A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Mon, 29 Aug 2022 15:02:22 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Ласунка (Юрій Збанацький)]]> https://derevo-kazok.org/page/lasunka-jurij-zbanackij https://derevo-kazok.org/page/lasunka-jurij-zbanackij Mon, 29 Aug 2022 15:02:22 +0300 Ласунка (Юрій Збанацький)

Жваву, пишнохвосту бiлочку звали Ласунка. Жила вона в нашому партизанському таборi всю зиму. А потрапила до нас ранньоï осенi ще невеличким кумедним бiлченям.

Було це так. Фашисти задумали пiти на партизанiв танками. Довiдавшись про це, ми вийшли на всi дороги, де могли пройти ворожi танки. Найбiльшi сосни i дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.

В однiй iз старих сосон було невеличке дупло. Там жила стара бiлка з бiлченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара бiлка втекла з своєï хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане бiлченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось iз партизанiв схопив його у руку.

Я взяв ту маленьку бiлочку у свою землянку, i вона швидко звикла до нашоï обстановки. Спала вона в моïй шапцi. Охоче стрибала до мене i брала з рук ïжу.

Найбiльше любила бiлочка цукор, i за це ïï прозвали Ласункою.

Тiльки зайдеш, бувало, в землянку i тихенько покличеш: Ласунко! – бiлочка вiдразу висуне з шапки свою маленьку голiвку з чорними блискучими оченятами та так i завмре.

Повториш: Ласунко! – i вона вже на плечi.

Вiзьмеш на долоню грудочку цукру – Ласунка вже на долонi. Схопить переднiми лапками цукор i – в рот. Потiм перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким – Ласунцi до того дiла немає. Сидить собi, гризе той цукор. Жодноï кришечки не згубить – все пiдбере.

Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсiм маленькою, далi високоï сосни, що росла бiля нашоï землянки, не ходила. Побiга-побiга по соснi, зiрве шишечку – i шасть у землянку. Коли ж пiдросла – стала по всьому табору гуляти. А надвечiр додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе – цукру просить.

Настала весна, зiйшов снiг, вкрилася земля травою i квiтами, зазеленiли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона справжньою дорослою бiлкою.

– Кинула нас Ласунка, – зiтхав начальник штабу. – Не буде кому в моïх паперах порядкувати.

А вона справдi любила порядкувати в землянцi. Нехай тiльки хто загається та залишить що-небудь на столi – вiдразу це буде в моïй смушевiй шапцi.

Та помилився начальник штабу, так подумавши про Ласунку. Днiв через чотири, а може й п’ять, вона повернулась додому. Важко було ïï впiзнати – хвостик мало не весь облiз, на боках висiло шмаття зимовоï бiлястоï шерстi. Вона линяла. I пiсля того, як посидiла в мене на плечах, днiв два довелося вичiсувати з одягу ïï срiблястi шерстинки.

Та тепер, коли навколо все жило, квiтло i спiвало, коли в нашi лiси прийшла чудесна, молода красуня весна, – не могла Ласунка сидiти в землянцi. Не могла, хоч i дуже скучала за нами i особливо, мабуть, кортiло ïй поласувати цукром.

Другого дня вона знову зникла i тепер уже назавжди.

Минали днi, тижнi, мiсяцi… Поступово забули всi про нашу втiшну бiлочку. Лише iнодi тихими вечорами, коли не було боïв, у розмовi хтось згадував:

– А де то наша Ласунка?..

Одного разу ми вели бiй з переважаючими силами противника. Йшли рiдким ланцюжком у великому сосновому лiсi. Це було далеко вiд нашого зимового табору.

Ласунка (Юрій Збанацький) – 2

Вiд утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. I раптом вiдчув, як менi щось плигнуло на плече. Вiд несподiванки я шарпнувся, озирнувся i побачив, що вiд мене шмигнула на де рево червона, пишнохвоста бiлочка. Прилипла до стовбура, голiвкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей.

Ця бiлочка вiдразу нагадала менi нашу хорошу Ласунку.

– Ласунко! – тихо покликав я.

Бiлочка пiдняла голiвку, якусь мить нiби вагалася, потiм червоною стрiлкою пронеслась у повiтрi i вже була в мене на плечi.

– Ласунко! – схвильовано сказав я i нiжно погладив ïï червону пухнасту шубку.

Тiльки на цей раз, на жаль, у моïй кишенi не знайшлося i крихiтки цукру. Чотири днi ми вели запеклi боï з ворогом i самi вже давно не мали жодноï рiски в ротi.

Обсудить]]>
<![CDATA[Солдат Іванко (білоруська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/soldat-ivanko-biloruska-kazka https://derevo-kazok.org/page/soldat-ivanko-biloruska-kazka Tue, 02 Aug 2016 20:27:56 +0300 Солдат Іванко (білоруська казка)Служив солдат Іванко двадцять п’ять років, вислужив синій квиток і пішов додому.

І мав він при собі тільки три копійки грошей. А був цей солдат добрий вдачею. От він іде, летить назустріч жучок:

– Добрий день, солдате!

– Добрий день, жучку!

