A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Sat, 05 Aug 2023 06:21:28 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Груша-забіяка (Ольга Зубер)]]> https://derevo-kazok.org/page/grusha-zabijaka-olga-zuber https://derevo-kazok.org/page/grusha-zabijaka-olga-zuber Sat, 05 Aug 2023 06:21:28 +0300 Груша-забіяка (Ольга Зубер)

Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати.

– З’їм зразу яблучко! Ні... грушку! Ні... Таки яблучко!

Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт.

– Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм!

Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!

– Ой-ой-ой! – зарепетував він. Та так голосно, що з дупла вискочила Білочка з білченятами.

– Мене груша побила! – заплакав Їжачок.

– Обходьте ту грушу десятою дорогою! – наказала Білочка білченятам. – А ти, Їжачку, приклади до гулі щось холодне!

– Добре! – схопившись за голівку, Їжачок поспішив до Мишки.

– Ой-ой-ой! Порятуй мене!

– А що сталося? – злякалася сіренька.

– Груша мене побила! Та так, що аж гуля вискочила! Білочка сказала, що треба до неї прикласти щось... кругле...

– Може, горішок?

– Чи довге...

– Шишечку?

– Ой, не знаю... давай шишечку!

– Тримай гарненько! – відказала Мишка.

Ось так Їжачок і потупцяв додому із шишкою на голові.

Аж ось, на зустріч – Лисичка. Та як розсміється:

– А чого це ти, Колючий, шишку на голові носиш?

– Мене груша побила!

– Груша? – не до сміху стало Руденькій.

– Так, що гуля вискочила!

– Ой, лишенько! А в мене ж біля хати груша росте... ще й дика!

– Ой, стережися її, Лисичко! – порадив Їжачок і потупцяв далі.

Аж глядь, Ведмедиця примостилася біля малинника та його грушою ласує!

– А що це ти грушу їси? – питає Їжачок.

– Ой, їм! Ой, їм! – облизнулася Ведмедиця.

– І що, вона тебе не побила?

– З якого б це дива? То тільки боксерські груші б’ються! А ця ох же ж і добра! Аж медова! –прицмакнула Ведмедиця й сховалася в барлозі.

– Добра? А чого ж тоді мене побила? – потер гулю Їжачок. – А! мабуть, образилася, що я спочатку яблучко хотів з’їсти! Тепер знатиму! Спершу їстиму грушки!... І ще... треба буде дізнатися, де в лісі боксерська груша росте... щоб часом ще й на неї не натрапити...

Обсудить]]>
<![CDATA[Казка про яян (Емма Андієвська)]]> https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-jajan-emma-andiyevska https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-jajan-emma-andiyevska Wed, 19 Jul 2023 17:00:47 +0300 Читати казку Емми Андієвської про яян

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою* серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

– Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

– Я вам охоче допоможу, – радісно вигукнув пастушок, – аби тільки трохи щось попоїсти.

– Яянинові годі допомогти, – скрушно мовив дідок. – Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

– Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

– Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

– Але я зовсім не хочу ставати яянином!

– За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

– Невже з цього міста немає виходу?

– Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

– Яке ж це слово?

– Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, – а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, – отож коли хтось із яян пробує вимовити "ти", в устах яянина це чомусь завжди обертається на "я", і тому брами не відчиняються.

– Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

– Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

– Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

– Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

– Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

– Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир* наповнений самоцвітами.


*Кельма – ручний будівельний інструмент (металева трикутна лопаточка на держаку).

*Гузир – місце, де зав'язано мішок.

Обсудить]]>
<![CDATA[Казка про яблуню (Андрій М'ястківський)]]> https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-jablunju-andrij-mjastkivskij https://derevo-kazok.org/page/kazka-pro-jablunju-andrij-mjastkivskij Wed, 28 Jun 2023 21:17:35 +0300 Читати казку Андрія М'ястківського про яблуню

На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його – дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:

– Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло... Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя... Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю...

Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:

– Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!

Засміялись лопухи:

– Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!

Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна...»

Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:

– Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене, – станеш щепою у мене!

І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі... Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.

От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.

Обсудить]]>
<![CDATA[Черевик, соломинка та булька (Н. Забіла)]]> https://derevo-kazok.org/page/cherevik-solominka-ta-bulka-n-zabila https://derevo-kazok.org/page/cherevik-solominka-ta-bulka-n-zabila Fri, 14 Apr 2023 21:43:14 +0300 Мильна булька невеличка,

соломинка й черевик

йшли по лузі.

