A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Sun, 20 Sep 2020 23:57:20 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Пташка (угорська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/ptashka-ugorska-kazka https://derevo-kazok.org/page/ptashka-ugorska-kazka Sun, 20 Sep 2020 23:57:20 +0300 Пташка (угорська казка)

Жив собі один старий чоловік, і було в нього троє синів. Настав час, коли він зовсім підупав на силах. І от вирішив він потішитись на старість співами пташок.

Набудував у себе на подвір’ї шпаківень, і коли найвища з них була готова, то раптом на її маківку сіла якась пташка і заспівала. Старий почув той спів і так помолодшав від нього, начебто йому знову стало двадцять років.

Він одразу ж звернувся до синів і наказав їм неодмінно спіймати ту пташку.

Тоді найстарший зліз на дерево, дістався до шпаківні, але тільки хотів схопити пташку, як вона спурхнула і полетіла.

Старший син подивився їй услід і далеко-далеко на обрії побачив ліс. Юнакові здалося, що пташка сіла на дерево, яке стояло на узліссі,

Спустився старший син на землю і сказав батькові:

– Батьку, бачив я, куди пташка полетіла. Може, я піду за нею?

– Неодмінно, синку, йди. І чим швидше ти її додому принесеш, тим краще буде, – відповів йому старий.

І син став рихтуватися в дорогу.

Він набрав собі повний кошик їжі, почепив шаблю, взяв з собою собаку, засідлав коня і вирушив у путь-дорогу.

Був уже пізній вечір, коли старший син дістався до узлісся. Він розпалив вогнище і сів вечеряти.

У цей час повз нього, дзявкаючи, пробігла лисиця. Юнак сказав своєму собаці:

– Іди, мій вірний пес, спіймай лисицю, – чого вона тут нишпорить і дзявкає!

Пташка (угорська казка)-2

А лисиця почула ці слова і гукнула:

– Ти обернешся на камінь разом із своїм псом і конем!

І юнак скам’янів разом з собакою і конем.

На другий ранок до самої шпаківні дістався середульший син. Він теж намагався схопити пташку, але пташка знову полетіла, і юнак побачив те саме, що його старший брат.

Зліз середульший брат з дерева на землю і сказав:

– Батьку, я бачив, куди полетіла пташка. Може, поїхати мені за нею?

І так само, як старший брат, він поклав їжу в кошик, взяв з собою шаблю, покликав собаку, сів на коня і поскакав.

Уже вечоріло, коли він доїхав до лісу. Тільки-но почав їсти, як повз нього з дзявканням пробігла лисиця.

Тоді середульший брат сказав:

– Іди, мій пес, спіймай цю лисицю, – чого вона нишпорить і дзявкає!

А лисиця закричала:

– І ти скам’янієш разом із своїм псом і конем!

Юнак скам’янів разом з собакою і конем.

На третій ранок пташка знову заспівала. Тепер поліз за нею молодший син. Але тільки-но він простягнув 'руку, як пташка спурхнула і полетіла.

І молодший син побачив той самий ліс і те саме дерево, що його брати. Він теж спустився на землю, взяв торбу з їжею, шаблю, собаку, засідлав коня і поїхав. Коли дістався до того місця, вже повечоріло. Юнак розпалив вогнище і почав їсти. В цей час повз нього, дзявкаючи, пробігла лисиця. Він сказав:

Пташка (угорська казка)-3

– Хороша моя лисичко! Не дзявкай ти на мене, краще підійди сюди, сідай, повечеряємо обоє.

– Я б охоче повечеряла, – відповіла лисиця, – та от боюсь твого собаки.

– Не бійся, – сказав юнак, – я його прив’яжу..

Він витягнув шворку і прив’язав собаку до дерева.

Коли вони повечеряли, лисиця спитала:

– Ти, мабуть, думаєш, що пташка сидить на цьому дереві?

– Аякже! Я сам бачив, як вона прилетіла сюди.

На дереві виднівся якийсь виступ – юнак гадав, що це пташине гніздо.

– Ой, що ти кажеш! – відповіла лисиця. – Пташка ця дуже далеко полетіла. Але ти не тужи. Ми її роздобудемо. Вона живе в Червоному королівстві, а країна та – за сімома країнами. В саду Червоного короля росте груша. Груша ця не проста, а дуплиста. Так от у найбільше дупло цієї груші й прилітає пташка. Там вона живе і виводить своїх пташенят.

Розповіла про це лисиця і раптом перетворилася на вродливого молодика. Він узяв коня і вирушив у путь разом з молодшим сином.

Їхали вони собі, їхали, вже сім країн поминули і прибули нарешті в те місто, де стояв палац Червоного короля. Мандрівники зупинилися в заїзді. Залишивши коней у стайні, вони пішли подивитись, що діється в місті. Коли вони наблизились до королівського саду, лисиця сказала:

– Ось вона, та груша, яку ти шукаєш. Тільки стережися! Пташку спіймати легко. Але коли будеш спускатися з дерева, то груші самі будуть лізти тобі в рот, і якщо ти хоч ненароком надкусиш одну, дерево так задзвенить, що підхопиться вся королівська варта.

Як сказала лисиця, так воно і було. Видерся юнак на дерево, а пташка сама далася йому в руки, і він сховав її у себе за пазухою.

Коли він спускався вниз, груші полізли йому в рот. Юнак навіть дихнути боявся, щоб не доторкнутися до них. І от, коли він уже дістався до нижньої гілки, одна груша спритно вдарилася об його зуби, і юнак ненароком надкусив її.

Враз усе навколо задзвеніло, загримотіло. Прибігла варта і схопила юнака. На щастя, лисиця в образі людини весь час стояла за огорожею, і коли юнака повели до короля, вона побігла за ним.

Пташка (угорська казка)-4

Червоний король сказав юнакові:

– Тебе треба було б стратити за те, що ти прийшов у мій сад красти, але я помилую тебе, якщо виконаєш один мій наказ.

Юнак спитав:

– Що саме?

Червоний король відповів йому:

– На березі Червоного моря стоїть чудесний дім, а в тому чудесному домі живе дівчина. Якщо ти зумієш її викрасти і привезти до мене, я відпущу тебе на волю.

Юнак відповів:

– Життя у мене одне і смерть у мене одна – спробую!

Він вийшов з королівського палацу, тримаючи пташку за пазухою, і лисиця підійшла до нього:

– Бачиш, я ж казала тобі – не чіпай груші. А тепер маєш роботу, куди важчу. Заради тебе я зроблю все, тому що ти нагодував мене, не то що твої брати.

І от вони вирушили в дорогу. Дійшли до Червоного моря, стали на березі і побачили: на другому березі стоїть чудесний дім, і в ньому дівчина живе.

Думали-гадали – як би їм переправитися. Найбільше сушив собі голову юнак.

А лисиця зірвала на березі лопуха і змайструвала з нього човна і весло.

Сіли вони в човен і переправились через море.

Коли вони дісталися на другий берег, лисиця штовхнула ногою човна, і той перетворився на пару золотих туфельок, а сама лисиця обернулася на старого шевця, з бородою, як віхоть.

І от почав швець походжати з туфельками попід стінами дому.

Побачила дівчина золоті туфельки і гукнула:

– Гей, діду! Принеси-но сюди золоті туфельки, я куплю їх у тебе.

– Вибачте, – чемно відповів він, – я ж старий, мені нелегко до вас підніматися. Та й невідомо, чи до міри вам будуть туфельки. Краще ви б самі зійшли сюди та тут їх і приміряли.

Нічого не вдієш! Дівчина спустилася і приміряла туфельки. А які ж вони гарненькі і наче на неї пошиті! Задивилася дівчина на золоті туфельки, а старий швець одразу як закричить:

Пташка (угорська казка)-5

– Хип, хоп, туфельки мої! Понесіть нас туди, куди я хочу!

І вони вмить опинилися на другому березі моря. Там юнак заговорив до дівчини:

– Ми викрали вас для того, щоб відвезти до Червоного короля. Чи знаєте ви його?

Дівчина посмутніла:

– Звісно, знаю! Але я краще помру, а за нього не піду.

Лисиця спитала:

– Панночко, а за цього юнака підете?

– Аякже! – відповіла дівчина. – Ой, як я раділа - гадала, що дружиною його буду.

– Не журіться, ви будете його дружиною, а заміж за Червоного короля вийду я, - сказала лисиця.

І вони попрямували далі.

От прибули мандрівники в місто Червоного короля. Зупнннлися в тому самому заїзді, що й раніше, і поставили своїх коней до стайні. Лисиця перекинулася через голову і перетворилася в дівчину, достеменно таку ж, як та, що привезли вони з-за моря. Відрізнити їх одну від одної ніяк не можна було.

Тоді юнак сказав дівчині:

- Серденько моє! Зажди трохи. Зараз я відведу цю дівчину до короля, а далі вона сама все зробить.

Ой, як зрадів Червоний король, побачивши дівчину!

Він одразу ж скликав своїх міністрів, друзів, і вони почала готуватися до весілля. Просили залишитися і юнака, який привіз наречену, але той відмовився, сказавши, що поспішає додому.

Уже всі сиділи за столом, коли раптом один із міністрів промовив:

- Хоч куди наша вельможна королева, тільки один у неї гандж.

Гості спитали:

- А який у неї гандж?

А міністр на це відповів:

- Хай вона не гнівається на мене, але ж очі у неї лисячі.

Де ж ви бачили, щоб отакі слова та не розгнівали! А тим більш наречену, яка почула, що очі в неї лисячі!

Наречена нишком шмигнула під стіл, перекинулася через голову, перетворилася на пишнохвосту лисицю і стрімголов вибігла з кімнати.

Коли вражені гості опам’яталися і кинулися наздоганяти. Її и сліду не лишилося.

Лисиця повернулася в заїзд.

- Ну, - сказала воиа юнакові, - збирайтеся швидше, тікаймо.

Вони, не гаючись, вирушили додому.

Тільки-но підійшли вони до знайомого узлісся, де юнак частував лисицю вечерею, як вона спитала:

- Бачиш оті кам'яні постаті?

- Авжеж, бачу!

- Чи знаєш ти, що то твої стврші брати разом з їхніми кіньми та собаками?

- А, як же йони тут опинилися? - спитав пнях

Тоді лисиця відповіла:

- А так, друже: вони нацькували на мене своїх собак і я перетворила їх на камінь. Тобі хотілося б бачити їх живими?

- Та хотілося б! - відповів юнак - Це ж мої брати!

- Добре, я їх оживлю, але ти про це ще пожалкуєш.

- Ніколи я про це не пожалкую. - сказав юнак

Тоді лисиця наблизилася до кам'яних постатей поляскала по них прутиком і сказала:

- Прокиньтеся і живіть!

Обидва брати ожили і знову стали такими, як колись.

І пішли вони всі разом. Якийсь час йшла з ними і лисиця. Раптом вона сказала:

- Ну, любий мій юначе, далі мені з вами не по дорозі.

Вони розпрощалися, юнак подякував лисинію, лисиця подякувала юнакові і попрямувала в інший бік.

Юнак, його брати і дівчина пішли собі і далі.

А старші брати заздрісні такі! Йдуть, розмовляють одне з одним, а злість на юнака аж палахкотить у них:

- Чи видана річ, щоб перший одружився наймолодший в сім’ї?

- Весь світ виходимо, а такої красуні не знайдемо!

І вирішили вони вбити наймолодшого брата.

Найстарший відстав, юнак цього ве помітив, і тоді найстарший шаблею зрубав йому голову.

Скоїлося б страшне лихо, але ж лисиця про все те знала наперед. Прибігла вона і бачить, що голова юнака вже відкотилася далеко од тулуба. Тільки цілющою травою можна було зарадити горю.

Лисиця стривожено заметушилася і раптом побачила гадюку. А гадюка тримала в пащі цілий жмут цілющої трави.

- Гей, ти, - сказала лисиця. - дай мені трохи цілющої трави.

- Еге ж, наставляй кишені! - відповіла гадюка. - Сім років я шукала її, а тепер, виходить, тобі мушу віддати!

Тоді лисиця розгнівалася, наступила гадюці на хвіст. Та оглянулася, сердито засичала, хотіла вжалити зухвалу лисицю, а тимчасом цілюща трава випала з її пащі!

Лисиця швиденько схопила траву і побігла до юнака.

Вона добре натерла травою його шию і приставила до неї голову. Враз голова приросла, і навіть краще, ніж перше. А юнак після цього одразу очутився.

– Ой, – сказав він, – як міцно я спав!

– Коли б не я, – сказала йому лисиця, – спав би ти до кінця світу та й ще два дні. Я ж казала, що ти пожалкуєш. Бачиш, так і сталося. Гляди, будь обережний, мені далі з тобою йти не можна.

Вони попрощались, і юнак попрямував далі. А лисиця подумала:

«Скільки ж я добра зробила йому! Чи оцінить він?»

І придумала лисиця таке: забігла наперед, лягла на дорозі, прикинулася мертвою. Підійшов юнак до цього місця, бачить – лежить на дорозі здохла лисиця. Аж серце заболіло: «Чи не моя це?»

Перевертав він, розглядав її, але ж лисиці всі однакові, і він ніяк не міг вгадати – вона це, чи інша. Тоді він вирішив: все одно не можна залишати труп на землі.

Викопав юнак шаблею яму, таку, щоб лисиця там вмістилася, підстелив шовкову хустку, на неї поклав лисицю, накрив другою шовковою хусткою і м’яким мохом. Тільки-но почав засипати яму землею, як лисиця вилізла звідти.

– Ну, – сказала вона, – бачу я, любий юначе, що ти пам’ятаєш добро. Тепер ми попрощаємося з тобою ї ніколи більше одне одного не побачимо.

Мовила це і пішла.

Повернувся юнак назад до батька, а пташка все ще була у нього за пазухою. Він посадив її на годинника, і пташка чудово заспівала.

Батько жваво підхопився, наче зовсім молодий.

– Любий мій сину, хто ж цю пташку приніс?

– Я приніс її, тату! – відповів юнак.

І він розказав про злочин старших братів.

Тоді батько запитав:

– То що ж ти хочеш зробити з братами своїми?

– Вони заслуговують на смерть, але я не вб’ю їх. Дай їм, тату, грошей, коней, і нехай живуть, як собі хочуть.

Поїхали з дому двоє злих братів, а наймолодший одружився з своєю нареченою. І до цього часу ще живуть, коли не померли. От і все.

Обсудить]]>
<![CDATA[Удовенко Жосарко та князь Тепсирко (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/udovenko-zhosarko-ta-knjaz-tepsirko-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/udovenko-zhosarko-ta-knjaz-tepsirko-inguska-kazka Sat, 13 Jan 2018 00:05:59 +0300 Удовенко Жосарко та князь Тепсирко (інгуська казка)Це було так давно, так давно, що ніхто й не пам’ятає, коли воно було. До однієї дівчини посваталися двоє джигітів: син бідної удови Жосарко і пихатий князь Тепсирко.

Дівчині давно був до вподоби Жосарко – хвацький юнак, найвеселіший і найхоробріший джигіт в аулі. А на пихатого князя вона й поглянути не хотіла. Та оскільки вони посваталися одночасно, то треба було комусь одному відмовити. Але це було в ті часи не так легко.

От дівчина й каже:

– Вийду заміж за того, хто викраде табуни в морських потвор!

Дівчина знала, що тільки Жосарко здатен викрасти оті табуни...

Джигіти подумали та й зібралися в далеку дорогу.