– Служив ти, солдате, двадцять п’ять років?

– Служив.

– Вислужив синій квиток і три копійки грошей?

– Вислужив.

– Дай мені одну копійку!

Я тобі, як біда буде, у пригоді стану.

Солдат віддав йому копійку. Жучок підхопив копійку й полетів своєю дорогою.

Іде солдат і думає: «Дарма, ще в мене дві копійки залишилося: за одну чарку вип’ю, а за другу тютюну куплю». Щойно він так подумав, як бачить – біжить мишка:

– Добрий день, солдате!

– Добрий день, мишко!

– Служив ти, солдате, двадцять п’ять років?

– Служив.

– Вислужив синій квиток і три копійки грошей?

– Вислужив.

– Дав жучкові копійку?

– Дав.

– Дай і мені одну копійку! Я тобі, як біда буде, у пригоді стану.

Добрий солдат дав і мишці копійку. Мишка схопила копійку й потягла в свою нірку. «Ну що ж,– думає солдат, ідучи далі,– пити не буду, куплю за останню копійку тютюну й так дійду». Щойно він це подумав, як бачить – повзе рак з-під містка:

– Добрий день, солдате!

– Добрий день, раче!

– Служив ти, солдате, двадцять п’ять років?

Служив.

– Вислужив синій квиток і три копійки грошей?

Солдат Іванко (білоруська казка)Вислужив.

– Дай мені одну копійку. Я тобі, як біда буде, у пригоді стану.

Віддав добрий солдат й останню копійку, а сам пішов далі.

Приходить у велике місто. Бачить коло царського палацу повно народу. І всі багаті – князі та королі, генерали та гусари. Одні на сопілках і на скрипках грають, другі веселих пісень співають, треті різні штуки показують. Особливо один королевич з пір’ям на капелюсі старається усіх розштовхує, сам наперед рветься.

– Що тут таке? – питається солдат Іванко в царського слуги.

– Та от,– відповідає слуга,– справа яка: є в царя дочка єдина, яка зроду ще не сміялася, і ніхто не може її розсмішити. А цар оголосив, що той, хто її розсмішить, стане її чоловіком.

Солдат підбадьорився, підкрутив вуса і ну пробиратися ближче до палацу. «Може, думає, – мені пощастить її розсмішити?»

– Куди ти, брудний солдате, прешся? – гримнув на нього королевич з пір’ям на капелюсі.– Тут без тебе женихів не бракує!

Схопив він його за комір і випхнув геть. Солдат спіткнувся й гепнувся в брудну калюжу – щойно перед цим великий дощ, пройшов.

Підвівся солдат – мокрий, замурзаний, шинелька в грязюці. «Оце так пригода!– думає. – Як же тепер висушитися. Ех, якби тут жучок, мишка й рак були, може, вони мені в біді допомогли б?»

Тільки-но він так подумав, як стали перед ним жучок, мишка й рак.

– Ну що,– питаються,– в тебе, солдате, за біда?

– Та так і так,– відповідає солдат.

– Скидай свою шинельку! Солдат скинув. Жучок,

мишка й рак підхопили шинелю й поволокли на річку.

Угледіла це царська дочка з палацу – здивувалася: що за комедія?

Попрали солдатові помічники шинелю й потягнули на берег сушити. Став рак на шийці, клішні вгору підняв, а жучок з мишкою повісили на клішні шинелю. Рак не втримався – повалився в грязюку разом із шинелею... Знову потягли вони шинелю в річку прати. Випрали і знову на рачачих клішнях розвісили. Мишка викручує, а жучок навколо шинелі літає, крильцями махає, вітер наганяє, щоб швидше сохла.

Солдат Іванко (білоруська казка)Царівна дивилася, дивилася на все це та й засміялася. Пішла до батька й каже:

– Ніхто ні з князів, ні з королів, ні з генералів не розсмішив мене, а розсмішив простий солдат. За нього я й піду заміж.

Цар хоч і не радий, що його зятем буде простий солдат, та нічого не вдієш.

Став солдат чоловіком царевої дочки, а жити в палаці не хоче.

– Я до палаців,– каже,– не звик, житиму в простій хаті. Ти мені, жінко, тільки солдатських харчів присилай і тютюну побільше.

Побудували йому просту хату в царському саду, він і зостався там жити.

Живе й лиха не знає.

Тим часом королевич з пір’ям на капелюсі сам став королем, але ніяк не міг забути кривди, що царівна вийшла заміж не за нього, королевича, а за простого солдата. Зібрав він своє військо і пішов на царя війною.

Посилає цар дочку по солдата – пора на війну їхати.

– Ні,– каже солдат дружині,– на війну я не поїду: я вже відслужив своє – в мене синій квиток.

Заплакала дружина й сама поїхала з батьком на війну, а солдат набив у люльку цілу восьмушку тютюну й так запахкав, що ввесь царський сад димом заволокло. Викурив люльку й каже сам собі:

– Ех, якби були тут жучок, мишка й рак! Вони б мені порадили, як того короля перемогти.

Тут як уродились перед ним жучок, мишка й рак:

Що скажеш нам, добрий солдате? Чого кликав?

