A PHP Error was encountered

Severity: Warning

Message: Trying to access array offset on value of type bool

Filename: friendly_urls/index.php

Line Number: 2449

Казки на ніч українською мовою ᐈ Казки для дітей на Дерево Казок https://derevo-kazok.org/ Читати онлайн 【казки українською мовою】 на сайті ⏩ Дерево Казок ⭐ Більше 3000 авторських та народних 【казок на ніч】 для дівчаток та хлопчиків ✔️ derevo-kazok.org Mon, 23 Jan 2017 03:07:44 +0300 en-ru MaxSite CMS (http://max-3000.com/) Copyright 2024, https://derevo-kazok.org/ <![CDATA[Біда (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/bida-ukrayinska-narodna-kazka https://derevo-kazok.org/page/bida-ukrayinska-narodna-kazka Mon, 23 Jan 2017 03:07:44 +0300 Біда (українська народна казка)Був чоловік та й жінка. Дуже бідні були і не могли ніяким чином доробитися. Бо в них таки була в хаті Біда. Як не мотався той чоловік, яку роботу не робив, аби було з чого жити, – нічого не помагало йому.

– Іди до того й того багача, аби дав нам кавалок поля на третину. Йому два паї, а нам третій. Може, з того зажиємось, – сказала жінка.

Пішов він до багача та й каже:

– Дайте мені робити ваш город на третій пай. Вам буде два паї, а мені третій.

– Добре, – сказав багач.

Виорав багач восени на озимину велике поле, дав свою пшеницю, бідний посіяв, заскородив. Настало літо, прийшла пора жати, узяв бідний свою жінку на багацьке поле та й жне пшеницю. Дві клані складає багачеви, а третю собі. Зжали вони все та й пішли до хати. Най то збіжжя сохне в полі. Як прийде пора, візьметься до хати,

А того літа файна пшениця вродилася. Бідний все ходить що третій, що четвертий день на поле того багача. Тішиться тими кланями, що нажав. Але дивиться, що все менші та менші його клані, а багацькі чим день, то більші. Так, як би крав хтось з його клань та додавав у багацькі. Та й каже він жінці свої:

– Жінко, так і так. Я все дивлюся на клані. Наші менші, а багачеві більші. Що це може бути?

А жінка йому каже:

– Іди, чоловіче, сеї ночі та посокоти.

Чоловік узяв сокиру під паху та й пішов на поле сокотити. Ходить попри своїх клань та все сокотить. Прийшла дванадцята година опівночі. Дивиться він, хтось вимикає з його клані по стеблині пшеницю та й у багацьку кланю несе й натикає. Чоловік штрикнув під свої клані до тої людини, лапнув за руку, а то дівка гола. Хапнув сокиру та й хоче рубати тій дівці шию. А дівка сказала:

– Не рубай мене, чоловіче, я твоє щастя.

– Яке ти моє щастя, як ти з мої клані береш, а в багацьку натикаєш?

– Ой щастя, каже гола дівка. – Ти не доробишся, чоловіче, аби робив як день, так ніч. Бо в твої хаті є Біда.

– А що мені робити, аби я не мав Біди? Каже гола дівка:

– Мусиш вибратися з жінкою й дітьми геть із свеї хати. Аж на десяте-дванадцяте село. Отам собі доробишся. Але як будеш вибиратися з хати, то би нічого не забув у хаті. А як щось забудеш, аби ти в свою хату вже не вертав.

– Добре, – сказав чоловік голій дівці. І дівка пропала в землю, як не було.

Прийшов чоловік до хати та й розказує жінці все, що з ним трафилося.

– Добре, – каже жінка, – вибираймося.

Спакувалися та й пішли з дітьми геть. Пройшли кавалок дороги, і чоловік пригадав, що забув у хаті сокиру. Каже він жінці:

– Жінко, я забув у хаті то, що найбільше в дорозі треба.

– Що забув?

– Сокиру. Я вертаюся.

– Е, – каже жінка, – як казала тобі гола дівка, щоб ти не вертався, так ти не вертайся.

– Як я не боявся вночі вартувати в полі, так я не боюся в свою хату вернутися.

Сіли жінка з дітьми на землю, а чоловік вернувся. Наближається він до хати, чує, а в хаті така голоснява, так щось приповідає, що аж млосно слухати. Чоловік нахилив голову поза двері, а воно каже:

– Ой ґаздику мій милий, чому ти мене покинув? Бери мене з собою! Бо що я маю без тебе робити?!