– Їдьмо разом,– запропонував князь Тепсирко.– Якщо хтось із нас загине в дорозі, то табуни прижене, той, хто лишиться жити.

– Гаразд,– погодився Жосарко.

Пішли вони кожен додому, щоб приготуватися до від’їзду. Князь вибрав собі чистокровного скакуна, замовив у майстрів дорогу зброю, у кравців – найкраще вбрання. Багато слуг споряджали князя в дорогу...

А що ж Жосарко? А той прийшов додому та й думає: де взяти коня для походу, що одягти, як дістати зброю?

Мати-вдова побачила, що син невеселий, та й питає:

– Що сталося з тобою, Жосарку? Чи ти ж це – найвеселіший джигіт у нашім аулі? Чим стурбований ти, яка причина журби твоєї?

Відповів Жосарко, що разом з Тепсирком вирішили поїхати по морські табуни, але нема в нього ні прудкого скакуна, ні зброї.

– А до того ж, хто мені скаже, де шукати морські табуни, як відібрати їх у морських потвор? – додав він, звертаючись до матері.

– А ти послухай-но мене,– відповіла удова.– Материна порада багатьом джигітам допомагала, допоможе вона й тобі. Не шукай молодого скакуна, візьми коника, який тобі від батька дістався. На вигляд хоч і непоказний, але випередити себе нікому не дасть. Він возив твого батька за море і на дно морське і не забув ще дороги туди. Навчить він тебе, як табуни з моря вивести. А вже далі – розраховуй на себе. Якщо доведеться стати на бій з чорними потворами морськими, то першим бою не починай. Нехай починають вони. І запам’ятай: від їхніх стріл можна врятуватися тільки в один спосіб – підстрибнути високо з сідла, щоб стріла над твоїм сідлом пролетіла, а тебе не зачепила.

Зрадів Жосарко материній пораді. Вивів він зі стайні батькового коника, нагодував його найкращим вівсом, напоїв джерельною водицею, розчесав йому гриву. А вдова розшукала вбрання, що в ньому їздив у походи батько Жосарка, його тугий лук. А ще принесла синові міцний батіг з вузлуватим пужалном.

– Без цього батога тобі з табунами не впоратися. Якщо від табуна відділиться вожак і помчить на тебе, вдар міцніше його пужалном, і нікуди він від тебе не втече.

Коли настав день від’їзду, мати, проводжаючи Жосарка, сказала:

– Не до душі мені твій супутник, пихатий князь Тепсирко. Багатий він, а де князівська пиха та багатство, там без віроломства не буває. Послухай-но мене. Якщо з тобою щось станеться і ти не зможеш повернутися, попроси князя передати мені такі слова: «Кого мій батько не здолав, того переміг я».

І от рано-вранці обидва вершники – вдовенко Жосарко та князь Тепсирко – виїхали з рідного аулу.

Їхати довелося довго-довго...



Нарешті, аж на самому краю землі, побачили вони море.

– Князю, ти спустишся на морське дно чи залишишся на березі? – запитав Жосарко.

– Я зачекаю на березі,– відповів князь.

– Гаразд, тільки сиди та на хвилі позирай. Якщо з’явиться на хвилях піна, червоніша за мідь, то знай: справи мої кепські. Прийди мені на допомогу. Якщо ж піна буде біліша за сніг, то знай: я повертаюся з табуном. Сідлай тоді свого коня чимскоріш – поженемо табун разом.

Жосарко стьобнув свого коня, спрямував його в море та й зник у морській безодні. А князь зліз з сідла, пустив коня пастися, а сам улаштувався найзручніше та й узявся чекати Жосарка.

Минає день, минає другий. Вже й тиждень минув, уже й Другий. А море, як і досі, спокійне та чисте. Та ось на початку третього тижня море завирувало, забушувало. На воді з’явилася піна, червоніша за мідь: треба було поспішати на допомогу вдовенкові. Але князь Тепсирко побоявся кидатися в море. Він вирішив зачекати, що буде далі... Довго вирувало море, а далі стало вщухати. І через три дні на воді з’явилася піна, біліша за сніг. Тепсирко тут же пожвавішав, скочив і давай коня сідлати. Ледве встиг на коня сісти – з глибини випірнув змучений Жосарко. Поперед себе гнав він великий табун коней. Князь прискакав до табуна, й вони разом з удовенком погнали коней до свого аулу.

Удовенко Жосарко та князь Тепсирко (інгуська казка)

Їхали вони багато днів. І от одного разу жеребець рудої масті раптом вихопився з табуна й поскакав на удовенка. Жосарко вдарив його пужалном по голові й примусив повернути назад. Тоді жеребець кинувся туди, де їхав князь Тепсирко. Князь розгубився. Жеребець перескочив через нього й швидше за блискавку помчав до моря.

Вершники погнали табун далі. Тепсирко весь час озирався. Раптом він гукнув Жосаркові:

– Поглянь, якась хмара нас наздоганяє!

– Це чорний Хожа, господар табуна, страшна потвора. Рудий жеребець розказав йому, що ми табун украли й женемо до себе. Поженеш коней далі чи допоможеш мені битися з морською потворою? – гукнув Жосарко, повертаючи свого коня.

– Ліпше я пожену табун! – поквапився відповісти князь.

Князь поїхав далі, а Жосарко лишився на місці. Чорний

Хожа підскочив до нього, зупинив коня, знявши хмару куряви.

– А, це ти, Жосарку! – гукнув господар морського табуна. – Колись твій батько не давав нам спокою, а теперь ти за це взявся?! Тож биймося!

– Лють твою душу огорнула, спокій ти втратив, та ще й морського табуна ти позбувся. Ти й починай бій! – спокійно відповів Жосарко.

Чорний Хожа натягнув свій велетенський лук і послав у Жосарка стрілу, товщу за жердину. Але вдовенко вчасно стрибнув угору, злетівши аж на сім ліктів. Стріла морської потвори прохурчала над сідлом, навіть не зачепивши джигіта. Опинившись знову в сідлі, Жосарко стрелив з свого лука та й улучив Чорному Хожі просто в серце. Морська потвора тут же впала з коня і сконала.

Жосарко помчав наздоганяти князя. Поперед себе він гнав рудого жеребця – і пригнав його до табуна.

Вершники разом погнали морських коней далі. Раптом з табуна вихопився жеребець білої масті й кинувся просто на вдовенка. Жосарко, пам’ятаючи материнську пораду, вдарив його пужалном і відігнав. Тоді білий жеребець кинувся до Тепсирка. Князь розгубився знову. Жеребець перескочив через нього й мов стріла помчав до моря...

Знову князь почав тривожно озиратися. Не минуло й години, як він перелякано загукав:

– Жосарку, нова хмара суне на нас!

– Не лякайся,– заспокоїв його вдовенко.– Це середульший брат Чорного Хожі. Напевне, білий жеребець розказав йому, що ми вкрали й женемо до себе морський табун, та ще й убили його брата. Що робитимеш: поженеш табун далі чи допоможеш мені розправитися з потворою?

– Пожену табун далі,– поквапився відповісти Тепсирко.

Удовенко зупинився й повернув коня. Чвалом летів на нього середульший брат Чорного Хожі. Був він набагато страшніший та більший за Хожу. Хмара куряви знялася вище гір.

– А, це ти, Жосарку! – загримотів його голос. – Колись твій батько не давав нам спокою, а теперь ти за це взявся? Тож биймося, якщо ти не боягуз!

– Лють твою душу огорнула, спокій ти втратив, бо лишився без морського табуна та молодшого брата. Ти й починай бій! – спокійно мовив Жосарко.

Удовенко Жосарко та князь Тепсирко (інгуська казка)

Потвора натягнула свій велетенський лук та й послала в Жосарка стрілу, товщу за столітній дуб. Жосарко вчасно стрибнув угору – аж над двадцять сім ліктів. Стріла прохурчала під ним, навіть не зачепивши. Не даючи ворогу отямитися, Жосарко теж вистрілив. Стріла в нього була невелика, але влучила потворі просто в серце – і вже середульший брат Чорного Хожі упав мертвий на землю. А Жосарко завернув білого жеребця та й погнав його попереду, наздоганяючи князя.

Вершники разом поїхали далі. Цілий день їхали спокійно. А надвечір з табуна вихопився жеребець вороної масті. Мов вихор летів він на вдовенка. Але Жосарко не втрачав пильності й на мить. Щосили вдарив удовенко жеребця пужалном по голові. Жеребець одскочив, але тут же кинувся до князя. Тепсирко злякався, припав до гриви свого коня – й вороний жеребець промайнув над ним і зник удалині...

Їде князь – а сам усе назад озирається.

– Ой, чорна хмара наздоганяє нас! – зарепетував він иерез якийсь час.

Жосарко обернувся та й каже:

– Не інакше, як найстарший брат Чорного Хожі в погоню за нами кинувся. Напевне, вороний жеребець дав йому знати, що ми вкрали морський табун і женемо його до себе. Та ще й повбивали двох його молодших братів... Боюся, що одному мені з цієї потворою не справитися. Лишився б ти зі мною, князю, та допоміг би!

– Я віджену табун подалі й одразу ж під’їду, – пообіцяв хитрий та боягузливий князь.

Удовенко притримав коня й повернув його назустріч ворогові. Найстрашніша з усіх потвор летіла просто на Жосарка. Дрижала під її жеребцем земля, здригалися гори довкола. В руках господар морського табуна тримав здоровенну кам’яну брилу. Підскочив найстарший брат Чорного Хожі до Жосарка й рвучко зупинив чорного коня. Хмара куряви знялася вище хмар.

– Так це ти вкрав у нас табун? – грізно мовив він удовенкові. Голос його гримів дужче від грому,– Колись твій батько не давав нам спокою, тепер ти за це взявся?! Ну, начувайся, підеш на той світ за батьком услід! Биймося!

– З нас двох люттю огорнутий ти, табун украдено в тебе та твоїх братів я повбивав. Кому ж, як не тобі, починати бій?! – гукнув Жосарко у відповідь.

Старший Хожа пожбурив у сина вдови кам’яну брилу. Жосарко вистрибнув з сідла на шістдесят три лікті вгору. Але брила все-таки його зачепила. Він опустився не в сідло, а на гостре каміння. Хожа заревів на радощах і кинувся добивати вдовенка. Але зустріла Хожу влучна стріла Жосарка: падаючи, джигіт не випустив лука з рук і знайшов у собі сили послати стрілу в Хожу. Тут і найбільшій з потвор прийшов кінець!

Тим часом князь Тепсирко, від’їхавши подалі, вирішив зупинитися й зачекати. Йому хотілося знати, як закінчиться двобій. Чекав-чекав – не видко ні старшого Хожі, ні вдовенка. «Може, обидва вони загинули?»– подумав князь і обережно поїхав на бойовисько.

Удовенко Жосарко та князь Тепсирко (інгуська казка)

А Жосарко чекає його не дочекається: звестися на ноги й сісти на коня він був уже не в силі. Князь під’їхав, побачив мертву потвору, а поряд, на гострому камінні, пораненого вдовенка.

– Слухай, князю, мені вже не звестися, – мовив Жосарко.–їдь далі сам. Дівчині, яка на нас чекає, скажеш, що морський табун пригнав сам, а вдовенко Жосарко загинув на морському дні. Хай вона стане твоєю дружиною. Про одне лиш прошу: передай моїй матері мої останні слова: «Кого мій батько не здолав, того переміг я». А тепер їдь!

Промовивши це, Жосарко зомлів. А князь Тепсирко пригнав морський табун до дівчини й оголосив, що добув його він сам, а Жосарко загинув у морі.

Заїхав князь потім до старої вдови, матері Жосарка, передав їй останні слова сина, а сам поквапився додому – готуватися до весілля.

Почула Жосаркова мати, що не стало її одинака, стала плакати-ридати.

А потім – через день-два – трохи отямилася вона та й подумала: «Якщо цих потвор переміг Жосарко, то, отже, й морський табун добув він, а не князь Тепсирко. Отже, бреше князь, щось тут не так!» Зібралася вона з силами, пішла до дівчини, на якій князь одружитися надумав, та й поділилася своїм здогадом.

А дівчині ж дуже подобався Жосарко, вона чекала його з нетерпінням.

– Не бути весіллю, доки не розшукаю Жосарка й не довідаюся, як воно було! – гукнула вона. Сіла на коня з морського табуна й помчала шукати удовенка.

Не один день мчав кінь, доки довіз її до того бойовиська. Дівчина стрибнула на землю, сіла біля Жосарка й заридала. Сльози впали юнакові на лице. Він раптом зітхнув глибоко й розплющив очі:

– Як довго я спав! – промовив він і підвівся, наче з ним нічого й не сталося. Побачив дівчину, кинувся до неї, став розпитувати, яким чином вона опинилася коло нього.

Розповіла йому дівчина про все. Потім сіли вони на коня і, щасливі, поїхали додому. Зраділа мати, побачивши сина свого, зраділи всі люди, довідавшись, що повернувся Жосарко. Тільки князь Тепсирко не радів. Він сидів у своєму багатому палаці й від сорому боявся людям на очі показатися...

Обсудить]]>
<![CDATA[Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/silajma-z-obrubanim-nosom-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/silajma-z-obrubanim-nosom-inguska-kazka Fri, 12 Jan 2018 23:49:32 +0300 Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)Оповім я вам про добре, щоб душа ваша подобрішала; я оповім вам про веселе, щоб серце ваше розвеселилося,– отож слухайте!

Колись, дуже давно, жив один воїн-лицар. їздив він білим світом, виручав добрих людей з біди-лиха, наганяв страху на ворогів. Набачився він різних країв, рубався в багатьох битвах, а коли відчув, що молодість уже минула і прийшла старість, то вирішив повернутися в ті місця, де народився й виріс. А народився він в аулі посеред високих гір, біля прудкого Тереку. Туди й спрямував він свого бойового коня. На привалах не затримувався, шлях обирав короткий, річку переходив уплав, ліс долав крізь найнепролазніші хащі. І все квапив коня: хотілося йому якомога скоріше рідні гори побачити.

І ось на двадцять третій день дороги дійшов лицар до прудкого Тереку. Крута крем’яниста стежина вела в гори. Коли кінь став підійматися вгору, вершник притримав його й мовив:

– Тихше, мій вірний коню! Доки ми їхали до цих гір, я квапив тебе, благав бігти, щоб аж вітер лишався позаду. На привалах не затримувався, дорогу обирав коротшу, річки переходив уплав, ліс долав через найнепролазніші хащі. Аж у грудях щеміло – так хотілося якнайскоріше рідні гори побачити. Довіз ти мене до прудкого Тереку. Тепер поїдьмо не кваплячись: я хочу надивитися на гори, кожний камінь, кожне дерево хочу роздивитися якнайліпше. Адже відтоді, як я звідси поїхав, багато в Тереку води спливло, багато разів лист у лісах опадав.

Послухався вірний кінь вершника свого, пішов не кваплячись. А лицар, опустивши повід, спогадував свою молодість, розглядався на всі боки – на гори, на кожне дерево, на кожен камінь... І ось удалині забовванів аул. Пізнав його лицар, зрадів і так мовив коневі:

– Нарешті я знову бачу аул свій. Буду в нім жити й ніколи вже його не покину. Скажи мені, вірний коню, чого бажаєш: жити зі мною чи ще по світу побігати?

– Хочу ще по світу побігати,– відповів кінь людським голосом,– Віддай мене молодому сміливцеві!

