі, дівчино, перо чарівне. Коли буде потреба, важлива справа – підкинь його в лузі, щоб вітер підхопив, і станеш, ким забажаєш, здійсниш усе, що потрібно. Тільки пам'ятай: перо дає чарівну силу лише раз…
– Дякую, лелеченько. А маленького я догляну.
Лелеки напилися водиці з колодязя і полетіли, ледве засіріло надворі. А маленьке лелеченя залишилось у Катрусі зимувати. Весело було з ним. Катруся його поїла, годувала, а вечорами вони довго розмовляли. Мріяли разом про далекі краї, де тепер були лелеченяткові родичі. А згодом птах і допомагати почав – стояв біля криниці й великим дзьобом піднімав відерце з водою.
День за днем минули і осінь, і зима з морозами та хуртовинами. Лелеченя виросло, зміцніло, і крильце загоїлося. Птах уже повагом походжав по подвір’ю, як господар.
Потекли дзвінкі струмочки, заспівали крапельки з бурульок, прокинулася природа від ласкавого сонечного проміння. Лелека дедалі частіше почав виходити на луг і задивлятися в небо – чекав на своїх рідних, а їх усе не було.
– Не хвилюйся, прилетять, – заспокоювала Катруся. – Дорога ж далека, от і затримуються.
– Ще два дні тому мали прилетіти, а й досі нема, – сумував лелека.
– Йди відпочинь, поспи, може, завтра повернуться, – просила дівчинка.
– Я постою тут, біля колодязя. Вони ж з дороги пити, напевно, захочуть, тож спочатку сюди прилетять…
Усю ніч простояв біля криниці лелека. І наступну. А потім і вдень не відходив. Лелеки запізнювалися вже на тиждень. Катруся дуже хвилювалася, бо змарнів птах, засумував. Одного ранку дівчинка підійшла до лелеки, а він… застиг, задерев’янів. Перетворився на дерев’яного лелеку з відерцем у дзьобі.
Як же засумувала Катруся! І водою поливала, і співала йому – не оживає птах. А тоді згадала про чарівне перо, яке, відлітаючи, залишили лелеки. Вибігла на луг, пустила перо за вітром.
– Бажаю стати пташкою, щоб полетіти і дізнатися, де лелеки зараз. Повернути їх, показати дорогу до рідного дому…
Зашуміло раптом у синьому небі, загуло, а Катруся перетворилася на зозулю. Змахнула крильми і полетіла шукати лелек, які ніяк не поверталися. Довго летіла, виглядала й таки знайшла. Розповіла їм усе про лелеченя і про чарівне перо.
– Ми не могли вчасно повернутися, Катрусю. Негода збила нас із дороги. Але ж ти знала, що перо лише раз робить диво. Як же ти наважилася стати зозулею? – забідкалися лелеки.
– Мені було дуже шкода лелеченяти. Виглядаючи вас із далекої дороги, воно стало дерев’яним. Про себе я тоді зовсім не думала, щоб лише його врятувати.
– То летімо швидше! Врятуємо і його, і тебе…
– Полетіли!
…Надвечір лелеки із зозулею прилетіли на подвір’я, де біля колодязя стояв дерев’яний птах. Почувши рідний клекіт, лелеченя ожило і радісно заклекотало у відповідь. Потім торкнулося дзьобом зозулі й вона знову перетворилася на дівчинку. Все владналось, а лелеки з Катрусею стали добрими друзями і звили гніздо на її хаті.
Відтоді люди почали ставити біля колодязів дерев’яних лелек, щоб птахи вчасно поверталися додому, у рідні краї.
Обсудить]]>Якось молодому мисливцеві перестало таланити. Кілька днів не вдавалося йому вполювати ніякої дичини. А в хаті вже не було чого їсти.
Хлопець журився, та нічого не міг удіяти. І ось одного дня до його сильця потрапив лелека. Мисливець зрадів, виплутав довгі пташині ноги і вже дістав ножа, щоб відтяти здобичі голову, як лелека враз заговорив людською мовою:
– Яка тобі користь від того, що вб’єш мене? Краще відпусти, а я тобі в пригоді стану.
– Чим же ти зможеш мені допомогти? – спитав мисливець.
