Severity: Warning
Message: Trying to access array offset on value of type bool
Filename: friendly_urls/index.php
Line Number: 2449
– Давай спершу твій хліб з’їмо, а тоді й до мого візьмемося,– сказала брехня.
Правда, не передчуваючи ніякого лихого заміру, погодилась. Так вони харчувалися з тієї торбини, поки там не лишилося нічого. Настала черга поділитися харчами брехні, але вона не дала ні крихти. Правда з голоду насилу ноги переставляла і, врешті, зовсім знесиліла. Бідолашна попрохала шматочок хліба. Брехня спершу навідріз відмовила, а потім додала:
– Гаразд, я дам тобі хліба, якщо ти виколеш собі очі.
Спрага жене вола до колодязя, мовиться у приказці.
Тож правда, щоб не вмерти з голоду, зробила так, як вимагала брехня. Але брехня й після цього не дала їй ні рісочки.
Правда попросила показати дорогу до людей – вони щось дадуть поїсти. Брехня завела її на цвинтар і сказала:
– Залишаю тебе у великому місті, ти знайдеш тут усе, що тобі потрібно.
Але сліпа тільки натикалася на могильні плити і пам’ятники – ні будинків, ні людей не було. Довго просила правда, довго благала допомоги, але жодна душа не обізвалася.
Нарешті правда натрапила на якусь будівлю. То була капличка. Втомлена, присіла під стіною й заснула. Прокинувшись, правда почула розмову. Вона вже хотіла гукнути, щоб її побачили, а тоді прислухалася: говорили два ворони. Правда розуміла мову птахів – у давнину багато хто знав її.
– Мені таке відомо, чого ніхто не знає! – сказав перший ворон.
– Не вихваляйся своєю новиною, я теж знаю неабияку таємницю. Ліпше поділімось один з одним і станемо ще мудрішими,– прокаркав другий.
– Згода,– мовив перший ворон, почистив дзьоба і розповів: – Які ці люди дурні, а ще вважають себе мудрими! Серед них багато сліпих, але ніхто не знає, що під правим наріжним каменем сходинок цієї каплиці є цілюща земля. Хто протре нею незрячі очі, а потім вимиє чисто в річці, що тече в пониззі, той знову бачитиме.
– Авжеж дурні,– погодився другий ворон.– А тепер я розповім свою таємницю. У нашого короля смертельно хвора донька. До неї скликали всіх наймудріших лікарів, та вони безпорадні перед її недугою. А королівні можна легко допомогти. За містом є великий камінь, а під ним – джерело. Якби хворій дали напитися тієї джерельної води, вона відразу одужала б.
Вислухали ворони один одного та й полетіли.
Останніми зусиллями правда звелася на ноги і навпомацки знайшла сходи каплички. Сяк-так наскребла з-під наріжного каменя землі і протерла очі. Тоді довго блукала довкола, шукаючи річку, поки, нарешті, почула плескіт хвиль. Промила очі холодною водою – сталося диво: правда побачила світло, до неї повернулася колишня сила. Правда легко знайшла людей, які привітно зустріли її і нагодували.
Правда попрямувала до столиці королівства. Там усі були дуже сумні, тільки й говорили що про недугу королівни. Правда поспішила до палацу і попрохала сповістити короля, що хоче вилікувати його дитину. Потопаючий хапається й за соломинку – в батьковій душі спалахнула іскра надії. За зцілення доньки король пообіцяв половину свого багатства.
Правда взяла дванадцять дужих чоловіків і пішла з ними за місто до великого каменя. Чоловіки насилу зрушили важучий валун. Під каменем било джерело. Правда зачерпнула з нього води і принесла напитися королівні. І диво дивне – скоро після цього дівчина відчула себе краще й попрохала їсти. Через кілька днів вона цілком одужала.
Король дотримав свого слова і віддав половину своїх скарбів правді.
Їй дякували всі за допомогу, а коли вона від’їжджала із столиці, спорядили валку возів з добром.
Дорогою зустрілася їй брехня. Несподіване багатство правди приголомшило її, і вона довго розпитувала, як це їй пощастило. Правда чистосердечно про все розповіла.
Тоді брехня стала просити, щоб правда осліпила її, як колись себе, і відвела на цвинтар. Правда все не погоджувалась, але брехня так умовляла, так благала, що вона сповнила її бажання.
Відвела правда брехню на цвинтар, і та лишилася чекати воронів. Птахи скоро прилетіли. Спочатку вони довго
сварилися, вихваляючись один з-поперед другого своєю мудрістю. Раптом один ворон насторожився:
– Може, тут знов хтось підслуховує нашу таємну розмову, щоб добути собі щастя, як це трапилося недавно.