Бачать – річка.

як добратись на той бік?

Черевик, соломинка та булька (Н. Забіла)

Каже булька:

– Черевичку!

Попливи по річці вплав

і, як човник, через річку

нас любенько переправ!


– Ні, не хочу!

По воді я

зовсім плавати не звик.

Тут на тебе вся надія! –

відмовляє черевик.


Булька каже:

– Я, признатись,

Вмію плавати сама,

та, щоб вас обох підняти,

в мене силоньки нема!

Черевик, соломинка та булька (Н. Забіла) – 2

Соломиночко-сестричко,

чималенька ти на зріст.

Простягнись на той бік річки,

ми й перейдем через міст.


І охоче в ту ж хвилинку,

дуже довга та тонка,

простяглася соломинка

аж до того бережка.

Черевик, соломинка та булька (Н. Забіла) – 3

– Переходьте поодинці!

Черевичку, не барись! –

Він пішов по соломинці,

а вона відразу – трісь!


Черевик – шубовсть у воду,

навіть хвиля розійшлась!

А, уздрівши цю пригоду,

булька реготом зайшлась.


Реготалась, реготалась,

поки й лопнула вона!

І нікого не зосталось, –

тільки казочка смішна.

Черевик, соломинка та булька (Н. Забіла) – 4

Обсудить]]>
<![CDATA[Як Миколка став хоробрим (Василь Сухомлинський)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-mikolka-stav-horobrim-vasil-suhomlinskij https://derevo-kazok.org/page/jak-mikolka-stav-horobrim-vasil-suhomlinskij Mon, 03 Apr 2023 05:12:15 +0300 Як Миколка став хоробрим - казка Василя Сухомлинського

Миколка прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там. В очах дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало.

Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі.

Одна дівчинка взяла пташеня й каже:

– Якби ж це хто сміливий був зараз у школі... він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Миколка був дуже боязкий, але слова дівчинки вразили його. Невже вона вважає його боягузом?

– Я полізу, – сказав Миколка.

– Ти? – запитали дівчатка й з подивом глянули на хлопчика.

Миколка поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки й ноги, але він ліз усе вище й вище. Поклав Миколка пташеня в гніздо, а сам спустився додолу.

Дівчатка дивилися на нього захоплено.

Обсудить]]>
<![CDATA[Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро)]]> https://derevo-kazok.org/page/hlopchik-mizinchik-sharl-perro https://derevo-kazok.org/page/hlopchik-mizinchik-sharl-perro Sat, 18 Feb 2023 18:38:15 +0300 Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро)

Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей – геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років. Сім'я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!

А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький – такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.

Він був дуже маленький, коли народився, маленький-маленький, – не більший від мізинця на зріст, – тому й називали його Хлопчик-Мізинчик.

Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялось, що завжди і в усьому робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозумніший з усіх братів і хоч мало говорив, зате багато слухав.

Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали – і намислили їх позбутися, всіх сімох.

Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:

– Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в'язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.

– Ах, – вигукнула жінка, – невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?

І вона заридала.

Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір'ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.

І все–таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів,–вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 2

А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.

Він почув із свого ліжечка, що батько з матір'ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.

Так він і підслухав усе.

Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.

Устав він рано–вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.

Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити.

Коли всі діти попрокидались, батько з матір'ю погодували їх черствим хлібом з цибулею, напоїли водою й повезли в ліс збирати хмиз.

Діти нічого не підозрювали і весело йшли за батьком та матір'ю слідом.

Ішли вони довго й нарешті опинились у лісі, такому густому та дрімучому, що й за десяток кроків нічого не було видно.

Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.

Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір'ю причаїлися в гущавині, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.

Коли діти зрозуміли, що залишилися самі, вони почали кричати й плакати.

Тільки Хлопчик-Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому.

Бо поки вони йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 3

– Не бійтеся, хлопці! Не плачте! Хоч батько з матір'ю й покинули нас тут напризволяще, але я приведу вас додому. Йдіть лишень за мною.

Брати рушили за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.

Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинились послухати біля дверей, про що розмовляють їхні батько з матір'ю.

А треба сказати, що коли лісоруб з дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже й не сподівався їх одержати.

