A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Fri, 27 May 2016 12:20:32 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Як хлопець ходив до Північного Вітру правити своє борошно (норвезька казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/jak-hlopec-hodiv-do-pivnichnogo-vitru https://derevo-kazok.org/page/jak-hlopec-hodiv-do-pivnichnogo-vitru Fri, 27 May 2016 12:20:32 +0300 Як хлопець ходив до Північного Вітру правити своє борошно (норвезька казка)Була собі колись удова, і мала вона сина. От якось захворіла вона і послала хлопця до комори принести борошна, щоб спекти коржі, бо сама нездужала піти. А комора стояла окремо від хати, на високих підвалинах.

Вийшов хлопець надвір, відчинив комору, нагорнув півмиски борошна і тільки-но опинився на східцях, як налетів Північний Вітер, забрав у нього борошно і шугнув угору, аж загуло. Хлопець вернувся до комори і ще раз нагорнув борошна, але не встиг вийти на східці, як Північний Вітер знов забрав у нього все. Так само було, коли хлопець ніс борошно втретє.

Обурило хлопця таке зухвальство.

– Негарно Північний Вітер повівся зі мною,– сказав він. – Піду пошукаю його і виправлю назад своє борошно.

І вирушив хлопець на пошуки Північного Вітру. Довго він ішов, поки нарешті добувся до вітрової оселі.

– Добрий день,– привітався хлопець.

– Добрий день,– відповів Північний Вітер хрипким непривітним голосом. – Чого тобі треба?

– Та хочу попросити тебе, щоб ти віддав назад те борошно, яке забрав у мене біля комори. Ми люди бідні, борошна в нас мало, і якщо ти й далі забиратимеш його, то виносиш усе, і ми помремо з голоду.

– Нема в мене твого борошна. Та коли ти в такій скруті, я дам тобі свою скатертину. Захочеш їсти, то скажеш: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» – і буде в тебе всього доволі.

Зрадів хлопець, що отримав таке відкупне. Але дорога була довга, він не встиг дійти до вечора додому, тому зупинився на ніч у заїзді. Досі хлопець не мав нагоди випробувати скатертину, а тепер сів до столу, витяг її і сказав:

– Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!

І скатертина справді розстелилася, а на ній з’явилося повно смачних страв.

Усім сподобалася скатертина, а найбільше господині заїзду. «От аби й мені таку, не треба було б ні пекти, ні варити, не треба було б накривати стіл і морочитися з начинням»,– подумала вона. І коли настала ніч і всі поснули, вона взяла з торби в хлопця ту скатертину, а натомість поклала іншу, таку саму на вигляд, тільки що на ній нічого не з’являлося.

Прокинувся хлопець, узяв торбу зі скатертиною і пішов далі. А до вечора був уже вдома.

– Знайшов я Північного Вітра,– похвалився він матері. – І він виявився чесним, бо дав мені цю скатертину. Досить сказати: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» – як на ній з’явиться все, що я захочу.

– Ото диво! – сказала мати. – Не повірю, що таке може бути, поки

не побачу на власні очі. .

Хлопець швидко підійшов до столу, поклав на нього скатертину і сказав:

– Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!

Але скатертина ані ворухнулася, не пригостила хлопця навіть шматком хліба.

– Доведеться мені знов іти до Північного Вітру,– сказав хлопець і подався в дорогу.

Довго він ішов, поки нарешті добувся до Північного Вітру.

– Добрий вечір,– привітався хлопець.

– Добрий вечір,– відповів Північний Вітер.

– Віддай мені те борошно, що ти забрав у мене біля комори,– сказав хлопець,– бо твоя скатертина нічого не варта.

– Нема в мене твого борошна,– відповів Північний Вітер. – Хіба візьми оцього цапа. Він кує золоті дукати. Треба тільки сказати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!».

Сподобалась хлопцеві така плата за борошно. Узяв він цапа за налигач та повів додому.