Вони полетіли навколо каплички, щоб поглянути, чи нема когось. І знайшли біля муру брехню. Ох і було вже роботи їхнім дзьобам! Подзьобали брехню так, що вона й не підвелася.
Обсудить]]>з брехунів.
Отож одного дня пустився він у мандри. Поїхав на схід і нарешті добувся до Камакури.
«Найшвидше б зустрітися з тутешніми брехунами!» – проказував він подумки і раптом побачив дороговказ із написом: «Село Брехачі».
«Отут я зможу нарешті набрехати, скільки сам схочу!» – зрадів чоловік і повернув до села.
Незабаром він побачив на узбіччі хлопчика в брудній, подертій одежині.
– Гей, хлопче! Я – брехун з брехунів! Проведи мене в село,– попросив чоловік.
– Не можу – хату стережу. Гора Фудзі перекинулась, і батько пішов підперти її трьома кадильними паличками. Повернеться аж затемна.
– А де ж твоя мати?
– Немає. Учора ввечері полилася вода з берегів Біва, і мати побігла перепиняти їй дорогу мішком рисових висівок.
«Чудово бреше, нічого не скажеш!» – захоплено подумав брехун з брехунів. Та за мить схаменувся – хіба можна йому, брехунові з брехунів, кимось іншим захоплюватися?
І він сказав:
– А ти знаєш, хлопче, що недавно зірвався страшний вітер, який зірвав дзвін із дзвіниці храму Великого Будди в Нарі й поніс його кудись на схід?
– Авжеж, знаю.
– Ну, коли знаєш, то скажи, де він упав.
– Заплутався у павутинні на горищі нашої хати і так набридливо гудів, що довелося віялом його вимітати.
– Це правда?
– Правда. Як не вірите, спитайте у людей.
– Зрозуміло, зрозуміло,– відповів приголомшений чоловік.
«Якщо малі діти в цьому селі такі спритні на язик, то якої брехні можна сподіватися від дорослих? – міркував він.– Очевидно, на перемогу надії мало».
Кажуть, після такої розмови брехуна з брехунів в цьому селі більше не бачили.
За сімома морями, там, де володарює куцохвосте порося, жив на селі бідний чоловік з трьома синами.
Аж ось до села дійшла чутка, що король віддасть дочку ще й половину королівства тому, хто скаже таке, чому він не повірить.
Почув про це бідняк і каже синам:
– Ну, сини мої любі, спробуйте щастя, може, й вдасться.
Найстарший син і середульший відмовились.
Але наймолодший син не забарився. Він схопився з місця і отак, у чому був, пішов прямісінько до міста, де жив король.
Прийшов він у місто, зайшов за мури королівського палацу, бачить: на подвір’ї аж кишать королевичі, герцоги, графи, барони й інша знать. А ще там були словак у височезній шапці та циганчук. Брехали вони, скільки влізе. Один перебріхував одного. Та хоч би що вони казали, король усьому вірив.
Та коли нарешті всі позамовкали, а там і пішли собі з подвір’я, наймолодший син бідняка підійшов до короля і вклонився:
– Добридень ваша величносте!
– Добридень, парубче! А чого тобі тут треба?
– Та я, хоч ви, може, й не повірите, ваша величносте, хотів би одружитись з вашою дочкою.
– Вірю тобі, парубче, але з чого ви будете жити?
– Є у нас невеличкий клаптик землі.
– Вірю.
– Крім землі, є у нас ще й теличка.
– Вірю, вірю.
– А недавнечко на нашому подвір’ї виросла купа гною заввишки із церкву.
– Вірю, чому б не вірити!
– Оту гору гною я з братом виніс на ношах за два дні.
– Вірю, вірю охоче.
– Воно-то так, але повиносили ми гній не на свою землицю, а на сусідню.
– Вірю, вірю...
– Тут я схаменувся, пішов додому й розказав про це лихо батькові.
– Вірю, охоче вірю.
– Отож вийшли ми четверо, взяли землю за чотири боки і гарненько вивернули гній на свою землю.
– Вірю, повірив би й тоді, коли б ти цього й не казав.
– Потім ми засіяли землю пшеницею.
Вірю, так і слід робити.
– Але з пшениці виріс такий густий ліс, якого ви, найясніший королю, ще ніколи не бачили. І було на тих деревах стільки жолудів, скільки зірок на небі.
– Вірю, вірю тобі охоче.
– Тоді батько нам кажуть: «Не рубатиму я цього лісу, куплю краще стадо свиней, нехай поїдять усі жолуді».
– Вірю, парубче, вірю.
– Та до череди треба було найняти свинопаса.
– Вірю, парубче, а як же інакше?
– І що б ви думали, ваша величносте, кого тато найняли в свинопаси? Нікого іншого, як батька вашого.
– Брешеш, шибенику! – сердито гримнув король.