– Та от хочу з вами порадитися, як короля перемогти.

– Добре,– кажуть ті.– Ми тобі допоможемо.

Солдат Іванко (білоруська казка)Мишка з раком принесли з царських погребів меч-кладенець, а жучок полетів у чисте поле й привів богатирського коня зі срібною гривою.

Кінь стукнув перед солдатом копитом і каже:

– Лізь, Іванку, мені в праве вухо, через ліве вилізь.

Уліз Іванко коневі в праве вухо, через ліве виліз і став

таким молодцем-богатирем, що ні в казці сказати, ні пером описати.

– А тепер сідай на мене,– каже кінь.

Сів Іванко на богатирського коня й поїхав на війну. Приїжджає, бачить – королівське військо б’є царське військо.

Стукнув Іванко шпорами коня під боки й ринувся в гущу королівського війська. Як махне мечем-кладенцем, то по правий бік військо як полова сиплеться, по лівий – як солома стелиться. Цілий день, від ранку до вечора, воював Іванко. Побив-помолотив він вороже військо, підлетів до короля, відтяв йому руки по самі плечі й поїхав до царя.

Цар, звісно, не впізнав його.

– Скажи, добрий молодче,– питається цар,– хто ти будеш, якого роду-стану?

Солдат нічого йому не відповів.

– Чим же тобі віддячити за твою хоробрість?

– Нічого мені не треба,– каже солдат,– тільки дай мені свою царську хустинку на пам’ять.

Цар дав йому свою хустинку.

Приїхав Іванко в сад, уліз коневі в ліве вухо, через праве виліз і став таким, як був. Пустив коня на волю, а сам пішов у свою хату.

Повернулися цар з дочкою з війни. Усюди трублять, вистрибують, співають: така радість усім!

Приходить царівна до солдата Іванка.

– Ех,– каже,– даремно ти не поїхав з нами! Хоча б подивився, що там було: скільки війська, скільки гармат! Та не перемогли б ми короля, коли 6 не один хоробрий рицар. Як налетів він, то все королівське військо побив-помолотив і самому королеві відтяв руки по самі плечі. І хто він невідомо. От якби це мій чоловік таким був! А то не поталанило мені, бідній, на доброго чоловіка... Не чоловік у мене, а недотепа!

– Ти, жінко, не лай мене, а неси хутчій солдатських харчів і тютюну, – каже Іванко.

Принесла жінка всього, їсть солдат свої харчі, курить махорку.

Вилікувався той безрукий король та й знов оголосив, що йде війною на царя і його дочку. І не один, а з двома іншими королями разом.

Збирається цар на війну, посилає дочку по чоловіка.

– Ах,– каже вона,– чоловіче мій наречений, знову йде на наше царство велике військо аж трьох королів. А батько мій старий уже – воювати не може. Чи не поїхав би ти за нього?

– Куди мені їхати,– каже солдат.– Я своє відвоював.

– А коли вони нашу землю завоюють, що ми тоді робитимемо?

– Не завоюють! Той хоробрий рицар допоможе вам.

– Та ми ж не знаємо, хто він і де його шукати...

– Дарма, він сам вас знайде.

Солдат Іванко (білоруська казка)Заплакала дружина й поїхала зі старим батьком на війну.

А солдат поїв усі харчі, викурив увесь тютюн і каже сам собі:

– От якби тепер тут мої помічники були – жучок, мишка й рак!

Щойно він так сказав, як з’явилися перед ним жучок, мишка й рак:

– Що скажеш нам, добрий солдате?

– А от хочу з вами порадитися, як трьох королів перемогти.

– Добре,– кажуть солдатові помічники. – Ми тобі до-поможемо.

Притягли мишка з раком з царських погребів новий, у три рази більший меч-кладенець, а жук полетів у чисте поле, в зелені луги і привів звідтіля нового богатирського коня з золотою гривою. Кінь тупнув копитом і каже:

– Лізь, Іванку, мені в праве вухо, в ліве вилізь.

Уліз Іванко в праве вухо коня, у ліве виліз і став таким молодцем-богатирем, що ні в казці сказати, ні пером описати.

– А тепер сідай на мене, поїдемо королівські війська молотити.

Сів Іванко на богатирського коня й поїхав на війну. Приїжджає, а там королівські війська царя з дочкою оточили і кричать, щоб у полон здавалися.

Як урізався Іванко у вороже військо, як почав бити його... Праворуч махне – військо, як полова, сиплеться, ліворуч махне – як солома стелиться. Кого сам рубає, а кого кінь копитами топче. Три дні і три ночі воював Іванко. Побив-помолотив усе вороже військо, потім підлетів до безрукого короля й зітнув йому голову.

– Тепер тобі, поганцю, більше на нашу землю не ходити! – каже Іванко.

А два інші королі ледве живі втекли.

Під’їхав Іванко до царського шатра. Цар з радістю зустрів його.

– Хто ти такий? – питається цар.– Якого роду-стану?

Іван нічого не відповів.

Солдат Іванко (білоруська казка)– Чим же тобі віддячити, хоробрий рицарю?