Але дорога була далека, до вечора він не встиг дійти додому і знов заночував у тому самому заїзді. І захотілось хлопцеві, поки буде вечеря, випробувати цапа, побачити, чи, бува, не обдурив його Північний Вітер.

– Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй! – сказав він цапові.

І цап накував йому купу золотих дукатів.

Як побачив господар заїзду те диво, то йому аж руки засвербіли. «Аби мені такий цап!» – подумав він. І коли хлопець заснув, він привів іншого цапа, на вигляд такого самісінького, тільки звичайного, що не вмів кувати дукатів, а того забрав собі.

Вранці хлопець забрав цапа й подався в дорогу. І так швидко йшов, що до вечора був уже вдома.

– Усе-таки Північний Вітер виявився чесним,– сказав він матері. – Дав мені такого цапа, що кує золоті дукати. Треба тільки загадати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»

– Ото диво! – сказала мати. – Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.

Хлопець завів до кімнати цапа, поставив перед нею і каже:

– Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!

А цап стоїть собі і хоч би мідяка скував.

Хоч-не-хоч, а мусив хлопець утретє вирушати до Північного Вітру. Прийшов він до нього та й каже:

– Заплати мені за те борошно, що ти забрав біля комори, бо твій цап нічого не вартий.

– Ну, більше я не маю тобі чого дати,– відповів Північний Вітер. – Хіба що візьми он ту стару палицю, яка стоїть у кутку. Може, вона тобі знадобиться. Скажеш їй: «Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!» – і вона битиме доти, доки ти не зупиниш її словами: «Годі бити, час спочити!»

Узяв хлопець палицю і подався додому. Але дорога була далека, тому він знов зупинився на ніч у заїзді. Хлопець уже зметикував, що сталося з його скатертиною і цапом. Тому відразу ліг на лавку і вдав, що заснув, навіть почав хропіти.

А господар упізнав хлопця і подумав, що його палиця, мабуть, також щось уміє. Він знайшов другу палицю, на вигляд таку самісіньку, і, коли хлопець захропів, поклав її біля нього. Тільки-но він хотів забрати хлопцеву палицю, як той сказав:

– Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!

І палиця заходилась бити господаря по чому трапиться. Той бігав по кімнаті, перестрибував через столи та стільці й репетував:

– Пробі! Рятуйте! Вгамуй свою палицю, а то вона вб’є мене! Я віддам тобі і скатертину, і цапа!

Коли хлопець вирішив, що досить покарав господаря за його підступність, то сказав:

– Годі бити, час спочити!

Тоді сховав скатертину в торбу, взяв цапа за налигач і погнав його палицею додому.

Більше він не ходив до Північного Вітру, бо вважав, що той чесно розрахувався за борошно.

Обсудить]]>
<![CDATA[Дарунки феї Кренського озера (італійська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/darunki-feyi-krenskogo-ozera-kazka https://derevo-kazok.org/page/darunki-feyi-krenskogo-ozera-kazka Tue, 09 Feb 2016 23:41:21 +0300

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

Дарунки феї Кренського озера (польська казка)– Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

– Гаразд, ми підемо,– відповіли одинадцять синів,– тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

– Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческо, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

– Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать – прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

– Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

– Згода, попливімо до Сардінії! – підхопили всі брати.

Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

– Доведеться комусь із вас,– каже братам Анджело,– ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

– Е, ні! – вереснув Лоренцо.– Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

– Аякже! – відказав Анджело.– Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола – скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері – холодна й кришталево чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

– Хто ж це за чарівник повернув мені здоров’я?! – вигукнув хлопець.

У цю мить фея і постала перед ним: коси – ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки – мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

– Чому ж ти не дякуєш мені? – весело всміхаючись, мовила фея.

Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

– Слухай, Франческо! Я – фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося–твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань.

Аж тепер Франческо отямився й сказав:

– Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

– Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,– промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

– Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з’являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческо до ніг! А чарівна фея сказала:

– Той, хто володіє цією чарівною торбиною та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческо, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.

Мовила це фея і зникла – мов розтанула...

