A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Thu, 17 Mar 2022 02:20:12 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Казка про Знайдона (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-znajdona-ukrayinska-kazka https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-znajdona-ukrayinska-kazka Thu, 17 Mar 2022 02:20:12 +0300 Казка про Знайдона (українська народна казка)

На краю одного села жила бідна вдова з сином-одинаком. Не мали вони ні грошей, ні господарки, а жили тільки за те, що назбирають у лісі грибів та обміняють їх на базарі на хліб. Одного разу ходили вони краєм лісу, нічо не знаходили, а коли зайшли трохи далі, хлопчина задивився кудись і заблукав.

До вечора ходила жінка, кричала за сином, але так і не знайшла його. А хлопець тим часом бігав, бігав, поки не вибився з сил. Сів на пеньок і плаче. Недалеко був сторічний дід, учув він плач, підійшов ближче та й питає:

– Що ти тут робиш, хлопчику?

– Нічо не роблю, – каже той, – плачу. Ходив з мамою по гриби і заблудився. Тепер не знаю, куди йти, аби вийти на край.

– А де ти живеш?

– Не знаю.

– Ну то ходи, – каже старий, – зі мною, будемо жити разом.

Що мав робити хлопець? Уже смеркало, дороги назад він не знав, мусив іти за дідом. Так стали вони жити зі старим у хижці. Хлопець помагав дідові у всьому, тож старий дуже швидко сподобав собі його, а позаяк він не знав, як малюк називається, то назвав його Знайдоном.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 2

Ішли роки, хлопець ріс. Як став великий і не боявся вже ні звірів, ні птахів, почав ходити далеко в ліс. Одного разу увидів це дід, перепинив Знайдона та й каже йому так:

– Усюди вільно тобі ходити: на схід, на захід, на полудне, але на північ абись не йшов, бо там тебе чекає смерть.

Зразу Знайдон слухав старого, а якось думає: «Певно дід збрехав мені: як може смерть сидіти в одному місці. Я її не боюся». Вибрався тихенько поза хату і пішов – тільки закурилося за ним. Ішов, ішов, нарешті дивиться – серед лісу озеро, а у ньому купаються три русалки. Та такі красні, що Знайдон, як увидів їх, не міг очі відвести. Думає, як би то котрусь із них взяти собі за жінку. І надумав: якщо забере вбрання однієї русалки, вона прийде до нього сама. Нишком підкрався з-за кущів, ухопив сукенку, блюзку в руки і побіг додому.

Русалки побачили хлопця, одна вилізла з води й кинулася доганяти його: біжить, просить, аби віддав одіж, за це зробить усе, що тільки він захоче.

Не витримав Знайдон, озирнувся за русалкою і відразу став серед стежки дубом. Та забрала вбрання і вернулася назад.

Опустилося сонце за гори, шукає дід Знайдона, а його ніде нема. «Певно, – думає собі старий, – не повірив мені й пішов до північного боку лісу». Підійшов трохи стежкою, дивиться: справді дуб росте. Обійшов його довкола, витяг з пазухи чарівну паличку і каже:

– Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне, до життя повертаю.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 3

Нараз зникло дерево, а став хлопець. Бере його старий за руку, веде додому, і дорогою сварить:

– Чого ти мене не послухав, чи не казав я тобі не йти до цього лісу?

Знайдон мовчить.

– Дивися, – каже дід, – аби ти більше туди не ходив, бо ще гірше може бути.

Старий ходить лісом, а хлопець сидить у хаті день і два, нарешті не витерпів і знов пішов дивитися на русалок. Сів у кущах і не рухається. Нарешті підкрався, знову вкрав русалчину одіж та й біжить, не озирається. Дівчина плаче, біжить за Знайдоном, просить, аби віддав. А він ніби не чує. Та не стримався. Уже недалеко було від хати, озирнувся і відразу дубом став.

Вернувся додому дід, кличе хлопця і там, і сям.

Вже знає, де треба його шукати. Обійшов дуба довкола, оббив чарівною паличкою й приказує:

– Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне до життя повертаю.

Зник дуб, а став хлопець. Ідуть оба додому. Старий сварив, сварив Знайдона, а потім питає:

– Тепер будеш мене слухати?

– Буду, – каже той, – я все вам помагаю.

– А до озера ще підеш?

– Мушу йти, бо-м вподобав собі там таку дівчину, без якої життя мені не миле.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 4

Подумав старий та й каже:

– Чого ти мені про це відразу не сказав, я б тобі порадив, як робити. Але нічого, забудем усе, що було. Завтра піди на озеро, подивися, котра тобі русалка найбільше сподобалася. А як украдеш її одіж і будеш тікати, абись не оглядався, хоч би як вона просила та плакала, бо знову зачарує тебе. А як прибіжиш додому, відразу кинь те убрання в піч, хай згорить.

Вислухав це Знайдон, переночував з дідом, а на ранок зібрався, пішов до озера й чекає, поки русалки почнуть купатися. Чекав, чекав, нарешті прилетіли русалки, порозбиралися і пішли у воду. Знайдонові цього й треба було. Вхопив наймолодшої з них одіж та й тікає. Та пустилася за ним: плаче, просить, аби віддав, але хлопець вдає, ніби не чує, і не озирається. Прибіг до дідової хати, сховав одіж у куферок, а в піч кинув клапоть паперу. Незабаром вбігає до хати дівчина:

– Віддай мені сукенку і блюзку, – каже.

– На, – й дав інше.

Дівчина вбралася, але без свого вбрання не йде на озеро. Перед вечором вернувся з лісу дід, випитав у Знайдона все, як було, й каже:

– Ти знов мене не послухав і не зробив, як я тобі велів. Чекай, тепер матимеш через неї багато клопоту.

Але палити одежу русалки було вже пізно, бо будь-якої хвилини дівчина могла подивитися на сукенку, і та була б на ній, тому Знайдон те й робив, що ховав від неї куферок. Дні минали і хлопець думав, що русалка забуде давнє і стане доброю й гарною жінкою. Але вона не забувала.

Одного разу придобрилася до Знайдона і таки допросилася, аби він відкрив куферок, бо хоче подивитися, чи не пропала її сукенка. Хлопець не перечив їй: повернув ключа. Дівчина вмить убралася, вдарила крильцями й уже знадвору гукнула:

– Як хочеш мене мати, шукай скляну гору. Там я живу з мамою та сестрами.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 5

Тільки Знайдон її й видів: ні коло озера, ні в лісі русалки більше не було. Це дуже засмутило хлопця. Одного разу він каже дідові:

– Піду шукати скляну гору і свою русалку. Або приведу її додому, або сам не вернуся ніколи.

Не боронив старий: дав на дорогу харчів, справив на стежку. Знайдон пішов. Іде день, два. Дивиться: серед лісу два вовки зарізали барана та й гризуться – не можуть поділитися. Кажуть до Знайдона:

– Поділи нас, аби ніхто кривди не мав, зате ми тобі в пригоді станемо.

Знайшов хлопець сокиру, розрубав барана на дві половини. Вовки перестали гризтися.

Іде далі. Нараз випав великий дощ: водою позаливало дороги, фоси, риба з рік порозпливалася, а назад повернутися не може. Не полінувався Знайдон, виловив рибу і кинув у ріку. Підпливає до берега цар-риба і промовляє людським голосом:

– Дякую, хлопче, що порятував моїх дітей від смерті, я тобі в пригоді стану.

Далі йде, аж вода мурашок топить. Зробив Знайдон загату, відвів воду, мурашки надякуватися не можуть.

– Чекай нас, – кажуть йому, – прийдемо до тебе в лиху годину.

«Е-е-е, – думає хлопець, – що ви мені зможете допомогти, хіба обкусаєте», – та й далі блукає лісами. Коли це якось з’явився перед ним старий дід: ноги сходжені до колін, долоні протерлися до дірок, а борода позеленіла і звисла аж до землі.