І показалася йому Біда в людському вигляді. Чоловік сараку вже не мав що діяти та й мусив сказати:

– Та я таки вернувся за тобою.

Біда лапнулася чоловікови за шию. Чоловік каже:

– Е, Бідо, мені буде встидно нести тебе селом. Люди будуть ззиратися.

– Ну то, – каже біда, – заховай мене в пазуху свою. Чоловік каже:

– Я маю гезде на полиці ріжок, залазь у него.

Залізла Біда в ріжок. Чоловік поклав ріжок у кишеню, взяв сокиру та й пішов з хати. Догнав жінку й дітей. Жінка питається:

– А що, чоловіче, там у хаті?

Щось її тєкло. Чоловік не хотів жінці розказувати, лиш сказав:

– Пішли далі.

Ідуть вони дорогою та й попри став цего багача. Чоловік витягає той ріжок з кишени та й мече багачеви в став. Тому, що робив третину на його полі. Як вер той ріг у став, то йому аж легше стало на душі, так, ніби на світ народився.

Минули ці бідаки десь, може, дванадцять-тринадцять сіл і зупинилися в однім великім селі. А в тім селі був дідич дуже багатий.

Каже жінці чоловік:

– Піду я до цего дідича проситися, би нас приймив на роботу.

– Най буде, – каже жінка. Прийшов чоловік до пана та й каже:

– Пане вельможний, прийміть мене на роботи. А дідич питає:

– А що ти, чоловіче, вмієш робити?

– Що скажуть пан, то все буду робити.

Дав пан їм притулок, примістилися вони в якійсь хатчині, ночують. Аж тут нараз десь опівночі отворяються двері і входить у хату коза. Та й стряслася серед хати. З кози посипалися срібняки, аж у хатчині виду дало. Як уздріли то чоловік з жінкою, аж стремтіли з радощів. А то ще й другий раз коза стряслася та й зменшилася. І знов срібняки посипалися. Чоловік з жінкою з радощів штрикли ту козу цілувати. А коза третій раз стряслася, і кози вже не стало, вся срібняками розсипалася по землі.

Чоловік накрив срібняки фелеґою та й чекає днини Божої. Настала Божа днина, і чоловік посилає жінку до дідича.

– Скажи дідичеви, щоби позичив ґелетки. А дідич запитається: «Нащо вам ґелетки?» А ти поправд і таки скажи: «Гроші міряти».

Каже жінка дідичеви:

– Позичте ґелетки. А дідич питається:

– Нащо вам ґелетки?

– Переміряти гроші, срібняки.

А дідич собі подумав: «Ади, змилила дрантогузка». Та й каже:

– Іди геть мені з двору.

Але жінка таки не відступає з дідицького двору. «Дайте ґелетки» та й «дайте ґелетки». Дідич крикнув на покойову:

– Подайте цій жінці ґелетку, най не морочить мені голови. Чоловік переміряв срібняки, а дідичеви за кожний обруч по срібнякови набив. За вигоду, за дідичеву ґелетку.

– Неси, жінко, та й подай дідичеви в руки.

А дідич як подивився на ті срібняки, то йому очі вивалилися, як цибулі. Жінка пішла собі в свою хатчину, а дідич не звірив своїм очам. Узяв з клинка палицю та й пошмалив до хатчини, де примістив того чоловіка з жінкою. Отворив двері, а чоловік з жінкою сидять коло купи срібняків, накритої фелеґою. Каже пан:

– Ану покажи тоти срібняки, що ти міряв моєю ґелеткою?

– А ви, пане, не заберете в мене?

– Ні, ні, не заберу, лиш покажи, – каже дідич.

Чоловік здоймив фелеґу, а пан як подивився, то аж задрижав. Та й питається в него:

– Яким чином ці срібняки попали тобі в руки? Відки та що? Чоловік розказав все поправді, як то сталося. Пан каже:

– Ну то твоє щастя. До цего я рації не маю. Я тебе поставлю за ці гроші на одно велике ґаздівство. Тут оден барон виїха́є за границю. Має свій дворик, поле. Купиш у него, станеш на його місце жити і будеш місцевим ґаздою. Не будеш ходити ніврбтком.

І так сталося. Робить цей чоловік з жінкою великий обід, бо йому ще після купівлі того маєтку купа грошей лишилася. Кличе ціле село, аби набулися люди за його здоров’я, бо набідувався він за вік свій. Та й кличе того багача, що робив у него за третину і вер йому ріжок у став. Але не пішов самий до багача, а післав післанця. Приходить післанець до багача.

– Дзінь добрий, вуйку.

А багач знав того післанця.