– Нічого мені,– каже Іванко,– не треба, дай тільки на пам’ять золотий перстень твоєї дочки.

Вельми ж сподобався царівні рицар; вона й віддала йому свій золотий перстень.

Сів Іванко на коня, та тільки його й бачили. Приїхав додому стомлений, не зміг навіть коневі в ліве вухо влізти, у праве вилізти, а як сніп звалився на траву й заснув богатирським сном.

Спить він добу, спить другу, а кінь пасеться в саду, бо господар не встиг його від себе відпустити.

На третю добу повернувся цар з війни. І тут такий бал пішов по всій столиці! Музика грає, народ веселиться.

Пішла царівна в сад до свого чоловіка. «Може, він там уже з голоду помер?» – думає.

Увіходить у хату, дивиться – нікого нема. Вона туди-сюди, аж бачить у саду золотогривий кінь пасеться, а біля нього вродливий рицар спить.

Підійшла царівна до рицаря й побачила на його руці свій золотий перстень, а з кишені ріжок батькової хустинки стирчить... Розбудила царівна рицаря.

– Хто ти будеш, славний рицарю? – питається.

– Як хто – чоловік твій, солдат Іванко! – відповідає рицар.

Зраділа царівна, що таким красенем став її чоловік, узяла його за руку, повела до батька.

– От,– каже,– тату, хто нас із біди вирятував: чоловік мій, простий солдат Іванко!

І показала батькові свій золотий перстень і його іменну царську хустинку.

Ну, Іванко не став більше лізти богатирському коневі в ліве вухо, а так і зостався славним богатирем.

Кажуть, він і тепер живе.

Читати казку "Солдат Іванко" іншими мовами:
Обсудить]]>
<![CDATA[Генерал Фанта-Гіро (італійська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/general-fanta-giro-italijska-kazka https://derevo-kazok.org/page/general-fanta-giro-italijska-kazka Wed, 20 Jul 2016 16:44:15 +0300 Генерал Фанта-Гіро (італійська казка)Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу – Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно – Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули – така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі,– Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один – аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли сумував, а на червоному – коли йшлося до війни.

Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.

– Що сталося, тату? –запитали його дочки.

– Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.

– Якщо дозволите,– озвалася старша дочка,– я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?

– Е, не жіноча це річ,– зітхнув король.

– А ви все ж таки доручіть мені очолити військо,– сказала Кароліна. Це, зрештою, можна було б,– згодився король.– Але пам’ятай:

тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички – ти вже не генерал. Тоді відразу повертайся додому!

Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.

Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег її поріс очеретом.

– Ох, який чудовий очерет! – вигукнула раптом Кароліна.– Якби це він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!

– Стривайте, королівно,– промовив Тоніно.– 3 наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.

І все військо зробило ліворуч кругом, і вони рушили назад.

– Ану ж я поведу військо! – звернулася до короля Ассунтіна.

– Але з тією ж таки умовою, що й Кароліна,– відповів король.

Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і

вірним зброєносцем короля Тоніно.

Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:

– Які крислаті каштани! Скільки веретен можно було б наробити з їхнього гілля!

– Постривайте, королівно,– наказав Тоніно.– Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!

І все військо з усім спорядженням рушило назад.

Король трохи з розуму не спав.

Прибігла тоді до нього найменша дочка – красуня Фанта-Гіро.

– Ні-ні,– сказав король,– ти ще дитя, куди тобі до війська!

– Любий таточку,–мовила дівчина.– Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?

Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.

Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.

От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч з королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах – Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай – Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон а за ним вороже військо.

Фанта-Гіро й каже до Тоніно:

– Перше, ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.

Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому відразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалася війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.

– Люба матінко,– сказав він їй,– я привіз з собою в гості ворожого генерала. Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста!.. А його ніжний голос!

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

– А ти поведи його до збройної палати,– порадила королева,- Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.

Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні в них руків’я. Потім перейшов до рушниць і став їх пильно розглядати...

Король знов кинувся до матері.

– Любо матінко, цей генерал поводився, як справжній чоловік. Але що більше я на нього дивлюся, то дужче мені здається, що це дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

– Знаєш що, сину,– сказала королева.– Поведи тепер генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду та фіалку й приколе їх на груди, а якщо це чоловік, він відламає гілочку жасмину й застромить її за вухо.

Запросив молодий король генерала в сад, а Фанта-Гіро й не глянула на троянди та ніжні фіалки. Зате, коли підійшли до куща жасмину, вона байдуже зірвала гілочку й застромила собі за вухо.

Спантеличений король знов побіг до королеви-матері.

– Любо матінко,– сказав він.– Цей генерал знов повівся як чоловік, але серце моє каже, що це таки дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

Тоді королева зрозуміла, що син її закохався.

– Остання моя тобі порада,– сказала вона.– Запроси генерала на обід і придивися, як він краятиме хліб. Жінка завжди відрізує скибку, притискуючи хлібину до грудей, а чоловік,– тримаючи її в лівій руці.

Коли почався обід, генерал узяв хлібину в ліву руку, а правою відрізав чималу скибку.