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов собі далі. Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:

– Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося ?

– Мій тато – дроворуб,– відказав йому хлопчик. – Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити. – І заплакав ще дужче.

– Цить, не плач! – мовив спокійно Франческо. – Зараз я допоможу твоєму батькові.

– А ви лікар? – запитав хлопчик.

– Ні, сам я не лікар,– відповів Франческо.– Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

– Панкраціо,– відповів здивований хлопчик.

– От і гаразд! – сказав Франческо і широко розкрив торбу. – Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом – бух! – і вже лікар у торбині! Та й важкенький, нівроку йому,– так і зігнув Франческо до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

– Я,– каже,– знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

– А, то це такий з вас лікар, синьйоре Ігааціо Панкраціо! – обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав. – Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

– Ой, годі-бо, я вже вилікувався! – заволав із торби лікар. – Де той хворий? Ось ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,– так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться – опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

– Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

– А хіба що? – питає здивований Франческо.

– Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,– каже господиня. – Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,– бодай би він згинув! – та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать – одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!

– Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,– сказав Франческо, а сам собі подумав: «У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок». – А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торбини сто тисяч скудо – старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо – вельми славетна і щедра людина.

Опівдні до кімнати Франческо в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов’ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір’їною, натягнутому аж на вуха.

– Синьйоре Санто Франческо,– мовив непроханий гість. – Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

– Сказати правду,– відповів Франческо,– я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческо. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне – та трохи не скрикнув : у гостя з-під плаща вистромилася волохата ратиця!

«Еге, то он воно що! – нишком подумав Франческо.– Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!» Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п’ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

– Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,– улесливо мовив чорт. – Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.

– А коли ні?

– Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

– Ах ти, бісів сину! – гнівно вигукнув Франческо.– Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам’ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися.

Тоді Франческо сказав:

– Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати...

– Ой лишенько! – залементував нечистий. – Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! – А кийок не вгавав! – Ні, ні,– увесь мій сьогоднішній виграш. – А кийок не вгамовувався. – Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! – А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

– Та скажіть-бо, чого ви хочете?

Франческо зупинив кия та й каже:

– Слухай сюди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?

– Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! – заверещав дідько.

Франческо розпустив зав’язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

– А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? – спитав, усміхаючись, Франческо.

– Та цур їм! –гукнули всі дванадцятеро. – Нехай вони йому западуться!

– Оце розумно! – похвалив хлопців Франческо. – Та затямте собі: най-більше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив’язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.

Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав’язку, а зате кий лежав весь час без діла.

– Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини,– швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! – тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки – доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм.

У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір’ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру.

Проте двері їдальні Франческо й далі не зачинялися.

– Е, мабуть, годі,– сказав сам собі Франческо.– Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих – то вже лінощі плодити. – 1 він закрив свою їдальню.

А невдовзі спіткало його велике горе – занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческо братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческо, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками – торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього – така вже була старезна. Старезна як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

– Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків!

І вона стягла з воза ряднину, а на возі повнісінько подертих черевиків.

Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

– Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческо: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

– Та що ж,– відказує їй Франческо,– недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала – немов залізяччя іржаве заскреготало.

– Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне:

– Смерть – у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба.

А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

– Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька,– сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.

Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

– Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

– Ти мене кликав? – приязно запитала вона.

– Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

– Не розповідай, не треба,– відказала фея.– Я добре все знаю.

Я користався твоїми дарунками, як міг,– сказав Франческо.– Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?

– Слухай,– сказала тоді фея. – Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия Прощавай, Франческу!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.

Обсудить]]>
<![CDATA[Батьківський скарб (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/batkivskij-skarb-ukrayinska-kazka https://derevo-kazok.org/page/batkivskij-skarb-ukrayinska-kazka Thu, 05 Mar 2015 18:59:46 +0300 Батьківський скарб (українська народна казка) Жили собі чоловік та жінка. Мали вони велике господарство, гарний будинок, багато земель. Але найбільшим багатством сім’ї були їхні діти. Бог подарував їх аж тринадцять, сім синів та шість дочок.