– Куди ти, – питається, – парубче, йдеш?

– Шукаю скляної гори, – відповідає, – на тій горі живе моя люба дівчина.

– А чи знаєш, де та гора?

– Ні, не знаю, – відказує Знайдон, – та мушу її знайти, без дівчини не маю чого додому вертатися.

Послухав це старий, подумав трохи й говорить:

– Я пораджу тобі, як ту дівчину знайти. Тут недалеко живе стара бабця, попаси в неї один місяць коні, але за це аби-сь нічо не брав, лише золоту пташку, яка має дві голови: одна співає, а друга говорить. Вона понесе тебе на скляну гору, бо більше ніхто не може туди долетіти.

Подякував Знайдон дідові, дійшов до бабиної хатки і каже з порога:

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 6

– Добрий день вам, паніматко.

– Добрий день, – відповідає та.

– Чи не треба вам пастуха до коней?

– Та як не треба, хоч уже най іде.

– А чим будете платити за службу?

– Сріблом, золотом, різними статками. А ти що би хотів заробити?

– Хочу пташки з двома головами, аби однією говорила, а другою – співала.

Почухала стара голову, каже:

– Гаразд, як будеш добре мої коні стерегти, то дам тобі золоту пташку.

На цьому й погодилися. Ліг Знайдон спати. Рано баба будить його:

– Вставай, хлопче, пора коні гнати.

Зібрався Знайдон, погнав коні. Вони швидко напаслися. Так пантрував їх двадцять вісім днів. Але як вигнав коней до лісу двадцять дев’ятого дня, баба перекинула їх у вивірок. Ті скік, скік по деревах і повтікали, а Знайдон лишився сам. Іде він на схід, кого не стріне, питає, чи не виділи, аби вивірки скакали.

– Ні, – відказують ті, – не виділи ніде.

Іде на захід – те саме чує. Зажурився бідолаха, сів на пень і плаче. Нараз приповзає до нього мурашка, яку колись від потопу врятував.

– Чого зажурився, Знайдоне, – питає, – чи не заблукав часом і дороги не знаєш?

– Ні, не заблукав, – відповідає той, – дорогу я добре знаю. Не знаю лише, де шукати бабиних коней, яких вона перетворила у вивірок і порозганяла по лісах.

– Не журися, – відказує мурашка, – будуть твої коні. Я поскликаю своїх братів, поліземо на дерева, покусаємо вивірок. Вони пострибають на землю. А ти щоб стояв і кричав: «Гей, бабині коні, на вуздечку». Так і половиш їх.

Послухався Знайдон мурашки: взяв вуздечки і ходить поміж дерев. Нараз дивиться: пищать вивірки, скачуть на землю. Він і гукнув їм:

– Бабині коні, на вуздечку! – Ті знов стали кіньми, хлопець відразу їх половив та пригнав до баби.

Та сильно здивувалася, бо ніхто ще не приганяв її зачарованих коней, але не подає знаку: лише дає Знайдонові вечеряти, стелить спати, а другого дня, як хлопець знов погнав коней до лісу, перекинула їх у кіз. Бігає той, зазирає у всі провали, болота – ніяк не знайде тварин. Коли це прибігають до нього два вовки, що їх бараном поділив, та й питаються, від чого журу має. Каже хлопець:

– Пас я коні в злої чарівниці й відпас. Стара перекинула їх у кіз, а я вже півдня шукаю, та ніде й сліду їхнього не знайду.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 7

– Не переживай, – кажуть вовки, – ми знаємо, де ховаються бабині кози. Іди на поляну, ту, що за червоним дубом, і там нас чекай, а ми тим часом поскликаємо своїх родичів та приженемо до тебе кіз. Але не забудь сказати: «Бабині коні, на вуздечку», бо інакше вони залишаться козами, а тебе стара з дому прожене.

Вислухав Знайдон вовків, знайшов червоного дуба, став на поляні з вуздечками і чекає. Коли це чує: біжать бабині кози, аж іскри летять з-під ратиць. Кричить їм:

– Гей, бабині коні, на вуздечку.

Кози збилися в купку, перекинулися в коней. Хлопець половив їх, подякував вовкам за поміч і вертається до баби.

Стара як уздріла, що Знайдон веде її коней, стала зла, місця не може собі знайти. «Нічо, – думає собі, – я ще обведу тебе довколо пальця». На тридцятий день послала хлопця пасти коні, а сама підкралася, почекала, поки він задивиться на ягоди, швиденько прикликала коней, перекинула їх у щупаків та й кинула в море.

А тим часом Знайдон рвав та їв ягоди. Нараз обзирається, а коней знову нема, побіг в один бік лісу, в другий – ні сліду. Вийшов на берег моря. Припливає до нього цар-риба, питається:

– Яка біда пригнала тебе сюди?

– Шукаю бабиних коней, – розповідає, – бо-м навіть не видів, коли і куди вони втекли.

– Не переживай, є твої коні, лише встигай їх зараз половити на вуздечку.

– Та якось уже половлю, – Знайдон їй.

Попливла цар-риба збирати своїх слуг, а хлопець сів на камінь і чекає. Та сидів він так недовго, бо слуги цар-риби хутко знайшли щупаків, добре обкусали їх і ті повискакували з води.

– Бабині коні, на вуздечку! – крикнув Знайдон.

Щупаки перекинулись на коней. Хлопець загнуздав усіх і приводить до баби.

– Усе, – каже їй. – Пора йти мені. Я сумлінно пас цілий місяць ваші коні.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 8

– Так, добре пас, – стара відповідає, – кажи, що хочеш за службу – срібла, золота, всього тобі дам, бо все маю.

– Не треба мені ні срібла, ні золота. Дайте ту золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає.

Як не відмовляла його баба від пташки, як не пхала в руки мішок з золотом, не помогло.

– Як не даєте пташки, – каже, – то й грошей ваших не хочу.

Що мала робити стара? Бачить, що хлопець не відчепиться, дає йому золоту пташку й каже:

– Куди забагнеш, вона тебе понесе, що захочеш, заспіває і скаже, але служив ти в мене мало, то я даю тобі пташку лише на тиждень. На восьмий день вона сама прилетить до мене.

Узяв Знайдон золоту пташку в пазуху, попрощався з бабцею і йде собі лісом. Вийшов на край і думає: «Ану, чи справді ця пташка вміє говорити». Вийняв її з-за пазухи, а та обізвалася до нього людським голосом:

– Умію і знаю багато.

– Навіть можеш сказати, що робить моя дівчина на скляній горі? – допитується хлопець.

– Можу. Вона сидить у великому палаці й тче скляне полотно.

– А чи не понесла б ти мене на ту гору, бо я дуже сумую за нею, хотів би хоч раз подивитися.

– Понесу тебе на скляну гору, але найперше зготуй харчів на три дні, бо летітимемо довго і хтозна, чи долетимо, не ївши.

Назбирав Знайдон грибів, ягід, наловив риби, приходить до золотої пташки, вона трохи попоїла і нараз стала рівна з хлопцем.

– А тепер, – каже йому, – укладай за крилами їжу, сам сідай та й полетимо, бо дорога далека, аж за трійні хмари, а часу мало.

Поскладав Знайдон вузлики, сам сів і полетіли вони швидше вітру. Що пролетять хмару, пташка просить їсти, бо з сил упадає. Так заледве долетіли вони до скляної гори.

– Стратили ми з тобою багато часу, – каже пташка, – пора мені вертатися до баби.

– Добре, – каже Знайдон, подякував пташці, а далі йде пішки.

Так дійшов до великого скляного замку, сховався в кущах і дивиться, чи не вийде його дівчина-русалка. Чекав годину, другу і таки дочекався. Десь під вечір вийшла вона з відрами в руках.