По обіді королева сказала синові:

– Сподіваюся, тепер ти вже переконався, що генерал 1– чоловік?

– Ні, матінко,– сказав королевич. І додав:– Ось я сам влаштую йому іспит.

Він підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Ви мені так припали до серця, генерале, що я хотів би познайомити вас зі своєю нареченою. Ось ми трохи перепочинемо, а надвечір сядемо на коней і поїдемо до неї в гості.

Почувши це, генерал став ніби сам не свій: спершу поблід, а тоді зашарівся й відповів тремтячим голосом:

– Я... залюбки, ваша величносте. Побачити вашу наречену – це для мене величезна втіха.

Король повів генерала на спочинок. Та коли він за годину-дві прийшов до його покою, генерала там уже не було й близько.

Молодий король негайно скочив на коня й помчав до ворожого королівства.

А тим часом Фанта-Гіро, повернувшися додому, в сльозах обіймала свого батька, який сидів на синьому троні.

– Любий таточку,– промовила вона, вмиваючись слізьми,– я поїхала на війну, а привезла вам мир.

– То чому ж ти так гірко плачеш, моя доню? – спитав батько.

– Бо я там загубила своє серце,– відповіла дівчина й заплакала ще дужче.

Коли враз під вікнами палацу затупотіли коні, а за якусь мить у тронну залу вбіг засапаний молодий король. Він просто підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.

– А ваша наречена? – спитала дівчина.

– Люба Фанта-Гіро, коли я вам говорив про наречену, ви були генералом. А хіба гріх піддурити ворожого генерала? Ніякої нареченої у мене нема, крім вас, якщо ви згодні нею стати.

Королі уклали мир.

Невдовзі справили весілля. А коли старий король помер, то залишив усе своє королівство зятеві, і красуня Фанта-Гіро стала королевою обох держав.

Обсудить]]>
<![CDATA[Корольок та ведмідь (Брати Ґрімм)]]> https://derevo-kazok.org/page/korolok-ta-vedmid-brati-grimm https://derevo-kazok.org/page/korolok-ta-vedmid-brati-grimm Thu, 14 Jul 2016 01:57:39 +0300 Корольок та ведмідь (Брати Ґрімм)Якось влітку пішли ведмідь та вовк в ліс погуляти. Почув ведмідь прекрасний спів якогось птаха і каже:

– Братику-вовк, що це за птах, який так прекрасно співає?

– Тихше! Це король всіх птахів, – сказав вовк, – перед ним ми повинні схилятися.

А то був корольок.

– Якщо це так і є, – сказав ведмідь, – мені хотілося б подивитися на його королівський палац, проведи мене туди.

– Це не так-то просто, як ти думаєш, – сказав вовк, – треба почекати, доки прибуде пані королева.

А невдовзі з'явилася і пані королева, принесла в дзьобі корм, потім з’явився і сам король, і стали вони годувати своїх пташенят. Захотілося ведмедю скоріше підкрастися, але вовк схопив його за рукав і каже:

– Ні, треба буде почекати, доки пан король і пані королева підуть.

Запам’ятали вовк із ведмедем ту впадину, де знаходилося гніздо, а потім побігли звідти. Але не було ведмедю спокою, – хотілося йому скоріше подивитися на королівський палац, і він пішов туди невдовзі знов. А в той час король і королева далеко полетіли. Зазирнув ведмідь у гніздо, бачить – лежать у ньому п’ятеро чи шестеро пташенят.

– Це і є королівський палац? – скрикнув ведмідь. – Ну, і непоказний же палац! А ви і зовсім не королівські діти, а підкидьки.

Почули це молоді корольки, страшенно розсердилися і як запищать:

– Ні, ми зовсім не підкидьки! Наші батьки люди чесні. Ведмідь, ти за це ще поплатишся!

Стало ведмедю та вовку лячно, вони повернулися й засіли у своїх норах. А молоді корольки продовжували голосити на все горло; ось батьки принесли їм знов корм, а вони кажуть:

– Не станемо ми їсти мушиних ніжок, навіть до них не доторкнемося, краще з голоду померти, доки не буде вирішено, законні ми діти чи ні. Був тут ведмідь і нас образив.

Сказав тоді старий король:

– Ну, заспокойтеся, ми це діло вирішимо!

І він полетів із пані королевою до ведмежого барлогу й закричав біля самого лазу:

– Ей, старий буркотун-ведмідь, ти навіщо образив моїх дітей? Погано тобі за це буде. Треба це діло вирішувати кривавою війною.

І ось оголошена була ведмедю війна, і покликані були ним всі чотириногі звірі: бик, віслюк, корова, олень, косуля й усі решта звірів, що мешкають на землі. А корольок покликав усіх і все, що літає в повітрі, – не тільки птахів великих та маленьких, але й комарів, гедзів, шершнів, бджіл і мух, – усі повинні були злетітися.