– Я прийшов до вас від господаря. Мене післав той чоловік, котрий у вас робив третину на полі, аби ви ласкаві прийти до него на обід. Він скликав ціле село. Та й вас не хоче минати. Будьте ласкаві прийти до нього на обід.

А то за далеким селом уталювався той чоловік. Багач каже згорда післанцеви:

– Я не знаю ніяких післанців. Вертайся до него назад та й скажи йому: поки він сам не прийде до мене просити, доти я не прийду.

Післанець пообтирався та й вернувся назад. Та й сказав цьому чоловікови: «Так і так сказав той багач». І той чоловік сам іде до багача, хоть не має раз як, бо в нього рухи, готовляться до обіду великого. Отворив браму в багача, а багач чесав коні на подвір’ю. Дивиться і не може пізнати, що це за оден до него прийшов. Бо на цім чоловікови таке вбрання, що багач видів таке хіба що в багачів, а не в простого селянина. Але як заговорив той чоловік до цего багача, так багач зразу пізнав його. Та й багача злість зібрала. Та й каже йому:

– Чого ти прийшов до мене? Говори, бо я не маю коли. Я чешу коні і їду в поле.

Підійшов чоловік до багача ближче, подав багачеви руку та й сказав:

– Я прийшов просити вас на обід.

– Та казав мені твій післанець. Та чи то правда, що ти такий великий обід робиш, як казав той післанець?

– Правда.

Та й вірить він і не вірить. А як подивиться на його вбрання, то щось довіряє. І каже багач:

– Ну як так, то йдім посидьмо в галєрії і щось поговоримо. Сіли обидва.

– Піду до тебе на обід, але мусиш мені розказати, з чого ти так забагатів.

– Скажу вам поправді, таїть не буду.

І зачав той розказувати геть усе, від початку до кінця. Як узяв третичку робити, як йому дівка гола показалася... І все розказав до кінця.

–...А я, – каже, – прийшов під хату, а в хаті голоснява. Я отворив двері, а Біда мені виштрикла на плечі, показалася у вигляді людини. Я завстидався нести селами голу Біду на плечах. І я запросив її, аби мені в ріжок влізла. Вона залізла в ріжок, і я її корком заткав. Та йшов попри вашого става, та й вер у ваш став.

Та й ще розказав багачеви, яким чином гроші йому попали. І багач усе то зрозумів. Та й каже:

– Ге, то тому мені дві корові згибло, двадцять п’ять овець пропало, стирта сіна згоріла. Доти я не піду до тебе на обід, – каже багач бідному, – поки я не найду той ріжок у себе в ставі. Ти маєш показати, на котре місце ти той ріжок вер.

Бідний чоловік не хотів то показати багачеви, бо не мав часу, квапився додому йти. А багач імив його за груди (він був дуже сильний), потряс та й сказав:

– Ой підеш! Де дінешся?

Багач крикнув на свого сусіда, на другого, на третього:

– Ходіть сюди! Позбігалися сусіди.

– Що є? – запиталися.

– Ідіть зо мною. Дам вам по золотому.

Повів багач до свого ставка тих людей та й того бідного чоловіка.

– Ану де ти вер той ріжок, на котре місце? І він показав:

– Отам я його вер.

– Ану, люди, розбирайтеся, лізьте у воду, шукайте ріжка. Шукають, шукають, скрізь мацають намулами в тім боці і в другім – не годні найти. Намучились і повилізали з води. А багач каже:

– Вертайте мені гроші.

Люди вернули гроші, багач розібрався сам і штрикнув нурка в воду.

Шукаючи, мацаючи сюди-туди, аж серед ставка лапнув і нарешті найшов той ріжок. Витяг корок, а відти вилізла така Біда довга, коло двох метрів, обвилася багачеви навколо шиї та й заговорила людським голосом просто багачеви в лице:

– Отепер я тебе не попущуся ніколи-ніколи. А багач як закричить:

– Ти не моя Біда, ти того чоловіка, що в панськім убранню!

– О, я колись була його Біда, а тепер я не хочу бути його Бідою, бо він мене втопив. А ти мене врятував.

Та й по сьогоднішній день того багача тримається та Біда, якщо ще жиє вона. А я був при тих свідках. Бо той бідний узяв до себе на обід тих трьох людей. Та й мене взяв. Та й поклав за стіл, очима до стіни, а плечима до людей. І ми там пили. Бородою текло, а в роті сухо було.