Знайдон виглянув з-за кущів, кличе дівчину:

– Ходи, хай на тебе хоч подивлюся.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 9

Русалка впізнає і не впізнає хлопця, бо давно не бачила його, але роздивилася добре та й підходить ближче.

– Це ти, Знайдоне? – питає.

– Я, – відказує той, – а кому ж іще бути?

– Як ти знайшов дорогу на скляну гору, коли до неї треба пливти три дні морем і потім ще три версти летіти?

Хлопець оповів їй, як пас у баби-чарівниці коні, як заробив за це золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає, як набрав харчів і пташка винесла його на гору.

– Тепер, – каже їй, – я прийшов, аби забрати тебе до себе.

– Я б рада летіти з тобою, Знайдоне, – мовить дівчина, – та мушу найперше попрощатися зі своїми сестрами. А поки робитиму це, заховайся до темниці, аби ніхто не видів. І сиди там смирно: нічого не роби і не бери.

– Добре, – хлопець їй.

Заліз до темниці, сів на бочку та й чекає. Але чекав, чекав, а нарешті думає собі:

«Та чого я буду марнувати днину, краще подивлюся, що за добро поховане в цій темниці». Йде в один кут, дивиться: золото в мішках, у другий – срібло, у третьому – бочки з винами, медом. Зазирнув у четвертий кут, а там величезний змій прикутий ланцюгами до стіни, стоїть і просить хлопця:

– Як маєш сумління, то подай мені з крайньої бочки кухлик вина.

– Та чого не дати, – мовить, – чи мені шкода.

Зачерпнув горня вина з бочки, змій випив. А через деякий час знову просить:

– Чоловіче добрий, подай мені ще одне горня вина. Я подарую тобі смерть.

Зачерпнув ще раз, подав змієві. А той випив, шарпнув плечима – ланці поспадали.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 10

– За те, що ти дав мені вина, – каже, – я дарую тобі смерть.

Тільки й видів його хлопець. А тим часом дівчина попрощалася з сестрами, і вже йшла до Знайдона, але змій схопив її й забрав із собою. Зажурився хлопець, не знає, що робити і де шукати того змія. Так ходить він по скляній горі, коли це якось дивиться: серед дороги б’ються два чорти.

– За що б’єтеся? – питає.

Один чорт каже:

– Помер наш тато, лишив на обох капелюх такий, що як накриєшся ним, то ніхто тебе не побачить, і черевики: зробиш у них крок, то буде миля, а як скочиш – дві. Ми ділимося довго, та ніяк не вийдемо на лад.

– Я вас поділю, – каже Знайдон. Узяв клубок, став коло обох чортів і каже: – Дивіться добре за цим клубком. Я кину його з обочі. Хто перший зловить, тому дістануться черевики, а другому лишиться капелюх.

Зраділи чорти, що хлопець поділить їх, пустилися за клубком – тільки їх і було видно, а Знайдон тим часом узув черевики, натяг на голову капелюха й подався у другий бік. Іде, йде, коли це став перед ним золотий замок. Обійшов хлопець його довкола, обдивився – не видить й не чує, аби хтось ходив чи говорив. Ліг у кущах. «Дай, – думає собі, – перепочину трохи». Невдовзі задрімав. Коли це крізь сон чує: летить змій, аж дерева гнуться. Брама замку перед ним відчинилася і той зник за нею. Зранку, як змій знов кудись полетів, Знайдон й собі пішов до брами, став перед нею – та враз сама відчинилася. Ходить хлопець, роздивляється по замку. Нараз дивиться: в одному вікні його русалка. Підбіг до неї й каже:

– Збирайся, я прийшов тебе визволити.

Склала дівчина свій пожиток, стала разом зі Знайдоном у черевики та й утікають. Уночі вернувся до замку змій, а брама йому й каже:

– Велика біда, пане. Твою дівчину вкрав Знайдон і тікає.

– Нічо, – той відповідає, – я їх наздожену.

Повечеряв, полетів. Хлопець з русалкою тим часом тікають. Нараз перед ними впало з гілки пташине гніздо. Не полінувався Знайдон, поклав його на місце і вже хотів далі бігти, коли нараз надлетів змій, русалку забрав, а Знайдона порубав на шматки. Лежить хлопець годину, другу. Прилітає пташка до гнізда і питає дітей, чи не знають, що це за чоловік лежить посічений під деревом.

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 11

– Та як не знаємо, – відповідають ті, – він підняв наше гніздо і від смерті нас порятував. Треба і йому якось допомогти.

– Я знаю, як це зробити, – каже пташка. – Треба летіти і принести, поки не пізно, цілющої води.

І нараз пурхнула з гілки, набрала в дзьобик води, покропила Знайдона, він устав. Подякував пташці та й знову вертається по свою русалку. Дочекався, поки змїй полетить, прийшов до неї.

– Як ти живий зостався? – дивується дівчина. – Змій на тобі живого знака не лишив!

– То не мене він порубав, – каже Знайдон, – а купу катрання. Але нічо, більше він нас не обдурить. Спитай, де його смерть, а я завтра прийду.

– Добре.

Вийшов Знайдон за ворота замку, ліг недалеко в кущах і чекає ранку. Як добре розвиднилося, а змій полетів, іде хлопець до замку.

– Ну що, – каже до дівчини, – дізналася те, що я тебе просив?

– Так. Піди на поле, там пастиметься сірий віл. Аби-сь не сполошив його, а підійшов тихо і вбив. З вола вилетить качка. Ти не пускай її, а вимкни з чубка три чорні пір’їни, у них ховається змієва смерть.

Вислухав Знайдон дівчину, пішов у поле, а там волів пасеться – трави не видно. Ходить хлопець поміж них, ніде не видить сірого вола – усі білі. Нарешті змучився, став та їсть хліб. Коли це прибігає до нього миша і просить, аби дав їй щось голод заморити. Знайдон віддав усе, що мав. Миша наїлася й каже:

– Що ти тут шукаєш, хлопче? Може, я тобі чим зараджу?

Казка про Знайдона (українська народна казка) – 12

– Прийшов, щоб знайти сірого вола, та ніде його не виджу.

– Не переживай, покажу його тобі. Йди до скали, і там він буде дерева пасти, а каменем закушувати, там і чекай мене. Я незадовго прийду.

Ходив, ходив Знайдон і таки відшукав скалу та сірого вола. Став недалеко й чекає мишу. Через якусь годину та прибігає з колоском жита в зубах.

– Де ти так довго була? – питає хлопець.

Миша й розповідає:

– Тут недалеко є залізне поле, на якому раз на рік родиться залізний колосок з залізними зернами. Якщо заладувати цим колоском рушницю та стрілити волові у праве вухо, тоді можна вбити його. Інакше тільки розлютиш, і він вб’є тебе.

Були там недалеко пастухи. Знайдон попросив у них рушницю, заладував колоском, що його принесла миша, підкрався до вола з правого боку і вистрелив. Той упав мертвий. Підбіг Знайдон до нього, зловив качку, що вже хотіла вилітати, витяг три чорні пір’їни, подякував миші за колосок, а пастухам за рушницю і прийшов до замку.

– Збирайся, – каже до дівчини, – змій уже більше не страшний. – І показав їй три пір’їни.

Розпалили обоє за замком вогонь, кинули у них те пір’я, й усе пропало, як би нічого й не було. Стали вони на черевики й вернулися до краю скали.

Перекинулася русалка на качку, посадила зверху Знайдона і разом повернулися до його мами. Там собі добре погостилися, поженилися й довго жили, може, ще й тепер живуть, якщо не повмирали.