Але, на жаль, вони не мирилися одне з одним. Не минало такого дня, щоб хтось не посварився або не нашкодив братові чи сестрі. А все через спадок. Кожен хотів прибрати до своїх рук усе батькове багатство, а бажання поділитися не виникало ні в кого.

Так проходили літа. Одного разу батько зібрав усіх дітей разом і сказав:

– Навчив я вас усього, чого сам знав. Тепер відпускаю у світ. Повертайтеся рівно через рік. А хто принесе мені найкращий подарунок, той і отримає усе добро, що я маю.

Послухали його діти та й розлетілися по різних куточках світу. Рівно через рік усі з’їхалися знову.

– Ну, що ж ви мені привезли? – запитав батько.

Найстарший син із гордістю подарував східний килим. Дочка піднесла золотий злиток. Хтось приніс шовкову тканину, інший – солодкий мед. І серед усіх цих дорогих подарунків батько побачив білу паляницю. Це був подарунок сина Іванка.

– Я знайшов те, що шукав! – промовив чоловік. – Хліб – найцінніший скарб на світі. Я щасливий, що хоч хтось опанував мою науку. З гордістю віддаю усе, що маю, тобі, Іване. Я впевнений, що ти будеш добрим господарем!

Обсудить]]>
<![CDATA[Подарунки чаклуна (румунська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/podarunki-chakluna-rumunska-kazka https://derevo-kazok.org/page/podarunki-chakluna-rumunska-kazka Sat, 20 Sep 2014 14:27:47 +0300 Подарунки чаклуна Колись давно три брати Ванич, Дорел і Тодераш поверталися додому після полювання. Надходив вечір, і парубки вирішили заночувати в лісі.

Мандрівники розпалили багаття й вирішили, що молодші ляжуть відпочивати, а старший пильнуватиме.

Невдовзі брати захропли, а вартовий, не змикаючи очей, сидів під деревом. Опівночі він почув стукіт копит. Придивившись, у місячному сяйві побачив віз, запряжений четвіркою вороних. Наполохавшись, охоронець грізно попередив:

– Стій, бо стрілятиму!

Віз під’їхав ближче та зупинився. У ньому сидів сивобородий дідусь. Старенький простягнув юнакові мисливський ріг зі словами:

– Ця чарівна річ допоможе у скрутну хвилину. Засурмиш в один кінець – миттю збереться численне військо, у протилежний – солдати зникнуть.

Щойно промовив останнє слово, віз наче розчинився.

На світанку Ванич розбудив братів, але нічого не розповів про пригоду.

Мандрівники знову вирушили в дорогу. Цілий день блукали в хащах, але ввечері, на диво, опинилися на тому ж місці, де ночували напередодні. Цього разу на варті стояв середній брат. Від щедрого чарівника він отримав гаманець, у якому ніколи не закінчувалися гроші. Хитрун теж приховав подарунок від родичів.

Третього дня настала черга найменшого охороняти сон братів. Опівночі маг простягнув Тодерашу неймовірний капелюх. Якщо власник надівав його та вигукував «Гоп-гоп!», ставав невидимкою й міг опинитися там, де забажає. Юнак теж змовчав про таємничого дідуся.

Відтоді минуло кілька років. Старші брати одружились, а молодшому не щастило. Та одного разу хлопець побачив принцесу, закохався в неї по вуха та захотів засватати.

– Що за вигадки? – здивувався Ванич. – Красуня й не гляне у твій бік.

– Невже в селі мало гарних дівчат? – повчав Дорел.

– Якби побачили королівну, то не відмовляли б, – сумно зітхав Тодераш.

Хлопцям стало шкода брата, тому зізналися, які подарунки отримали від чаклуна.

– Візьми мій ріг, – запропонував старший. – Можливо, допоможе завоювати серце красуні.

– Охоче позичу свій гаманець, – пообіцяв середній.