Обсудить]]>
<![CDATA[Штефанова біда (українська народна казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/shtefanova-bida-ukrayinska-kazka https://derevo-kazok.org/page/shtefanova-bida-ukrayinska-kazka Thu, 05 Jan 2017 21:24:19 +0300 Штефанова біда (українська народна казка)Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.

Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка – хап колосок і – фурк до панської скирти, хап і фурк...

– А най тебе шляг трафить! – розсердився бідняк.– Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?

– До пана...

– А чому до пана, колька б тебе напалаї

– Бо я – панське щастя.

Штефанові аж в очах потемніло від злості.

– Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня – то брат і сестра!

– А мені однаково. Служу йому, бо я – його щастя.

– Мой-мой-мой! – забідкався Штефан.– А де моя доля?

– У сусіднім селі, під вербою...– відповіла пташка.– Іди й не вертайся сюди...

Та чоловік подумав і каже:

– Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.

Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.

Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:

– Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.

Вйокнув, і коні рушили. їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:

– Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири...

Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але біда з горища – скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.

Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:

– Дай і мені табаки понюхати.

– Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали,– сердиться бідний чоловік.

Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан – трась і закрив кришку.

– Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!

– Випусти, я більше не буду тебе мучити,– проситься біда.

А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з бідою в дупло.

Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його щастя. А люди як люди – сміються з дивака, беруть його на гоцьки.

Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться – куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужалн жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:

– Адіть, як щось там блискає!..

Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає – і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.

– Доста й того! – сказав Штефан жінці.

Сіли на фіру – і в село. А там перезвідують:

– Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?

– Ота, що під бляхою, якраз продається,– сказали їм люди.

Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.

Живе русин, не журиться.

А якось пан із його села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу – їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:

– Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?

– Вони мені приснилися,– хитрує чоловік.– Потім вичитав...

– Як? Де?

– Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі – пушка з тютюном і там такий папірчик.

Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:

– Вйо, до старої верби!

Коні раз-два примчали туди. Панисько рушив до дупла і – хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова біда – скік йому на шию!

– Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.

Пап із бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь – геп на землю, здох. Проїхали ще трохи – і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:

– Горимо! Пожежа!

Панський палац і все господарство згоріло дотла.

Панисько вийшов на вулицю з бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.

Обсудить]]>
<![CDATA[Густекова біда (польська казка)]]> https://derevo-kazok.org/page/gustekova-bida-polska-kazka https://derevo-kazok.org/page/gustekova-bida-polska-kazka Thu, 03 Sep 2015 22:07:21 +0300 Густекова біда (польська казка) Коли це було, ніхто вже гаразд цього і не знає. Жили в селі Високому два брати. Старшого брата звали Кароль, меншого – Густек.

Старший брат жив у гарному мурованому будинку, мав велике господарство, кілька пар коней, чимало худоби, тримав двох наймитів і наймичку.

А Густек жив у глиняній халупі, мав лише клаптик поля, та й те на пагорбі, геть усе всипне камінням. Коняка в Густека була тільки одна, ще й сліпа на одне око, і до того ж ледве ноги тягла.

Не диво, що Густекові діти завжди були голодні. Як його нагодуєш таку сім’ю, коли п’ятеро просять їсти?

І в господарстві Густекові не щастило: то корова здохне, то свиня, а то раптом перестануть нестися кури, хоч голодні дітлахи щодня чекають не дочекаються тих яєць.

Тяжку Густекову долю знали в усьому селі. Якщо комусь не велося в господарстві, завжди казали:

– Не інакше, як Густекова біда на нього напала.

Деякі жаліли Густека:

– Шкода чоловіка! Працює як віл, а нічого не має.

А дехто тільки рукою махав:

– Ет, нічого не вдієш! Так уже йому судилося!

Найменше жалів Густека його брат Кароль, зажерливий і скупий. Завжди він бурчав, завжди нарікав: серце в нього було лихе й безжалісне.

Не раз, було, їде Кароль на ярмарок парою ситих коней, а Густек плентається пішки. Та брат-багач задере голову, одвернеться й промине його, ніби й не бачить.

Часом Густек заходив до брата щось позичити, але той ніколи нічого йому не давав. То хліб, мовляв, іще не вимолочений, то борошно ще не привезли з млина, то гроші саме комусь позичив... Перестав Густек до нього й заходити.

Якось вертався Густек з базару. Проходить повз братову хату, а вона сяє вогнями. На подвір’ї гримить музика – ген луна розлягається.

Згадав Густек, що сьогодні день народження Кароля. Забув про всі кривди й вирішив зайти до брата.