Обсудить]]>
<![CDATA[Як дід на хліб заробляв (латиська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-did-na-hlib-zarobljav-latiska-kazka https://derevo-kazok.org/page/jak-did-na-hlib-zarobljav-latiska-kazka Sun, 01 Aug 2021 10:57:01 +0300 Як дід на хліб заробляв (латиська народна казка)

Жив колись давно старий дід, який заробляв собі на хліб тим, що корита майстрував. Та одного разу він довго не мав роботи і не було йому на що купити хліба. На щастя, хуторянин, який жив неподалік, попрохав старого видовбати йому корито, а заплатити пообіцяв хлібом.

Погодилися на тому. Видовбав старий корито й поніс його хуторянинові. А спека стоїть нестерпна. Корито вийшло важке, сили у старого забракло, стомився він і ліг під крислатим дубом відпочити. А щоб мухи не кусали, накрився тим коритом.

Раптом прискакав звідкись заєць, став і дивується: який гарний столик десь узявся, шкода тільки, що на ньому нічого нема.

Потім лисиця підійшла, сіла на корито, поряд із зайцем, і також дивується: до чого ж столик гарний, шкода тільки, що немає нічого на ньому.

Згодом вовк прибіг – і теж дивується: такий столик гарний, шкода тільки, що немає на ньому нічого.

Нарешті ведмідь присунув і теж дивується: ой, який гарний столик, шкода тільки – нема нічого на ньому.

Посиділи вони отак, подивувались, а тоді й надумались: якщо стіл є, треба і їжу роздобути. Розійшлися друзі навсібіч по їжу.

Через деякий час повернулися звірі з поживою. Ведмідь приніс вулика, вовк роздобув баранця, лисиця десь гусака дістала, а заєць – качан капусти.

Почали звірі бенкетувати. Раптом старий під коритом поворухнувся. Здивувався ведмідь:

– Хто це стола хитає?

Ніхто не відповів на те, всі стали їсти далі. Але старий знову поворухнувся. Тут занепокоївся вовк:

– Справді, хтось стола хитає!

Знову ніхто не відповів, і знову звірі взялися до їжі.

Але тут утретє старий поворухнувся. Злякалася лисиця:

– Боюсь я, хтось стола хитає.

Боязко зробилося звірам, проте більше ніхто нічого не сказав, і всі знову взялися за їжу.

Та ось старий перевернувся на другий бік, заєць не витримав і кинувся навтіки. А за зайцем побігли й інші звірі.

Так старому дістався вулик з медом, м’ясо, капуста, та за корито хуторянин хлібом заплатив. Надовго діду тих харчів вистачило. Хіба багато старому треба?

Обсудить]]>
<![CDATA[Дід і Лев (азербайджанська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/did-i-lev-azerbajdzhanska-kazka https://derevo-kazok.org/page/did-i-lev-azerbajdzhanska-kazka Sun, 14 Mar 2021 23:46:41 +0300 Дід і Лев (азербайджанська казка)

Якось пішов дід з онуком у ліс по дрова. Раптом бачать – іде їм назустріч лев.

– От мені пощастило! – зрадів лев.– Три дні ходжу голодний, а тут ви мені самі в лапи попались. Я вас обох одразу з'їм.

Почув онук ці слова й злякався:

– Діду, лев роздере нас. Що нам робити?

– Не бійся, дитино,– каже дід.– Я його прожену.

– Як же ти його проженеш? – питає онук.– Лев такий дужий, а ти такий старий, у тебе й сили нема.

– А навіщо мені сила? Я його перехитрю. Ось дивись.– І дід схопив сокиру й побіг до лева: – Ти диви, вже кілька днів полюю на лева, та він усе не попадається. А тут сам ти мені до рук прийшов. Ось я зарубаю тебе сокирою та й заберу додому. Цілих три дні твоє м'ясо смажитиму і їстиму.

– Де ж у тебе та сила, щоб ти мене вбив? – питає лев.

– Не віриш, що в мене є сила? – питає дід.– Ходімо, позмагаємось. Тільки спершу домовимося: я буду за

тебе дужчий – ти станеш моїм слугою, ти будеш дужчий – я тобі вік служитиму.

Пристав на цю думку лев. Підняв дід камінь із землі й каже:

– Якщо ти такий дужий, як я, візьми цей камінь і здави, щоб з нього вода виступила.

Узяв лев камінь, душить, душить, уже й тріснув той камінь, а вода не виступає.

А дід непомітно вийняв з торби яйце, узяв камінь, здушив на ньому яйце – і камінь змокрів.

– Бачиш,– каже дід,– я таки видушив із каменя воду. Чия взяла?

Довелося левові стати дідовим слугою. З того дня дід завжди їздив на левові верхи.

Якось поїхав дід у ліс і став рубати дерево. Довго він цюкав сокирою, а дерево все не падає. Побачив це лев, підбіг до дерева, схопив його лапами та й вирвав з корінням.

– Що ж ти, діду, хвалився, що дужчий від мене,– каже лев,– а не можеш мале деревце зрубати?

Бачить дід, що лев розгадав, хто він такий, та й каже:

– Дурний ти, леве, то я хотів побачити, чи в тебе вистачить сили хоч дерево повалити. А мою силу ти побачиш, як я ось піду та вполюю двох-трьох левів.

Страх узяв лева.

«А що,– думає,– як старий не вполює жодного лева, та мене вколошкає?!» – і дременув у ліс.

Коли це біжить назустріч левові лис.

– Братику лис, від кого це ти так тікаєш, невже від діда? – питає лев.

– А то що за один?

І лев розповів лисові про діда, який вичавлює з каменя воду, полює на левів і примушує їх потім на себе робити.

Зареготав лис:

– Ой, дурний же ти, леве. Де ж у діда та сила, щоб воду з каменя вичавлювати? То він тебе обдурив. Ти на нього як заричиш, то він і вмре з переляку. Ось ходімо поквитаємося з ним.

Повірив лев хитрому лисові й пішов з ним на старого. Дід ще здалеку помітив лева з лисом і одразу втямив, що лис затіяв щось недобре.

– Ах ти ж клятий лисе! – крикнув дід.– Я ж тобі загадав, щоб ти мені жирного лева привів, а ти ведеш якусь шкапу. Ну, та дарма, А й цього з'їм. Але як ти мені ще раз такого приведеш, я тебе роздеру.

Зачув лев ці слова, подумав, що лис хотів його дідові в руки віддати, і побіг чимдуж до лісу.

А дід і каже онукові:

– Тепер ти сам побачив, що самою силою не візьмеш. Треба ще й розум у голові мати. Тоді тебе ніякий ворог не здолає.

Обсудить]]>
<![CDATA[Дуб під вікном (Василь Сухомлинський)]]> https://derevo-kazok.org/page/dub-pid-viknom-vasil-suhomlinskij https://derevo-kazok.org/page/dub-pid-viknom-vasil-suhomlinskij Sat, 26 Oct 2019 19:47:05 +0300 Дуб під вікном (В. Сухомлинський)

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.

– Зрубай дуба, дідусю, – просить онучка, – темно в кімнаті.

– Завтра вранці почнемо...– відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

– Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

Обсудить]]>
<![CDATA[Небачена й нечувана казка (литовська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/nebachena-j-nechuvana-kazka-litovska-kazka https://derevo-kazok.org/page/nebachena-j-nechuvana-kazka-litovska-kazka Wed, 06 Dec 2017 02:05:27 +0300 Небачена й нечувана казка (литовська казка)В одного батька були три сини – два розумні, а третій дурний. Надумали вони усі втрьох у світ іти, щастя шукати. Розумні пішли одною дорогою, а дурень – іншою. Пройшов дурень трохи й давай до них гукати:

– Агей, брати! Ідіть сюди, подивіться, що я знайшов!

А брати й кажуть:

– Ходім побачимо, може, той дурень справді щось путнє знайшов.

Прийшли до нього й питають:

– Ну, що ти тут знайшов?

А він їм показує зуб із борони та й каже:

– Чи не бачите, брати, який це добрячий рожен лося смажити?