Вгледівши таке багатство, лісоруб, який прямо–таки помирав з голоду, страшенно зрадів і відразу ж послав дружину до різника. А що вона теж давно вже нічого не їла, то купили м'яса втричі більше, ніж було потрібно на двох.

Яка смачна була в них вечеря!

І от коли вони повечеряли, жінка зітхнула та й каже чоловікові:

– Ах, де ж це тепер наші бідолашні діточки? Вони б досхочу наїлися тим, що у нас залишилося. І як це в тебе вистачило духу занапастити рідних синів? Адже це ти вигадав покинути їх у лісі, а я ж тобі говорила, що ми ще гірко пожаліємо. Що вони тепер роблять у тому дрімучому лісі? Може, їх уже вовки з'їли? – І вона голосно заплакала. – Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки?

Лісорубові й самому було дуже жаль дітей, але він намагався не показувати цього і вмовляв дружину не згадувати про них.

Але жінка заливалася слізьми, ридала–голо–сила і все казала:

– Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки? Ой, мої любі діточки!

А діти за дверима почули її голос – і ну радісно гукати всі разом:

– Ми тут!

Мати кинулась відчиняти їм двері.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 4

– Яка ж я рада, – казала вона, обіймаючи та цілуючи дітей, – що знову бачу вас, любі діточки! Втомилися ж ви, мабуть, і зголодніли!

Хлопчиків не треба було просити двічі, вони посідали за стіл і так допалися до їжі, що батькові з матір'ю любо було дивитися на них.

Після вечері вони навперебій почали розповідати про те, як страшно їм було в лісі і як Хлопчик-Мізинчик вивів їх на дорогу за допомогою білих камінчиків.

Лісоруб з дружиною були дуже раді, що діти – всі семеро – знову з ними.

Радість їхня тривала доти, поки у них лишалися гроші. Та коли всі десять золотих були витрачені, батько й мати знову засумували і знову вирішили завести дітей у ліс, цього разу якнайдалі, щоб уже позбутися їх назавжди.

Хоч як тихо намагалися вони говорити про це, а все–таки Хлопчик-Мізинчик їх підслухав і цього разу.

Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих кругляків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик-Мізинчик не зміг вийти з хати.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 5

Він не знав, що йому робити.

Аж раптом згадав, що мати дала їм по шматку хліба на сніданок.

Хлопчик-Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб крихта по крихті і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому.

Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.

Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.

Та Хлопчик-Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які кидав, коли всі йшли в ліс.

Як же він здивувався, коли побачив, що крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи й все поклювали.

Ото біда!

Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазні хащі.

Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися. Та й як було не налякатися!

Хлопчикам здавалось, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з'їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути. Вони заклякли й заніміли.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 6

Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.

На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.

Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити.

Брати посідали на пень, а Хлопчик-Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.

Він оглядівся навкруги й помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там горіла свічка. Що це за вогник?

Хлопчик-Мізинчик зліз з дерева, і в ту ж мить вогника не стало.

Це його дуже засмутило, але він усе-таки повів братів у тому напрямку, де згори побачив світло.

І коли вони нарешті вийшли на узлісся, перед ними виразно замиготіла яскрава цяточка.

Вони невимовно зраділи.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 7

Над силу діти таки добралися до хати, де світилося.

Постукали. За хвилину якась жінка відчинила двері й запитала, чого їм треба.

Хлопчик-Мізинчик відповів, що вони бідні діти, заблукали в лісі й хочуть переночувати в неї.

Побачивши, які вони всі гарненькі, добра жінка заплакала і сказала:

– Діточки ж ви мої горьовані, та чи знаєте ви, куди прийшли? Це ж людожерова оселя!

– Ах, тітонько! – мовив Хлопчик-Мізинчик, тремтячи від холоду й страху. – Що ж нам робити? Якщо ви нас не пустите, вовки в лісі напевне з'їдять нас цієї ночі. Вже краще хай нас з'їсть людожер. До того ж, може, він нас пожаліє, якщо ви його добре попросите.

Дружина людожера подумала, що їй, може, і пощастить сховати дітей до ранку, пустила їх у хату й повела обсушитися до великого вогнища, де на рожні смажився цілий баран людожеру на вечерю.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 8

Тільки–но хлопчики зігрілись, як хтось загрюкав у двері: це повернувся додому людожер.