Лицар подумав-подумав та й каже:

– Хай буде, як ти хочеш. Негоже бойовому коневі в стайні стояти. Подарую я тебе безкінному джигітові, якого стрінемо на шляху. Тільки ти його спершу перевір: чи дорожить він тобою. Якщо він випробування витримає, служи йому вірно, як і мені служив. А коли відпустить тебе, розшукай мене.

– Гаразд,– відповів кінь,– я виконаю твій наказ.

Поки вони отак розмовляли, на дорозі з’явився чоловік.



Він ішов з аулу назустріч вершникові й коневі – це був молодий джигіт.

Коли лицар порівнявся з ним, джигіт поштиво привітався і поступився дорогою.

– Чи далекий твій шлях, джигіте? – запитав лицар.

– Чи далеко, чи ні – я й сам не знаю. Іду щастя свого шукати.

– А чому ж пішки, в тебе що – нема коня?

– Сирота я. Ні батька, ні матері не маю. Хто ж мені дасть коня?

– А мій кінь тобі до вподоби? Хочеш, я тобі віддам його?!

– Таких коней я хіба що уві сні бачив. Але як же ти далі поїдеш, віддавши коня?

– Бери, бери, мій аул осьде, ноги мене донесуть. А далі я їхати не збирався. Сідай у сідло, не можна без коня в далеку путь іти.

Джигіт допоміг лицареві злізти з коня, скочив у сідло, взяв у руки повід.

– А тепер їдь,– сказав старий лицар,– їдь і шукай своє щастя. Тільки запам’ятай, що я тобі скажу на прощання. Кращий, ніж мій, є на світі лише один кінь. Доки ти його знайдеш, мого коня не міняй і нікому не віддавай. А якщо здобудеш того коня, то відпусти мого, він знайде мене.

– Спасибі тобі за коня. А твої слова я запам’ятаю,– відповів молодий джигіт.

Попрощався він зі старим лицарем і помчав униз крем’янистою гірською стежкою.

«Тепер у мене є кінь. Не повернуся додому, доки не знайду свого щастя»,– мовив сам собі джигіт і вйокнув на коня. І помчав кінь так, що всі вітри позаду лишилися. Розступилися гори, промайнув Терек, а кінь усе мчав.

Отак вони мчали три дні. На четвертий ранок побачили, як попереду заблискотіла вода. Юнак під’їхав ближче. Це було величезне, широке і глибоке озеро. А посеред озера виднівся острів, на якому височіла кам’яна вежа. Вона сяяла на сонці золотою покрівлею, срібними вікнами.

«Попливу до цієї вежі, подивлюся, хто в ній живе»,– вирішив джигіт і спрямував коня у воду. Кінь підкорився і поплив до маленького острівця. Та він не забув наказу старого свого господаря і вирішив перевірити, чи дорожить ним новий господар. Коли до острівця залишалося менше половини шляху, кінь прикинувся, що тоне.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Без тебе мені не життя! – вигукнув джигіт і відпустив коня, щоб той вибрався на берег.

Але кінь не дав загинути своєму новому господареві.

– Тримайся за сідло,– гукнув він людським голосом,– доберемося до берега удвох!

Кінь поплив, а джигіт за сідло тримався.

Невдовзі вони дісталися берега.

Взяв джигіт свого коня за вуздечку, підвів до вежі й прив’язав до залізного кільця, яке побачив при самому вході. Потім розчинив срібні двері й сміливо піднявся на вежу. А в тій вежі жила красуня, подібна сонцю. Джигіт зайшов, привітався і попросив у дівчини напитися води. Дівчина взяла дорогу чашу, вкинула туди золотий перстень і подала джигітові. Юнак зрозумів, що це означає: дівчина побачила його мокрий бешмет і питає, як він добувся сюди. Джигіт відпив кілька ковтків, кинув у чашу гілочку й повернув дівчині. Це була відповідь: я прибув сюди по воді.

– Сідай, будь гостем моїм і розкажи, що привело тебе сюди,– мовила вона.

Джигіт мовчки дивився на дівчину-красуню й не міг відвести очей.

– Я вирушив шукати свого щастя,– сказав він,– та коли побачив тебе, одразу зрозумів, що був би щасливий тільки з тобою.

– Ти теж мені подобаєшся, джигіте,– мовила красуня,– Сюди, до мене, дістатися непросто. Якщо ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною, то ти мусиш повернутися на берег, розшукати чоловіка на ймення Силайма, довідатися, чи здорова його дружина, і вивідати його таємницю.

– А як же я того Силайму пізнаю? – запитав джигіт.

– Пізнати Силайму неважко, – відповіла дівчина.– У нього нема кінчика носа; але чому його нема, ніхто не відає. Це і є таємниця Силайми. Він заприсягнувся: відкрию таємницю тільки тому, хто здійснить подвиг. Більше нічого я тобі сказати не можу. Хочеш – шукай Силайму, не хочеш – їдь додому.

– Я знайду Силайму, дізнаюся про його дружину й відкрию його таємницю! – вигукнув джигіт і попрощався з господинею вежі.

Вийшов він до свого коня, скочив у сідло, вибрався на берег і гайда в дорогу. Чи довго він їхав, чи ні – аж наздоганяє дорогою невідомого вершника.

– Ассалам алейкум, добрий чоловіче!

– Ва-алейкум салам! – відповів вершник.

– Куди простуєш?

– До себе додому повертаюсь. А ти куди? – питає

незнайомий.

– А я щастя своє шукаю.

Поїхали поряд. Джигіт подумав-подумав та й каже:

– Хочу подружитися з тобою.

– Спершу випробуймо силу коней, а потім самі поміряємося силами, ну, а тоді побачимо, чи зможеш ти бути моїм другом,– сказав незнайомий.

Пустили вони коней навскач – кінь джигіта вихопився вперед. Потім спішилися і почали боротися. Зловчився джигіт та й поклав незнайомого на лопатки. А той і каже:

– Тепер я бачу, що ти можеш бути моїм другом. Досі жоден джигіт мене ще не перемагав!

Сіли вони на коней та й поїхали далі. їдуть вони й розповідають один одному всілякі історії. Аж бачать на пагорку великий мурований будинок. Коли проїжджали повз нього, з дверей вибігла дівчинка.

– Не галасуйте біля цього будинку,– сказала вона,– бо якщо прокинеться Берзи Каза, він вам голови поодриває.

– А хто такий Берзи Каза, що всі його мають боятися? – голосно запитав джигіт.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Тихше! – злякався його супутник.– Берзи Каза – страшний вовчище. На всьому білому світі нема нікого страшнішого, ніж він. Не боюсь я ніяких потвор, а от з ним стрічатися не наважуюся. Я за свого коня боюся: він змалку вовків жахається.

А Берзи Каза вже прокинувся. З будинку долинуло його грізне гарчання.

– Я з ним бій прийму, мій кінь не з лякливих. А ти їдь подалі, спустися у видолинок і почекай мене! – гукнув джигіт своєму новому другові.

Ледь той устиг від’їхати, як із будинку вискочив страшенний вовчище Берзи Каза. Був він кудлатий, величезний на зріст, з великими іклами. Джигіт не злякався. Кінь його теж стояв мов укопаний.

– Давай боротися! – гукнув Берзи Каза.

– Давай! – сміливо відповів джигіт і скочив з коня.

Почали вони боротися. Боролися годину, другу, третю.

Нарешті джигіт пересилив Берзи Каза й скрутив його під собою. Не давши вовкові отямитися, вихопив свій кинджал і відтяв йому голову. А тоді скочив на коня і поїхав у видолинок, де на нього чекав друг.

Поїхали вони далі і незабаром опинилися біля якогось замку. Друг під’їхав до воріт і мовив:

– Ось в оцьому замку я живу. Зроби ласку, будь моїм гостем.

Він привів джигіта у світлицю, запросив до столу, а сам пішов по частування. Джигіт почав роззиратися довкола й помітив, що з одних дверей мовби щось сяє. Він підійшов, прочинив двері – і здивувався: на високій постелі лежала красуня. Сяйво линуло від її обличчя, кіс. Але очі красуні були заплющені. Красуня тяжко кидалася уві сні й стогнала... Коли господар повернувся, джигіт не витримав і запитав, хто це лежить у сусідній кімнаті.

– Це братова дружина. Вона враз заслабла, і щодень їй дедалі гірше стає. Ми з братом не знаємо, як її вилікувати. У всіх лікарів побували, всі засоби випробували, а їй чимраз гірше стає. Брат знову поїхав шукати ліки, не знаю – привезе чи ні...

«Доки не знайду для неї ліки, не поїду далі,– вирішив джигіт, але другові не став про це говорити. – Ось приїду з ліками, тоді й скажу. Хай лишається тут. Мало що може статися, може, треба буде допомогти, а нікому». Коли його друг вийшов з кімнати, джигіт мерщій вибіг із замку, скочив на коня та й помчав.

– Що ти надумав? Куди нам треба їхати? – запитав кінь через три дні.

– У мого друга є брат, його дружина гарніша за сонячне проміння. Але вона чомусь заслабла й лежить при смерті в палаці. Я хочу допомогти їй вилікуватися. Я мушу знайти для неї ліки,– відповів юнак.

– Ліки є, але далеко звідси, за двома високими горами, які стоять так близько одна від другої, що й мурашка не проповзе між ними. Час від часу гори розходяться, але це триває всього одну мить. Коли вони розходяться, між ними може проскочити вершник. Гори одразу ж з гуркотом сходяться. Все, що опиняється між ними, перетворюється на порох. Коли під’їдемо впритул, ти гукни, наче гукають п’ятнадцять джигітів, і вдар мене батогом, наче вдарили вісімнадцять вершників. Я кинуся вперед, і ми проскочимо між скель,– порадив кінь.

– Гаразд, я вчиню, як ти сказав, тільки їдь хутчіше, щоб нам повернутися вчасно,– відповів джигіт.

Кінь помчав уперед. Ось вони вже й біля гір. Джигіт під’їхав ближче й побачив: дві гори стоять так близько, що навіть мурасі між ними не проповзти. Зліз джигіт з коня, підібрав повалене сухе дерево, підійшов до двох гір і, коли вони розійшлися, кинув дерево між них. Гори з гуркотом зійшлися і розтрощили дерево на порох. «Правду сказав мені кінь, небезпечне це місце»,– подумав джигіт. Але довго думати не став і скочив на коня. Напружилося, мовби стало кам’яне, його тіло, закалатало серце. Гукнув джигіт, наче п’ятнадцять джигітів одразу,– гори розійшлися, він уперіщив коня, наче вісімнадцять вершників одразу, і рвонув у щілину. З гуркотом зійшлися гори, та сміливий вершник устиг проскочити.

Поїхав далі джигіт рівниною.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

Їхав-їхав, аж бачить: величезний лев люто гарчить і качається по землі.

– Цей лев поранив собі ногу гострим уламком каменя, – пояснив кінь.– Тому він місця собі не знаходить. Ти викопай яму, і ми сховаємося в ній. А потім почни дражнити лева. Лев кинеться на нас, перестрибне через яму, і гострий камінь, що, мов скабка, засів йому в лапі, випаде. Лев заспокоїться, вгамується і допоможе нам дістати ліки, що їх ми шукаємо.

Послухався джигіт доброї ради. Хутко викопав яму, сховався у ній з конем і почав дратувати лева. Лев кинувся на джигіта і перескочив через яму. Гострий камінь вилетів, біль у лапі вщух. Лев ліг на траву й задоволено замуркотів.

Коли джигіт вийшов із ями, лев промовив людським голосом:

– Це ти мене від мук урятував? Віднині я твій друг.

Скажи мені, що привело тебе в ці краї. Сюди мало хто може дістатися, а той, хто дістається, не може назад повернутися.

– Я шукаю ліки для однієї людини,– відповів джигіт і повідав левові, хто він і звідки.

– Іди за мною,– мовив лев.

Ішли та йшли і зрештою дійшли до глибокої печери.

– Зачекай мене тут,– сказав лев, а сам сховався у печері. Вийшов ізвідти з глечиком молока й подав його юнакові, мовивши: – Якщо тричі покропити цим молоком хворого, то він одразу одужає.

Подякував джигіт левові та й рушив назад.

Їхав-їхав і знову опинився біля двох гір. Під’їхав до них упритул, гукнув, наче п’ятнадцять джигітів одразу, вдарив коня, наче вісімнадцять вершників.

Розступилися гори на мить, і кінь рвонув у щілину. Скелі зійшлися з гуркотом, та пізно – сміливий вершник устиг проскочити.

Довго він їхав чи ні, але нарешті прибув до свого друга. Зайшли вони в кімнату, де лежала красуня, і тричі окропили її молоком. Вона тут же підвелася з постелі, наче ніколи й не слабувала. Друг тут же побіг кликати брата, а красуня поглянула на джигіта й мовила:

– Коли мій чоловік побачить мене здоровою, він дуже зрадіє і спитає, що тобі подарувати. Ти скажи так: «Подаруй мені он оту шаблю з відламаним кінцем і он оту сіру шкапину, що пасеться на лузі; нічого більше мені не треба». Шабля ця не проста: хто володіє нею, того ніхто не здолає в герці. А кінь тільки з вигляду непоказний. Прудкішого за нього немає на світі.

Джигіт вислухав її й подумав: «Напевне, знайшов я таки того коня, що про нього мені старий лицар казав, віддаючи свого коня».

І от прибув чоловік, побачив, що дружина його одужала, зрадів і вигукнув, звертаючись до джигіта:

– За те, що ти для мене вчинив, проси все, що хочеш!

– Подаруй мені шаблю з відламаним кінцем та сіру шкапину, що біля палацу пасеться,– попросив юнак,– а більше мені нічого й не треба.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Навіщо тобі поламана шабля та старий кінь? – здивувався господар.– Взяв би щось краще.

Але джигіт стояв на своєму. І чоловік віддав йому шаблю і шкапу.

Доки чоловік красуні розмовляв з ним, джигіт здивовано поглядав на його обличчя: на носі не вистачало кінчика. «Чи не той це Силайма, якого я повинен знайти?» – подумав він. А далі насмілився та й запитав:

– Скажи, будь ласка, чи не звуть тебе Силаймою?

– Так, я Силайма з обрубаним носом. А навіщо це тобі?

– Красуня, яка живе у вежі посеред озера, дала слово стати моєю дружиною, якщо я довідаюсь таємницю людини на ім’я Силайма. Скажи мені, який подвиг я мушу здійснити, щоб ти відкрив свою таємницю?

– А хіба ти не здійснив подвигу, здобувши ліки для моєї дружини? Так от же слухай, що зі мною сталося... В одній високій вежі, що була серед моря, жили дві сестри. Я посватався до старшої (оце ж її й вилікував ти). Вона відповіла, що вийде за мене, якщо я прижену їй табун коней семиголового гірського змія разом з тигроподібним жеребцем. Я взяв з собою восьмеро товаришів та й поїхав по цей табун. Ми погнали до себе цей табун, коли семиголовий змій спав. Та ось він прокинувся, побачив, що вкрали його коней, і кинувся навздогін. Ледь ми проскочили гори і виїхали на рівнину, як позаду почувся шум і вигуки. Це змій гнався за нами по п’ятах. Він відламав шпиль гори і кинув на нас. Кам’яною брилою він убив вісьмох моїх товаришів. Я мчав попереду на тигроподібному жеребці, і брила мене не дістала; але маленький уламок її зрізав мені кінчик носа. Відтоді мене й прозвали Силаймою з обрубаним носом. Оце й уся таємниця!