Ті два сплюнули та й кажуть:

– Дурень дурнем і зостанеться. Ні лося немає, ні чого іншого, а вже радіє, що зуба з борони знайшов – добрий рожен, буде чим лося смажити.– І пішли своєю дорогою.

Третій брат ще трохи пройшов і знову гукає:

– Братики, братики! Ідіть-но сюди, я ще знайшов!

Радилися, радилися брати – то йти, то не йти, та й знову:

– Ходімо, чи що, може, той дурень і справді щось путнє знайшов.

Підійшли, дивляться, аж дурень стоїть біля сухої верби й гукає. Вони його й питають:

– Ти чого галасуєш? Що там ще знайшов?

– Гляньте, братики, яке це сухе дерево – лося смажити!

– Зв’яжися з дурнем: ще ні лося, нічогісінько, а він уже репетує... Ходімо своєю дорогою!

І знову рушили вони своєю дорогою, а дурень своєю. Незабаром дурень знову гукає:

– Гей, брати, братики! Ідіть-но сюди хутчіш! Дивіться, що я знайшов!

Небачена й нечувана казка (литовська казка)Брати й слухати не хочуть, а він усе гукає та й гукає:

– Коли вже він так уперто кличе й кличе, то, може, сходимо, глянемо, чи що, може, й справді він щось путнє знайшов.

Прийшли й питають:

– То що ж цього разу ти знайшов?

А він їм:

– Дивіться – лось!

Одразу ж того лося разом убили, принесли ту суху вербу, той рожен – із борони зуб, але ні в кого з братів сірника немає. Дивляться: недалеко вогник блимає – вогнище горить. Один із розумних братів швиденько подався туди, дивиться, аж палить те вогнище бридкий, потворний дід. Він тому дідові й каже:

– Діду, дай мені вогню.

А дід:

– Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді я тобі й

дам вогню, а не розкажеш – виріжу на твоїй спині пасок шкіри.

Брат і так і сяк, мик, мик, але нічого не виходить. Дід йому й викраяв пасок на спині. Повернувся брат без вогню

Пішов другий брат вогню просити. І з ним таке саме сталося. Дід до нього:

– Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді й дам тобі вогню, а не розкажеш – виріжу на спині паска.

Той розказував, розказував, та так нічого й не розказав. І в нього дід на спині злупив паска. Нарешті йде вогню просити дурень. Дід йому знову те саме:

– Розкажи мені казку нечувану й небачену, то дам вогню, а не розкажеш – виріжу тобі пасок на спині.

Але дурень йому й каже:

– Я тобі розповідатиму, але ти мені не скажи «брешеш».

Бо як скажеш «брешеш», то я тобі на спині пасок викрою.

Дід погодився.

Тут дурень і почав:

– Іду я та й іду лісом, аж бачу – дупло; вилажу, дивлюся-дивлюся – а в ньому дятлята. Я в те дупло заліз, усіх дятлят перебив, общипав, випотрошив, розвів вогонь, обсмалив їх, посмажив і поїв. Хочу вже вилізти із дупла й не можу. Сходив додому, приніс сокиру, прорубав більшу дірку й виліз. Потім знов іду та й іду тим лісом* слухаю, коли це чую – гримить, тріщить, свистить, гуде й усе ближче й ближче до мене; дивлюся-дивлюся – аж то дев’ять сарн на одній нозі скачуть. Я по тій нозі торох, а вона – трісь і переламалася. Я сарнам голови поодкручував, шкури на себе понатягував і далі рушив.Небачена й нечувана казка (литовська казка) Знову іду й іду лісом, чую – щось пищить, виє, свистить, дзижчить. Дивлюся-дивлюся – дев’ять вовків одну бджолу ріжуть. Я тих вовків прогнав, бджілку спіймав і поніс із собою. Бджілка принесла мені повні шкури із сарн меду. Іду й іду собі далі, приходжу до річки. Коли переходив кладкою – в річку упав. Сім сарнових шкур з медом шубовснули в воду, мед і розтав. Що мені робити?! Стільки солодкої водички, а пити нічим. Подумав-подумав та й зняв у себе череп з голови. І як став ту водичку пити, як став пити! Пив, пив, доки вона солодка була. А тоді знову далі рушив. Іду собі та й іду, а всі люди з мене сміються. Дивуюся: чого це вони з мене насміхаються? А вони й кажуть: «Подивися, чоловіче, у тебе ж на голові черепа немає!» Я мац себе за голову – а всі пальці так і вгрузли в мозок. Плюнув я й пішов назад. Узяв свій череп, надів на голову й рушив далі. Тепер у мене залишилося три шкури із сарн, повнісінькі меду, а в семи шкурах самі стільники з воском. Я з того воску зліпив кобилу, сів на неї верхи і їду собі. Приїхав до корчми, не маю чим кобилку прив’язати. Тоді я відламав гілку з верби, пристромив кобилку до землі – вона й стоїть. Зайшов до корчми – порожньо, н кого немає. Вернувся до своєї кобилки. Дивлюся-дивлюся, а та верба, що я нею кобилку пристромив, виросла аж до самого неба. Як почав я на ту вербу дертися,– ліз, ліз і виліз на самісіньке небо. Хутенько всі три шкури із сарн, повні меду, поніс богові й віддав.Небачена й нечувана казка (литовська казка) А мені пан бог подарував сім корів. Я всі сім і пригнав до тієї дірки, якою виліз на небо. Дивлюся, а моя кобилка з вербою пішла попаски в бік од дірки. Думав-думав, Що ж мені тепер робити? Погнав я корів до святого Петра й поміняв їх на сім мішків полови. Та як став із тієї полови вірьовку плести, як став плести! І таки сплів. Забив кілок, прив’язав до нього вірьовку й ну спускатися вниз. Спускався-спускався, аж тут не вистачило вірьовки,– так і повис у повітрі. Невд'овзі приїхали вершники й розпалили прямо піді мною вогнище. Вискочила з полум’я іскра, потрапила прямо на мене й випалила у моємі лобі дупло. Згодом прилетів бджолиний рій, сів у те дупло, і стали бджоли мед носити. Носили, носили бджоли мед, і зробився я дуже важкий. Вірьовка не витримала, тріснула, і я впав прямо в пекло.

Дід у нього й питає:

– І що ж ти в тому пеклі бачив?

А дурень йому:

– Дивлюся-дивлюся – мій батько на твоєму батькові верхи із пекла їде!

Дід як зарепетує:

– Брешеш! Цього не могло бути!

Тут дурень йому відразу аж два паски на спині й викраяв, приніс братам вогню – підсмажили вони лося, і всі добряче понаїдалися.

Обсудить]]>
<![CDATA[Муха і комар (вірменська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/muha-i-komar-virmenska-kazka https://derevo-kazok.org/page/muha-i-komar-virmenska-kazka Thu, 06 Jul 2017 13:32:21 +0300 Муха і комар (вірменська казка)Жили собі якось муха і комар. Були вони чоловіком та жінкою. Якось каже комар мусі:

– Жінко, випав сніг, засипав усе довкола та й нашу хату геть прикидав. А покрівля у нас поганенька, ще протече. Піду-но я скидаю сніг.

Відповіла йому муха:

– Ти ж такий манісінький, як же ти можеш сніг скидати?

– Ні, піду.

– А якщо тебе сніг присипле?

– Не бійся, як почуєш шум – значить, я живий, якщо ні – помер, засипало мене снігом.

І поліз комар на хату, не зважив на слова мухи. Прислухається муха – нічого не чути на покрівлі. Полізла й собі на хату. Бачить: лежить комар, снігом засипаний, не дише. Як побачила те муха – стала собі попіл на голову сипати та голосити. Прилетіла тут ворона, сіла поблизу й питає:

– Гей, мухо, чому ти собі голову попелом посипаєш, плачеш так гірко та голосиш?