Його дружина сховала дітей під ліжко й пішла відчиняти двері.

Людожер увійшов до кімнати й спитав, чи готова вечеря та чи є вино.

Потім він сів до столу.

Дружина поставила перед ним величезний глек вина і поклала цілого барана.

Баран ще не досмажився, але тим смачнішим він здавався людожеру, що жадібно обгризав баранячі кістки і спрагло ковтав вино.

Раптом людожер випростався і почав принюхуватись; він крутив головою на всі боки та бурмотів, що чує запах свіжого м'яса.

– Так, – одказала дружина, – ви й справді чуєте запах теляти, яке я тільки–но оббілувала.

– Я чую запах свіжого м'яса, кажу тобі ще раз, – повторив людожер, скоса позираючи на неї. – Тут, мабуть, є щось таке, чого я й не збагну.

Він швидко підвівся з–за столу й пішов прямісінько до ліжка.

– Ага! – заревів людожер, побачивши дітей. – То ти мене хотіла обдурити! І чого це я не з'їв тебе досі? Твоє щастя, що ти вже стара. А ця чудова дичина потрапила до мене якраз вчасно, я нею почастую завтра трьох людожерів, моїх давніх приятелів.

І він витяг хлопчиків одного по одному з–під ліжка.

Який жах!

Бідолашні діти попадали на коліна, благаючи пощадити їх. Але перед ними був найжорстокіший з людожерів, який не знав жалю.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 9

Він сказав, що печеня буде дуже смачна, хай тільки дружина не полінується і приготує добру підливу.

Людожер дістав довжелезного ножа й почав старанно гострити його. Нагостривши ножа, він уже був схопив одного хлопчика за ногу, але дружина сказала:

– І охота вам морочитися з ними зараз, уночі? Невже у вас завтра не буде для цього часу?

– Мовчи! – голосно вигукнув людожер. – Так вони будуть смачніші! Розумієш?

– Але ж у вас іще стільки м'яса: теля, два барани, півсвині.

– Ну, гаразд, – погодився людожер. – Почекаю до завтра. Дай–но їм тільки як слід повечеряти, щоб вони не схудли, а потім поклади їх спати.

Добра жінка дуже зраділа, що людожер усе–таки не порізав дітей, і принесла їм вечеряти. Але брати з переляку нічого не могли їсти.

Тут слід сказати, що людожер мав семеро дочок.

У маленьких людожерок були червоні товсті щоки, бо їли вони сире м'ясо, як і їхній батько. Очі в них були маленькі, зозулясті й зовсім круглі, носи – гачком, а роти – величезні, з довгими, кривими, гостренними зубами. До того ж вони були страшенно лихі й скрізь нападали на людських дітей, хоч би де їх побачили.

Їх рано клали спати. Всі семеро спали в одному великому ліжку, і в кожної замість нічного ковпачка був золотий вінок на голові.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 10

В тій кімнаті було ще одне велике ліжко, в яке дружина людожера поклала спати сімох хлопчиків, а сама пішла в іншу кімнату, щоб і собі трохи подрімати.

Хлопчик-Мізинчик дуже боявся, щоб людожер не передумав і не порізав їх уночі.

Лягаючи в ліжко, він уважно оглянув кімнату і помітив золоті вінки на головах у людожерових дочок. Тож Хлопчик-Мізинчик діждався, поки всі поснули, тихенько підвівся, зняв з братів і з себе нічні ковпачки і, підкравшись до ліжка маленьких людожерок, надів на них ті ковпачки, а їхні вінки – на себе та на своїх братів.

Він був певен, що коли людожер поночі прийде їх різати, то ця хитрість їх урятує.

Так воно і сталося.

Опівночі людожер несподівано прокинувся і справді пошкодував, що відклав на завтра те, що любесенько можна було зробити звечора.

Він хутко підхопився з ліжка і взяв свого довжелезного ножа.

– Погляньмо, – сказав він, – як поживають семеро наших маленьких дурників. Чого це я й справді не зробив свого діла відразу?

Він пробрався навпомацки в дитячу кімнату і підійшов до ліжка, в якому лежали хлопчики. Вони всі спали. Не спав тільки Хлопчик-Мізинчик – він дуже перелякався, коли людожер почав обмацувати йому голову.