Вислухавши оповідь Силайми, джигіт поквапився в дорогу. Попрощався з Силаймою, з його дружиною, з його братом – своїм другом, узяв чарівну шаблю і пішов до своїх коней: до того, що на нім приїхав, і до того, що йому Силайма подарував... Він відпустив коня, що його біля рідного аулу дав йому старий лицар, мовивши:

– Біжи, знайди першого свого господаря, уклін йому від мене передай і живи при нім.

– Прощавай, молодий джигіте,– сказав кінь людською мовою та й помчав.

Після цього джигіт осідлав сіру шкапу, і, коли сів на неї, вона струснула гривою, крутнула головою і обернулася на сірого красеня-скакуна.

– Куди везти тебе, хоробрий джигіте? – спитав скакун людською мовою.

– Вези мене до великого озера, де у вежі під золотою покрівлею моя наречена живе.

Сірий кінь рвонув уперед. Він більше летів повітрям, ніж біг землею, і вже під вечір вони опинилися біля озера.

– Розшукав ти чоловіка на ймення Силайма? – запитала дівчина-красуня, побачивши джигіта.– Як почувається його дружина? І чи вивідав ти таємницю Силайми?

– І Силайму я знайшов, і дружину його бачив, і таємницю його знаю. Зараз оповім тобі все, як воно було,– відповів джигіт.

І він розповів їй про свої пригоди: як подружився з братом Силайми, як переміг страшного вовка Берзи Каза, як добув чарівне молоко для хворої дружини Силайми. Розказав і про таємницю Силайми.

– Ти знайшов Силайму й довідався про його таємницю. Ти здобув чарівне молоко і врятував життя красуні – моєї рідної сестри,– вигукнула дівчина.– Я згодна стати твоєю дружиною!

Джигіт одружився з нею, і стали вони щасливо жити. Коли на їхню землю зазіхали вороги, то молодий джигіт брав свою чарівну шаблю, сідав на диво-коня – і всі вороги тікали від нього. І полетіла з аулу в аул слава про лицаря-звитяжця та його красуню-дружину.

Обсудить]]>
<![CDATA[Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-fusht-bejg-zarobiv-u-vidmi-losha-j-zvilniv-svoju-druzhinu-vid-lihogo-garbasha-inguska-kazka https://derevo-kazok.org/page/jak-fusht-bejg-zarobiv-u-vidmi-losha-j-zvilniv-svoju-druzhinu-vid-lihogo-garbasha-inguska-kazka Fri, 12 Jan 2018 23:45:32 +0300 Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)Жив собі у горах один князь. І дуже він хотів, щоб дружина народила йому сина. І коли нарешті з’явився у них син, то князь дуже-дуже зрадів. Дали хлопчикові ім’я Фушт-Бейг. Малий син, лежачи в колисці, весь час плакав, отож батько, заколисуючи його, часто співав таку пісеньку:

Не плач, сину,

Не плач, сину,

Ось як виростеш ти в нас,

Знайдемо тобі дружину –

Щонайкращую дівчину

На імення Джинагаз!

Часто чув ці слова від батька малий Фушт-Бейг. І ось він нарешті виріс. Гарний, широкоплечий, не боязкий. Тільки все якийсь сумний ходить. Помітив це батько та й питає:

– Чому такий сумний, сину?

А син і каже:

– А ти ж мені, тату, з дитинства співав, що візьмеш мені в дружини дівчину Джинагаз. Он ровесники мої вже одружені, а я й досі самотній...

– Я й сам не знаю, що це за дівчина така – Джинагаз,– відповів батько.– Не знаю й де вона живе. Але давно чув про неї... Якщо ти хочеш, сину, одружитися, то є багато різних князівен – гарних дівчат, і можна посватати будь-яку з них.

– Ні, тату,– відповів Фушт-Бейг,– я хочу одружитися саме з дівчиною Джинагаз!

Ну, що ж, хоч би як там воно було, але став батько лаштувати свого сина в дорогу. Три роки вибирав він у своїх табунах та готував для Фушт-Бейга коня, щоб ноги в нього були, мов із криці. І ось нарешті син осідлав цього прудконогого коня, взяв добру зброю, їжу на дорогу й подався у незнані далекі краї шукати свою наречену. Довго він їздив світами і от натрапив на хатинку, де й заночував. А вранці-рано поїхав далі. їде широкою, зарослою очеретом долиною, коли дивиться – із очерету вискочив зайчисько! Та такий же гарний, та такий же прудкий! Фушт-Бейг ніяк од цього зайчика очей відвести не може – так він йому сподобався!

– Ет,– сказав він сам собі,– треба цього зайчика піймати будь-що-будь!

Хлопець повернувся в ту хатинку, де ночував, переспав там ніч і знову вранці-рано виїхав ловити зайчиська. Вискочив вухань з очеретів, погнався за ним Фушт-Бейг, але куди там! Утік заєць!

– Та ні ж! – сказав сам собі Фушт-Бейг.– Хоч за третім разом, а таки я тебе спіймаю!

Виїхав він до тих очеретів на третій ранок. Вискочив зайчисько в долину та ходу! А Фушт-Бейг як стьобне свого коня та навперейми! Ось уже наздоганяє, ось уже, ось... Бачить заєць, що не втече, перевернувся через голову – й тут же обернувся на гарну-гарну, вродливу-вродливу дівчину. Стала дівчина перед конем і почала благати Фушт-Бейга:

– Змилуйся, добрий подорожній! Якщо хочеш, я стану твоєю дружиною! А ім’я моє – Джинагаз.

Фушт-Бейг дуже зрадів і мовив:

– Даю тобі слово лицаря, що не заподію тобі нічого лихого. А тепер слухаю, що скажеш мені ти.

– От що я тобі скажу,– каже дівчина.– їдь додому в своє село й наступної п’ятниці жди мене на пагорбі за селом. Я приїду туди із своїми сорока служницями. І ми обвінчаємося.

Домовившись отак, вони розійшлися.

З великою радістю повернувся Фушт-Бейг у батьківську домівку. Але вдома чекала на нього печаль. Поки він мандрував, мати його померла – і батько взяв собі в дружини іншу жінку – молоду... Пожурився Фушт-Бейг за матір’ю, поплакав, а далі й каже мачусі:

– Так ось і так, стрів я свою Джинагаз. В цю п’ятницю ми з нею маємо зустрітися на пагорбі за селом.

– Що ж, хай тобі щастить,– відповіла мачуха.



Не знав Фушт-Бейг, що мачуха – лиха людина, що вона затаїла ненависть до пасинка й вирішила будь-що-будь завадити його коханню. Покликала мачуха до себе свого вірного слугу – смаглявого ногайця,– надарувала йому всього, а потім і каже:

– Ото як хоч, а знайди спосіб разом із Фушт-Бейгом поїхати на побачення із Джинагаз!

– А далі що? – питає ногаєць.

– А далі? А далі знайди спосіб, щоб Фушт-Бейг не стрівся з Джинагаз і щоб жодного слова їй не сказав.

– Гаразд, – каже смаглявий ногаєць,– Є в мене одне зілля. Як дам я його Фушт-Бейгові понюхати, то він ураз засне й спатиме аж до ночі...

– От бач, який ти в мене розумний! – похвалила його мачуха.

І ось надійшла п’ятниця. Ще ледь-ледь на сході заясніло, а вже Фушт-Бейг зібрався їхати на пагорб. Аж тут до нього, мов смола, причепився смаглявий ногаєць: візьми та візьми й мене з собою, я тобі у пригоді стану. Не хотів Фушт-Бейг брати його з собою, та як від такого настирливого відчепитися?

– Ну, гаразд,– каже Фушт-Бейг.– їдьмо!

От прибули вони до пагорба. Поглянув Фушт-Бейг довкола: ніхто ще не їде. Дай-но, думає, полежу та відпочину. Розгорнув свою бурку й ліг. Заплющив очі, щоб сонце не сліпило, аж тут смаглявий ногаєць підніс йому до носа пучечку сонного зілля. Нюхнув Фушт-Бейг – і одразу заснув міцним сном, що хоч гармати коти – все одно не розбудиш.

Опівдні на шляху з’явилися пишно вбрані візки – і на пагорб виїхала Джинагаз. Разом зі своїми сорока служницями піднялася вона нагору – аж дивиться: на землі лежить її жених і солодко хропе уві сні. Спробувала Джинагаз розбуркати його, та куди там! Почекала вона трохи, а тоді й каже смаглявому ногайцеві:

– Ой, як недобре отак чинити – спати, коли чекаєш нареченої! Чуєш, слуго, передай своєму панові, щоб наступної п’ятниці він обов’язково був на цьому місці та не спав...

– Гаразд, гаразд,– пообіцяв смаглявий ногаєць.

От настав вечір – аж тоді прокинувся Фушт-Бейг. Прокинувся, роззирнувся та й питає в ногайця:

– Ой лишенько! Я, здається, дуже довго спав?

– Так, довго,– відповів хитрий ногаєць.– Сюди приїздили дівчата, було їх сорок – і одна. Всі вони веселилися, танцювали, а одна з них – дуже-дуже гарна – все намагалася розбудити тебе, але ти надто міцно спав. Вона мені звеліла передати, щоб ти приїхав наступної п’ятниці на це саме місце.

Поїхали вони додому, смаглявий ногаєць зараз же побіг до мачухи і геть-чисто усе їй розповів.

Наступної п’ятниці Фушт-Бейг знову зібрався їхати на місце зустрічі. Та знов причепився до нього ногаєць – і все вийшло так, як і першого разу. Звеліла Джинагаз передати Фушт-Бейгові, щоб вийшов він її стрічати третьої п’ятниці.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

Цілий тиждень журився Фушт-Бейг та докоряв сам собі за те, що так міцно спав. От настала ніч з четверга на п’ятницю – так тут уже Фушт-Бейг зовсім спати не ліг і вже опівночі був готовий виїхати на місце побачення. Та знов причепився до нього хитрий ногаєць. 1 знов поїхали вони разом.

Ходив-ходив Фушт-Бейг по пагорбу, чекаючи на Джинагаз. Втомився. Вирішив прилягти на хвильку, щоб ноги відпочили. Приліг – і задрімав. А тут ногаєць сонного зілля дав понюхати – і захропів Фушт-Бейг аж до вечора.

Так і втретє поїхала з місця побачення наречена, не почувши й слова з вуст нареченого. Та перш ніж поїхати, передала вона слузі золоту обручку й суворо наказала:

– Передай обручку цьому чоловікові, що спить. І скажи йому, що я більше сюди не приїду, хай обручка залишиться йому на згадку.

Прокинувся Фушт-Бейг аж увечері, зрозумів, що дурно їздив аж три п’ятниці на місце побачення, та й поїхав додому зажурений, як темна ніч. Побачив батько його в печалі та й питає:

– Що з тобою, сину мій?

– Та так, тату, й отак,– каже Фушт-Бейг,– їздив я по далеких краях, знайшов там дивовижної краси дівчину Джинагаз, умовилися ми з нею про побачення у п’ятницю на пагорбі за селом. Приїхав я додому, розповів про це мачусі, а далі почалося щось незбагненне: як тільки приїду на місце зустрічі, то й засну непробудним сном... Так ми й не стрілися. Ось тільки золота обручка від Джинагаз.

– Чекай-но, сину,– мовив батько,– я вже починаю здогадуватися...

Та й тут же подався до своєї нової дружини, бо здогадався, що без лихого її намислу тут не обійшлося. Прийшов до неї – грізний, лютий. Побачила мачуха, що непереливки, та й призналася в усьому.

Ну, що ж, вона призналася, але Джинагаз уже не повернеш. Де її шукати?

– Ех,– подумав Фушт-Бейг,– треба знову в далекі мандри рушати.

Осідлав свого коня, попрощався з батьком та й рушив...

Довго він їздив по далеких-далеких світах, у ще дальші світи заїхав, а Джинагаз ніяк знайти не міг.

Їхав він якось широченним безводним степом. їхав день, два, три, а степ не кінчається. Ні травинки ніде, ні росинки... Ось уже сьомий день вони їдуть, а кінця степові нема. Давно не напоєний та не годований кінь ледве переступав ногами, а Фушт-Бейг ледь-ледь тримався у сідлі... Аж раптом дивиться: іде дівчина із дзбаном. Він поїхав до неї. Дівчина тим часом підійшла до колодязя і стала набирати воду.

Фушт-Бейг так знесилів у дорозі, що ледве здолав під’їхати до дівчини. Кінь, почувши воду, впав з ніг, скинув свого вершника. Дівчина засміялася, але Фушт-Бейг сказав:

– Ось уже сім днів ми з конем їдемо цією пустелею і не мали ні ріски в роті.

Пожаліла дівчина коня, дала йому напитися,– і ожив Фушт-Бейгів скакун.

А Фушт-Бейг почав розпитувати дівчину, звідки вона і хто. От дівчина й каже:

– Я – служниця князівської доньки Джинагаз, у якої сорок служниць. Ми по черзі носимо з цього колодязя воду. Зараз якраз моя черга – от я й прийшла до цього колодязя по воду, щоб зварити страви для Джинагаз.

Нічого більше не спитав Фушт-Бейг, а тільки сказав:

– Дозволь, дівчино, напитися із твого дзбана.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

Дала йому дівчина напитися, він напився й непомітно для неї вкинув у дзбан золоту обручку, яку дала йому Джинагаз. Зрозумів Фушт-Бейг, що його наречена живе десь неподалік.

От пішла дівчина із дзбаном, а Фушт-Бейг ліг спати посеред степу...

Поки він спав, сорок служниць наварили їсти, а Джинагаз пішла помитися перед вечерею. Почала вона митися, аж тут із дзбана випала золота обручка. Джинагаз подивилася на неї й упізнала свою обручку.

Покликала вона служниць та й питає:

– Хто сьогодні з вас ходив по воду?

Тридцять дев’ять служниць сказали: «Не я!» – й аж тільки сорокова призналася:

– Я ходила по воду!

– Звідки ця обручка? – запитала Джинагаз.

Дівчина, почервонівши, розповіла, що біля колодязя стріла вершника, у якого від спеки впав кінь, що вона напоїла коня, а із дзбана напився сам вершник.

Джинагаз відпустила дівчину, а сама послала своїх людей на пошуки вершника. Слуги не довго й шукали – прийшли до колодязя й бачать: спить зморений лицар. Вони його розбудили і сказали:

– Ходімо з нами, на тебе чекає Джинагаз!

Фушт-Бейг відповів:

– З радістю!

Так вони й стрілися – Фушт-Бейг та Джинагаз, – і стали жити весело й щасливо. Та ось до Джинагаз прийшла звістка, що молодша сестра виходить заміж. Джинагаз зібралася в дорогу, а Фушт-Бейгові сказала:

– Ти залишаєшся на господарстві. Як буде тобі сумно – мої сорок дівчат тебе розважать, як захочеш їсти-пити – в наших коморах багато наїдків та напоїв... Про одне лише я тебе дуже-дуже прошу: ніколи не відчиняй дверей у кімнати, що праворуч і ліворуч од твоєї. Дай мені слово, що виконаєш моє прохання.

– Гаразд,– відповів Фушт-Бейг.– Буде все так, як ти сказала.

Поїхала Джинагаз до сестри в гості, а Фушт-Бейг ніяк собі місця не знайде: так його щось і під’юджує зазирнути в ті кімнати, про які казала дружина.