Підійшов час, коли повинна була початися війна; і вислав тоді корольок розвідників – дізнатися, хто у ворогів головний генерал-командир. Комар, найхитріший із усіх, став літати по лісу, де збиралися вороги, і, нарешті, сів.на дерево під листком, там, де давали бойовий пароль. Ось піднявся ведмідь, покликав лиса й каже:

– Лис, ти самий хитрий із всіх звірів, ти повинен бути генералом і вести нас на війну.

– Добре, – каже лис, – але які ж відзнаки ви мені дасте?

Але ніхто цього не знав. Тоді сказав лис:

– У мене красивий довгий пухнастий хвіст, і він схожий на рудий султан. Якщо я хвіст буду тримати вверх– то, значить, справа йде добре, і ви йдіть прямо за мною; а якщо хвіст опущу вниз – то біжіть світ за очі.

Почув це комар, прилетів додому і переказав корольку все.

Ось прийшов день, коли повинна була початися битва, і – туп-туп-туп! – прибігли із шумом чотириногі звірі, аж земля затремтіла. Прилетів і корольок у повітрі із своїм військом; і шуміло, дзижчало, гуділо повітря – аж страшно, ой, як страшно ставало всякому! Вони рушили з двох сторін один на одного.

Вислав корольок униз джмеля, той повинен був сісти лису під хвіст і вкусити його що було сили. Отримав лис перший укус, здригнувся, підняв ногу, але все ж таки витримав і продовжував тримати хвіст високо. Але при другому укусі довелося йому хвіст опустити; а третього не міг він витримати, закричав і підгорнув хвіст між ніг. Побачили це звірі, подумали, що все пропало, і пустилися бігти світ за очі, кожний у свою нору. І птахи виграли битву.

Полетіли тоді король та пані королева додому до своїх дітей і закричали:

– Радійте, діти, їжте та пийте із задоволенням, ми на війні перемогли!

Але молоді корольки сказали:

– Ні, не станемо ми їсти доти, доки ведмідь не прийде до гнізда і не скаже, що ми– законні діти.

І полетів корольок, підлетів до самого лазу барлога і як крикне:

– Гей, ведмідь-буркотун, йди до гнізда моїх діточок просити у них вибачення й сказати, що вони законні діти, а інакше всі ребра тобі переламаю!

І поповз ведмідь туди у великому страху і просив вибачення. Тільки тоді і заспокоїлися молоді корольки, сіли всі поряд, – стали їсти і пити і веселитися до самої пізньої ночі.

Обсудить]]>
<![CDATA[Коли сміх проганяє страх (африканська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/koli-smih-proganjaye-strah-afrikanska https://derevo-kazok.org/page/koli-smih-proganjaye-strah-afrikanska Fri, 10 Jun 2016 14:47:47 +0300 Коли сміх проганяє страх (африканська казка)Ніколи, ніколи, скільки живуть люди, не було ще такого веселого народу. Ніколи ще не було таких добрих і таких завзятих до праці людей, як мешканці Севасо, країни сміху, країни радості. Це була щаслива країна, де зранку люди замість звичних і невиразних слів вітали одне одного усмішкою або й щирим сміхом. Бо й справді, якщо двоє людей, дивлячись одне одному у вічі, всміхаються чи сміються на всю губу, показуючи чудові білі зуби, то годі питати, як їм ведеться вдома, та й не тільки вдома!

Коли тамтам кличе в поле гарних хлопців, а жінки підплескують йому в долоні, чи ж може бути краще заохочення до праці! Скрізь лунав веселий сміх, бо у Севасо головним законом була радість. Старі діди під тисячорічним деревом говорили лише про сміх, про його чудодійний вплив на мозок і тіло. Вони повсякчас вправлялися в гуморі і так гарно, так безневинно жартували!

А коли старий дід регоче, то це означає, що вдома у нього не плаче жодна дитина, жодна жінка.

У Севасо правила цариця Тенеба, така гарна, як квітка, така мудра, як наймудріші з чоловіків. Цариця Тенеба була жінка свого народу, відважна матір своїх дітей, добра господиня й дружина. Народ дуже любив свою володарку, бо її краса, доброта, чистота були втіленням радості й миру, які панували в країні. Старійшини царської ради дуже поважали її.

Та ось одного дня на кордонах Севасо залунав дріб барабанів війни. На нього тривожно відгукнулись тамтами. Веселий народ Севасо із застиглим на вустах сміхом кинувся до мудрих радників і цариці. Коли Тенеба вийшла, безтурботно всміхаючись, народ полегшено зітхнув.

Тенеба ніжним поглядом обвела своїх підданих. А тоді поволі простягла до них свої прекрасні руки й мовила:

– Брати мої і сестри, ми – веселий народ, народ роботящий, але ми ще й сміливий народ. Настав час показати всім, що сміх проганяє страх і що сміятися в щасті і перед лицем ворога не означає слабкості. Зустрічати з усмішкою на вустах життєві труднощі, з вірою в рідних і в майбутнє – ось що таке відвага для народу Севасо.

Сьогодні, коли мечі блищать на кордонах нашої батьківщини, коли орди дикунів кривавого тирана Болоби зазіхають на наш край, відкиньмо страх! Ми не будемо битися зброєю, що нею бряжчать загарбники, ми не вояки. Ми – хлібороби, які працюють для того, щоб квітнула наша земля. Вертайте додому і спокійно чекайте.