Але людожер помітив золотий вінок і сказав:

– От тобі й маєш! Не вистачало ще, аби я порізав власних дочок! Видно, звечора забагато випив.

Потім він пішов до ліжка, де спали його дочки, і, намацавши нічні ковпачки, пробурмотів:

– Ага, ось де ви, малі голуб'ята! Ну, то сміливіше за роботу!

І жорстокий людожер перерізав горло всім сімом своїм дочкам.

Після цього, дуже задоволений собою, людожер пішов до своєї кімнати і ліг спати.

Як тільки Хлопчик-Мізинчик почув, що людожер захропів, він негайно розбудив братів і сказав якнайшвидше одягатися та йти за ним слідом.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 11

Вони тихенько спустились у сад і перелізли через паркан. А опинившись за парканом, щодуху кинулися тікати – аж за ними закуріло.

Майже всю ніч діти бігли світ за очі і весь час тремтіли від страху.

Прокинувшись уранці, людожер сказав дружині:

– Йди-но нагору та помий наших учорашніх хлоп'яток. – І він засміявся.

Дружина людожера подумала, що чоловік посилає її вмити й одягти хлопчиків.

Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.

Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею. Та, побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.

– Ой, що ж це я накоїв! – заволав він. – Усе це витівки тих малих негідників! Ну, та й відплачу ж я їм, і негайно відплачу!

Він вихлюпнув глечик води в обличчя своїй дружині, а коли та опритомніла, сказав:

– Давай–но швидше мої семимильні чоботи – я хочу впіймати цих хлопчаків.

Людожер узув чоботи, кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хатини.

Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.

Помітивши людожера, діти стали шукати, де б їм сховатися.

Хлопчик-Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз останнім, аби зручніше було спостерігати, що робитиме далі людожер.

А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботах дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів саме на ту скелю, під якою сховалися діти.

Посидівши трошки, людожер заснув і так страшно захропів, що бідолашні діти перелякались не менше, ніж тоді, коли він підійшов до них з ножем.

Тільки Хлопчик-Мізинчик не перелякався. Він наказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися.

Хлопчик-Мізинчик (Шарль Перро) – 12

Брати послухались його поради, вилізли з печери і хутко побігли до хати.

А Хлопчик-Мізинчик нечутно підкрався до людожера, тихенько стяг з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги.

Чоботи були здоровезні й страшенно широкі. Але вони були ще й чарівні і збільшувались або зменшувались якраз по нозі тому, хто їх взував.

Тож коли Хлопчик-Мізинчик узув чоботи, вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті.

Тоді він побіг просто до двору короля.

А король у той час воював із своїм сусідом. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь доскакав би звідси до столиці не швидше ніж за три дні.

Хлопчик-Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.

Король одразу ж призначив його своїм гінцем-скороходом, і незабаром Хлопчик-Мізинчик приніс йому добру звістку, а зраділий король щедро винагородив його.

Після того Хлопчик-Мізинчик повернувся до батьків, і з тих пір вони вже ніколи не бідували.

Обсудить]]>
<![CDATA[Чарівниці (Шарль Перро)]]> https://derevo-kazok.org/page/charivnici-sharl-perro https://derevo-kazok.org/page/charivnici-sharl-perro Sat, 18 Feb 2023 18:36:41 +0300 Чарівниці (Шарль Перро)

Жила колись удова з двома дочками. Старша так була схожа на матір обличчям і вдачею, що їх легко можна було переплутати. Обидві вони були дуже лихі й гоноровиті на вдачу, тож ніхто не хотів не тільки що ходити до них гості, а навіть зустрічатися з ними на вулиці. А от менша дочка, дуже схожа своїм добрим серцем на померлого батька, була також і найвродливішою в світі дівчиною.

Звичайно, мати без тями любила старшу дочку, бо кожен любить на себе схожих: за нею боні доглядала, як за справжньою принцесою. А меншу дочку мати ненавиділа, примушувала її їсти на кухні й працювати без відпочинку.

Ця бідолашна дівчина, крім інших справ повинна була ще двічі на день ходити з величезним глечиком по воду далеко від дому.

І от якось, саме вона набирала воду з джерела, до неї підійшла стара бідна жінка і попросила напитися.