«А якщо я ледь-ледь прочиню ці двері й тільки трішечки погляну, що там є?» – подумав він.

Прочинив він одні двері в сусідню кімнату й просунув туди пальця. А та кімната аж до стелі була заповнена розтопленим золотом. Тож коли Фушт-Бейг просунув пальця в шпаринку, то тут же його й обпік, та ще й крихти золота прилипли до нього.

– Що ж тепер я скажу дружині? – подумав Фушт-Бейг.– Я обв’яжу пальця, а їй скажу, що порізався.

Через якийсь там час захотілося йому заглянути в другі двері. Відчинив – і побачив, що в кімнаті темно.

«Ану,– думає,– переступлю поріг».

Переступив поріг і вжахнувся: перед ним стояв прикутий за руки й ноги страшний велетень – гарбаш. Як побачив гарбаш людину, одразу ж почав благати:

– Визволи мене з кайданів, з неволі! Ось побачиш: я колись тобі в пригоді стану.

Подумав Фушт-Бейг: а й справді, чому б не пожаліти гарбаша – просить же! Хотів було розірвати ланцюги руками, але гарбаш сказав:

– Онде на полиці лежить ключ від кайданів.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

Тільки-но Фушт-Бейг звільнив гарбашеві одну руку, як він випростався, розминаючи свої кості,– і кайдани злетіли з нього самі собою. Зареготав гарбаш і побіг.

А тим часом Джинагаз гостюючи у сестри, чує серцем, що вдома щось негаразд.

– Будь здорова та щаслива, сестро,– сказала вона, швидко зібралася та й подалася додому. Прибувши, побачила гарбаша на волі й зрозуміла, що Фушт-Бейг не послухався її. А під час розмови зі своїм чоловіком помітила пов’язку на руці.

– Що це? – запитала вона.

Хотів Фушт-Бейг був збрехати, але потім признався, як обпалив пальця і як випустив гарбаша.

Сказала тоді Джинагаз:

– От не послухався ти мене – і занапастив наше життя! Тепер нас гарбаш не відпустить, отже, нам треба шукати способу, як його позбутися...

Гарбаш мав звичку на обід з’їдати цілого бика й спати після того цілих три доби. Вибравши таку годину, коли гарбаш заснув, Фушт-Бейг посадив Джинагаз на свого прудконогого коня та й помчав з нею до себе додому.

Як тільки втікачі зникли за обрієм, кінь гарбаша, що мав три ноги і стояв у мідній стайні, порвав свої ланцюги, підбіг до хазяїна і затупотів ногою, щоб розбудити.

– Що там таке? – запитав гарбаш, прокинувшись.

І триногий кінь відповів людською мовою:

– Джинагаз утекла з дому з чоловіком.

Тоді гарбаш запитав:

– Ну, що, спочатку пообідаємо, а потім поїдемо й наздоженемо? Чи наздоженемо, а тоді пообідаємо?

– Спочатку наздоженемо,– відповів кінь.

Тоді гарбаш скочив на коня і вмить наздогнав утікачів, повернув їх назад і так сказав Фушт-Бейгові:

– Я обіцяв тобі віддячити добром, отож дарую життя за таке зухвальство, а то б тобі тут же була смерть.

Минув якийсь час – і ось удруге втекли від гарбаша Фушт-Бейг та його дружина. І знову триногий кінь розбудив гарбаша, і знову наздогнав утікачів. І знов гарбаш сказав:

– Май на увазі: я тобі за твоє зухвальство вдруге дарую життя!

Збираючись утікати втретє, Фушт-Бейг і Джинагаз стали радитися, як би ліпше ошукати гарбаша.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

– І де це він такого прудкого триногого коня дістав? – запитав Фушт-Бейг у Джинагаз.

– О, це довга історія,– відповіла Джинагаз.– Є така відьма, що має три чарівні кобилиці. Так от – гарбаш три ночі пас її кобилиць і за це отримав од відьми лоша. В ці три ночі відьма намагалася наганяти на гарбаша різні жахи, проте він нічого не злякався, зберіг кобил і, тримаючи їх за поводи, не випускав із рук своїх. Наприкінці третьої ночі одна з кобилиць привела лошатко. Тільки-но лоша ступило на землю, одразу з усіх усюд злетілогя хиже птаство і серед них три велетенські орли, що хотіли розірвати те лоша. Гарбаш повбивав їх усіх, але все-таки один з орлів устиг відірвати в лошати ногу й проковтнути. Ось оце лоша з трьома ногами й віддала відьма гарбашеві, а з нього виріс незвичайний кінь... А якби гарбаш не встеріг цих кобил, то відьма його убила б...

– Доведеться й мені талану шукати,– промовив Фушт-Бейг. – Треба й собі таке лоша дістати.

Почала Джинагаз відмовляти свого чоловіка:

– Не йди до відьми, коханий мій! Бо назад ти не повернешся! Адже ж не заважає нам гарбаш жити удвох! Може, колись і пощастить нам визволитися від гарбаша...

– Ні,– сказав Фушт-Бейг,– доки в мене не буде коня, найкращого від усіх коней на світі, нам не визволитися від гарбаша! Поїду до тієї відьми!

Сказавши це, попрощався він із Джинагаз, сів на свого коника та й поїхав шукати відьму. їхав він довго, страшенно зголоднів і думав тільки про одне: що б його оце з’їсти. Коли дивиться: скаче при дорозі орел з підбитим крилом. «Ось його я і з’їм!» – подумав Фушт-Бейг і підняв шаблю. Аж тут орел став благати:

– Не вбивай мене, чоловіче, я тобі в пригоді стану!

Пожалів Фушт-Бейг орла, змастив смальцем йому рану й відпустив на волю, а сам, голодний, поїхав далі.

Коли дивиться: стара лисиця з перебитою ногою шкутильгає. «Хоч і несмачне з неї м’ясо, але все ’дно якийсь наїдок буде!» – подумав Фушт-Бейг і підняв шаблю. Аж каже йому лисиця:

– Не вбивай мене, добрий чоловіче, я тобі в пригоді стану!

Пожалів Фушт-Бейг лисицю, перев’язав їй рану та й пустив на волю, а сам, голодний, поїхав далі.

Їде собі, аж дивиться: на березі ріки, на піску, лежить-б’ється велика-велика рибина. Ще дужче захотілося їсти Фушт-Бейгові, стрибнув він з коня та й ухопив рибину. Аж чує – каже вона:

– Не губи мого життя, вкинь у річку. Я тобі у пригоді стану!

Виконав Фушт-Бейг і її прохання – поїхав далі голодний.

Нарешті дістався він до тих місць, де жила відьма. Приїхав, уклонився та й каже:

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

– Я згоден пасти твоїх кобилиць, якщо ти мені даси за роботу лоша від однієї з них.

Подивилася на Фушт-Бейга відьма, вишкірила свої зуби:

– Було вже двадцять таких молодчаг, як ти. Вони не змогли встерегти моїх кобилиць на пасовиську – і тепер їхні голови стирчать на кілках біля моєї хати. Бачив? Якщо ти не хочеш, щоб і твоя голова була на кілку разом з цими, то не берися за цю справу!

– Нічого, – відповів Фушт-Бейг,– май спокій: нікуди від мене твої кобилиці не дінуться!

– Ну, як знаєш! – відповіла відьма.– Я тебе попередила.

І от настала перша ніч. Фушт-Бейг узяв у руки поводи трьох відьминих кобилиць і повів їх на зелену траву. Тільки-но роззирнувся довкола, як блиснула поряд блискавка, ударив страшенний грім, гроза перейшла в нічну снігову віхолу. Хоч і моторошно було Фушт-Бейгові, але він, не змигнувши, дивився на своїх кобилиць і міцно тримав їх за вуздечки.

Побачила відьма, що це не бентежить його, і гукнула:

– Ти стоїш тут, а твою наречену Джинагаз забрав собі гарбаш!

Фушт-Бейг хутко озирнувся на голос, а коли знов поглянув на своїх кобилиць, то побачив, що їх немає!

Здивувався і збентежився Фушт-Бейг і тут же кинувся шукати пропажу. Довго блукав у нічній темряві і нарешті стрів сонного орла. Фушт-Бейг розбудив його й оповів, що сталося. Вислухав його орел і мовив:

– Відьма сховала своїх кобилиць у печері серед неприступних бескидів. Зараз я туди злітаю і прижену їх до тебе.

Так орел і вчинив. Фушт-Бейг узяв кобилиць за вуздечки та й рано-вранці привів до відьми. Побачила та, що не вдалося їй згубити славного молодця, заскреготіла зубами, але мусила сказати:

– Спасибі тобі, що зумів уберегти моїх кобилиць!

Другої ночі сталося те ж саме. Фушт-Бейг узяв у руки поводи трьох відьминих кобилиць та й повів їх на зелену траву.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

Тільки-но роззирнувся довкола, аж тут спалахнули блискавки, ударив ще страшніший грім, а гроза перейшла у нічний сніговий буран. Хоч і моторошно було Фушт-Бейгові, але він, не змигнувши, дивився на своїх кобилиць і міцно тримав їхні поводи. Побачила відьма, що ніщо не лякає молодця, та й гукнули:

– Ти отут стоїш, а твою Джинагаз забрав собі гарбаш!

Фушт-Бейг мимоволі озирнувся на голос – і коні тут же зникли. Мусив знову йти шукати їх. Довго-довго блукав у темряві,- аж стрів поранену лисицю.

– Чого блукаєш, молодче?

– А так і так,– оповів лисиці про свої негаразди Фушт-Бейг.– Допоможи мені, лиско!

– І допоможу! – каже та.– Відьма загнала своїх кобилиць аж за неприступні бескиди! То я зараз їх вижену звідти!

Так лиска і зробила, як сказала... Приводить уранці Фушт-Бейг кобилиць до відьми, а та – хоч-не-хоч – мусить йому спасибі казати!

Минув день – третя ніч настала. Знову вивів своїх кобилиць на пашу Фушт-Бейг. Не встиг і роззирнутися, як застрибали вогненні блискавки, ударив такий грім, що гори загойдалися, а з неба полетів густий сніг навпереміж із гострою кригою. Фушт-Бейг стояв, мов скеля, він не спускав очей з кобилиць і міцно тримав поводи. Та умудрилася-таки знайти зручну мить відьма і закричала страшним голосом:

– Ай-ай-ай! Ти отут стоїш, а тим часом твою кохану Джинагаз гарбаш забрав навіки!

Тільки ледь-ледь повів Фушт-Бейг очима вбік, та й цього було досить, щоб кобилиці зникли. Знову довелося йти шукати їх. Обходив у темряві ліси й гори, обходив неприступні бескиди та глибокі печери – ніде не знайшов кобилиць... Дійшов до річки – і згадав про оту велику рибину, що обіцяла йому в пригоді стати. Гукнув він її, вона випірнула з води й питає:

– Чого тобі треба, молодче?

Оповів про свою біду Фушт-Бейг, а риба й каже йому:

– Відьма сховала своїх кобилиць на дні моря. Ти почекай, я приведу їх до тебе.

Як Фушт-Бейг заробив у відьми лоша й звільнив свою дружину від лихого гарбаша (інгуська казка)

Пірнула рибина в воду і зникла. Аж ось через якийсь час виринули з води кобилячі морди. Схопив їх за вуздечки Фушт-Бейг, витяг кобилиць із води, повів на зелену травицю і, міцно тримаючи їх за поводи, став чекати світання. Перед ранком одна з кобилиць привела лоша. Тільки-но те лоша торкнулося землі, як не знати звідки налетіла ціла зграя хижого птаства. Птахи із страшенною люттю налітали на лошатко, що лежало на землі. Найдужче нападали три величезні орли. Фушт-Бейг однією рукою стримував кобилиць, а другою відбивав напади орлів та іншого птаства. Перед самим сходом сонця він відбився-таки від страшної пташиної зграї. Лошатко лишилося неушкоджене. З нього мав вирости незвичайний, найкращий у світі кінь.

Фушт-Бейг підвів до лошати його матір – кобилу, щоб та нагодувала його. Коли лоша насмокталося молока від своєї чарівної матері, то тут же стало рости, рости і просто на очах виросло в дорослого коня.

Повів тоді Фушт-Бейг кобил до відьми і сказав:

– Ми домовлялися, якщо я встережу твоїх кобилиць три ночі, то лоша буде моє! Отож віддавай мені лоша.

– Ти переміг,– відповіла відьма,– Бери своє лоша.

Загнуздав свого лошака Фушт-Бейг та й повів до Джинагаз. Тепер Фушт-Бейг уже нічого не боявся.

І от настав час обіду. З’їв гарбаш цілого бика та й заліг спати на три доби. А Фушт-Бейг осідлав свого лошака, посадив з собою Джинагаз – і помчали вони від гарбаша.

Знову триногий кінь розбудив свого господаря і сказав:

– Джинагаз утекла від тебе.

Гарбаш запитав свого коня:

– Ну, що, спочатку пообідаємо, а потім поїдемо й наздоженемо? Чи спочатку наздоженемо, а тоді пообідаємо?

– Тепер чи ївши, чи не ївши, все ’дно не наздоженемо! – відповів кінь.

Розлютився гарбаш, стрибнув на свого триногого коня і погнав його за Фушт-Бейгом та Джинагаз. Швидко мчав гарбаш на своєму коні, та ще швидше – Фушт-Бейг із Джинагаз на своєму чотириногому лошакові. Кінь з трьома ногами був уже в милі, і гарбаш став бити його по боках своєю важкою палицею. Триногий кінь, геть знесилівши, гукнув конячою мовою лошакові, що мчав попереду:

– Змилуйся, брате, адже ми від однієї матері! Гарбаш б’є мене по ребрах важкою палицею я скоро мертвий упаду!

– Ні, не почекаю,– відповів лошак.– Хоч ми й однієї матері, але в тебе дуже лютий хазяїн. Я не дам, щоб він скривдив мого господаря та його дружину! Та все ж я тобі допоможу: я скакатиму попереду і в одному місці виб’ю передніми ногами глибоку яму. А ти постарайся на повному скаку зупинитися перед ямою і скинути в неї свого вершника.

Як сказав лошак, то так і зробив триногий кінь. Лошак ударом своїх передніх ніг вибив яму глибиною в сімдесят ліктів. Як гепнув туди гарбаш, то земля затряслася, груддя посипалося в яму й засипало лютого гарбаша.

А Фушт-Бейг та Джинагаз щасливо доїхали додому, і потім довго жили, і було в них багато дітей та онуків.

Обсудить]]>
<![CDATA[Зачарований джигіт (чеченська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/zacharovanij-dzhigit-chechenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/zacharovanij-dzhigit-chechenska-kazka Thu, 04 Jan 2018 02:35:07 +0300 Зачарований джигіт (чеченська казка)Край дрімучого лісу, біля джерела з чистою водою, жив собі дідусь-бідняк. І була в нього донька. Щовечора ходила дівчина до джерела по воду. Побачила її якось жаба та й каже людським голосом:

– Ти гарна й моторна! Але заміж вийдеш за зачарованого джигіта. Він лежатиме і спатиме.

Дівчина не повірила. «Хіба бувають такі джигіти? Даремно жаба лякає мене»,– заспокоїла вона себе, набрала у глек води та й пішла додому.

Наступного дня вона знову прийшла до джерела. І знов жаба промовила:

– Ти гарна й моторна! Але заміж вийдеш за зачарованого джигіта! Він лежатиме і спатиме!