– Прийди в мою країну, і я дам тобі одну корисну річ,– одказав лелека
– Яку?
– Річ, яка дасть тобі все, чого тільки забажаєш.
– А де твоя країна?
– Віднеси мене на покрівлю своєї оселі і відпусти. Куди я полечу, там і шукай мою країну.
Узяв хлопець лелеку й поніс додому. Розповів усе матері, й стали вони міркувати. Якщо вб’ють і з’їдять лелеку, злиднів все одно не позбудуться, а відпустять – може, й справді птах допоможе їм.
Виліз мисливець на покрівлю й відпустив свою здобич. Лелека полетів туди, де вдалині маячіли гори. Мисливець і собі подався в той бік.Ішов він, ішов, аж натрапив на череду кіз.
– Чия це череда? – спитав пастуха.
– Лелечина,– відповів той.
– А сам лелека де?
– Про це спитай У вівчаря, – порадив пастух.
Пройшов хлопець ще трохи й набрів на отару овець.
– Чия це отара? – спитав вівчаря.
– Лелечина,– відказав той.
– А сам лелека де?
– Навіщо він тобі? – спитав вівчар.
Хлопець оповів йому свою пригоду з лелекою.
– Візьми з отари двох баранів, – порадив вівчар,– сідай на білого верблюда і їдь у гори, їхатимеш, доки не побачиш замок. У ньому й живе лелека.
Біля брами сидітимуть два сторожові пси. Віддай їм баранів і сміливо заходь у браму.
– Що б ти порадив мені попрохати в лелеки? – спитав хлопець.
– Попрохай скатертину достатку,– порадив вівчар.
Хлопець подякував йому, взяв двох баранів, сів на білого верблюда й поїхав до лелечиного палацу.
Тільки-но під’їхав він до брами, а звідти вискакують два пси й до нього. Хлопець дав кожному по баранові й без усяких перешкод увійшов до замку. Неподалік побачив лелеку. Зліз з верблюда, привітався з птахом і каже:
– Пам’ятаєш, я витяг тебе з сильця, а тепер от прийшов, як ти радив.
– Прошу, прошу, а я гадав, ти не знайдеш мене.
– Чому ти так подумав? – спитав хлопець.
– Дорога далека й важка, люди втомлюються й зневіряються,– відказав лелека.
– Голод пригнав мене сюди, – пояснив мисливець.
– Твоя правда, голод має велику силу. Та я дам тобі таку річ, яка завжди тебе нагодує.
– Дай мені скатертину достатку, зажадав хлопець.
– Добре, – погодився лелека, – ти повівся зі мною по-людському, я й віддячу тобі добром.
Лелека дав хлопцеві скатертину. Хлопець подякував лелеці й рушив додому. Дійшов до вівчаря, показує лелечин подарунок.
– Скатертино, розстелися,– промовив вівчар.
Скатертина вмить розіслалася, а на ній з’явилися страви.
Пригостив мисливець вівчаря й подався далі. А через кілька днів живий та здоровий дістався до рідної домівки.
Відтоді ненька з сином не знали, що таке голод. Поділилися вони добром і з односельцями, закликали їх на гостину. Гості були раді, а разом з ними раділи й господарі.Невдовзі чутка про диво-скатертину загула по всій країні. Дійшла вона й до падишаха. Той звелів своїм воякам відібрати в хлопця скатертину й принести йому. Вояки вмить кинулися виконувати наказ і забрали скатертину. Зажурився хлопець.
– Піди, синку, до лелеки й розкажи йому все, що сталося! – порадила неня.
Мисливець знов подався до лелечиного замку. Через якийсь час дійшов до вівчаря й розповів про халепу.
– Лелека має чарівного гарбуза, попроси, хай дасть тобі, – порадив вівчар.
Прийшов хлопець до птаха й каже:
– О заступнику вбогих, сталася халепа. Знову я до вас по допомогу.
– Гаразд, – мовить лелека,– я ще раз зможу допомогти тобі.
Мисливцеві відлягло від серця, й він наважився попрохати гарбуза.
Узяв нового лелечиного подарунка й рушив додому. Прийшов до вівчаря. Той поклав гарбуза на землю й промовив:
– Побивани, виходьте!