Схаменувся він, та пізно. Всі побачили, що король програв.
Довелося йому віддати наймолодшому синові бідняка свою дочку й
половину королівства.
Справили бучне весілля. Кожному гостеві щось дарували. Мені теж подарували кістк” Он воно як було.
Хто не вірить, хай перевірить.
Обсудить]]>– Жахлива подія,– сказала курка, яка мешкала зовсім в іншому кінці міста, а не там, де трапилась подія.– Жахлива подія в курнику. Я прямо не зважуюсь тепер спати сама. Добре, що нас багато на сідалі.
І вона почала розповідати, та так, що у всіх курок пір’їнки піднялись, а у півня гребінець зморщився. Так, так, істинна правда!
Але ми почнемо спочатку, а почалося все в курнику в іншому кінці міста.
Сонце заходило, і всі курки вже були на сідалі. Одна з них, біла коротконіжка, курка з усіх боків добропорядна і поважна, яка постійно несла належну кількість яєць, зручно вмостившись, почала перед сном чепуритись і розправляти пір’їнки. І ось одна маленька пір’їнка вилетіла й упала на підлогу.
– Бач як полетіла,– сказала курка.– Та дарма, чим більше я чепурюсь, тим роблюся вродливішою!
Це було сказано так, жартома,– курка взагалі була веселої вдачі, але це ніскільки не заважало їй бути, як уже сказано, дуже й дуже добропорядною куркою. З цим вона й заснула.
В курнику було темно. Курки всі сиділи одна біля одної і та, що сиділа поруч з нашою куркою, не спала ще: вона не те щоб навмисне підслуховувала слова сусідки, а, так, слухала впіввуха – так і слід робити, якщо хочеш жити в злагоді з близькими! І ось вона не втерпіла й шепнула іншій своїй сусідці:
– Чула? Я не хочу називати імен, але тут є курка, яка ладна вискубти собі все пір’я, щоб бути вродливою. Коли б я була півнем, то зневажала б її!
Над курками сиділа в гнізді сова з чоловіком та дітками: у сов вуха гострі, і вони не пропустили жодного слова сусідки. Всі сови при цьому посилено водили очима, а совиха махала крилами, наче віялами.
– Т–с–с! Не слухайте, дітки! Втім, ви, звичайно, вже чули? Я теж.. Ох! Прямо хоч вуха затуляй. Одна з курок до того з глузду з’їхала, що почала вискубувати собі пір’я прямо на очах у півня!
– Обережно, тут діти! – сказав сова–батько,– Дітям зовсім не варто слухати подібне!
– Треба буде все–таки розповісти про це нашій сусідці сові, вона така приємна особа!
І совиха полетіла до сусідки.
– Пу–гу, пу–гу! – загукали потім обидві сови прямо над сусідньою голуб’ятнею.–Ви чули? Ви чули? Пу–гу! Одна курка вискубла собі все пір’я через півня! Вона замерзне, замерзне до смерті! Якщо ще не замерзла! Пу–гу!
– Тур–тур! Де, де? – затуркотіли голуби.
– На сусідньому дворі! Це майже на моїх очах було! Прямо непристойно й казати про. це, але це істинна правда!
– Віримо, віримо! – сказали голуби й затуркотіли до курок, які сиділи внизу.
– Тур–тур! Одна курка, говорять, навіть дві, вискубли собі все пір’я; щоб привернути до себе увагу півня. Ризикована витівка. Адже можна застудитися і померти, та вони вже й померли!
– Кукуріку! – заспівав півень, злітаючи на паркан.– Прокиньтеся! – В самого очі ще зовсім злипалися від сну, а він уже кричав: – Три курки загинули від нещасливого кохання до півня! Вони вискубли собі все пір’я. Така неприємна історія! Не хочу мовчати про неї! Нехай лине по всьому світу!
– Нехай, нехай! – запищали кажани, закудахкали курки, закричав півень. .
– Нехай, нехай!
І історія долинула до того місця, звідки започаткувалась.
– П’ять курок,– розповідалось тут,– вискубли собі все пір’я, щоб показати, хто з них більше схуд від кохання до півня! Потім вони заклювали одна одну до смерті на ганьбу і сором всьому своєму родові і на збиток своїм господарям!
Курка, яка загубила одну пір’їну, звичайно, не впізнала своєї власної історії і, як курка з усіх боків добропорядна, сказала:
– Я зневажаю цих курок! Але таких же багато! Про подібне не можна, однак, мовчати! І я, з свого боку, зроблю все, щоб ця історія потрапила до газет! Нехай вона рознесеться по всьому світу – ці курки і весь їхній рід варті того!
І в газетах дійсно опублікували всю історію, і це істинна правда: одній маленькій пір’їнці зовсім легко перетворитись аж в п’ять курок!