Не повірила дівчина знов. «Вигадує щось ця жаба. Вчора казала про зачарованого джигіта, сьогодні – про зачарованого… Певне, робити нічого – ото й дражниться!» Так заспокоїла себе дівчина, набрала глек води й пішла додому.

На третій день вона знов до джерела поспішає. Не встигла ще води зачерпнути, аж тут уже й жаба. Витріщилася на дівчину та й гукає:

– Ти гарна й моторна! А заміж вийдеш за зачарованого джигіта! Він лежатиме і спатиме!

Злякалася бідна дівчина. Прибігла до батька та й каже йому, що їй жаба віщувала.

– Бути такого не може,– сказав батько.– Може, і є десь зачарований джигіт, але навіщо тобі за нього заміж виходити? Давай-но підемо звідси – далі від лиха!

Так і вчинили. Взяли своє добро та й подалися шукати місця глухішого та спокійнішого. Ідуть собі та йдуть, коли це посеред густого лісу натрапили на палац, обнесений високим муром. Батько підійшов до брами, хотів відчинити. Але брама була замкнена. Натиснув на браму батько плечем що є сили – тільки даремно! А донька підійшла, легесенько так штовхнула – а брама й відчинилася. Зайшла дівчина у двір, а батько не встиг – брама одразу ж зачинилася. Дівчина злякалася, хотіла відчинити браму, щоб батька впустити, та нічого з того не вийшло.

Озирнулася довкола – ніде ні душі. Піднялася сходинками, зайшла до однієї кімнати – нікого, зайшла до другої – теж, так само і в третій. Оглянула геть увесь замок. І тільки в останній кімнаті побачила, нарешті, людину. Це був молодий джигіт. Він лежав на постелі, і дівчині здалося, що він спить. Вона гукнула його, потім ще раз, голосніше, та джигіт і не ворухнувся. Сіла дівчина поряд на стілець, узяла віяло-опахало, яке тут лежало, та й почала ним махати, щоб джигітові легше дихалося.

Отак і минав день за днем. Дівчина не лишала замок, все доглядала заснулого джигіта. Два роки вже минуло відтоді, як вона увійшла в цей замок. Ось уже й третій рік пішов...

І ось одного дня, коли третій рік уже кінчався, до кімнати, де сиділа дівчина, увійшла якась жінка. Це була служниця господаря замку. Дівчина зраділа, що нарешті побачила людину, й попросила жінку:


Зачарований джигіт (чеченська казка)

– Зроби ласку, посидь біля сонного джигіта, а я піду розшукаю свого батька.

Служниця мовчки взяла віяльце та й сіла на стілець. А дівчина вийшла з замку й розшукала в лісі батька. Той поставив собі саклю при дорозі, вирізував для перехожих розмаїті цяцьки – чекав, коли донька повернеться. Зраділи обоє, розповіла донька батькові про джигіта, а тоді знову до палацу пішла.

А батько й каже їй на прощання:

– Якщо тобі стане дуже сумно, прийшли кого-небудь, я тобі передам ляльку, що вміє говорити, чоловічка, що вміє стрибати, і чарівний ніж-саморіж.

А тим часом, поки дівчина ходила до батька, джигіт прокинувся й розплющив очі. Лихі чарівниці приспали його на три роки, але як тільки пішов четвертий рік, їхні чари зникли.

Джигіт підвівся й побачив перед собою служницю з віялом-опахалом у руці. Він вирішив, що то вона доглядала його, поки він спав. І сказав їй таке:

– Віднині тут усе твоє! Я хочу з тобою одружитися.

Коли ж повернулася від батька дівчина, яка три роки доглядала заснулого джигіта, то її зробили наймичкою.

Нелегко жилося новій служниці: і турбот вище голови, і жура та образа мучать. Ось одного разу господар палацу зібрався в місто по весільні подарунки. Прийшов він до нової наймички та й питає:

– Що тобі з міста привезти?

А вона й каже:

– Із міста мені нічого не треба. Але біля замку, при самій дорозі, ти побачиш саклю. У ній дідусь живе, розмаїті цяцьки майструє. Привези мені від нього ляльку, яка вміє говорити, чоловічка, що вміє стрибати, та ніж-саморіж.

Джигіт не забув про її прохання. Приїздить увечері й привозить усе, що просила наймичка: і ляльку, яка вміє говорити; і чоловічка, що уміє стрибати, і ніж-саморіж.

Подякувала дівчина джигітові за ці подарунки та й пішла до своєї кімнати. І незабаром звідти плач почувся.

Здивувався джигіт, тихцем підійшов до дверей та й слухає.

А дівчина посадила ляльку та чоловічка перед собою і почала розповідати, що їй жаба навіщувала, та як вона до палацу потрапила, і як її наймичкою зробили. Розповідає, а сама слізьми обливається. А коли скінчила оповідь, вигукнула, дивлячись на живу ляльку:


Зачарований джигіт (чеченська казка)

– Лялько, лялько, чому ти не плачеш від горя, хіба тобі не шкода мене?

Лялька й заплакала.

– А тобі не жаль мене? – звернулася дівчина до чоловічка.– Чому ти не підстрибнеш, не впадеш на кам’яну підлогу й не розіб’єшся з горя на скалочки?

Чоловічок підскочив у повітря, упав на підлогу й розбився на дрібні скалочки.

Взяла дівчина в руки ніж-саморіж та й каже:

– А тобі за мене не тяжко? Чому ти не підлетиш угору від жалю, не вдаришся об стелю і не вразиш мене в серце?

Підлетів ніж у повітря, вдарився об стелю й полетів назад. Та джигіт розчинив двері, ускочив до кімнати й устиг відштовхнути дівчину вбік.

Ніж і впав на кам’яну підлогу.

– Я стояв за дверима і все чув.

Тепер я знаю, хто мене доглядав,– сказав джигіт,– Будь моєю дружиною.

Побігла дівчина по батька, привела його до палацу. Відгуляли вони бучне весілля. За столом згадували біду та раділи, що лихе вже позаду.

І були вони такі раді та щасливі, що навіть служниці її підступність пробачили...

Обсудить]]>
<![CDATA[Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/tri-brati-tri-hmarini-tri-charivnih-koni-j-tri-knjazivni-chechenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/tri-brati-tri-hmarini-tri-charivnih-koni-j-tri-knjazivni-chechenska-kazka Thu, 04 Jan 2018 02:29:27 +0300 Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

Жив собі у старій саклі бідний чоловік. І було в нього три сини. Ходив батько із синами в ліс рубати для князя дрова. Одного разу старий батько застудився і зліг. Чує він, що вже не встане, та й кличе синів. Каже їм:

– Прийшла нам пора прощатися. Не плачте за мною. Живіть дружно. Нехай кожен пам’ятає: поганим бути легко, важко бути добрим. А на могилу мою покладіть велику брилу солі. Та не забувайте навідуватись туди.

Помер батько. Поховали його сини, як і належить, потім роздобули брилу солі, обтесали й поставили на могилу. Щодня хтось із синів навідувався до батькової могили. Стали брати помічати, що брила солі щодень усе меншає й меншає.

Старший син і каже:

– Треба вночі посторожити на батьковій могилі. Напевне, наша сіль комусь припала до смаку.

Погодилися брати. Першим пішов сторожити старший. Прийшов він до могили, виміряв мотузком брилу солі, зав’язав вузлик для пам’яті. Потім простелив стареньку бурку, приліг та й чекає. Чекав-чекав, та коли стемніло – не витримав і заснув.

Так було три ночі підряд. На четвертий день, перш ніж повернутися додому, старший брат дістав мотузочка, приклав – і побачив, що солі стало менше.

Другим пішов сторожити сіль середульший. Прийшов до могили, зміряв мотузочком висоту брили, зав’язав вузлик на пам’ять. Потім простелив стареньку бурку, приліг та й чекає.

Чекав-чекав, уже й ніч настала, а він усе пильнує, аби не заснути. Та опівночі не витримав – заснув... Так було три ночі підряд...

На четвертий день, збираючись додому, середульший брат дістав мотузочок, приклав – і помітив, що солі стало ще менше.


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

Третім пішов на могилу наймолодший з братів – Алі. Прийшов до могили, але міряти сіль не став, а вийняв лук, вибрав стрілу щонайміцнішу, поклав стареньку бурку на землю, сів та й чекає. Чекав-чекав, уже й північ минула, а нікого нема. Проте Алі сидить, лука з рук не випускає.

І тільки-но світати почало – дивиться: аж суне з гори чорна хмарина й опускається на могилу.

Алі гукнув:

– Гей ти, чорна хмарино! Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!

А чорна хмарина, мов не чує – все нижче спускається на землю.

Натяг тоді Алі тятиву й випустив стрілу. І влучив у самісіньку середину хмари. Тоді хмарина перекинулася на коня вороної масті. «Ось кому наша сіль припала до смаку! Напевне, чарівні коні так само, як і звичайні, люблять сіль лизати»,– подумав Алі. Кинувся він до чарівного коня і скочив на нього. Кінь одразу помчав-полетів угору і сім разів облетів небо з краю в край. Далі опустився на землю, труснув гривою, форкнув і, задоволений, промовив людським голосом:

– Отепер на мені – жодної піщинки!

– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.

Збагнув вороний кінь, що вершник дістався йому незвичайний. Доведеться підкоритися йому.

– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– сказав вороний кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. Коли я буду тобі потрібен, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де був!

Алі зліз, вирвав з гриви волосинку – і вороний кінь поскакав геть.

На другу ніч Алі знову сів на бурку сторожити могилу. Коли ледь засвітало, побачив Алі – суне з гори біла хмарина.

– Гей ти, біла хмарино! – гукнув Алі,– Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!

А біла хмарина мов не чує – все нижче спускається на землю.

Натяг тоді Алі тятиву й випустив стрілу – у самісіньку середину хмарини. І тоді стала вона конем білої масті. «Цьому коневі теж нашої солі закортіло»,– подумав Алі. І в ту ж мить він кинувся до білого коня і скочив йому на спину. Чарівний кінь одразу помчав-полетів угору й двадцять сім разів облетів небо з краю в край.


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

Потім опустився на землю, труснув гривою, форкнув – і, задоволений, промовив людським голосом:

– Отепер на мені – жодної піщинки!

– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.

Збагнув білий кінь, що вершник дістався йому неабиякий. Доведеться підкоритися йому.

– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– сказав білий кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. А як знадоблюся тобі, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де був!

Зліз Алі з коня, вирвав з його гриви волосинку – і білий кінь поскакав геть. А Алі сховав білу волосинку туди саме, де лежала й чорна.

Третьої ночі він знову сів на бурку сторожити могилу. Ледь-ледь засвітало – дивиться Алі: суне з гори червона хмарина.

– Гей ти, червона хмарино! – загукав Алі.– Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!

А червона хмарина мов не чує – все нижче спускається на землю.

Натяг Алі тятиву та й випустив стрілу – простісінько в середину хмарини,– і стала вона конем рудої масті. «Еге, й ти внадився по нашу сіль!» – вигукнув Алі, скочив верхи на коня й обома руками міцно вчепився у гриву. Кінь помчав- полетів угору й вісімдесят три рази облетів небо з краю в край.

Нарешті кінь опустився на землю, труснув гривою, форкнув і, задоволений, мовив людським голосом:

– Отепер на мені – жодної піщинки!

– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.

Збагнув рудий кінь, що вершник у нього незвичайний. Доведеться підкоритися йому.

– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– озвався рудий кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. А як я знадоблюся тобі, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де я був!

Зліз Алі, вирвав з гриви волосинку, і рудий кінь поскакав геть. А Алі сховав руду волосину туди саме, де лежали чорна й біла, – та й подався собі додому. Нічого він не став братам оповідати, а тільки сказав, що сіль на могилі ніхто більше не чіпатиме.

А тим часом, доки Алі стеріг могилу, до аулу долинула чутка, що князь цієї сторони видає заміж трьох своїх дочок. Свататися може кожен, але одержить князівну тільки той, хто переможе у змаганні інших джигітів.


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

Старші брати вирішили поїхати та спробувати своє щастя. Осідлали вони своїх коней та й поїхали. Алі з собою не взяли:

– Не можна утрьох на двох конях їздити, засміють нас. А третього коня ми не маємо. Та й робити тобі там нічого – не тобі з джигітами змагатися!

Нічого Алі у відповідь їм не сказав. Промовчав. А коли брати від’їхали вже далеко, дістав чорну волосину й потер її в руках. І одразу з’явився перед ним вороний кінь.

– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?

– До князівського замку,– коротко мовив Алі.– Тільки біжи дорогою, а не небом.

Рвонув вороний кінь вузьким гірським шляхом. Хутко він наздогнав і залишив позаду старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, подивились услід, і середульший брат мовив:

– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!

А тим часом Алі усе скакав уперед. Наче вітер, мчав чорний кінь, викрешуючи іскри копитами, а на крутих поворотах, де Алі намагався його притримати, аж вудила гриз від нетерплячки!

Ось домчали вони до князевих володінь. Під’їжджаючи до палацу, Алі сподівався побачити цілу юрбу джигітів. Але майдан був порожній. Тільки біля брами сидів у кріслі старий князь і грів на сонці свої старечі кості. Поряд з ним стояла варта – два воїни з шаблюками. Алі привітався з князем і питає:

– А де ж джигіти? Може, я надто рано приїхав?

– Ти спізнився, джигіте,– відповів князь з хитрою посмішкою й зиркнув на Алі,– Твої суперники вже давно в дорозі: два дні минуло, дві ночі, а тепер уже й третій день до обрію хилиться.

– Найясніший князю, а куди вони поскакали? Може, я їх і наздожену?

Князь стенув плечима, але відповів:

– Є біля підніжжя Казбеку джерело. Поряд з ним велика груша росте, а під нею – глек. У тому глекові – перстень моєї старшої доньки. Хто перший туди домчить, перстень дістане й сюди привезе, той і візьме мою доньку заміж!

Вйокнув Алі на свого чарівного коня. І помчав його вороний кінь туди, куди ще позавчора подалися суперники. Тепер уже він не біг дорогою, а летів попід хмарами, випереджаючи вітер. Не минуло й години – наздогнав Алі джигітів. Випередив їх, домчав до Казбеку, знайшов джерело та грушу над ним, а під грушею – глек із перснем. Узяв персня та й повернув назад. Сонце стояло ще високо, коли Алі повернувся до княжого замку з перснем у руці. Князь здивувався, але порушувати слова не став.

– Гідний ти моєї старшої доньки. Але весілля я справлю всім трьом донькам одразу. Повертайся до себе додому й чекай. Коли в усіх доньок будуть женихи, я оголошу. Тоді й приїзди!


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

Старші брати бачили, як вершник на вороному коневі віддавав старому князеві персня, але не впізнали Алі. Самі ж вони оце щойно під’їхали.

– Прогавили ми старшу доньку, – сказав середульший брат. – Треба завтра раніше встати. Може, середня дістанеться котромусь із нас.

І повернули коней додому. Приїхали, а Алі вже дома – щось майструє біля саклі, покрівлю лагодить, ніби й не ходив із двору нікуди. Побачив братів та й питає:

– То чий кінь прийшов сьогодні перший? Хто стане нареченим старшої князівни?

– А навіщо тобі таке знати? Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось схожий на тебе, але сидів на такому коневі, якого ти ніколи не бачив і не побачиш! – почув Алі у відповідь.

На світанку брати знову заходилися сідлати коней. І знову не взяли з собою Алі.