– А що ж робити? Помер мій дорогий чоловік, вийшов сніг із хати згорнути, а сніг його присипав,– відповіла муха, плачучи.

– Ох, бідний, бідний комар! – сказала ворона й собі почала плакати і дерти пір’я. Потім трохи заспокоїлась і перелетіла на дерево. Побачило дерево ворону й питає:

– Вороно, чи це ти? Щодня на тобі прекрасне чорне пір’я – де ж воно поділося, що трапилося?

– Ох, не питай! – відповідає ворона.– Таке нещастя трапилось: помер комар – закидало снігом, коли він його з хати згортав. Муха від горя собі голову попелом посипала, а я вирвала все пір’я.

– Ох, бідолашний комар! – сказало дерево й осипало своє листя.

Підійшов до дерева баран, хотів у затишку посидіти. Бачить – дерево голе. Здивувався і питає:

– Дерево, ти ще вчора було таке красиве, у такому гарному листі, а сьогодні ти голе-голісіньке. Де ж твоє листя?

– А що ж діяти, коли таке горе? Де мені взяти попелу, щоб посипати свою голову? Хіба ти не чув, що комара снігом прикидало й він помер? Муха голову попелом посипала, ворона пір’я видерла, а мені довелося листя скинути,– зітхнуло дерево.

– Ой-ой-ой, що ж мені робити? – плачучи мовив баран. І ну з горя лобом об дерево битися – бився, доки роги свої круті поламав. Пішов тоді до річки – води напитися.

Побачила річка, що в барана роги поламані, й питає:

– Баране, де твої круті роги? Вчора ти не такий приходив до мене.

– А що ж робити? Комар згортав сніг із хати, його прикидало – і він помер. Муха посипала голову попелом, ворона видерла своє пір’я, дерево скинуло своє листя, а я ось свої роги поламав.

– І справді, що ж нам тепер робити? Таке горе, така біда! Краще вже мені на кров перетворитися,– сказала річка і перетворила свою воду на кров.

Прийшла наймичка води набрати для своєї господині. Аж бачить – у річці замість води кров. Питає в річки:

– Річко, річко, чому ти, така чиста й прозора, на кров перетворилась?

Розповідає їй річка:

Муха і комар (вірменська казка)

– А що ж мені робити, як не змінитися? Комар здох, муха голову попелом посипала, ворона пір’я собі видерла, дерево листя скинуло, баран роги розбив, а я на кров перетворилась.

Стала наймичка плакати, побиватись, розбила з горя глечик і пішла до своєї господині.

Побачила та, що наймичка повернулась без глечика та плаче, й питає в неї, що трапилось.

Наймичка й розказує:

– Ох, не питайте! Таке трапилось, таке трапилось... Комар, згортаючи з хати сніг, зостався під снігом і здох. Муха з горя голову попелом посипала, ворона своє пір’я видерла, дерево листя скинуло, баран роги обламав, вода в річці на кров перетворилась, а я глечик розбила.

Дуже це господиню засмутило.

– Коли так, то я відріжу свої коси,– сказала вона.

Увечері повернувся додому господар, бачить – господиня коси відрізала. Розсердився він і питає:

– Ти чого це коси відрізала?

– Велике нещастя, хіба ти не чув? Комара засипало, коли сніг з хати згортав. Комар здох. Муха посипала голову попелом, ворона видерла на собі пір’я, дерево скинуло листя, баран поламав роги, вода перетворилась на кров, наймичка розбила глечик, а я коси відрізала.

Вислухав господар і каже:

Муха і комар (вірменська казка)

– Коли так – відріжу собі вуса, навіщо вони мені після оцього?

І сумний пішов на другий день на роботу. Пастух, який грав на сопілці, побачив, що господар іде смутний і без вусів, спитав:

– Господарю мій, що сталося, чому ти такий сумний?

Розказав йому господар про все, пастух із горя сопілку поламав, а сам пішов у ліс, сів під дерево й зажурився. Тут вийшов із лісу старенький дідусь, який жив собі на галявині, й питає:

– Пастуше, чого це ти такий сумний? Що трапилось? Де твоя сопілка, якою ти завжди звеселяв і ліс, і мене?

– Ех, таке лихо скоїлось, – відповідає пастух.– Нашого знайомого комара, коли він згортав сніг із хати, прикидало снігом. Муха з горя посипала голову попелом, ворона видерла своє пір’я, дерево скинуло листя, баран роги обламав, вода в річці на кров перетворилась, наймичка глечик розбила, господиня коси відрізала, а господар – вуса. Я побачив усе те й зламав свою сопілку. Як тут не сумувати!

Засміявся дідусь і сказав:

– Не сумувати, а сміятися треба! Он поглянь – сонце світить, пташки співають, люди на поле йдуть. Гарно ж як довкола!

Глянув пастух сюди, туди і теж радісно засміявся.

Обсудить]]>
<![CDATA[Завзята Гулсанам (таджицька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/zavzjata-gulsanam-tadzhicka-kazka https://derevo-kazok.org/page/zavzjata-gulsanam-tadzhicka-kazka Fri, 09 Jun 2017 03:21:43 +0300 Завзята Гулсанам (таджицька казка)Було чи не було, та люди переповідають, жив на світі падишах і мав він сина-одинака, Гасаном звати. І занедужав той падишах, і які тільки лікарі лікували його, та ніхто не зміг повернути йому здоров’я. І лише мандрівний славетний цілитель з далекого краю порадив падишахові таке:

– Живе на горі Каф чарівна біла газель. Хто торкнеться руками до її шовковистої шерсті, враз одужає.

Володар подякував мудрецеві. Покликав сина й каже:

– Сину мій, тепер увесь я в твоїй волі. Візьми сорок най- відважніших воїнів і вирушай по чарівну газель. Та не барися в дорозі, бо життя ледь тримається в мені.

Зібрав Гасан воїнів, і подалися вони на пошуки газелі. їхали, їхали, аж в одній долині загледіли білу газель. Упіймали її та й повернули додому.

А як проїздили одним селом, стріли дівчину, й такої вроди, що ясніше від сонця сяяла. Не зміг падишахів син далі їхати.

Звелів своїм воякам таборувати за селом, а сам повернувся до двору тієї красуні, загледів матір і попросив води напитися. Винесла мати йому кухоль води. Напився він, подякував та й каже:

– Стрів я вашу доньку, і запала вона мені в серце. Прошу, віддайте її за мене заміж.

А мати тієї красуні й одказує:

– Не личить падишаховому синові одружуватися з пастуховою донькою.

А Гулсанам, так звали ту дівчину, стояла за дверима і все те чула. І як побачила ставного, мов осокір, і красного, мов ясен молодик, юнака, одразу прихилилась до нього душею й надумала стати йому дружиною.

А Гасан попрощався з матір’ю укоханої дівчини та й рушив з вояками додому.

Падишах зрадів, що син так швидко повернувся та ще й газель привіз. Доторкнувся він до її шовковистої шерсті, однак здоров’я до нього не повернулося. Розгнівався падишах і звелів розшукати того цілителя. Глянув старець на газель і мовив:

– О всемогутній володар! Це не та газель, що я казав. Та газель живе на горі Каф, і її чуйно пильнують сорок пері.

Ще раз подякував падишах мудрецеві й звелів синові знову рушати в дорогу.

Сорок днів та ночей їхав Гасан на чолі сорока вояків зеленими долинами, безводними пустелями й крутими горами. Аж нарешті опинилися вони на височенній горі. А там між буйних трав вільно походжала-попасалася чарівна біла газель. Зрадів Гасан і тільки-но замірився накинути на газель аркан, як де взялися сорок пері, обступили його, а найстарша над ними пері Нігіна й каже:

– Гей, свавільцю, як посмів ти ловити нашу білу газель?!