– Будь ласка, тітонько, – відповіла красуня. Вона старанно виполоскала глечик, набрала води там, де вона була чистіша, і дала бабусі напитися, та ще й підтримувала глечик аби зручніше було пити.

Добра бабуся напилася та й каже:

– Ви така чарівна і гарна, така навдивовижу добра і уважна, що я неодмінно маю подарувати вам що-небудь.

А треба сказати, що то була чарівниця, яка обернулась на бідну селянку, аби довідатись, чи й справді ця дівчина така чемна.

– Ось що я вам подарую, – вела далі чарівниця.

– 3 цієї хвилини після кожного слова, яке вимовите, з ваших уст випадатиме квітка або самоцвіт.

Чарівниці (Шарль Перро) – 2

Сказавши це, бабуся зникла. А дівчина взяла глечик, набрала води й рушила назад до господи.

Коли красуня прийшла додому, мати почала її лаяти, що вона так довго не поверталася з водою.

– Пробачте, матінко, що я забарилась, – відповіла дівчина, і за цими словами з її уст випали дві троянди, два перли і два великі діаманти.

– О диво! Диво! – вигукнула вражена мати.

– В неї з рота випадають перли та діаманти... Що з тобою сталося, дочко?

Це вперше вона назвала її дочкою.

Бідолашна дівчина щиросердно розповіла про все, що з нею сталося, і діаманти так і сипалися з її уст.

– Он воно що! – мовила мати.

– В такому разі неодмінно треба послати туди й мою старшу дочку. Дивись-но, Фаншон, що випадає з рота твоєї сестри, коли вона говорить! Ти, мабуть, теж дуже хотіла б володіти таким приємним даром. А для цього треба лише піти до струмка по воду, і коли бідна жінка попросить пити, ввічливо піднести їй глечик.

– Не діждете, – відповіла грубіянка, – щоб я оце ще й по воду для вас ходила!

Чарівниці (Шарль Перро) – 3

– А я примушу тебе піти, – повторила мати, – і ти зробиш це негайно!

Грубіянка набурмосилась, але все-таки пішла по воду, взявши з собою найкращу срібну вазу, яка тільки знайшлася в господарстві. Тільки-но вона наблизилася до джерела, як з лісу вийшла багато вбрана вродлива жінка і попросила в неї напитися.

Це була та сама чарівниця, що підходила й до її сестри, але вона цього разу обернулася на принцесу, щоб переконатись, чи справді дівчина така нечемна.

– Ніби я для того прийшла, – відповіла гоноровита грубіянка, – щоб вас поїти! Може, ви думаєте, що я й срібну вазу навмисне принесла, аби дати напитися такій пані? Ну, та гаразд, пийте вже, коли вам так хочеться.

– Ви дуже нечемні, – відповіла їй чарівниця, зовсім не розсердившись. – Ну що ж, ви також одержите від мене подарунок: віднині при кожному слові з вашого рота виповзатиме гадюка або вискакуватиме жаба.

І з цими словами чарівниця подалась назад до лісу, а грубіянка спокійно пішла додому.

Побачивши старшу дочку, мати нетерпляче закричала:

– Ну, дочко, як твої справи?

– Еге ж, матінко, чи то вас обходить? – відповіла грубіянка, і в неї з рота випали три гадюки і три жаби.

Чарівниці (Шарль Перро) – 4

– Що я бачу! – з жахом вигукнула мати.

– Це все витівки твоєї сестри. Вона винна, вона й відплатить мені за твоє нещастя!

І мати кинулася бити меншу дочку.

Бідолашна дівчина втекла з дому і сховалась у лісі. Молодий принц, який повертався саме в цю пору з полювання, зустрів її і, вражений красою дівчини, спитав, що вона робить тут сама і чому так гірко плаче.

– Ах, добродію, моя мати вигнала мене з дому! – відповіла красуня.

Принц побачив, що при цих словах з її уст випали чотири чи п'ять перлин і стільки ж діамантів, страшенно здивувався і попрохав розповісти, звідки в неї такий дар. І вона все йому розповіла.

Юнак одразу ж закохався в красуню, яка володіла таким незвичайним даром, привіз її у палац до свого батька і того ж вечора одружився.

А її сестру так усі зненавиділи, що навіть власна мати мусила вигнати її з дому, і грубіянка, не знайшовши ні в кого притулку, загинула в лісі.

Обсудить]]>