Щойно виїхали вони з аулу – дістав Алі білу волосину й потер її в руках. І тут же постав перед ним білий кінь.

– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?

– До князівського палацу,– наказав Алі коневі. – Тільки біжи дорогою, а не небом.

Рвонув білий кінь вузьким гірським шляхом. Хутко він наздогнав і лишив позаду старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, подивились услід, і середульший брат мовив:

– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!

А Алі тим часом усе скакав уперед. Наче вітер, мчав білий кінь, викрешуючи іскри копитами, а на стрімких поворотах, де Алі намагався його притримати, аж вудила гриз від нетерплячки!


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

А в княжому дворі – повно народу. Джигітів наїхало сила-силенна. Кожен мріяв узяти в дружини дівчину-красуню: середульшу князівну. А князь оголосив:

– Женихом стане тільки той джигіт, який на своєму коні швидше за всіх дістанеться ген на ту гору й принесе мені перо з орлиного гнізда.

Поглянули джигіти – розгубилися: гора була прямовисна, ніде ні деревця, ні кущика, ні виступу – втриматися нема за що, коневі ступити ніде. А гніздо – на самому вершечку, схованому за хмарами. Алі поглянув та й захитав головою, мовляв: куди там видряпатися на такий бескид?!

Але білий кінь заспокоїв його:

– Я вихоплюся уперед із юрби й миттю на гору вискочу. Тільки ти вчепися у гриву міцніше, влупи мене гарапником, щоб аж круп мій запалав, і вйокни дужче, ніж шістдесят джигітів.

Учепився Алі в гриву, міцно стис свого коня ногами. Як тільки подали знак рушати, білий кінь вихопився з юрби.

Алі влупив його гарапником, що аж круп запалав, вйокнув дужче, ніж шістдесят джигітів – і помчав кінь угору, просто прямовисною кам’яною стіною. Вдарить передніми ногами – стежинку вибиває, стане задніми – вже й дорогу вирубує! Миттю підняв румак свого вершника на шпиль гори, до орлиного гнізда. Взяв джигіт із гнізда перо орлине, спустився з гори й подав його князеві. Здивувався старий князь, але ж умову виконано!

– Гідний ти моєї середульшої доньки. Але весілля справлю трьом донькам одразу. Повертайся до себе додому й чекай. Коли у всіх доньок будуть женихи, я оголошу. Тоді й приїзди.

Бачили старші брати, як вершник на білому коневі віддавав старому князеві орлине перо, але роздивитися його не встигли.

– Прогавили ми й середульшу доньку,– сказав старший середульшому.– Треба взавтра якнайраніше встати. Може, хоч найменша дістанеться котромусь із нас.

І повернули коней додому. Приїхали, а Алі вже там – ніби й не йшов із двору нікуди. Побачив братів та й питає:

– То який джигіт переміг сьогодні? Хто став нареченим середульшої князівни?

– А навіщо тобі таке знати? – почув Алі вчорашню відповідь.– Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось на тебе схожий, але сидів на такому румакові, якого ти ніколи не бачив і не побачиш!

На третій день брати повставали, коли надворі лиш сіріло.

Алі ще спав. Вони осідлали коней і виїхали з аулу.

Як тільки зникли брати вдалині, Алі одягся, потер руду волосину в руках. І одразу постав перед ним рудий кінь:

– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?

– Я хочу помірятися силою з тими джигітами, які приїдуть сьогодні по молодшу князівну. їдьмо зараз до князівського палацу. Тільки біжи дорогою, а не небом!

Рвонув уперед рудий кінь. Випередив старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, і середульший брат ізнову з подивом мовив:

– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!

А Алі тим часом усе скакав уперед, наче вітер, мчав рудий кінь, викрешуючи іскри копитами, а на стрімких поворотах, де Алі намагався його притримати аж вудила гриз від нетерплячки!

Коли дісталися до князівського обійстя, було ще зовсім рано. Та у дворі вже юрмилися джигіти: багато приїхало їх із далеких країв і ночувало тут. Ось приїхали й старші брати, але у натовпі вони не помітили Алі.

Нарешті із замку вийшов князь. Підійшов до джигітів, мовчки оглянув їх і тільки аж потім промовив – голосно, щоб усі чули:

– Отже, нареченим моєї найменшої доньки я оголошу того джигіта, який на всьому скаку дістане барана з сухої криниці завглибшки в шістдесят три лікті.

Розгубилися суперники, аж назад гойднулася юрба. А далі ремствувати почали, галасувати: чи ж мислиме діло у вузьку криницю конем в’їхати?! Певне, князь вирішив наймолодшу доньку зовсім заміж не оддавати! То хай би так і сказав одразу та й не морочив людям голови! Алі теж захитав заперечливо головою, але рудий кінь його заспокоїв:

– Пусте! Я й не таке бачив. Не милуй моїх боків, уперіщ мене гарапником та вйокни так, щоб не тільки люди, а й дерева до землі попригиналися. Та тримайся міцніше!

Вчепився Алі щосили в коневу гриву, уперіщив румака Гарапником, вйокнув щосили – та так, що люди й дерева до землі попригиналися. Рудий кінь вихопився з юрби й підлетів до криниці. Передніми ногами почав він землю довбати, мов кайлами, а задніми – розкидати землю в усі боки. Раз-два – і він уже до дна добився. Вхопив Алі барана за ріг та й повернув назад. Уже вискочив був з криниці, та баранячий ріг раптом відламався, і баран полетів знову в криницю.

А наймолодша князівна сиділа край вікна і все бачила. Коли баран почав падати вниз, вона гукнула Алі:


Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни (чеченська казка)

– Хапай барана за вовну!

Послухався Алі її поради, знов спустився в криницю, ухопив барана за вовну й одним махом вилетів з криниці. Кинув барана до ніг князеві, і князь мовив таке:

– Ось хто гідний руки моєї найулюбленішої доньки! Отже, готуймося до весілля! Буде воно за три дні! Приїзди, хвацький джигіте!

Помчав Алі на своєму рудому коневі, а за ним – і решта джигітів.

Коли брати повернулися назад, Алі порався у дворі, ніби й не виходив нікуди. І знову запитав:

– То котрий джигіт переміг сьогодні? Хто став нареченим наймолодшої доньки?

– А навіщо тобі це знати? Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось на тебе схожий, але сидів на такому коневі, якого ти ніколи не бачив і не побачиш!

Тут уже Алі не стримався. Дістав чорну волосину, потім білу й руду, потер їх у руках – і одразу з’явилися всі три коня: вороний, білий та рудий. Брати тільки охнули та аж роти пороззявляли.

– Що ви тепер скажете? – запитав Алі в старших братів.

Розгубилися брати, почервоніли, стали просити Алі, щоб він на них не ображався.

Алі тоді й каже:

– Пізно ви порозумнішали. Батько наказував нам жити дружно. А ви забули його заповіт, тільки про себе думали, тільки себе джигітами вважали. Але я не забув батькових слів: поганим бути легко, важко бути добрим. Я вчиню, як наказував нам батько. Ми – брати, і, отже, хай усе буде по-братньому. Беріть собі по коневі, а коли поїдемо на весілля, то кожен вибере собі дівчину, яка припаде йому до душі і якій він сам сподобається.

Так і вчинили. За три дні князь оголосив про початок весілля. Алі з братами поїхали на весілля разом – на вороному, білому й рудому конях. Князь поглянув на коней – і визнав своїх майбутніх зятів. Старший брат вибрав старшу князівну, середульший – середульшу, а Алі – наймолодшу. Вона була найгарніша і найдобріша. Адже це вона своєю порадою допомогла йому барана із криниці витягти.

Три дні тривало весілля. Потім брати зібралися додому, сіли на коней, посадили князівен поперед себе. Князь надавав їм силу-силенну подарунків і провів до воріт.

І поїхали вони до свого аулу: Алі – попереду, на рудому коні, середульший – за ним, на білому, а найстарший – трохи далі, на вороному коні.

Повернулися вони додому та й стали з тими князівнами славненько жити.

Обсудить]]>
<![CDATA[Гасан та Ахмед (чеченська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/gasan-ta-ahmed-chechenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/gasan-ta-ahmed-chechenska-kazka Thu, 04 Jan 2018 02:17:45 +0300 Гасан та Ахмед (чеченська казка)Чи було, чи не було – не знаю, але жив колись старий князь. Він був славен багатством та могутністю своєю. А ще – жорстокістю. Отож недаремно народ називав його Чорним князем.

При дворі Чорного князя було повно слуг, молодих та старих. Жили при князеві й два хлопчики-брати: Гасан та Ахмед. Були вони сироти, і Чорний князь узяв їх до себе, щоб усі довкола говорили, який він добрий, і перестали називати його Чорним. А крім того, Чорний князь сподівався, що з Гасана та Ахмеда виростуть з часом віддані слуги...

Коли хлопцям минуло по десять літ, жадібний Чорний князь вирішив, що годі їх задарма годувати – пора й до діла приставити. Доручив їм князь доглядати свого улюбленого коня, чистити зброю, прибирати княжі покої. З рання до ночі було хлопцям що робити! Ніколи було за цілий день і двома словами перемовитися.

А були брати хлопці кмітливі та старанні. Всі милувалися ними. А ще дивувалися: які вони схожі один на одного! І справді, були вони як дві краплі води, тільки Ахмед балакучий та непосидющий, а Гасан навпаки – задумливий і тихий.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

От якось Чорний князь зібрався до свого сусіда на свято. Гасана він вирішив узяти з собою – хай замість слуги буде, а Ахмедові наказав прибирати покої, повитрушувати килими, почистити кольчуги та шоломи...

– Прибери всі мої кімнати, тільки дивись, Ахмеде, не здумай заходити в ту кімнату, вікна якої на схід дивляться. Навіть близько до неї не підходь,– наказав Чорний князь, від’їжджаючи.

Ахмед лишився вдома, почав прибирати покої князівські, вибивати куряву з килимів, чистити кольчуги та шоломи. Старається він, бігає палацом сюди-туди, а самому аж лоскочеться заглянути в оту кімнату, дізнатися, що ж там таке. Не витримав-таки, підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і враз відскочив назад – таке з кімнати сліпуче світло ринуло. Ахмед подумав, що то сонце ллється крізь вікна. Розчинив двері ширше, заглянув у кімнату й бачить: ставні щільно причинені, а світло йде від картини. Намальовано на ній дівчину-красуню. Дивиться на Ахмеда, мов жива. Хлопчик помилувався нею та й зачинив двері.

Не знав він того, що доки двері були відчинені, все небо від цього сяйва запалахкотіло далеко довкола. Чорний князь якраз повертався додому і помітив яскраве сяйво над замком. Одразу здогадався, що то Ахмед порушив заборону – зайшов у його заповітну кімнату. Повернувся додому, мов чорна хмара, розшукав Ахмеда і наказав кинути його в підземелля.

А Гасан нічого про це не знав. Він не міг зрозуміти, куди подівся його брат. Спробував був у Чорного князя довідатися, та князь нагримав на нього:

– Знай своє! А брат твій нікуди не дінеться!


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Отак день минав за днем, а Ахмеда ніде не було видно. Засумував Гасан, зажурився. Недарма кажуть люди: брат без брата – мов сокіл без крила...

Якось ішов Гасан двором, і здалося йому, наче з підземелля чийсь плач долинає. Підбіг до віддушини, зазирнув у підвал – і побачив там свого брата. Ахмед сидів на кам’яній підлозі й тихо плакав. Він боявся, що князь почує його плач і накаже вбити.

– Ахмеде,– тихо гукнув Гасан,– як ти опинився в підземеллі?

– Мене Чорний князь сюди посадив. Тікай звідси скоріше, а то й тобі лихо буде.

– Ні, не можу я піти, я хочу допомогти тобі. Зараз знайду мотузок і повернуся до тебе.

Гасан знайшов мотуз, прибіг до віддушини, опустив один кінець братові й сказав:

– Тримайся за мотуз, я допоможу тобі вибратися з підземелля.

– Гасане, я боюся виходити. Чорний князь занапастить нас обох. То хай же хоч один з нас залишиться жити!

– Не залишу я тебе! Якщо вже й доведеться умирати, то удвох. А ні – то обидва лишимося жити,– відповів Гасан.

Допоміг він Ахмедові вилізти з підземелля й одвів у таємне місце та й заховав. Нишком від князя носив братові їжу.

І це так тривало кілька років!

...Якось Гасан повів княжого коня на водопій. Коли підходив до джерела, то стрів дівчат. Одна з них поглянула на юнака й мовила своїм подругам:

– Гарний джигіт буде з Гасана. Дуже вродливий! До пари йому тільки одна дівчина на світі: царська донька, яка живе так далеко, що до неї треба йти одинадцять літ. Якби Гасан знав про неї, то обов’язково розшукав би її.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Почув Гасан ці слова й повернувся додому мов сам не свій. Побачив це Чорний князь та й питає:

– Чом засумував ти, хлопче?

Гасан повторив йому слова дівчини, а від себе додав:

– Дуже мені хочеться побачити ті краї, де живе прегарна царська донька.

– А чи ж зумієш ти дістатися туди? Багато хто пробував, та так ні з чим і повертався назад. Я теж їздив туди. Доїхав до володінь князя, до якого йти десять літ. Він мені намалював царську доньку, але далі їхати відраяв, бо красуню вже просватано за одного грізного шаха. Хто спробує з ним змагатися, тому не носити більше голови на плечах. Але якщо тобі вже так хочеться, то спробуй. Дам я тобі грошей, виберу двох найліпших коней, яким рівні немає в жодному іншому царстві. Будеш їх міняти дорогою – і вони довезуть тебе. Ну, Гасане, лаштуйся в дорогу!

Ви в мене запитаєте: чому Чорний князь так охоче відпустив Гасана та ще й на дорогу взявся споряджати? Що вам сказати на відповідь? Може, подобрішав раптом жорстокий князь? Еге ж! Такий подобрішає! Просто замислив він лихе діло: якщо Гасан привезе царську доньку, вбити юнака, забрати собі красуню й самому одружитися з нею. Про таких, як він, недарма ж приказка каже: білі ручки люблять те, що чужою працею здобуте. А ще в народі кажуть: негожий день зміниться погожим, а лихий чоловік не стане хорошим.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Ні, не став хорошим Чорний князь!

Але ж Гасан не здогадувався про лихі помисли князя. Радісний, побіг він до Ахмеда, розповів йому про все. І порішили вони їхати разом...

Як надумали – так і зробили: рушили в дальню-предальню путь...

...Рівно десять літ їхали вони. Закінчилися у них усі припаси, притомилися коні. Той одяг, у якому вони виїхали, став для них уже замалий: он стільки ж років минуло, з підлітків Гасан та Ахмед повиростали в джигітів. В одному місті, яке трапилося їм дорогою, роздобули вони нове вбрання, але й воно вже подерлося. А іншого дістати було ніде: бо ж їхали вони через безлюдні ліси та гори.

Та ось одного чудового дня побачили брати високий замок. Перед замком текла річка, а через річку було перекинуто міст... Гасан та Ахмед звернули з дороги й заховалися під мостом: соромно було в лахмітті показуватися перед чужими людьми. А в замкові жив той самий князь, у якого колись гостював Чорний князь. Коли брати під’їздили до річки, володар замку стояв біля вікна й побачив, що якісь подорожні звернули під міст. Він покликав слугу й наказав довідатися, хто під’їхав і чому дивні подорожні не заїздять до замку.