Завзята Гулсанам (таджицька казка)– О чарівна пері, не з доброго дива я насмілився на це. Тяжко занедужав мій батько, і врятувати його може тільки ваша біла газель,– одповів їй Гасан.

Пері Нігіна подумала й мовить:

– Гаразд, юначе, ми згодні віддати тобі нашу білу газель, одначе ти мусиш виконати три наші умови.

– Я ладен хоч зараз їх виконати! – вигукнув Гасан.

– Не квапся, юначе, зваж усе добре. Багато таких відчайдухів, як ти, наклали головами через нашу білу газель,– розважливо мовила Нігіна.

– Не завдавай собі клопотів, швидше кажи свої умови! – знетерпеливився Гасан.

– Коли ти вже так наполягаєш, то слухай,– каже Нігіна.– Перша умова така: ти повинен пробігти наввипередки з нашою газеллю до Балху, а звідти назад і принести білий пояс нашої тамтешньої сестри пері як знак того, що ти був там. Друга умова: за одну ніч мусиш збудувати чудовий палац між небом і землею. І третя умова: маєш залізти в залізну піч, а ми сім днів у ній топитимемо й зваримо плов, і ти той плов з нами їстимеш, якщо лишишся живий. Виконаєш оці три умови – віддамо тобі газель і відпустимо додому, а не виконаєш – пропадеш у темниці разом з своїми вояками.

Падишахів син погодився на такі умови. Спішився, скинув із себе зброю й побіг з газеллю наввипередки. Та скоро він вибився з сил, упав і знепритомнів. Пері Нігіна звеліла закувати в кайдани Гасана й сорок вояків і кинути до темниці.

А падишах жде не діждеться сина. Так минуло три роки.

Відчув падишах, що ось-ось має скінчитися його земне життя, а розлучитися з душею не може, доки не побачить сина. І порозсилав він гінців по всіх краях оголосити, що шукає свого любого сина, а хто знайде Гасана живого, тому віддасть половину своїх володінь.

І понесли гінці вість по всіх усюдах, а один заїхав у те село, де жила Гулсанам. Як почула дівчина страшну звістку, серце в неї зайшлося від болю, й надумала вона врятувати Гасана.

Нікому вона нічого не сказала, а вбралася пастушком і рушила в дорогу.

Сорок днів і ночей ішла Гулсанам безводною пустелею, аж ось побачила гори. Ноги ледве несли її, вся вона геть змарніла, в роті пересохло. Та зібралася Гулсанам на останніх силах і дійшла до підгір’я. А там з гір витікав струмок. Припала дівчина до води й довго не могла напитися. А як потамувала спрагу, то біля струмка й заснула.

Прокинулася Гулсанам удосвіта й почула, ніби хтось плаче. Встала й пішла на той плач. Аж бачить: сидить під чинором сивий дід і гірко ридає. Дівчина підступила до нього й чемно привіталася. Дід одповів їй та й питає:

– Чий ти, хлопче, будеш і куди прямуєш?

– Я пастухів син, а йду, куди очі бачать. А чого ви, дідусю, тужите? – мовила Гулсанам.

Дід нічого їй не відповів, а запросив додому, дав поснідати й сказав:

– О, парубче, горе моє таке велике, що виповісти його неможливо. Не питай мене ні про що. Коли хочеш, лишайся жити в мене й будь мені за сина.

Гулсанам лишилася жити в діда, одначе не сказала, що вона перевдягнута дівчина.

Як до рідного сина ставився дід до моторного пастушка. Цілими днями клопотався той по господарству, варив їсти, піклувався про старого.

Усе вже взнала Гулсанам у господі й помітила, що одні двері завжди замкнені. Відчула дівчина, дід приховує від неї якусь велику таємницю, але спитати його про те не наважувалася. А невдовзі стався землетрус, і стіна, де були двері, впала. За-йшла Гулсанам до кімнати й побачила на глухій стіні три мечі. Але ось і дід увійшов до кімнати, укляк перед мечами навколішки й заридав. Гулсанам підвела старого з долівки, стала втішати й розпитувати, чого він так побивається.

Завзята Гулсанам (таджицька казка)– Нікому не виповідав я горя свого, а тобі повідаю, бо ти мені як рідний син став,– мовив дід.– Це мечі моїх синів. Колись було в мене троє синів, і жив я в щасті й радощах. Сини мої славилися на весь край богатирською силою й працьовитістю. І ось одного разу на покрівлю нашої хати сіли три горлиці. А потім спурхнули на землю й перекинулись на прегарних пері. Побрали вони моїх синів за руки й зізналися, що давно вже покохали їх. А сини й собі в них позакохувалися. Справили ми бучне весілля, й зажили молодята в злагоді. Та одного дня насунула на нашу господу хмара, а з тієї хмари спустився на землю дев. Ухопив він моїх невісток і аж загуло за ним. А сини скочили на коней та й подалися шукати своїх дружин. Ждав я, ждав і собі пішов по світу шукати своїх дітей, та ніхто їх не чув, не бачив. Занеміг я з горя, не стало в мене сили, спинився я під цією горою, поставив хатину й повісив на стіні оці три мечі як пам’ять про синів.

Отака печаль-журба сушила діда.

А вночі наснилося Гулсанам, наче з’явився перед нею мудрець і каже:

– Піди зніми із стіни три мечі і вдар один об один, і враз постане перед тобою чарівний кінь. Сядеш на нього, і він примчить тебе до печери. У тій печері нидіють троє дідових синів та їхні дружини. їх недремно пильнує лютий дев. Але завтра, в п’ятницю, дев засинає й спатиме без просипу три дні й три ночі. Його можна спокійно вбити, однак ти не роби цього, а перетвори на свого покірного помічника. Для цього треба засунути йому в пащу руку й дістати з-під язика золотого персня. Гляди того персня, бо в ньому девова душа, і доки він буде в тебе, доти й девове життя в твоїй волі.

Прокинулась Гулсанам, узяла мечі й ударила один об один. Де й узявся перед порогом чарівний кінь. Гулсанам розказала дідові про віщий сон і попросила благословити її в дорогу.

Тільки-но сіла Гулсанам на коня, як він злинув аж під хмари й невдовзі спустився на підгір’я неподалік від величезної печери. В її горловині сиділо троє молодиків, неважко було впізнати в них дідових синів. Гулсанам підійшла, привіталася, назвалася їхнім побратимом і сказала, що має порятувати їх і дружин їхніх. Попросила провести и до дева. Брати знайшли мотузку й допомогли спуститися в печеру.

В глибині печери Гулсанам загледіла трьох молодиць, у ланцюги закутих, а біля них сонного страховидла-дева.

Як побачили пері Гулсанам, стали благати:

Завзята Гулсанам (таджицька казка)– Ох, юначе, тікай звідси, доки не прокинувся дев. З цього заклятого місця ніхто ще живий не вертався. Тут птах крила осмалить, а од звіра й од людини самі кістки лишаться.

А Гулсанам їм:

– О прегарні пері, не побивайтеся за мною передчасно.

Я прийшов порятувати вас од цього страховиська.

Вона порозковувала нері-молодиць. Підступила до дева, розтулила йому пащу й дістала з-під язика золотого персня.

Дев так і не прокинувся. По тім подала знак братам, і ті повитягали своїх дружин і Гулсанам на світ божий. Подружжя плакали на радощах і дякували Гулсанам за рятунок.

Три дні й три ночі ждали вони під горою, доки прокинеться дев. Аж ось гора задвигтіла й розлігся лютий гук. Налякані і молодики й молодиці так і попадали ниць. А завзята Гулсанам і бровою не повела, тільки міцніше стиснула золотого персня.

Виліз дев з печери, впав їй до ніг і заблагав:

– О юначе, змилуйся наді мною, віддай мені персня. А я тебе сріблом-золотом наділю, що в жодного падишаха нема

І стільки.