Заходить, а музика як гримне назустріч! Уздовж усього подвір’я стоять довжелезні столи, на них миски із свининою, курятиною, гусятиною. Навколо столів снують наймити, раз у раз приносять дзбани з пивом.

Побіг наймит сказати господареві, що до нього брат завітав, але Кароль не вийшов назустріч, не запросив Густека до столу, а звелів наймитові одвести брата на кухню.

Мало не заплакав Густек, хотів уже був піти, коли бачить: на столі в кухні стоять різні страви, а від них такі смачні пахощі линуть, аж дух забиває! І так схотілося Густекові їсти, що й сказати не можна Схопив він кістку, що перша трапила йому на очі, й вибіг на подвір’я.

Сів за стодолою й давай обгризати кістку. На тій кістці – ні м’яса, ні жиру. Та голодний Густек допався до неї, аж засвистіло.

Раптом бачить: стоїть перед ним якась постать. Тонка, мов лозинка, голова завбільшки з горіх, а ноги наче соломинки. Людина – не людина.

– Ти хто така? – злякано спитав Густек.

– Я твоя біда! – тоненько запищала потвора. – Дай і мені трохи погризти кістку, бо з голоду пропадаю.

– Ти ж бачиш,– каже Густек,– тут і гризти нема чого. – Хіба що залізеш усередину.

– Залізу! Бачиш, яка я тонка!

І біда враз шугнула в кістку. Незабаром Густек почув як вона жадібно там цмокає.

«Ой! – думає Густек.– Як же ти надокучила мені, бридка потворо! Скільки років просиділа в мене на шиї! Але тепер я знаю, що зроблю!»

Вийняв він ножа з кишені, відчахнув гілку з тополі, зробив затичку й запхнув у кістку. Ще й каменем прибив зверху. Біда запищала й запросилася, щоб він її відпустив. А Густек і слухати не хоче.

– Сиди отут, почваро! – каже.– Довго ти мене мучила; нехай я хоч трохи тепер відпочину.

Мерщій пішов до тину й закопав кістку під кущем бузку.

Відтоді Густекові справи пішли на краще. Корови стали давати більше молока, свині росли, мов із води, кури неслися щодня. Навіть коняка, сліпа на одне око – і та ожила й почала брикати.

Потроху вибився Густек із злиднів. Навіть пару коней купив і збудував дім замість своєї мазанки.

Старший брат поглядав на Густека заздрим оком. Лихий він був чоловік, немилосердний і нікому не бажав добра.

Нарешті не витримав, пішов до меншого брата й заходився хитро випитувати, чому той забагатів.

Густек розповів братові все як було. А Кароль слухав і думав собі: «Ні, брате, не будеш ти рівний зі мною! Вже я подбаю, звільню твою біду, хай вона знову тобі на шию сяде».

Попрощався Кароль з братом, подався додому і давай копати під кущем бузку біля тину. Вирив кістку й питає:

– Густекова бідо, ти тут?

– Тут, тут, випусти мене, чоловіче добрий!

Кароль витяг затичку з кістки, а біда як кинеться йому на шию, як стисне, як запищить!

– Мій любий, мій дорогий! Не покину тебе довіку, до самої смерті!

Злякався Кароль, почав скидати із себе біду, але де там! Вчепилася

так, що й не відірвеш!

Він бігцем до хати й чує: сіло йому щось на спину й душить, важче й важче. І така його втома змагає, наче він цілісінький день працював.

Не встиг Кароль відпочити. Тільки-но зібрався йти в поле до орачів, коли чує: біжить пастух і гукає, що найкраща його корова загрузла в трясовині. Побіг багач, притьмом скликав людей; насилу витягли напівживу корову.

Тільки повернувся додому, бачить: жінка біжить і гукає з плачем, що одна з трьох свиней зламала ногу. Довелося ту свиню дорізати.

Отак і почала хазяйнувати Густекова біда в багачевій хаті. Гинула його худоба, падали коні, вітер зривав дах, ламалися вози в дорозі.

Незабаром усе багатство наче водою змило. Тільки вітер свистів у холодній печі та, погукуючи, танцювала біда в порожній коморі.

На подвір’ї стояла пара сухоребрих шкап, і порався біля них висхлий, як тріска, Кароль, колись такий багатий і скупий.

А Густек порядкував у своїй господі гарно й розумно. Він пам'ятав, як колись бідував, і помагав усім біднякам, що приходили до нього. За це люди любили й шанували його.

Густек дожив до глибокої старості. А коли вмирав, заповів дітям, щоб жили чесно, працювали в згоді й помагали всім, кого спіткає біда та злидні.

Обсудить]]>