Люди розійшлися.Коли сміх проганяє страх (африканська казка)

Невдовзі ніч оповила Севасо. Прадавні страхи охопили її мешканців: жах перед пугачем, який кричить на стрісі хатини; жах перед собакою, що виє на місяць; жах перед духами, які несправедливо і невідомо чого ненавидять людей; жах перед вояками Болоби, які обложили Севасо. Хто може пишатися тим, що ні разу в житті не відчув страху? Людина, яка запевняє, що нічого не боїться, бреше. Всі люди бояться. Але того, хто відкрито тремтить перед лицем небезпеки, засміють як боягуза, коли ця небезпека мине.

У таборі Болоби велетенський барабан відбивав бойовий ритм. Крізь голосний спів ворогів час від часу долинало одноманітне деренчання їхньої музики.

– Завтрашній світанок стане свідком ще однієї перемоги, царю,– гримів голос ворожого співця.– Ти вже розбив ущент тридцять царів, розвіяв за вітром мури, які оточували найнеприступніші міста світу, там тепер гніздяться лише куріпки. Ти – лютий вихор, що змітає на своєму шляху правічні баобаби, ураган, який викорчовує цілі ліси, ти – сліпуча блискавка, яка трощить гори. Завтра сміх застигне потворною гримасою смерті на вустах

мешканців Севасо. А їхня цариця, пихата Тенеба, впаде перед тобою навколішки, умиваючись сльозами, і віддасть тобі ключі від своєї країни і від свого серця. Спи, Болобо, на світанку ти побачиш біля ніг своїх підкорений народ, який благатиме твоєї милості.

Замовк співак, і гучно заволали ріжки. В Севасо ніхто не спав. У Севасо більше ніхто не сміявся.

Ще треті півні не співали, а мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Попереду стояли старі діди, за ними старі жінки, позад них – дорослі чоловіки, а за ними – діти й молоді жінки. Про те дивне шикування до бою домовилися на схвильованій нараді під тисячорічним деревом, навпроти хатини цариці Тенеби. Чоловіки і юнаки домагалися честі накласти головою, аби жили батьки, матері, сестри й дружини. Старі діди й баби відказали, що хоч їхні очі ще не намилувалися на світ, але вони самі собі заподіють смерть, як діти поляжуть у бою. Старі наполягали на своєму, і цариця Тенеба з ясною усмішкою на вустах схвалила те рішення. А тоді владно додала:

– Братове, довіртесь мені. Смійтеся з жорстокості Болоби, смійтеся з його люті. І нічогісінько з вами не станеться. Нехай вибух гучного сміху спинить кривавий похід. Нехай ваш твердий погляд зневажить і спопелить боягузів, які прикриваються зброєю, щоб напасти на мирний народ. Країна, де сміються повсякчас, де сміються в будь-яку пору дня,– справді щаслива країна. Спитайте у старих, спитайте у каміння, яке розкидане по стежках, спитайте у тисячорічних дерев, у незрушного неба, і вони вам скажуть, що країна сміху завжди була непереможна. Це наша країна. Наші люди зустрічаються з усмішкою на вустах, щоб вибухнути щирим, дзвінким сміхом і потиснути одне одному руки. На усмішку відповідають сміхом, який свідчить про веселощі й здоров’я! Ідіть відпочивати, а завтра ми покажемо ворогові, чого ми варті.

Можливо, сміх витав у повітрі того краю, можливо, він був і в чистих водах ручаїв та річок. Старі люди кажуть, що країна сміху була в серцях її мешканців, в серцях простих хліборобів. Живучи біля землі, мешканці Севасо гадали, що життя – то великий дар, з якого треба користуватися, якомога більше працюючи, якомога більше втішаючись. У Севасо всі громадські роботи робилися із захопленням, а кінчалися народними гуляннями. Та війна зі своїм почтом нещасть і жахів постала перед мирним народом.

Отож наступного ранку мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Болоба на чолі загону вершників кинувся в бій. Ніхто не зрушив з місця в лавах відважних хліборобів. За кілька кроків перші коні звилися дибки, коли мешканці Севасо зустріли ворогів гучним сміхом. Так! Справді смішний той чоловік, який озброює армію, щоб поневолити волелюбний народ! Вершники гарячково натягли поводи. Від подиву вони опустили оголені мечі і звернули погляди на Болобу, який застиг ні в сих ні в тих перед таким дивним опором. Він наказав вершникам від’їхати на кілька кроків назад. Звівшись у стременах, з налитими кров’ю очима, тремтячими від люті вустами він мовив:

– Захищайтесь, жалюгідні сільські барани. Я прийшов битися в чесному бою, а не вбивати. Захищайтеся або пропустіть моїх вояків до Севасо. Ви не чоловіки, а отара баранів, мені гидко топтати вас кіньми.

Та ніхто не відповів на ті образи. Усі мешканці Севасо звели руки догори і засміялися ще гучніше.