А Гулсанам ще дужче стиснула персня й мовила:

– Не віддам я тобі цього персня ні за які скарби! Та якщо пообіцяєш вірно мені служити, збережу життя.

– О славний юначе, не зганяй мене зо світу, я вірно тобі служитиму! – ще нижче припав до землі дев.

Завзята Гулсанам (таджицька казка)Гулсанам звеліла девові перенести їх усіх до дідової хати. Дев гукнув у печеру, й звідти з’явилося шестеро девів. Посідали всі семеро на девів і незабаром опинилися у діда вдома.

Як побачив старий батько синів, на радощах аж зомлів. А як опритомнів, то довго слова не міг сказати.

А тоді влаштував дід бенкет на честь названого сина і вдруге справив весілля своїм синам. Сім днів святкували, а на восьмий Гулсанам зібралась у дорогу:

– Дорогий батьку, любі брати, спасибі вам за гостину! Забарився я з вами, час мені їхати далі па пошуки свого друга.

Дід обійняв Гулсанам й мовив:

– Ти врятував моїх синів і невісток. Тепер самого тебе ми не відпустимо. Аби я був спокійний, візьми з собою моїх синів – своїх побратимів!

– Спасибі вам, батьку, за щиру турботу! – одказала Гулсанам. – Друг мій подався на гору Каф ловити білу газель для недужого батька, та так і не повернувся. Тож доведеться нам їхати в таку далечінь.

Старий батько поблагословив їх на дорогу, посідали вони на девів і полинули.

Скоро брати опинилися під горою Каф. І тільки-но ступили на землю, як де взялися сорок пері й схопили їх. Та дев крутнувся, здійнялася страшенна буря, довкола затемрілося. Пері з переляку затремтіли й відпустили братів. А Гулсанам тоді й каже:

– Ми прибули до вашого краю звільнити падишахового сина та сорок його вояків і здобути білу газель.

Пері Нігіна їй на те:

– Ми віддамо вам падишахового сина, сорок вояків та білу газель, якщо виконаєте наші умови. Ви повинні наввипередки з газеллю пробігти до Балху та й повернутися сюди з білим поясом нашої тамтешньої сестри. А ще маєте за одну ніч спорудити замок між небом і землею. А потім мусите просидіти сім днів у залізній печі, доки ми її топитимемо й варитимемо плов.

Завзята Гулсанам (таджицька казка)– Гаразд, я погоджуюсь на ваші умови, але маю порадитися з братами, – одказує Гулсанам.

І стали вони думати-гадати, як тому всьому раду дати. Найстарший брат і каже:

– Дозвольте мені побігти з газеллю наввипередки.

На тому й стали. Як гайнув старший брат, то газель ще тільки півдороги пробігла, а він уже й білий пояс із Балху приніс.

– А я беруся виконати другу умову,– озвався дев, злинув у повітря й спинився між небом і землею.

Гулсанам тоді й каже Нігіні:

– Мій майстер уже готовий будувати. Звели подавати йому глину й каміння.

– Гаразд, одказала Нігіна,– вважаймо, що виконали ви й цю умову.

А на третю умову зголосився середульший брат. Сходив він до річки, випив семеро відер води і поліз у піч. Сім днів і ночей топилося в печі, а той потроху випускав із себе воду й охолоджувався. На восьмий день випустили його, а він тремтить од холоду.

Тоді найстарша пері Нігіна й каже Гулсанам:

– О завзятий юначе, ти взяв гору над нами. Тепер ми виконаємо всі твої бажання.

Гулсанам звеліла звільнити з темниці бранців. Падишахів син і сорок вояків ледве трималися на ногах. їх повмивали, дали ошатне вбрання, нагодували. І поснули вони на три ночі й Три дні, а як попрокидалися, то стали вродливі й дужі, як і колись.

Завзята Гулсанам (таджицька казка)Тепер Гулсанам вирішила пересвідчитись у вірності свого коханого. Вона оповістила, що сорок вояків одружаться з сорока пері, а падишахів син візьме за дружину пері Нігіну. Як почув це Гасан, підступив до Гулсанам, з гідністю вклонився й мовив:

– О шляхетний юначе, ти повернув мені життя, але я не житиму, якщо ти одружиш мене з Нігіною. Я заприсягся одружитися з Гулсанам, донькою пастуха з мого рідного краю, і свого кохання не зраджу.

У Гулсанам аж серце зайшлося на радощах, але вона не дала і взнаки, а сказала таке:

– Зараз ми рушаємо в дорогу. Через три дні й три ночі прибудемо до мого названого батька. Там ми справимо весілля сорока твоїх вояків і сорока пері. Тобі три доби на роздуми: або одружишся з Нігіною, або розпрощаєшся з життям. А тепер піди й візьми в Нігіни чарівну білу газель – ти маєш порятувати свого батька!

Гулсанам звеліла всім збиратися в дорогу, а вірному декові сказала:

– Треба випробувати падишахового сина. Зроби так, аби ми були в дорозі три дні й три ночі. Потурбуйся про білу газель і не спускай ока з Гасана й Нігіни. Я маю пересвідчитися, чи вірний падишахів син своєму зарокові.

Три дні й три ночі прямував караван горами й долинами, а вдосвіта четвертого дня опинилися подорожні біля дідової хати.

Дід сидів на порозі й виглядав синів. Як стрілися вони – радістю сповнився світ.

Стали готуватися до весілля сорока вояків і сорока пері.

А Гулсанам розпитала вірного дева, що він бачив дорогою.

– О володарю мій, я очей не зводив з Гасана й пері Нігіни.

Та Гасан цілу дорогу був сумний і навіть не глянув на Нігіну й словом не обмовився до неї, хоч вона і обзивалась до нього.

Завзята Гулсанам (таджицька казка)Гулсанам звеліла покликати Гасана. Глянула на нього й ледь стримала свої почуття, а натомість суворо озвалась:

– Я дав тобі три дні на роздуми. Що ти надумав?

І одказує падишахів син:

– О мій володарю, не житиму я з нелюбою дружиною, краще вже вмерти!

Скинула тоді Гулсанам пастуший завій з голови – й сорок кісок розсипалися по дівочих плечах. Упізнав Гасан свою кохану. Кинулась Гулсанам до коханого, й припали вони одне до одного раді-радісінькі.

Щасливо справили весілля сорока вояків і сорока пері. Гулсанам звеліла вірному девові пильнувати господу свого названого батька й своїх побратимів, аби жили вони в щасті-радощах. Потім Гасан з Гулсанам і сорок подружжів рушили до рідного краю.

Дорогою заїхали до батьків Гулсанам. Радо стріли й пошанували там дорогих гостей. Поблагословили батьки свою доню й падишахового сина на щасливе подружнє життя, й рушили наречені до Гасана додому.

Поспішали вони порятувати й порадувати хворого батька, а добра слава про завзяту Гулсанам линула ще швидше. Падишах був уже присмертний. Та як почув радісну звістку, трохи ожив і звелів послати їм назустріч шляхетний почет.

З великою шаною стріли Гулсанам у палаці. А вони з Гасаном – прямісінько до немічного батька й попросили благословення. Поблагословив іх падишах, і наречені підвели до нього білу газель. Ледь торкнувся падишах до шовковистої шерсті чарівної газелі, як життя повернулося до нього. Тоді він обіруч погладив чарівну білу газель, і сила влилася в нього. Став падишах на ноги й до кінця життя вже не хворів.

Звелів падишах справляти весілля. Сорок днів тривав святковий бенкет, і всі славили завзяту Гулсанам. Потім батько передав порядкування над краєм синові. Довго й щасливо жив падишах Гасан з любою дружиною Гулсанам. І справдилися всі їхні бажання. І наші хай справдяться.

Обсудить]]>