– Якщо це люди з далеких країв, запроси їх у гості,– додав він.

Слуга під’їхав до мосту й каже:

– Господар замку наказав мені довідатися, хто ви є й чому не заїхали до замку. Якщо ви з далеких країв, то будьте ласкаві відвідати нашого князя в його господі.

– Як же ми покажемося в замку, коли на нас саме лахміття? – відповідали брати.– Десять літ ми в дорозі, натерпілися, наголодувалися, вбрання наше подерлося... А їдемо ми з країни Чорного князя. Саме він і спорядив нас у путь.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Слуга передав князеві цю відповідь. Тоді володар замку наказав віднести братам нове вбрання і сказати, що посланці Чорного князя для нього є дуже шановані гості.

Гасан та Ахмед умилися з дороги, переодяглися і піднялися в замок. Привіталися з господарем, передали вітання від Чорного князя. Господар посадив їх, почав розпитувати. Його вразила краса та розумні відповіді братів. Гасан сказав, що шукають вони прегарну царську доньку.

Князь відповів, що сам про неї чимало чув, але бачити красуні йому так і не пощастило.

– Але е в мене картина, на якій її намальовано,– додав він і показав братам картину.

Вона була така сама, як і та, що її Ахмед бачив у заповітній кімнаті Чорного князя. Погля нув Гасан на красуню і заспішив у путь.

Їхати належало ще цілий рік.

– Поспішайте, джигіти,– мовив князь.– Бо я знаю таке: саме через рік і три дні царську доньку мають віддати заміж!

Спорядив князь братів у дорогу, потім сам провів їх до воріт.

– Повертайтеся чимскоріше. Бо мені ж теж хочеться поглянути на царську доньку! – гукнув він їм услід.

Через рік, день у день, Гасан та Ахмед прибули в те місто, де жила дівчина-красуня.

– Може, до якоїсь бабусі на нічліг попросимося? – запитав у брата Ахмед. – Чи пошукаємо місця в заїзді?

– У заїзд нам не можна,– відповів Гасан,– і гроші ми всі витратили, і народу там, певне, багато. Почнуть розпитувати, хто ми, та звідки, та навіщо сюди прибули. А там, дивись, і до царя чутка дійде, що ми по його доньку приїхали. Буде нам тоді лихо. Ліпше до бабусі якоїсь підемо на ніч проситися.

Ахмед погодився, і вони поїхали міською вуличкою, їдуть та пообіч позирають: чи не стрінеться хто-небудь виглядом добрий та очима ласкавий. Їхали-їхали, аж доїхали до низенької саклі. Стіни в саклі потріскані – от-от обваляться, покрівля тече, а двері ледь висять. А біля саклі бабуся товчеться – намагається двері на місце приладнати. Сива вся, обличчям добра, очима ласкава та привітна. Перезирнулися брати, злізли з коней, підійшли до бабусі.

– Будь здорова, бабусю, хай буде добрий твій день! – сказали вони старенькій.

Бабуся поглянула на них, усміхнулася і лагідно відповіла:

– Здорові будьте, джигіти, хай дорога ваша щасливою буде! Заходьте, гостями будете!

Брати прив’язали коней і зайшли до саклі. Бабуся нагодувала їх, напоїла чаєм із запахущих трав, а далі мовила:

– Спочиньте з дороги, а я піду саклю лагодити, а то ось-ось обвалиться...

– Ні, не будемо ми спочивати. Дозволь нам допомогти тобі, бабусю,– попросив Гасан.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Вийшли брати й узялися за діло. Полагодили покрівлю, зашпарували тріщини в стінах, двері приладнали як слід. ще й вечір не настав, а сакля була як нова. Глянула бабуся на свою домівку – зраділа невимовно:

– Спасибі вам, добрі джигіти! Аби не ви – обвалилась би моя сакля, лишилась би я на вулиці. А тепер розкажіть мені, що вас сюди привело. Може, я допоможу вам радою своєю...

Гасан та Ахмед повідали бабусі, що їхали вони одинадцять літ заради царської доньки – найчарівнішої дівчини на світі.

– Чули ми, що царську доньку просватано за одного могутнього шаха і до весілля лишилося всього три дні. Як нам дістатися до палацу, як викрасти красуню? Допоможи нам, бабуню, порадою своєю!

Подумала-подумала бабуся та й каже:

– Якщо послухаєтеся мене, то поїдете у свої краї з царською донькою. Придумала я хитрість одну. Завтра прокиньтеся раненько й підійдіть до майстра-умільця, що неподалік живе. Попросіть його змайструвати для вас великого дерев’яного лося, обтягнути його шкірою справжнього лося і зробити дверці, щоб туди міг залізти чоловік із зурною та барабаном. І щоб цей лось був на коліщатах. А за ту роботу віддайте йому своїх вороних.

Наступного дня брати прокинулися раненько, розшукали майстра-умільця, замовили дерев’яного лося, а за роботу віддали обох своїх коней.

– Приходьте завтра на світанні – лось на вас чекатиме, буде як живий! – сказав їм майстер.

І от настав третій день. Саме цього третього дня царську доньку мали відвезти до жениха. Ледь розвиднилося, а вже Гасан та Ахмед були в майстра. Дерев’яний лось був зовсім як справжній – мов живий. Гасан відчинив дверцята, заліз усередину лося і взяв з собою зурну та барабан. Ахмед причинив дверцята щільніше, взяв лося за повід і рушив до царського палацу. А Гасан сидів усередині лося і грав на зурні та барабані.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Здивувалися люди, побачивши дивного звіра, який ходить містом та пісні співає, і рушили юрбою за ним.

Чому Гасан заховався в лося? Бо так звеліла бабуся.

Коли брати з нею прощались, вона пояснила Гасанові, що він має робити, а Ахмедові сказала таке:

– Коли ти приведеш лося до палацу, його гру почує царська донька. Вона вигляне, здивується і обов’язково захоче роздивитися його ліпше. Прибіжать придворні, почнуть просити, щоб ти дав їм подивитися на лося. Прибіжать уперше – скажи їм: «Не можу, я поспішаю». Прибіжать удруге – знову скажеш: «Не можу, я поспішаю».

Але коли прибіжать утретє – не відмовляй, бо вони такі, що можуть тебе вбити, а лося відібрати.

Віддай їм повід і скажи: «Тільки поверніть лося чимскоріше, бо я поспішаю». Потім сядь під стіною та й чекай. Коли виведуть лося, бери його за повід і йди геть із міста. Гасан вас наздожене.

Ахмед узяв лося за повід і пішов до палацу. Царська донька, зачувши звуки зурни та барабана, виглянула, сплеснула руками від подиву й гукнула придворним:

– Приведіть мені цього лося, я хочу послухати його!

Придворні вибігли на майдан, почали просити Ахмеда, щоб він дозволив показати лося царській доньці. Ахмед відповів:

– Не можу, я поспішаю.

Така відповідь не сподобалася царській доньці, не звикла вона, щоб їй відмовляли. Розгнівалася красуня, знову звеліла придворним привести лося. Та Ахмед ізнову відповів:

– Не можу, я поспішаю.

Знов повернулися придворні ні з чим. І втретє послала красуня їх, щоб привели лося. Кинулися придворні виконувати її грізний наказ і порішили так: якщо і втретє невідомий джигіт відмовить, то доведеться відібрати лося силою. Але Ахмед добре пам’ятав наказ бабусі й на цей раз не відмовив посланцям. Він віддав лося, сказавши:

– Якщо царській доньці так хочеться послухати лося, візьміть його. Про одне лиш прошу: поверніть мені його чимскоріше, бо я поспішаю!

...І от привели лося до царської доньки. Сиділа вона на м’якому дивані і була ще гарніша, ніж на картині у князя. Гасан зирнув у шпаринку й оторопів. Ніколи не бачив він таких променистих очей, таких крилатих брів, такого білого обличчя, таких чорних кіс, таких тендітних ручок.

А красуня очей не спускала з лося: такого дива їй ще не доводилося бачити. Вона нетерпляче перебирала свій тонкий срібний поясочок, чекаючи, коли ж лось заграє. Гасан угамував своє хвилювання і заграв на зурні. Дівчина уважно слухала. А челядь, не сміючи заважати, тихо вийшла з покоїв. Красуня послухала одну пісню і попрохала лося заграти ще. Гасан заграв колискову пісню. Царська донька слухала-слухала та й заснула. Тоді Гасан тихенько виліз із лося, смикнув дівчину за руку і знову сховався. Красуня стрепенулася, схопила кинджал і гукнула:

– Хто тут є? Хто смів до мене торкатись?!

Ніхто не відповів. Гасан знову заграв колискову. Царська донька знову задрімала. Гасан тихенько виліз із лося, смикнув дівчину за руку й миттю сховався. Царська донька стрепенулася, схопила кинджал і грізно гукнула:

– Хто тут є? Хто смів до мене торкатися?!

Знов ніхто не відповів. Знов Гасан заграв колискову. Та на цей раз красуня тільки прикинулася, що задрімала: вона вирішила спіймати того, хто її за руку смикає. Гасан виліз із лося, смикнув красуню за руку, але сховатися вже не встиг. Царська донька скочила одразу:


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

– Ага, попався ти мені! Хто ти, як посмів пролізти сюди? – гнівно запитала вона. Та, поглянувши на Гасана, так і завмерла: ніколи не доводилося їй бачити джигіта такої небаченої краси.

Гасан відповів їй поштиво:

– Мене звуть Гасан. Я їхав одинадцять літ, щоб тільки лиш побачити тебе. Накажи мені відрубати голову, якщо не віриш!

Старі люди кажуть: від доброго слова й Казбек розтанув. Так і з царською донькою сталося. Як тільки заговорив Гасан, увесь гнів її кудись подівся. Вона розгубилася, засоромилася і сказала:

– Ти сміливий джигіт, Гасане. Ти найкращий з усіх, хто до мене сватався. Але що мені робити? Мене хочуть видати заміж за одного старого шаха. Вони вже прислали по мене своїх придворних. Хіба вони дозволять тобі вивезти мене звідси?

– Повір мені й роби так, як я скажу. Принеси мені своє вбрання, що в ньому ти повинна їхати до жениха, а сама лізь у лося й принишкни. Лося відведуть до того джигіта, який чекає під стіною біля брами. Ти його не бійся, це мій брат. Він тебе виведе з міста. А я вас наздожену.

Царська донька принесла Гасанові своє вбрання, а сама сховалася в лося. Гасан переодягся у дівчину, голову прикрив кількома хустками і покликав придворних.

– Відведіть лося господареві,– змінивши голос, наказав їм Гасан.

Служники кинулися виконувати наказ. Вони подумали, що то з ними царська донька говорить.

А Гасан пішов до послів старого шаха, які по наречену приїхали, і сказав дівочим голосом:

– Я готова їхати до жениха.

Переодягнений у наречену Гасан сів у пишний візок поряд із дівчиною, яку шах послав прислужувати своїй майбутній дружині. Попрощалися вони з царем та царицею та й рушили з міста. Посли та охорона – за ними. Коли від’їхали від міста, Гасан покликав старшого посла й каже:

– }дьте вперед. Я хочу з рідними місцями попрощатися.

Коні в нас добрі, ми вас хутко наздоженемо.

Посли не сміли перечити нареченій свого повелителя і поїхали вперед.

А Гасан наказав слугам повертати назад, але до міста не заїжджати, а об’їхати його стороною. Об’їхали вони місто, дісталися битого шляху й почали наздоганяти Ахмеда з царською донькою. Доки вони отак їхали, Гасан зняв із себе хустки. Глянули дівчина-служниця та візник – і остовпіли: перед ними була не царська донька, а невідомий джигіт!

– Не лякайтесь мене,– заспокоїв їх Гасан,– вам нічого не загрожує. Справжній наречений царської доньки – я, а не старий ваш падчах. Хочете – залишайтесь тут, хочете – рушайте зі мною.


Гасан та Ахмед (чеченська казка)

Візник повернувся до міста, а дівчина-служниця вирішила їхати з Гасаном.

– Я давно тільки про те й мрію, як би вирватися з пазурів старого шаха. Він звів зі світу моїх батьків, а мене обернув на свою рабиню. Візьми мене з собою, добрий джигіте!

Доки вони так розмовляли, їхній візок наздогнав Ахмеда з царською донькою. Гасан і дівчина-царівна зраділи, побачивши одне одного. І вже всі разом поїхали далі. Завітали дорогою до того князя, що гостинно приймав у себе Гасана й Ахмеда; помилувався він нареченою, побажав молодим щастя, надарував подарунків.

Незабаром – значно швидше, ніж гадали,– дісталися вони до володінь Чорного князя, бо ж їхали вони тепер не звичайними кіньми: в той візок, що його старий шах прислав за нареченою, були запряжені чарівні коні. Вони більше повітрям летіли, ніж бігли землею.

Дорогою, доки Гасан та царська донька милувалися одне одним, Ахмед розмовляв з дівчиною-служницею. Вони сподобалися одне одному, і Ахмед попрохав дівчину, щоб вона стала його нареченою. Дівчина погодилася...

А чарівні коні мчать! Ось уже й володіння Чорного князя!

Ось уже й замок!

Дивляться: Чорний князь стрічає їх на порозі, дивиться на гарних дівчат, усміхається, а очі – лихі-лихі.

– Радий бачити,– каже він,– вас, джигіти, з нареченими. Готуйтеся до весілля!

Каже він такі слова, а сам думає: «Тільки гулятимете на весіллі не ви, а я». Намислив князь повбивати братів, царську доньку зробити своєю дружиною, а Ахмедову наречену – своєю служницею. Та Ахмедова наречена недаремно жила при шаховому дворі: всього там набачилася. Вона одразу здогадалася, що Чорний князь неспроста такий ласкавий.

Обнялися хлопці з князем, привіталися, а далі в покої пішли. От і каже Ахмедові його кохана:

– Чує моє серце – лихе діло замислив Чорний князь. Повбиває він вас, царівну зробить своєю дружиною, а мене – служницею.

– Що ж робити? – питає Ахмед.– Сказати Гасанові?

– Поки що не треба,– каже дівчина.– Нехай Чорний князь думає, що ми такі дурні, а ми пильнуймо...

– Гаразд, – погодився Ахмед.

...І ось до весілля лишилася всього лиш одна ніч. Опівночі Ахмед вийшов нишком з тієї кімнати, де спали вони з Гасаном, а його наречена – із спальні царівни. Причаїлися в кутку й стали чекати. Недовго й чекали: бачать – із своїх покоїв вийшов Чорний князь. Він скрадався навшпинечках, а в руках його виблискувала гостра шаблюка. Підійшов до спальні братів, постояв, прислухався, відчинив двері й уже зайшов був усередину, аж тут Ахмед кинувся на нього. Стали вони битися. Князівська шаблюка відлетіла вбік. Дівчина підібрала її і простягла Ахмедові...

...Уранці, щойно прокинувшись, пішов Гасан до князя, але ніде його не знайшов. Тоді він розшукав Ахмеда.

– Ахмеде, де Чорний князь? – запитав він брата.– Чому його ніде не видко?

– Не видко, то й гаразд,– спокійно відповів Ахмед.– І без нього весілля відгуляємо.

Він не став розповідати братові, як убив Чорного князя. Тільки сказав, що вже того нема на білому світі і що треба хутчіше готуватися до свята. Вже онде й гості почали з’їжджатися.

Поспішімо й ми. Може, встигнемо на свято. Кажуть, що весілля саме в розпалі!

Обсудить]]>