З гарбуза враз вискочило десятків зо три дужих молодиків з дубцями й ну лупцювати мисливця. Хлопець залементував, заблагав, аби ті змилосердилися над ним.
– Побивани, на місце! – звелів вівчар, і молодики з дубцями вмить поховалися.
– Зрозумів, навіщо тобі цей гарбуз? – спитав вівчар.
– Еге, зрозумів, – відказав мисливець і радий-радісінький подався в рідні краї.
Прийшов просто до падишаха й зажадав, аби той віддав йому скатертину. Розлючений володар звелів вигнати мисливця з палацу. Тоді хлопець поклав гарбуза й промовив:
– Побивани, виходьте!
Як вискочили з гарбуза молодики з дубцями, як кинулися на падишаха. Вартові з переляку порозбігалися хто куди. Бачить володар, що непереливки, й ну плакати й благати:
– Годі, годі, пожалій мене, віддам твою скатертину.
– Побивани, на місце! – звелів мисливець.
Молодики з дубцями вмить поховалися.
А хлопець забрав скатертину й чарівного гарбуза й пішов додому.
Відтоді вони з ненькою вже нікого не боялися і стали жити спокійно й щасливо.
Обсудить]]>– На твою болячку нема ради,– сказав той, – Надто глибоко застрягла кістка. Доведеться тобі сконати.
Жахнувся вовк і гірко-гірко заридав.
Неподалік бродив болотом лелека – жаб ловив. Почув плач
підійшов до вовка й питає:
– Що з тобою, вовче, чого плачеш?
– Ет, не питай,– відказує той.– Настав край моєму життю. В горлі застрягла кістка, а лікар нічого не може вдіяти.
Жаль зробилося лелеці.
– А підійди-но ближче! – каже він вовкові.– Батько мій був лікар. Я теж трохи на цьому знаюся.
– О любий приятелю! – зрадів вовк.– Якщо вирятуєш мене з цієї халепи, я зроблю для тебе все, що тільки забажаєш.
Лелека устромив свого довгого дзьоба звірові в горло й витягнув кістку.
Вовкові одразу полегшало, він підвівся й подався геть.
– Почекай, а хто ж обіцянку виконає? – гукнув йому лелека.
– Тобі ще мало? – гаркнув хижак.- Ти ж застромив мені в пащу свою голову, й вона лишилася цілісінька. Адже я міг тебе зжерти. Геть мені з-перед очей та більше не потрапляй, бо з’їм.
Нічого не відказав на те лелека, тільки подумав, що тим, хто забуває про добродіяння, допомагати не варто.
Обсудить]]>– Добре, що ти прийшла, кумонько. Покуштуємо, що маю, що зміг приготувати. Це чоловіче порання, чоловіча робота, не те що жіноча, але все ж покуштуй. їж, кумонько, їж, смачного тобі.
Лисиця і крутилася навколо глечика, і лизала його, але нічого не дістала. її велика голова не влазила у вузький глечик. А лелека своїм довгим дзьобом поклював сам усю тетерю. Лисиця лишилася голодна.
Наступного дня лисиця кличе лелеку на гостину. Наварила каші, насипала у велику мілку тарілку і припрошує:
– Їж, лелеченько, їж, голубчику. Добре, що ти прийшов, розвеселиш мене, побалакаємо. їж, голубчику, сил набирайся, смачного тобі.
Лелека стукав, стукав дзьобом по тарілці, та так нічого й не схопив. А лисиця лизь та лизь, геть чисто виїла всю кашу.
От зібрався лелека йти, лисиця вийшла за ним, а він і каже:
– Кумонько, як я тебе запрошував у гості, ти добре наїлась. А от я сьогодні йду голодний від тебе, щиру правду кажу.
А лисиця на те:
– Е, вибачай, куме, ти кривиш душею. Ти так стукав дзьобом по тарілці, що всі сусіди знають: ти їв і наївся, а я як була в тебе, нічого з глечика не дістала і пішла голодна.
Засоромився лелека, похнюпив голову і пішов собі. Відтоді й ворогують лисиця з лелекою.
Обсудить]]>