Болоба аж пінився з люті. Він знову прокричав наказ до бою. Та його вершники не зрушили з місця. Сміх стих на вустах мешканців Севасо, всі глузливо дивилися на Болобу, якого не слухалась його армія.

Кеулен, воєначальник Болоби, його права рука, під’їхав до ватага і мовив:

– Слухай, Болобо, облиш цих людей. Зі зброєю в руках ти переміг тридцять царів. Відтоді, як ти наш ватаг, ні твоя армія, ні ти ще ні разу не відступали в бою. Сьогодні ж твої відважні вояки обеззброєні, скуті якоюсь силою перед цими дивними селюками, у яких немає іншої зброї, крім сміху й відваги. Не вимагай, щоб ми вступили в нерівний бій, не роби нас убивцями. Прошу тебе, сховай свій меч.

З подивом слухав Болоба свого воєначальника.

Коли сміх проганяє страх (африканська казка)Перші промені сонця залляли землю.

Раптом натовп хліборобів розступився, і цариця Тенеба виїхала на білому коні, ще усміхненіша, ніж будь-коли. Вона поволі звела руки і мовила:

– Спинись, Болобо, слухай, що тобі скаже Тенеба. Тебе звуть непереможним левом, але ж лев убиває лише тоді, коли голодний! Ти прийшов на мої землі на чолі могутнього війська, щоб нас підкорити. Але ні я, ні мої брати й сестри з Севасо ніколи не тримали зброї в руках. Ми люди мирні. Слухай, Болобо, ти переміг тридцять царів, твоє ім’я наганяє жах на наймогутніших правителів світу. Але народ Севасо тебе не боїться. Ми не просимо у тебе милості, бо не зробили нічого такого, за що б ти мав нас убивати. Спинись!

У тебе є землі, царства, але зрештою тобі лишається тільки сім ліктів тої землі, яку топчуть твої коні. Ти підкорив наймогутніші народи, які тільки зустрічав. Але чи став ти від цього могутніший? Чи став непереможний, невразливий для голоду, спраги, холоду й хвороб? Ні!

Слухай, Болобо, тобі здається, що ти всесильний, та чи можеш ти збити сонце з його споконвічного шляху на небозводі, сховати місяць чи погасити найменшу із зірок? Спинися, Болобо!

Стережися, Болобо, ти звик перемагати і домагатися перемоги навіть ціною власного життя. Тобі доведеться вбивати все більше й більше, але останньою твоєю жертвою будеш ти сам. Спинись, Болобо, є ручаї, через які не можна переступити безборонно! Народу потрібен мир, щоб працювати в полі. Замислись над тим, що твоє військо не пішло за тобою!

Болоба дав остроги коню, зневажливо оглянув своїх вершників й усміхнувся Тенебі:

– Тут треба посадити баобаб, щоб перехожі знали, що сміх може прогнати страх.

Мовивши це, він поїхав геть, і військо рушило за ним.

Обсудить]]>
<![CDATA[З Україною в серці (Анна Склянчук)]]> https://derevo-kazok.org/page/z-ukrayinoju-v-serci-anna-skljanchuk https://derevo-kazok.org/page/z-ukrayinoju-v-serci-anna-skljanchuk Mon, 21 Dec 2015 04:21:06 +0300 Держава Україна (Анна Склянчук) Було колись на світі королівство, яке мало назву Україна... Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням вічного сонця. Задумливі степи зі своїм високим різнотрав'ям, широкі поля золотої пшениці, що грає хвилями. Густі стародавні ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер, що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі. Калина край вікна, яка чарує білим цвітом навесні та сяє червоним намистом, восени, похилена верба, прекрасна у своїй зажурі, маленькі хати, що немов хустини біліють поміж зеленими садками. А квіти... Яких тільки квітів тут не має! І чорнобривці, і голубі, наче дівочі очі, волошки, ніжні незабудки, горді троянди, сором'язливі лілії, червоні як жар маки, айстри, півонії, півники... Всю цю красу можна побачити біля кожної української хати.

Україна – країна трагедій та краси, країна, де найбільше люблять волю, але найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої вікової героїчної боротьби за волю.

Велична і трагічна історія була в держави. Здавна численні завойовники приходили на цю прекрасну, багату землю, щоб загарбати її й поневолити народ.Держава Україна (Анна Склянчук)-2
Ось і знову напад… Сусідній король вирішив відвоювати частину території України. Оголосив війну, надіславши своїх воїнів. Тож матері, дружини, сестри, зі слізьми на очах, відряджали своїх синів, чоловіків, братів, батьків на захист свого краю.

Зійшлися два війська в бою… Звичайно перевага була на боці війська України, адже кожен мав у своєму серці любов до власної землі…
Пройшов час, завдяки подвигам воїнів-патріотів, які віддавали своє життя не замислюючись, українське військо здобуло перемогу. Показавши, що не можливо здолати народ, в якого в серці горить іскра єдності, любові та добра.

З того часу королівство процвітає, а народ живе в мирі та достатку. Воно стало на стільки могутнім, що більше ніхто не насмілився зазіхнути на цілісність Україна.

Анна Склянчук, 12 років, Волинська обл., м. Любомль

Обсудить]]>