– Щиро дякую, – не стримував радості менший. – Неодмінно поверну речі, а якщо захочете, дам поносити свій магічний капелюх.

Того ж дня юнак вирушив до палацу. Принцеса уважно оглянула відвідувача:

– А чи знаєш, що погоджуся вийти заміж лише за того, хто обіграє в карти?

– Сподіваюся, доля буде привітною до мене, – всміхнувся зухвалець.

Суперники змагалися цілу добу, дівчина виграла три торби золота, але у хлопця завдяки гаманцю не закінчувалися гроші. Урешті-решт красуня втомилася:

– Уже й ніч настала. Ти, напевно, хочеш їсти. Пропоную повечеряти, а гру продовжимо завтра.

Зголоднілий Тодераш із таким задоволенням смакував вишукані страви, що й не помітив, як королівна підсипала в келих сонного зілля. Щойно парубок заплющив очі, хитрунка підмінила магічний гаманець на звичайнісінький і вранці вигнала бідолаху геть.

Засмучений хлопець почимчикував додому, та раптом згадав про ріг Ванича. Він викликав військо й наказав оточити палац правителя. Володар не на жарт перелякався.

– Тодераше, навіщо нам сваритися? Завжди мріяв про такого зятя, – улесливо промовив повелитель.

Довірливий юнак без вагань затрубив у ріг – і солдати зникли. Почесного гостя запросили до столу та знову підсипали в келих зілля. Коли невдаха захропів, підступна принцеса підмінила магічну річ, а потім вигнала геть.

– А що як використати останній подарунок чаклуна? – здогадався Тодераш.

Парубок надів капелюх і нишком завітав до кімнати красуні. Схопив її за руку й вигукнув:

– Гоп-гоп! Хочу разом із королівною опинитись у дрімучому лісі!

За лічені хвилини бажання здійснилося. Дівчину обурила така витівка, але кмітливиця швидко опанувала гнів і солодким голоском промовила:

– Любий, як добре, що вкрав мене. Просто не наважувалася зізнатися в коханні.

Юнак неймовірно зрадів, що королівна нарешті відповіла взаємністю, й утратив пильність. А розумниця, скориставшись нагодою, хутко схопила капелюх:

– Гоп-гоп! Хочу негайно опинитися вдома!

За мить принцеса розчинилася в повітрі. Ошелешений хлопець здивовано кліпав очима:

– І навіщо повірив красуні? Що тепер скажу братам?

Невдаха, зітхаючи, попрямував додому. Дорогою побачив дерево, на якому серед зими росли і груші, і яблука. Допитливий юнак зірвав соковитий плід. Щойно відкусив яблуко, як на голові виріс величезний ріг.

– Ой, лишенько! – заголосив парубок. – І як на люди покажуся?

Голод не вщухав, тому ненажера зірвав жовтобоку грушку. Неймовірно, але ріг зник. Не вірячи своєму щастю, Тодераш нарвав плодів і вирушив до палацу. Кмітливець склав яблука в кошик і надіслав принцесі.

Красуні так сподобалися фрукти, що вона з’їла цілих три. Та коли поглянула в люстерко, жахнулася: на голові виросли оленячі роги. Перелякані батьки негайно скликали найкращих лікарів, але вони лише безпорадно розводили руками. Коли правителі втратили будь-яку надію, до них завітав Тодераш:

– Урятую принцесу, якщо повернете чарівні речі.

– Іди геть звідси, ошуканцю! – обурився володар.

– Тату, хай спробує, – зупинила батька дівчина.

Отримавши гаманець, ріг і капелюх, хлопець простягнув красуні груші та зник.

Кажуть, Тодераш невдовзі одружився із сільською дівчиною й жив довго та щасливо, а от вередлива королівна так і не знайшла собі пари.

Обсудить]]>
<![CDATA[Чарівні дарунки]]> https://derevo-kazok.org/page/charivni-darunki https://derevo-kazok.org/page/charivni-darunki Sat, 30 Aug 2014 02:28:58 +0300 Чарівні дарунки

Обсудить]]>